До 100-річчя від дня народження д-ра Модеста Ріпецького-«Горислава»: «...Командир УПА й медично-санітарні працівники старались узгляднювати повищі елементи в нашій партизанській тактиці....- Лікар УПА всяко радив собі при недостачі ліків, інструментів, санітарних приміщень і давав від себе все, що було в його спромозі. Одначе не в силі був уникнути критичних ситуацій, що їх накидував нам ворог...»

Якось я прочитав на одному із ресурсів товариства українських рідновірів, що «...Ім’я у народів усього світу було не просто собі назвою людини, способом звертання до неї. Воно ще служило і оберегом, і тим, що вирізняло з-поміж інших осіб, або навіть визначало певним чином місце людини у суспільстві... - Слов’яни не були в цьому винятком. Імена наших предків, пов’язані з вшануванням Роду, рідної природи та військовими звитягами дійшли до наших часів, хоча багато з них незаслужено забуті невдячними нащадками. Імена визначали життєвий шлях людини... - Дорослу ж людину звали здебільшого «за заслугами»...». На літеру «Г» знаходими між іншими й такі імена - Гарнослав – гарна слава, Годимир – угодний(на), гарний(на) людям (миру), Гордислав – горда слава, Гордій (чол.) – гордий, й, зрештою, Горислав – сяюча слава.

Відомо, що дипломований лікар, видавець, вояк УПА в 1944 у Лемківському курені, організатор Українського Червоного Хреста в Тактичному відтинку «Лемко», співорганізатор куреня «Рена», курінний лікар, член надрайонного проводу ОУН на Українських землях, надрайонний керівник СБ Лемківщини (1945-1947) Модест «Горислав» Ріпецький народився 27 грудня 1921 року у місті Лева в родині судді Теодозія Ріпецького та Кароліни (з дому Фріц). Навчався у Рідній Школі імені Тараса Шевченка, а згодом у філії Академічної Гімназії у Львові, а від 1940-го по 1944-ий рік навчався у медичному інституті у Львові. У 1944 році він вступив до Української Повстанської Армії (УПА) під псевдо «Горислав».

До 1945 року виконував функцію лікаря в курені УПА під командою Василя Мізерного («Рена») (псевдо - «Валічак», «Рен», «477») (*1910-1949), сотника та майора УПА (посмертно), командира тактичного відтинка УПА ТВ-26 «Лемко» (11.1945-літо 1947). Згодом «Горислав» став одним із організаторів вишкільного табору у Буковому Берді, був також учасником бойових дій відділу УПА біля села Лавочне, містечка Перегінськ, під Сторонною на Дрогобиччині, у Струбовиськах на Лемківщині, певний час перебував у складі сотні Володимира Щигельського («Бурлаки»), згодом командував загоном УПА на східних теренах Ряшівського воєводства. У вересні 1947 з рейдуючими відділами пробився до Західної Німеччини. Модест Ріпецький-«Горислав» виявив себе, як надрайоновий керівник СБ Лемківщини 1945-1947 роках, який у 1947–1950-х роках командував Відділом безпеки Полевої Жандармерії УПА, який діяв при штабі Рейдуючої Частини УПА.

Про свою участь у боротьбі відділів УПА за Волю України д-р Модест Ріпецький-«Горислав», докладно написав у своєму спогаді «Санітарна служба в Лемківському курені УПА», який був поміщений у впорядкованому ним же томі 23 «Літопису Української Повстанської Армії. - Медична опіка в УПА» (Торонто, 1992) на с. 103-140: «....Там на верхах Букового Берда курінь почав розбудовувати вишкільний табір і вже наступного дня розпочав військовий вишкіл вояків. Треба було всіх підшколити, бо зближався фронт. На Буковому Берді до куреня «Рена» згодом долучив ще один відділ, около 50 вояків, зорганізований у тих околицях діячами ОУНм. Після остаточного оформлення курінь мав чотири сотні та одну чоту. Першу сотню очолював «Євген», а потім «Веселий» (Д.Свістель), другу сотню «Бульба» (прізвиже не відоме), третю сотню «Бурлака» (В.Щигельський), а четверту «Мазепа» - «Іскра». Командиром чоти легкої артилерії став «Тарас». До штабу куреня «Рена» входили: В.Шишканинець («Бір») – ад’ютант, «Дідик» - інтендент, М.Ріпецький («Горислав») - як курінний лікар, «Пугач», командант ПЖ. Пост останнього пізніше зайняв Кашубинський («Нестар»).

