rss
10/07/2022
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наука \ Освіта \ Чому нормальні люди йдуть у вчителі. Чесна розповідь українського вчителя
Жаль чиновників, які так і не збагнули очевидних істин. Щоразу, коли в Інтернеті наштовхуюся на брутальні маніпуляції чиновників про те, що вони знову й знову ощасливили вчителів черговим «підвищенням» зарплатні (за яким узагалі ніякого підвищення немає), щоб тільки вчителі трималися школи та нормально навчали дітей, я ставлю собі одні й ті самі запитання і пригадую одну й ту саму давню розмову…

У принципі, запитання одне, але у двох варіаціях: ну ось чому нормальним людям забагалося колись і багнеться тепер іти у вчителі?.. чи, може, то лише ненормальних накриває таке лихо?..

У мене не було відповіді на це запитання того далекого 1981 року, коли я, старший сержант Радянської армії, в казармі одного з підрозділів Південної групи військ десь аж під угорським містом Естергом мав пояснити це старшому ж сержанту Романенкові, який у присутності моїх тодішніх підлеглих практично «звинуватив» мене в тому, що я подався у вчителі, бо дуже злякався чесної важкої робітничої праці.

— Гаразд, — сказав я Романенкові, — сідаймо й розберімося нарешті з тим, що тобі так муляє. Отож ти вважаєш, що я закінчив школу і пішов на чотири роки в педінститут, аби здобути спеціальність, яка дозволить мені решту життя добре заробляти легким трудом? Я правильно тебе зрозумів? Правильно. Уточнімо ще, що до армії я вже «легко заробляв» учителюванням аж три роки, то все, про що говоритимемо далі, — це не з книжки чи кіно, а з мого життєвого досвіду.

Але, щоб краще побачити всі вигоди, яких я набув, почнімо з тебе… Ось ти у нас хто? Ага, ти в нас токар. Після школи провчився неповний рік у ПТУ — і пішов на завод. Де вже працював твій тато. І можна дізнатися, яку зарплату отримує токар на твоєму заводі? Так, від 200 — до 250 і більше карбованців… Непогано. Живете ви де? Ага, на отриманій від заводу квартирі. Дачу маєте? Маєте. Авто? Маєте. Відпустку де проводите? Зазвичай на морях. Спасибі. А тепер перейдімо до мене.

І, як ти думаєш, яка в мене зарплатня? 250 і більше? Та ну, Віталику, схаменися: в мене чиста ставка — 110 карбованців. Чуєш? 110 карбованців. Нарахованими. Це — за 18 уроків на тиждень і класне керівництво. До речі, в тебе ж був класний керівник? Ага, була, вчителька географії. Ти хоч один день хотів би прожити з вашим класом на її посаді? Не хотів би. А скільки б ти платив їй на місяць за класне керівництво? 50–70 карбованців? Видно, ти й справді розумієш пекельність її роботи. А ось держава не розуміє. То дає їй лише 10 карбованців… Ще один нюанс: я вчитель української мови. В чотирьох класах у мене понад сотню учнів. Тому хоча б раз на тиждень я мушу перевіряти понад сотню зошитів. Скільки я за це отримую? 50–70 карбованців на місяць? Ні, товаришу старший сержант, лише — п’ять… Ти правильно почув: п’ять карбованців на місяць. І це все — в межах тих 110 карбованців

І на завершення. Вчителюю я в гірському селі. Живу на найманій квартирі, й інша мені там не світить. Безумовно, про дачу та авто, відпочинок на морі навіть мої майбутні діти при моїй зарплатні можуть не мріяти… Отакі мої «легкі заробітки». Є запитання?

Коли я закінчував, у казармі стояла гробова тиша. Присутні дивилися на мене великими очима, бо, видно, досі мали про вчителів та їхні заробітки таке ж уявлення, як і Романенко. Сам же ініціатор розмови розгублено розводив руками: «Слухай, а чого ж ти тоді пішов учителювати?»

Я йому не відповів нічого… Просто знизав плечима, встав і вийшов на вулицю.

Що я міг йому сказати? Що в армійські ночі мені сняться уроки і мій сьомий клас? Що, заступаючи черговим по батареї, я беру в гарнізонній бібліотеці книжки з педагогіки й конспектую їх? Що постійно думаю про те, якою нарешті в мене будуть радіостудія і драмгрупа? Як ми зі старшокласниками випускатимемо стіннівки на два «формати» ватману? І як організовуватимемо літературно-мистецькі студії? І як ми будемо мандрувати просторами рідного краю? (До слова: за це все мені ніколи не платили й не платитимуть ні копійки). А на уроках читатимемо найкращу поезію і писатимемо казки для дорослих… За Ярошенком… Андерсеном… Власними вигадками і бажаннями.

