Всесвітньо-відомий Інститут Reuters при Оксфордському університеті на початку кожного року оприлюднює свій аналіз тенденцій, які мають впливати на світові ЗМІ.

Ось і нині, опитавши 246 керівників служб новин з 52 країн світу, в Інституті дійшли висновку, що посилиться тенденція солідних ЗМІ замовляти та отримувати не суб’єктивно окрашену сенсаційну чи публіцистичну інформацію, а саме якісну, що ґрунтується на об’єктивному, виваженому аналітичному підході до вивчення суспільно-політичних процесів.

В контексті такого підходу пропоную кинути погляд на перспективи цьогорічного процесу подальших метаморфоз партійно-політичних проектів в Україні. Стаття ґрунтується на моєму авторському навчальному курсі для державних службовців України, який читаю для працівників МВС, СБУ, Держтелерадіо і т.п.

Чому не партій, а саме проектів?

Тому що виникнення, становлення та суттєвий вплив на життя суспільства і держави партій є ознакою нормального здорового політичного процесу. А ось аналогічний перебіг існування та зміни партійних проектів є проявом ситуативної боротьби за владу різних фінансово-політичних угруповань.

Партії – це стратегія. Партійні проекти – це тактика. То що ж ми маємо у цій царині станом на початок 2022 року і чого очікуємо впродовж нього?

Кількість і якість

Партії в будь-якій країні мають відображати інтереси та представляти політичну волю різних груп суспільства. Тому в кожній країні зазвичай мінімум декілька партій.

Нагадаю, що на українських землях перша партія – Русько-Українська радикальна партія на чолі з Іваном Франком – виникла у жовтні 1890 і до більшовицького перевороту у 1917 році їх налічувалося уже 10. Шість з них сповідували соціалізм (з такими лідерами як Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Грушевський, С. Єфремов інші), дві – лібералізм (Є. Чикаленко, Б. Грінченко), одна консерватизм, одна націоналізм (Українська народна партія, Д. Міхновський).
А перша партія в незалежній Україні (більшовицьку Компартію України, що виникла 3-5.12.1917 р. не рахуємо) була зареєстрована 10 жовтня 1991 року як Ліберальна партія України і отримала порядковий номер… аж  4. Це трапилось тому, що попередні три партії – Українська Республіканська партія (УРП, №1) на чолі з легендарним Левком Лук’яненком, Партія зелених України (ПЗУ, №2) та Демократична партія України (ДПУ, №3) устигли протиснутися в щілину, яка утворилася ще в період горбачовського послаблення компартійно-кадебістського контролю, і були зареєстровані в той період, коли Україна ще формально знаходилася в складі СРСР – відповідно 5 листопада 1990 р., 24 травня 1991 р., 28 червня 1991 р.

Тільки після цього частина Компартії України, що перефарбувалася після своєї заборони 30.08.1991 внаслідок підтримки так званого «ГКЧП», отямилася і зареєструвалися як Соціалістична партія України (очолювана О. Морозом) під номером 5 (25.ХІ.1991), а також - як Селянська партія України під номером 6 (3.03.1992).

Так розпочинався процес виникнення вітчизняних партій періоду Незалежності.

А через три десятиліття,  станом на початок минулого року, в Україні було аж 365 партій, що їх зареєструвало Міністерство юстиції. Здавалося б – куди вже більше? Які ще інтереси і яких саме груп громадян України залишися не представленими? Складалось враження, що «стеля» збільшення кількості партій в Україні давно досягнута.

Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл

Так ось, шановні читачі, будемо разом дивуватися, але впродовж того ж 2021-го  року Мінюст зареєстрував ще 9 партій, чиї назви та прізвища голів нічого не говорили не тільки загалу, але і політичним аналітикам.

Останню (поки що) з цих партій за номером 374  невідомий широкій громадськості чоловік з козацьким іменем Іван Решта назвав «Рідна партія України» (очевидно попередні 373 він вважав нерідними) і визначив для неї юридичну адресу по вул. Шевченка 33-Д у селі Яструбна (?!) на Житомирщині.

