Закінчення.
Початок  в попередньому номері

Продовження розмови  з Антоніною Денисюк – видатною українською мисткинею, знаною далеко за межами України, та її донькою Ханною Гуменюк – успішною арт-дилеркою, кураторкою про тонкощі роботи артдилерів, розвиток мистецьких закладів та культурної свідомості українців, а також про найвідоміші на найяскравіші проєкти Антоніни Денисюк.

– Ханно, дещо дивно, що ви не продовжили мистецької династії Денисюків-Гуменюків. Невже не було такого бажання?

Ханна: Мені пощастило, що з мене ніхто не ліпив художницю. Крім того, що я народилася і виросла в мистецькій сім’ї, що в мене і мама художник, і батько, то ще й навколо всі знайомі були митцями. Коли я була малою, то запитувала в мами: «А люди ще щось роблять, крім того, що вони малюють?» Звісно, я ходила в художню школу, проте вирішила обрати щось серйозне і успішно закінчила наш юридичний (ЛНУ ім. Івана Франка). Пішла в аспірантуру, захистила кандидатську, але паралельно все-таки тяжіла до мистецької сфери. Я завжди була у курсі подій, знала, що і де робиться. У результаті я вдало поєднала юридичну освіту та мистецтво – стала артдилером.

– На вашу професійну думку, чи можна стверджувати, що українці цікавляться мистецтвом?

Ханна: Щоб так стверджувати, потрібно трохи часу. На Заході, у тій самій Швейцарії, Франції чи Англії впродовж багатьох століть і поколінь сформувалася традиція колекціонувати мистецтво чи просто купувати його як окрасу для власної домівки. Там є сім’ї, які колекціонують артоб’єкти не сто років, а значно довше. Це є нормально, а для нашого суспільства на разі звичніше купити якусь дорогу побутову річ. Але ми все-таки – європейська  держава, і всі ці західні тенденції у нас поширюються і приживаються. Мені здається, що незабаром люди середнього достатку чи навіть будь-якого достатку матимуть потребу придбати картину, скульптуру, щоб поставити у себе вдома. Подивіться, яка зараз активність, скільки відкривається музеїв, галерей, скільки виставок, різних мистецьких просторів. Це початок зародження моди на колекціонування. От власне привчити українців вкладати кошти в український сучасний арт я вважаю одним зі своїх основних завдань.

Сabbage world

– Сподіваємось, що в Україні, зокрема і з вашою допомогою, станеться мистецький бум. Поки ж ви переважно працюєте за кордоном, маєте іменитих і, очевидно, примхливих клієнтів. Важко?

Ханна: Так, це дуже важка професія, тому що колекціонери на Заході – люди не стільки примхливі, як зайняті. У них немає часу ходити по майстернях, щось  розглядати і вишукувати. До своїх клієнтів я завжди приїжджаю з оригіналами тих робіт, які в нас є. Виключно оригінали, жодних каталогів. Колекціонери –  досить специфічні люди, кожен має свої інтереси. Ви ніколи не знаєте, що кому сподобається – це перше правило. Навіть, якщо ви думаєте, що саме це придбають, а тут показуєте кілька робіт і потенційний покупець обирає щось зовсім інше. Навіть добре знаючи смаки цієї людини, ви не можете передбачити, бо переважно вибирають досить емоційно. Якщо візьмемо до прикладу роботи Антоніни, то комусь подобається об’єкти, комусь графіка, а комусь все це і живопис. Співпрацюю з художниками, роботи яких подобаються особисто мені, з деякими навіть склались дружні стосунки, наприклад, мій хороший друг – Лукас Райнер.

– Ханно, розкажіть, будь ласка, про сам початок співпраці з Антоніною Денисюк.