На короткий час, коли в курені існував табір з кіньми та волами, командир «Рен» призначив студента ветеринарії Лева Футалу («Лагідного») виконувати функції ветеринаря. - Обов’язки керівника Санітарної служби я погодився взяти на себе умовно до часу, поки на цей пост не найдеться дипломований лікар, можливо, хірург. Функцію курінного лікаря я перебрав з турботою, що доведеться рятувати життя та дбати про здоров’я сотень людей, а нести таку відповідальність професійно, я не був ще повністю готовий. Чотири роки медичних студій я закінчив у Львівському медичному інституті та, щоб отримати диплом, бракувало мені два семестри. Під час студій я здобув багато теоретичних та практичних знань, однак не настільки, щоб діяти як самостійний лікар. Починаючи з першого семестру медицини 1940 р. аж до виїзду зі Львова в травні 1944 р. у вільний від навчання час, а також під час ферій я набував практики у шпиталях медичного інституту. Після закінчення передклінічних предметів та іспитів, т.зв. півдиплому (в США це рівнозначне із First part of National Board), відбував практику як фамулянт по клініках, а рівночасно допомагав одному з лікарів у його приватній практиці.

– Д-р Богдан Олесницький, спеціяліст внутрішніх хворіб, доручував мені відвідувати по домах його пацієнтів, слідкувати за перебігом їхньої недуги, давати їм дом’язові та інтравенозні іньєкції. Цей набутий у шпиталях, клініках та приватних амбуляторіях досвід став для мене дуже корисний при виконуванні пізніших завдань у санітарно-медичній службі УПА.

– Весь час нашого перебування на Буковому Берді я підшукував досвідченого фахівця на відповідальний пост курінного лікаря. Ще до сформування нашого куреня, ми шукали для УПА не тільки військових старшин, а також лікарів, студентів медицини, санітарів, медсестер та освічених кандидатів на санітарів, які були б готові пройти ме­дич­но-са­нітарний вишкіл. - Мені особисто вдалося нав’язати зв’язки з військовиками, які стали пізніше командирами УПА, як Василь Шишканинець («Бір»), «Лесь», «Євген», «Веселий». Багато важче було підшукати медичних фахівців. Ті нечисленні українські лікарі, які мали свою практику на Лемків­щині, чи ті, що хвилево за­дер­жалися в цих околицях, не бу­ли спроможні приєднатися до активної служби в УПА через вік, стан здоров’я, а також з родинних, або інших причин. Подібно було зі студентами медицини та різними медичними фахівцями.

Відділ вояків УПА в Карпатах на перемарші рейдом через Словаччину на Захід. - Сидять з ліва - Сокіл, Вовк, Рись (др.М.Шашкевич), посередині - д-р Модест Ріпецький