Зареєструвавши Рідну партію в рідній хаті рідного села пан Решта довів процес партійного будівництва в Україні і його якість до повного абсурду. Що і треба було, очевидно, довести. Лавина віртуальних партійних проектів погребла під собою нечисленні реальні партійні проекти.

Як знайти серед навіть реальних проектів поодиноку справжню партію і доказово аргументувати, що вона дійсно є не проектом, а партією – це загадка і питання надто дискусійне.

Які партії ставали парламентськими за минулі три десятиліття?

Тестом на життєздатність партії завжди вважалося її спроможність потрапити у результаті перегонів до виборного політичного органу (раду різних рівнів), а найбільше – до парламенту.

Читач, можливо, здивується, але за минулі три десятиліття до Верховної Ради України потрапляли представники, принаймні, 71-ї партії. Правда, інколи в кількості однієї чи декількох осіб.

А ось подолати партійним списком виборчий бар’єр, провести мінімально необхідну кількість нардепів і, відповідно, утворити фракції своїх партій (чи виборчих блоків) у Верховній Раді України за ці роки змогли значно менше партій – 45.

З цих 45-ти виберемо політичних важковаговиків – партії, що утворювали (кожна свого часу) серйозну за чисельністю фракцію у ВРУ. Таких вбачаємо 9. І, нарешті, дійдемо до визначення партій, що утворювали фракції у ВРУ різних скликань не один раз.

Народний Рух України робив це 6 разів – тричі як одноосібна партія, ще тричі у складі блоку «Наша Україна». ВО «Батьківщина» - також 6 разів – тричі одноосібно і тричі у складі Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ). Компартія України робила це 6 разів одноосібно.

Соцпартія – 4 рази одноосібно.

Ці партії мають різний парламентський вік. Так Рух (НРУ), хоча і досі існує як партія, у вигляді фракції ВРУ завершив свою парламентську присутність з 2012 року, як і Наша Україна. Компартія і Партія регіонів – з 2014-го. Соцпартія – з 2007-го.

Із традиційних партій України досі тримається і має одноосібну фракцію у ВРУ одна ВО «Батьківщина», а її незмінна лідерка Юлія Тимошенко уже 2 десятиліття входить в топ вітчизняних політиків.

Проукраїнські парламентські си­ли в різні скликання були представлені по різному, але ніколи не мали більшості. Окрім вищезгаданих НРУ та Нашої України інші виразно проукраїнські партії мали ситуативне представництво у ВРУ різних років.

Так Конгрес українських націоналістів (КУН) у складі блоків тричі входив до складу різних фракцій у ВРУ. Республіканці, християнські демократи, Реформи і Порядок та декілька подібних невеликих партій проривалися до ВРУ, як правило, у складі блоків більш потужних сил.

ВО «Свобода», як і «Самопоміч», у вигляді фракції були у ВРУ по одному разу. В нинішньому складі ВРУ обидві партії мають по одному нардепу. І це виглядає достатньо красномовно. Правда, є ще фракція «Голос».

Але міру проукраїнськості інших партій в нинішньому скликанні ВРУ кожен читач може визначити на свій погляд. Адже всі вони (навіть ОПЗЖ) позиціонують себе як таких, що захищають інтереси своїх виборців та України в цілому.

Порівняймо – якщо у першому скликанні ВРУ 1990 року, скажімо, Народний Рух України мав фракцію у 125 нардепів, то самотній свободівець-мажоритарник у ВРУ нинішнього скликання символізує стан електоральних умонастроїв українців, принаймні, на 2019 рік – час минулих парламентських виборів.

Нинішнє партійне представництво у ВРУ

На сайті ВРУ знайдемо офіційний звіт по партійно-політичному представництву нардепів у нинішньому ІХ скликанні. (Див. табл.1)

Таблиця 1. Депутатські фракції і групи IX скликання

Неважко вибудувати своєрідний рейтинг партій за критерієм політичного довгожительства. Тут впевнено лідирує ВО «Батьківщина», яка з 2002 року, тобто шість скликань підряд, має фракцію у ВРУ.

