Є люди, прізвище яких змушує наше серце битися частіше через певні асоціації. Особливо, якщо це рятівники людського життя, новатори у сферах своєї діяльності. Одною з таких великих та знакових постатей є Олександр Олексійович Шалімов. Його досі згадують як «шефа з легкою рукою та золотим скальпелем».

У 1918 році 20 січня велика селянська родина відсвяткувала народження чорнобривого хлопчика. Село Введенка, яке до жовтневої революції належало одній з українських губерній, опісля відійшло до Російської держави, тому відмітили малюка в записах як «росіянин». Шалімов був дванадцятим у великій родині, тому під час голоду у 1926 році сім‘я потребувала допомоги, серйозних змін.

Мати Шалімова, Оксана Сергіївна, написала листа до далекого родича на Кубань. Відповідь не забарилася: там було вказано, що на Кубані можна жити, тому родина хутко зібрала всі свої речі. Не можна сказати, що на новому місці Шалімови жили в достатку: там собі викопали землянку, в ній і жили. Батьки та старші брати Олександра Олексійовича не цуралися будь-якої роботи. Гра на виживання, не інакше.

Тим не менш, хлопець вчився. У вільний час, коли випадала можливість, пас худобу. Його світилом в скрутному становищі стала бібліотека, у якій він перечитав десятки книжок. Шалімов хотів стати фізиком і навчатися в Ленінградському університеті. Після закінчення 11 класів на робітничому факультеті при Краснодарському інституті, хлопець зібрав скромну валізу з книжками та сорочкою. Став біля віконця на вокзалі в очікуванні свого завітного квитка, але робітниця повернула Шалімова на землю: грошей на квиток не вистачає, а це значить - ніякого Ленінграду!

Така дивовижна випадковість позбавила нас можливого великого фізика, подарувавши неймовірного генія медицини. Оскільки в хлопчини не було інших варіантів, його документи автоматично відправили у той самий Краснодарський медінститут: саме з цього моменту прізвище Шалімова починає поступово набувати відомих нам образів. Навчання на відмінно давало змогу залишитися працювати на одній з кафедр інституту, про що наш герой навіть не встиг подумати. Громадян СРСР заполонив страх, почалася війна: там, де помирають солдати, а на цю смерть дивляться безсилі лікарі.

У військо Олександра не взяли через пережиту малярію, та все одно відправили на кордон з Маньчжурією, у селище, що було місцем заслання декабристів, охопленим полями, віддалене від центрів, без жодного потрібного обладнання. Це Шалімов зрозумів лише після прибуття. Виявилося, що він єдиний лікар на весь район. Отже, аби рятувати життя необхідно стати максимально універсальним. Проводити огляди як терапевт, операції як висококваліфікований хірург і, що так само важливо, допомагати народжуватися новому життю як акушер. У Шалімова не було наставника в цих питаннях, його майстерність ще зовсім не відточена, а постійні навантаження зводили з розуму.

«Мені у всьому допомагали книги. Дзвінок. 75 кілометрів від мого селища, розрив матки, помирає жінка. Я сів на коня, взяв з собою книгу «Оперативне акушерство і гінекологія». Читав її в дорозі кілька разів доти, доки не почав уявляти все описане в своїй голові» - наводить приклад Шалімов.

Жінку він застав вже ледь живою в колишньому медичному пункті, де навіть була операційна, проте не було працівників, крім однієї акушерки та однієї медичної сестри. Оскільки Олександр припускав такий розвиток подій, він прочитав в дорозі про те, як робити наркоз. Медична сестра Анна слідкувала за пацієнткою та ввела наркоз, Шалімов прооперував і вдихнув в неї друге життя. Сам лікар також зустрів своє щастя у цій поїздці: Анна згодом стала його дружиною.

Олександр Олексійович багато працював, окрилений неймовірним успіхом своїх справ. Роками йому доводилося пропрацьовувати нові методики, а потім відточувати свою технічну майстерність на собаках у підвалі. Зранку оперував людей. Ввечері багато читав. В перший свій рік він вже робив резекцію шлунку, що вважається ледь не піком кваліфікаційного хірурга. Про лікаря пішли чутки майже по всьому Радянському Союзу, до нього приїздили з околиць, але не дивлячись на це, офіційного паперу про спеціалізацію Шалімов не мав.

Для цього, після війни, він поїхав на стажування до Москви у клініку професора Брайтцева. За пів року до події Олександр Олексійович, навіть маючи колосальний досвід, побував на різноманітних операціях у всіх провідних інститутах столиці. Він не брав там участі, лише мовчки слідкував за діями лікарів, дивився, робив помітки в своєму зошиті. У другій половині дня юний геній йшов в бібліотеку, читав всі книги, які траплялися йому під руки, а особливо ті, що пов‘язані з нещодавньою операцією. У такому темпі йому вистачало двох-трьох тижнів в новій лікарні, аби освоїти нову для себе область хірургії.