- Напр., у липні 1944 року я випадково зустрів у Команчі товариша з медичних студій, Богдана Шебунчака. Зраділий зустріччю знайомого, якому можна було довіряти, запропонував йому пристати до медично-санітарної частини УПА. Показалося, що він не був самий, а мав під опікою свою наречену, її та свою маму. В тих околицях я зустрів також знайомих зі Львова, Марійку Столяр та її товаришку, і звернувся до них з подібною пропозицією. Проте їм важко було рішитися на цей крок. Старався теж нав’язати контакт з іншими колишніми студентами медицини, які виїхали зі Львова і тимчасово перебували в Горлицях, Ліську, Криниці, Сяноці, Новому Санчі та Хирові. На жаль, лише дехто з них зголосився до УПА. - Бували тоді хвилини, коли мені ставало досадно, що українські лікарі й мої товариші-медики опускали рідні землі, а тільки одиниці зголошувалися до санітарної служби УПА. Як пізніше виявилося, то в наших жорстоких обставинах боротьби навіть найкраще вишколений лікарський персонал не мав можливости налагодити досконалу медичну опіку. - Для мене не залишилося іншої розв’язки, як самому створити Санітарну службу в нашому курені з тими людьми і за допомогою тих засобів, якими міг розпоряджатися. Повний молодечого запалу та оптимізму приступив до діла. Перед військовими старшинами стояло завдання перетворити новозорганізований курінь у бойову одиницю. Обов’язком медиків було зорганізувати та вишколити персонал Санітарної служби й рівночасно роздобути медично-санітарні припаси. - Курінний Василь Мізерний («Рен»), у кількох днях, провів облік усіх старшин, підстаршин і вояків, зібрав дані про їхню освіту, військовий вишкіл, фахове знання, завершив реорганізацію куреня. Тих, що мали який-небудь вишкіл, чи досвід у медичній ділянці, він передав у розпорядження Санітарної служби. У той час команда куреня не мала безпосереднього зв’язку з командуванням УПА й тим самим не було вказівок як розгортати нашу медично-санітарну працю. Деякі лише загальні інформації про організацію Санітарної служби ми змогли отримати від вояків УПА, які в бойових ситуаціях відлучилися від своїх частин з інших теренів і тепер пристали до нашого куреня. Згодом я довідався від командирів сотень, які оперували в західній Бойківщині, що кожна сотня повинна мати свого лікаря, а чота, наскільки можливо і рій, свого санітара. В нашому випадку це було неможливо зреалізувати, бо треба було мати чотирьох лікарів для сотень, сімнадцять кращих санітарів для чот, не рахуючи вже ройових санітарів...». І далі - «...Пізньою весною 1944 кілька нових діячів ОУН щойно наладнували організаційну мережу і зв’язок зі ще збереженими кадрами ОУН. На щастя знайшлись ініціятивні люди серед населення, які зібрали деякі ліки і пізніше передали для потреб нашого куреня. Члени відновленої мережі ОУН Лемківщини придбали також дещо з медично-санітарного устаткування. Помагали їм в тому клітини ОУН сусідніх теренів Перемищини, Добромильщини та Бойківщини. Ліки та інше майно вони роздобували при допомозі зв’язків з аптеками, шпиталями, а теж шляхом бойових наскоків на військові німецькі, мадярські та словацькі групи постачання. Невеликий припас ліків та перев’язного матеріялу я одержав від сотні «Осипа», яка прибула з Перемищини та заквартирувала в лісі, недалеко вишкільного табору куреня «Рена». Сотенний лікар у тому відділі був доктор «Вуйко». Він був цікава й загадкова постать, але його доля закінчилася трагічно. Частину хірургічних інструментів та велику кількість штрикавок я одержав від генерального секретаря закордонних справ УГВР Миколи Лебедя. Стрінув я його в селі Команча, недалеко словацького кордону, в липні 1944 року. Микола Лебедь задержався на коротке перебування на Лемківщині, в переході зі своїми співробітниками на захід, і вони мали з собою цей медичний інвентар. Вони доручили мені передати ці хірургічні інструменти до диспозиції Головного Командування УПА, на руки генерала Дмитра Грицая («Перебийноса»). Я дістав дозвіл використати частину з штриковок для потреб місцевих відділів. - Медично-санітарний інвентар, що його вдалося зібрати на Буковому Берді, був настільки багатий, що повністю міг забезпечити потреби малого польового шпиталю. Були там різні хірургічні інструменти, мал: стерилізатори, штрикавки, запаси ґази, вати, перев’язні матеріяли-бандажі. антисептики, ліки. Знайшлися навіть комплекти післяродових кліщів ті інших гінекологічних інструментів. Для Санітарної служби було важливо забезпечити кожного вояка пакетом першої медичної допомоги. Приблизно від 40 до 50 відсотків нашого куреня одержали оригінальні індивідуальні військові пакети, здобуті різними способами. Решта вояцтва була забезпечена саморобними пакетами випродукованими з льняного полотна працівниками санітарних пунктів довколишніх сіл. Найбільше виготовлено їх у селах Двернику та Ступосянах. Добровольці, які зголошувалися до відділів УПА, часто приносили з собою, крім зброї, також санітарні індивідуальні пакети. - Зібравши весь санітарно-медичний інвентар, я приступив до сортування цього неупорядкованого майна....». - Й насамкінець, - «...Командир УПА й медично-санітарні працівники старались узгляднювати повищі елементи в нашій партизанській тактиці. Під час рейду командир куреня, сотенні та бунчужні, підшукуючи терен для квартирування, звертали увагу на тільки на те, щоб місце було безпечне під оглядом стратегічним, але теж щоб було поблизьку придатної до пиття води. Про конечність доступу повстанських відділів до води добре знав і противник. Ворожі засідки, облави та блокування потоків ставали причиною частих випадків загибелі, або поранення вояків УПА...