Медведчуківська фракція ОПЗЖ в нинішньому складі ВРУ присутня вперше, але разом зі своїми попередницями – Партією регіонів та Опозиційним блоком також реально (хоча і не формально) є з 2002 року шостою фракцією, котра представляє у ВРУ проросійські позиції під різними назвами.

«Європейська солідарність» присутня у ВРУ два останніх скликання, а під назвою «Солідарність» (на чолі з тим же Петром Порошенком) була в парламенті ще 1 раз – у складі блоку «Наша Україна». Отже, має загалом 3 потрапляння до ВРУ.

Залишаються 2 фракції, на основі політичних проектів, що були створені спеціально під парламентські вибори 2019 року, і які тепер вперше набувають досвід та діють у форматі фракцій в нинішньому скликанні ВРУ.

Проте різниця між ними колосальна – як кількісна, так і за впливом на державу.

«Голос» зайшов до ВРУ фракцією у 20 нардепів, а «Слуга народу» - у 242. З того часу життя ці цифри фактично підкорегувало – після розколів у обох фракціях. Але ж офіційно названі цифри поки що незмінні.

Обидві депутатські групи – «ДОВІРА» та «За майбутнє» (прозвана журналістами «Майбах») є фактичним резервом для мобілізації голосів іншими фракціями. Чи вони мають за це якісь бонуси, винагороди – питання до них.

Політичне «брунькування» як технологія

Як відомо, біологи називають брунькуванням утворення нового організму з виростів тіла материнського організму. Вони констатують, що такий тип розмноження є звичайним у рослин та грибів, але також трапляється у тваринних організмів.

Політичні сили, зокрема і партії, є не менш складними утвореннями, ніж гриби, рослини і тварини. Тож і брунькування серед них є процесом розповсюдженим, хоча й має не біологічний, а політико-психологічний характер.

Згадаймо лише початок Незалежності і процес диференціації тодішніх політичних сил, котрі час від часу відбруньковувалися від материнської платформи і пробували іти в самостійне плавання.

Драйверами подібних процесів ставали, як правило амбітні політичні особи (яких іноді стимулювали зовнішні сили). Побувши у якомусь політичному гурті, або у підпорядкуванні якогось лідера, ці амбітні особи (кожна у свій час ікс) започатковували власний проект, збираючи ресурси – людські та матеріально-фінансові – під себе.

Згадаймо лише, як на перших президентських виборах заявилися, провели свої персональні кампанії та розпорошили потенційний електорат Ігор Юхновський, Левко Лук’яненко, котрі залишалися під національно-демократичними прапорами, але кожен зі своїх причин не захотіли стати під тодішні лідерські штандарти В’ячеслава Чорновола.

Я вів тоді зустрічі з виборцями цих трьох претендентів на булаву в рамках дискусійного клубу «Евріка» і ми з пані Лідією Корсун добре пам’ятаємо, як неохоче і по різному відповідав кожен з цих претендентів на просте питання в лоб: «Чому йдете окремо, не разом?».

Та й в партійно-політичних проектах вони були різних – Л. Лук’яненко очолював УРП, І. Юхновський – депутатську групу «Державність» та примикав до «Нашої України», а В. Чорновіл – партію НРУ, з якої з часом відбрунькувалися ціла група, що створила собі окремі партії, котрі свого часу також розпалися в результаті надмірного і штучно стимульованого ззовні «розбрунькування».

Достатньо згадати, що головуючий на Установчих зборах (на яких я мав нагоду бути присутнім як журналіст і пам’ятаю цю радісну атмосферу) “Народного руху України за перебудову” Володимир Яворівський згодом очолив Демпартію, перший голова НРУ Іван Драч увійшов до Нашої України, Юрій Костенко взагалі розвалив фракцію Руху, вивівши разом з В. Червонієм цілу групу нардепів з під керівництва В. Чорновола. Так само відбрунькувалися від В. Чорновола і Руху В. Стретович, М. Поровський, С. Головатий та інші, але довго протриматися, як самостійні політики, не змогли.

А заступник голови НРУ В. Лавринович – так той  взагалі перейшов до регіоналів.