І справді, а навіщо це все? Адже можна просто відбути свої уроки, чесно виконати свою роботу — і жити вже не для Всесвіту, а для найрідніших, яким ти потрібен як син, коханий, чоловік, батько … Але я просто не можу інакше. Не знаю, чому, але — не можу…

Уже набагато пізніше, перечитавши купу книжок із психології творчості, я раптом натраплю на порівняльну характеристику, дану Всеволодом Вільчеком роботі та творчості, і зрозумію нарешті, що належу до тієї проклятої когорти людей, котрі, щоб переживати відчуття окриленості, готові й задарма працювати: «Людина ніколи не бореться за право трудитися — навіть якщо виступає під гаслами боротьби за труд. Насправді вона бореться за право мати засоби для існування і за свій соціальний статус. А ось за право на творчість, за створені ними ідеї, образи люди йшли на вогнище. Будь-які підробки й сурогати виготовляються за гроші і лише шедеври — задарма. Якщо авторові за них щось платять, то суто з дурості, бо не розуміють, що великі творіння духу… з’являються і тоді, коли за них розраховуються не з автором, а самі автори: часом убогістю і злиднями, часом свободою, часом життям…»

То мають бути й серед учителів люди, для яких учителювання — не робота, а творчість? Мають. Їх багато чи мало? Хто його знає. Творчість — вона ж різних масштабів... Але їх не може не бути взагалі. Навіть якщо над цим посилено працюють держава й соціум. Навіть якщо суспільство аж так занурилося в мертві води розтління, що вже не потребує сердець, відданих дітям, бо ці діти проголошені особливим поколінням, котрому вже серця не потрібні. Ні чужі. Ні власні.

Але ж якщо це покоління має очі, але не бачить, має вуха, але не чує, має розум, але не розуміє, то хіба це не тому, що воно обділене любов’ю? Хіба це не тому, що для всіх воно було об’єктом для прикладання суто «робочих зусиль», якими ближні (з батьків починаючи) просто відбували свою повинність перед ним?.. Що само воно так і не трудилося жодного дня, аби набути хоч дещицю себе самого тією працею, яку називають роботою душі?..

У різні епохи саме творчі вчителі самою своєю присутністю задають певний ідеал професії, а через нього — і людини. Саме вони піднімають планку професійного рівня для решти причетних. І хто пережив період, коли вчительська спільнота горіла ідеями Амонашвілі, Шаталова, Лисенкової, той знає, на що спроможний простий смертний учитель-предметник, у якому від буденної сплячки прокинувся такий ідеал. Його не треба волокти до якогось росту через постійні атестації, — він сам змушує працювати на себе всі методичні служби та наукові установи. Йому не треба кар’єрного зростання, нагород і звань (тим паче бутафорних «підвищень» платні), бо йому потрібні не вершини, які сяють скрижанілістю, а глибини, з яких тисячоліттями черпають живу воду людяності. І він усім своїм життям іде до них.

Жаль людей із освітянської управлінської вертикалі і дуже багатьох представників соціуму, які так і не збагнули цих очевидних істин. Яким здається, що саме гроші «животворять», а маніпуляції — стимулюють. І хоч уже зо два десятки років вони ні з першого, ні з другого не мають бажаних результатів, та не дуже тим і переймаються, бо вірять, що замовлена ними «музика» — вічна, як і їхні шкурні інтереси.

…А мені чомусь віриться, що й зараз десь у донецьких заметілях на фронті російсько-української війни ходить український сержант, якому зовсім нецікаві всілякі міністерські маніпуляції та брехливі обіцянки. Але якому ночами сниться вчителювання. Тому він після нашої спільної перемоги в цій війні обов’язково прийде в школу. Бо інакше просто не може. І учні його бачитимуть, чутимуть, розумітимуть… І любитимуть. Адже саме любов животворить.

Фото: Дзеркало Тижня
Автор: Михайло Девдера
Джерело: Дзеркало Тижня
(https://zn.ua/ukr/EDUCATION/chomu-normalni-ljudi-jdut-u-vchiteli-chesna-rozpovid-ukrajinskoho-vchitelja.html )

«Заборонена коляда» через 50 років прозвучала у стінах УКУ

«Бажання захищати свою державу не виникає з нізвідки, його треба плекати і виховувати»

 

Свіжий Номер
(Тисніть на обкладинку)

#2022-08
22.02.2022 Московська армія вже в Україні. Що далі?
Office of Cook County Board President Toni Preckwinkle Округ Кук і CEDA оголошують програму допомоги з водопостачання для малозабезпечених домогосподарств
Небесна сотня, «справи Майдану» 8 років розслідування, які результати?
«Визнання ЛНР/ДНР»: перемога чи програш Путіна і що це означає для України? Рішення господаря Кремля дає Зеленському шанс поховати «Мінськ»
Міжнародна фінансова допомога Україні: хто, скільки і навіщо. Подушка безпеки для України
Путінська казарма: які перспективи має окупований Донбас Чому після визнання Росією «народні республіки» приречені на жалюгідне існування
«План знищення України»: звіт британського інституту оборонних досліджень
Християнське ставлення до війни Розвиток доктрини від перших віків християнства до Середньовіччя
Не стало Івана Дзюби – літературознавця, дисидента, Героя України
Чи бояться росіяни війни? Як російське суспільство реагує на військові ігри Кремля біля кордонів України

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com