Легендарна зустріч тоді вже відомого лікаря Шалімова і не менш відомого лікаря Амосова відбулася в Брянській обласній лікарні. Вони поділили між собою відділення, а згодом одну посаду - завідувач хірургічного відділення. Дві культові у сфері медицини, для країн СНД особливо, постаті професійно зростали разом завдяки чесним змаганням у роботі. Ділилися між собою новими методиками та пропрацьовували їх, питали один в одного поради.

«Я пам‘ятаю як ще в Брянську Саша підніметься, поїде в Москву, щоб подивитися, яку роблять операцію. Урологічну, нейрохірургічну, ортопедичну - неважливо. В результаті він став полівалентним хірургом з неймовірно широким діапазоном. В жодного не було такого діапазону оперативних втручань, які виконувалися при цьому на високому професійному рівні в будь-якій з даних областей хірургії» - щиро відгукується про героя Амосов.

Дійсно, Шалімов розробив методику під час туберкульозу легень, яка вперше в світі не потребувала видалення легені, а залишала її цілою. Ніхто з лікарів не міг повірити, що хірург з області робив речі, про які в світі навіть не говорили, тому з першого разу докторську дисертацію Шалімов захистити не зміг. Для цього знадобилося ще два рази дивувати комісію своїм професіоналізмом.

Олександра Олексійовича запросили на роботу до Харкова, де він зміг себе реалізувати: створив власну команду, проводив експерименти так само у підвалі, в робочий час рятував життя тим, хто, за думкою багатьох, був вже одною ногою в могилі. Його ім‘я стало синонімом до слова «хірургія». Вперше в Україні були здійснені операції на судини, підшлункову залозу, резекція печінки. Лікар винайшов інструмент ділятор для розширення звужених судин хворого органу. Подейкують, що Шалімов співав улюблені пісні навіть під час складних операцій.

Згодом Шалімова перевели у Київ, а за 4 роки в столиці збудували Інститут загальної та експериментальної хірургії, який він очолив. Медицина в Україні процвітала, в інституті постійно з‘являлося нове сучасне необхідне для роботи обладнання, на операції могли розраховувати навіть ті, у кого не було достатньо коштів. Шалімов рятував всіх, але свою дружину врятувати не зміг: Анна померла від раку підшлункової залози, який проявив себе вже з початком метастаз. Так він одружився вдруге, на 20-річній медсестрі Сюзанні. Вона підкорила його своєю жіночністю, красою і розумом. Ця жінка стала для нього опорою, підтримкою ще на багато років.

Шалімова кликали звідусіль: в Німеччину, Австрію, Росію, Францію. Кожна пропозиція закінчувалася відмовою, тому що лікар всередині був неабияким патріотом своєї держави. Пройшовши такий шлях, ставши причиною ряду нововведень в Україні, виховавши десятки докторів наук, він ні в якому разі не міг і не хотів зробитися ворогом народу. Навіть коли на сімдесятому році життя у Шалімова виявили пухлину, Олександр Олексійович довірив операцію лише своїм учням. Німецькі лікарі пропонували йому свою допомогу, навіть хотіли покрити всі витрати, але все дарма. Операція відбулася в Києві під наглядом своєї інституцької сім‘ї дослідників, після якої Шалімов повернувся до свого звичного темпу.

Сміливість хірурга зробила його засновником та почесним директором Інститутом хірургії та трансплантології, академіком Національної академії наук та Академії медичних наук, дійсним членом Нью-Йоркської академії наук, членом Міжнародної спілки хірургів, асоціацій хірургів. У 1998 р. удостоєний звання «Людина планети». Але найважливішою для нього стала маленька зірочка з власним номером. Всі, хто її бачив, одразу розуміли, що біля них почесний Герой України, для якого хірургія стала життям. Унікальні операції, широкі знання, необхідні навіть сьогодні лікарські інструменти, підготовка першої в Україні операції для пересадки серця та великий спадок.

Учнів Шалімова зараз можна зустріти в Харківському та Київському інститутах хірургії, вони згадують про свого шефа зі сльозами на очах та теплою посмішкою. Він був людиною геніальною, за своїх підопічних завжди стояв горою. Був батьком  для сотень юнаків. Де всі бачили відчай, він бачив можливість. В його кабінеті все як раніше: листи, ікони, хрести, навіть домашній халат, а пісню Олега Анофрієва «Есть только миг» згадують з посмішкою. Нині українська хірургія процвітає та не менш гідні лікарі зараз виховують вже своїх юнаків методами Шалімова. Бо так заповів шеф.