Ханна: Наша співпраця з Антоніною розпочалася ще у 2011 році з Флорентійської бієнале. Це по-суті друга за величиною бієнале з тих, що проводять в Європі. Ми вирішили повезти туди картини з квітами. Відверто кажучи, нам було дуже важко, адже усі витрати були нашими та ми удвох везли важкі великі полотна ще й було купа візових нюансів. Не знали, на що очікувати, адже там брало участь майже 600 художників із понад 100 країн світу. Ми були одні з України, ні на що не претендували. На диво, наші квіти дуже сподобалися журі. Під час нагородження оголосили, що спеціальну премію імені Лоренцо ді Медичі отримує Антоніна Денисюк. Це був приємний шок)))

Ми вирішили на цьому не спинятися, розвиватися далі і  взяли участь у арт-ярмарку в Генуї. Це не був конкурс, просто ярмарка досить високого рівня. Потім поїхали на Арт-Монако – теж елітна ярмарка. В один з ярмаркових  днів до нашого стенду підійшли дві особи і кажуть: «Ми з мерії Монако і зараз готуємо виставку «Кольори світу», хочемо вас запросити». Це вперше Україна брала участь у цій щорічній виставці. Такі наші поїздки завжди супроводжувались хвилюванням, важкою працею та неймовірними пригодами. А висновок такий, що з дії народжуються інші дії, саме це і є розвиток.

– Антоніно, ваші ідеї завжди неординарні, новаторські, ще би хотілось пригадати серію «Життя як повітря».  Це така ваша тривала у часі робота і дуже цікаво, чому саме пір’я і як усе почалось?

Антоніна: Чому я взялася за перо? По-перше, я пером малюю, якщо казати про мій інструмент рейсфедер, там теж перо. Перо для мене – це власне територія повітря і свободи, тобто життя як повітря. Артоб’єкти з перами вимагають часу і фізичної роботи. Деколи на невеликому шматочку розташовую до 1500 пір’їн. Пташине перо, як матеріал, незнищенне, незважаючи на свою легкість. Це ДНК і РНК світу, що несуть у собі незліченну інформаційну пам’ять. Воно не розкладається, майже не горить, його ніхто не хоче їсти. Індіанці робили накидки з пір’я, так звані хуарі, які зберігаються вже тисячі років. Для мене надзвичайно важливо, що таким чином, з допомогою пера, як образотворчого матеріалу, вони доносили знання мовою символів наступним поколінням. Саме так створюється безперервний ряд, зв’язок з людьми, які жили тисячі років тому.

Почала я ці роботи ще з 1995 року. Таким першим артоб’єктом було пір’я пави. Якось проходила біля Галицького базару у Львові. Був сірий, рутинний день, мжичка і мокрий сніг під ногами. Я побачила, що жінка у відрі продає щось неймовірно кольорове – то були пір’їни пави. Це був такий виняток! У мене відразу виникло бажання створити роботу, котра б рухалася за повітрям. Перед очима повстала картина – на золотому фоні павичі пір’їни. Саме таким ритмічним рядом воно у мене все виросло в уяві за секунду.  Я прибігла додому з букетом із 150 пір’їн і взялася за роботу. На перші роботи відразу напосіли: що вона таке робить, що вона собі вигадала?!!

Майже двадцять років по тому, 2016 року, ми були в «Гранд Палє» у Парижі, там щорічно відбувається колосальна виставка ФІАК. Збирається близько 300 галерей, зокрема White Cube,  Tate Modern, дорожезний вхід, маленький бокс для участі коштує 35 000 євро (нам пощастило туди потрапити, завдяки Ганнусиним контактам). Я дивлюся краєм ока і зауважую – моє пір’я. Те саме, що я зробила у 95 році, 1 до 1  зробила якась бельгійка. Вона те пір’я приклеїла, а в мене воно все рухалося. І це продається за 250 чи 300 тисяч євро. Ви собі уявляєте?!! Мене в 95 році так збештали, так замучили, що роблю якийсь несмак. Одне слово, я вирішила, що розвиватиму цю мою тему далі. 

– Якось ви розповідали, що ваш дідусь казав вам: «Тоню, ти нічого, крім своєї голови, нікуди не візьмеш». Ймовірно, метафорою цієї голови стала ваша шедевральна капуста? Розкажіть, будь ласка, і цю цікаву історію.