	Модест Ріпецький (Горислав)сидить третій з ліва у складі відділу вояків УПА, - Словаччина, 1947 рік

- В половині вересня 1944 року курінь під командою В.Мізерного «Рена», був цілком структурно оформлений і настільки військово вишколений, що являв собою боєздатну одиницю. Санітарна служба була сформована при всіх сотнях та чотах і діяла, як на повстанські умови, справно. Тоді командир «Рен» вирішив вислати своїх представників до командування Дрогобицької воєнної округи УПА, здати звіт про сформування та вишкіл нового куреня, а також одержати дальші накази та доручення. До того часу з командою воєнної округи існували тільки посередні зв’язки. Вся наша увага була спрямована не на бойову, а на вишкільну діяльність. - До складу представників куреня для звітування перед зверхною командою «Рен» назначив чотирьох старшин: курінного ад’ютанта Василя Шишканинця («Біра»), сотенного Володимира Щигельського («Бурлаку»), сотенного «Бульбу» та того, що виконував обов’язки курінного лікаря «Горислава», тобто мене. Моє завдання було доповісти про медично-санітарний стан куреня, а також одержати вказівки щодо дальшої праці санітарної служби. - Штаб команди Дрогобицької воєнної округи УПА перебував у той час в околицях Турки у Самбірщині. Ми прибули туди 15 вересня 1944 року. Командиром Дрогобицької воєнної округи був тоді «Дзвінчук», перед яким довелося нам звітувати. Присутні при тому були ще два зверхники «Дзвінчука», яких нам, з огляду на повстанські звичаї конспірації, не представляли.

Ми сподівалися, що наше звітування, про створення нового і то великого куреня, викличе радісну реакцію командирів. Однак нас молодих ентузіястів стрінуло розчарування. Замість признання, нам чітко й коротко з’ясували тогочасну ситуацію, підкреслюючи труднощі переходу фронту й труднощі боротьби в більшовицькому запіллі. Ми дізналися, що в плянах командування УПА не було наміру творити нові великі відділи, а навпаки, переформувати наявні курені на сотні й менші бойові одиниці з метою легшого маневрування у більшовицькому запіллі.

- Я міг прозвітувати тільки загально перед самими військовиками, бо представників медично-санітарної служби на постою штабу не було. Сподівання дістати досвідченого лікаря-фахівця на пост керівника Санітарної служби в нашому курені, на жаль, не здійснилися. - Після заслухання звітів, команда воєнної округи затвердила такий старшинський склад куреня, як його скомплектував В.Мізерний. Командир «Рен» не тільки що залишився на пості курінного, а йому підпорядковано на час переходу фронту ще шість сотень, що діяли в цих околицях. - Мені доручено надалі виконувати обов’язки курінного лікаря. Докладніших фахових інструкцій щодо Санітарної служби я не отримав. Передані для командира «Рена» доручення та накази були лише загальні, бо командування Воєнної округи не могло точно передбачити, в яких обставинах нам доведеться пробиватися через німецько-большевицькшї фронт і в яких умовах перебуватимемо на більшовицькій стороні.