Антоніна: Я вже зазначала, що люблю малювати. Щоразу, коли кудись виїжджаю, завжди беру з собою якийсь мінімум фарб, обов’язково акварель, рейсфедер та туш. У 2005 році мені пощастило виграти стипендію на «Віллу Деціус» у Кракові. Стипендія була надана Польським Інститутом ім. Адама Мікцевича. Темою було знайомство з творчістю Тадеуша Кантора, видатного польського театрального режисера. Ті, хто хоч раз побував на «Віллі Деціус», знають, що цей райський куточок для письменників та перекладачів з усієї Європи знаходиться дещо далі від самого Кракова. Тобто, якщо виїжджати в Краків, то потрібно збиратися на цілий день і ще встигнути повернутися назад, оскільки автобуси ввечері не ходять. Я перебувала там у грудні. Надходило Різдво і всі були в дуже піднесеному стані. Легкий сяючий сніг, скоро Свято! Новий Рік!

Якогось вечора я повернулася раніше і зайшла в малесенький супермаркет, що був поряд з Віллою. Чомусь в око впала капуста, зелена, святкова, як наливна. Я зрозуміла, що вона створена для мене, це ж готова скульптура! Прийшовши на віллу, акуратно, щоб не пошкодити листочки, я розгорнула її і почала оглядати. Вона була досконала. Чомусь тоді мені подумалося, так ось це і Є живий образ – Жінки та Чоловіка, Світового Атласу, Дітей, знайдених в Капусті, Грошей як Капуста. І просто вона переповнена своїми зв’язками поміж прожилками. А скільки ще заховано всередині! Наступного дня я поїхала в Краків і купила один аркуш паперу, як я тоді подумала, акварельного. Він так сподобався мені за фактурою, що я його негайно взяла. Ось тут і виросте моя капуста. Я, як завжди, помилилася, і папір був для естампів, що дуже активно вбирає фарбу. Тому кожен міліметр пророблювався пензлем по три-чотири рази, для того, щоб набрати відповідного насичення. Капуста виросла голубою, як мрія, як хмара. Моя Капуста позувала мені цілий тиждень.

Серія «Пір’я»

На початку 2006, буквально через двадцять днів, мені довелося поїхати у Відень на три місяці. Я продовжила капустяну тему. У Відні я почала створювати живописи олійними фарбами. Багато спілкувалася на кафедрі концепційного мистецтва у Відні на тему капусти з деканом Академії Прикладного Мистецтва – ЮЮЮ. Ми знайшли спільну мову, нареготалися і я продовжила роботу. Щось в цих капустах було невимушене, майже дитяче і дуже захоплююче своєю простотою. Так виріс своєрідний капустяний світ. На полотнах ожили портрети львівських, варшавських та віденських капуст, до них долучалися небо і квіти, і наш світ. Я майже не виставляла ці роботи. Та в одинадцятому році все ж таки представила на бієнале у Флоренції, здобула Меціоне спеціале.

Ми з дітьми багато подорожували по Франції. Хто не закохувався в смарагдове море та Рив’єру? Власне ці подорожі береговою лінією від Італії через Францію до Іспанії, цей змінний пейзаж кольору віконниць наштовхнув мене на думку, що їх можна об’єднати засобом капусти у різних кольорах. Так я надрукувала серію капуст у тринадцятьох кольорах – хроніки палітри вікон та дверей Рив’єри). Здрук Капусти у сріблі на темно-сірому фоні відразу посів місце у колекції маркіза Зігіфредо ді Каносси. І так пішло далі…

Капуста стала Святою Капустою, я з приємністю  дарувала здруки для друзів та знайомих.

До речі, ми з Ханною планували зробити серію ексклюзивної продукції з принтами Капуст. Ханна здійснила велику роботу, створила свій сайт, як артдилер, і продовжує його наповнювати. Ну, і нарешті ми здійснили випуск перших ексклюзивних фірмових футболок, світ-шотів та худі з Капустами!!!

Знаєте, у всьому, що я роблю, мені хочеться бачити і чути поему портретів нашого світу. Якщо Джанні Моранді створив портрети пляшок і тим самим створив поему предмету, я створюю портрети капуст, грушок, квітів. Польський мистецтвознавець Пйотр Шуберт колись сказав про мої роботи: «Треба мати силу, щоб в наш час малювати квіти». Я з ним абсолютно згідна, треба мати силу,  щоб у нашому світі бачити метаморфози речей, що оточують нас щодня, де глибинною структурою та основою є Безмежність Безперервного Ряду.