- Нашим основним завданням було передістатися на більшовицьку сторону з якнайменшими втратами, у прифронтовій смузі не входити в зачіпні бої ні з німцями, ні з більшовиками. Ми мали старатися нав’язати у більшовицькому запіллі контакт із командуванням УПА, а до часу встановлення зв’язків діяти за власною ініціятивою. У залежності від обставин курінь міг розчленуватися на сотні, чи навіть чоти, та діяти самостійно. На більшовицькому боці ми мали воювати проти відділів НКВД і сталінського поліційно-адміністративного апарату, а уникати сутичок з частинами Червоної Армії....»… - Зрештою, «Горислав» доповнював свої спомини: «...В бою в Струбовиськах сотня потерпіла поважні втрати. Загинуло шістнадцять вояків. Між ними чотовий «Вовк» і ройовий «Сова», що в оточенні завзято боролися. Важко ранених не було, бо подібно, як в інших боях, ті повстанці, що бачили своє безвихідне становище, дострілили себе, або розірвали ґранатами, а інших добили більшовики. - Як виявилося після бою, на сотню «Веселого» наступали спецвідділи військ НКВД т.зв. Червоної мітли. Вони вирушили облавами проти відділів УПА на села східньої Лемківщини та західньої Бойківщини. В бою в Струбовиськах брали участь два батальйони радянської піхоти під командою полковника Стєпашкіна. Він старий офіцер НКВД, який воював проти армії УНР за часів отамана С.Петлюри, в ранзі бійця, а потім підстаршини. Протягом багатьох літ, Стєпашкін був командантом пограничних військ НКВД. Узимку 1944-45 р. полковник Стєпашкін керував операціями проти зідділів УПА в околицях Станиславова і Дрогобича.

Разом з більшовиками участь у бою під Струбовиськами брав відділ польської МО з Тісної та працівники УБ із Сянока. Командантом МО був Едвард Мартінґер, а його заступником для політичних справ Юзеф Коша. - Після бою більшовики, разом із місцевою польською міліцією та працівниками УБ, вдерлися в село та мстилися на безборонному населенню. Далеко лунали крики і плач жінок та дітей. Село горіло. В хатах залишилися тільки жінки, діти та старці. Боєздатні чоловіки перебували в самооборонному відділі, який перебував на бойових позиціях у ліску. Більшовицькі спецвідділи разом із польською міліцією замордували в селі 33 особи, а село спалили. - У бою в Струбовиськах більшовики мали поважні втрати. Точного числа вбитих не вдалося встановити, бо інформації про убитих та поранених більшовики тримали в таємниці. В тому бою згинув командир штурмової компанії НКВД капітан Ґоловєнко....».

- «....У висновку теми про піклування раненими в курені «Рена» потрібно зауважити, що нам сприяло щастя й рани у більшості випадків не були компліковані серйозними інфекціями. Не знаємо, чи це пояснити механізмом неспецифічної відпорности організму, чи може радше тим, що в наших обставинах часто доходило до ефективного контакту з бактеріями й це давало організмові здатність виробити активний імунітет до тих чи інших мікроорганізмів. Пригадуємо, що нам було неможливо придержуватися асептики, а також часто бракувало антисептиків. Ми мали дуже обмежену кількість хіміко-терапевтичних засобів, а деколи їх зовсім бракувало. Наші вояки не були активно імунізовані проти тетанусу «правця», дуже рідко можна було роздобути сирівця для пасивної імунізації. Однак, за мого понад трирічного перебування в УПА, я не зустрів ні одного занедужання тетанусом. - Про випадки важких - критичних поранень не згадуємо, бо для їхнього лікування не було в нас жодних можливостей. - Чи такі самі висліди при лікуванні ранених мали лікарі при інших відділах та шпиталях УЧХ не дасться ствердити. Декілька лікарів, з якими я говорив на цю тему під час перебування в УПА, потверджували мої спостереження. - Нашим лікарям доводилося переживати ситуації повні небезпеки та тривоги, моменти нервового напруження та душевного хвилювання. - Незвичайно зворушливими були хвилини коли лікар, з усім своїм теоретичним та практичним знанням, стояв над раненим безпомічний тільки тому, що знайшовся в обставинах, де не було можливостей подати жодної медичної допомоги. - Лікар УПА всяко радив собі при недостачі ліків, інструментів, санітарних приміщень і давав від себе все, що було в його спромозі. Одначе не в силі був уникнути критичних ситуацій, що їх накидував нам ворог....»