Подібно Наталя Вітренко свого часу «відкусила» шмат Соцпартії О. Мороза, створивши віртуальну власну «соцпартію», та й інших прикладів вистачає.

Що й казати – політико-партійне брунькування було, є і буде. Які ж найпомітніші «бруньки» набухатимуть власним «соком» у 2022 році?

Притула-Разумков та інші варіанти партійного «брунькування»

Почнемо з проукраїнського флангу.

Святослав Вакарчук у 2019 році очолив створений під нього політпроект «Голос». Ким створений? Подейкували, що олігархом Віктором Пінчуком, зятем Л. Кучми.

Так це чи ні, не має особливого значення, бо у кожного олігарха є своя мотивація у подібних задумах. А без шалених коштів партію не створиш, не розкрутиш в ЗМІ, не здійсниш ефективну виборчу кампанію, не проведеш фракцію у ВРУ. Така от сумна реальність. Спроби пройти цей шлях без олігархів поки що не вдавалися. Хоча в майбутньому не виключено, що може вдатися.

Внаслідок виборів 2019 року С. Вакарчук завів до ВРУ VІІІ скликання виключно на авторитеті свого імені цілу фракцію цієї партії у складі двох десятків до того невідомих широкій громадськості молодих українців. А потім трапилося не всіма очікуване: лідер «Голосу» не тільки зняв із себе повноваження голови фракції і партії, але й відмовився від мандата нардепа. І усім стало ясно дещо важливе: цей харизматичний митець та потенційний політик, чий рейтинг на початку 2019 року випереджав рейтинг В. Зеленського, покинув напризволяще не тільки свій політпроект «Голос» - він фактично  «осиротив» майже увесь проукраїнський фланг.

Парадокс у тому, що поступаючись у політичному досвіді і мисленні практично усім відомим діячам цього флангу, С. Вакарчук, тим не менше, випереджав їх усіх у обсязі електоральної підтримки. Десятки тисяч українців нетерпляче чекали, коли ж їх улюбленець почне політично прогресувати і стане фігурою загальнонаціонального політичного масштабу. Сотні тисяч українців, котрі теж спочатку цього чекали, помітивши ще на початку 2019 року його нерішучість і коливання, перестали з тих пір цього чекати.

На жаль, песимісти і реалісти мали рацію. С. Вакарчук не захотів використати історичний шанс і стати українським Гавелом. Чи відчув, що не тягне. Чи сцена покликала назад.

Тож у 2020 році на виборах до Київради партія «Голос» терміново почала шукати того, хто б очолив партійний список «Голосу» і повторив би подвиг С.Вакарчука – завів до Київради фракцію. Думали недовго і шаблонно: Вакарчуком номер 2 обрали популярного телеведучого Сергія Притулу. Той із завданням впорався і завів до престижної Київради фракцію, сам балотуючись при цьому на посаду міського голови. Мером він не став, програвши Віталієві Кличку – боксер переміг телеведучого.

А потім, 7 червня 2021 року, С. Притула повторив «фінт Вакарчука» – полишив цю київську команду «Голосу» і не став депутатом. А це означало – не захотів на той час стати реальним політиком. Проте привабливою персоною залишився.

А привабливим персонам періодично роблять привабливі пропозиції. Яку саме знову зробили Сергієві Притулі, достеменно невідомо. Проте у вересні 2021 року він заявив, що починає формувати власну партію.

Через 4 місяці, 9 січня 2022 року в інтерв’ю радіо «Свобода» С. Притула підтвердив, що продовжує розбудовувати партію і що йому вже дещо ясно, а дещо поки не ясно.

Зокрема ясно, що його партія не буде іменною і прізвище Притули в її назві не фігуруватиме. Це може означати, що партія, яку роблять «під Притулу», чи «При Притулі» задумується не як персоналізований політпроект, а як партія довготривалої дії, а, значить, з певною ідеологією.

С. Притула говорить, що активно і особисто формує партію, але ж, поклавши руку на серце і згадавши свій досвід формування партії, скажу:  хто ж повірить, що активно задіяний в ефірах телеведучий власноруч з ранку до вечора займається партійним будівництвом, котре вимагає величезних затрат часу, організаційних зусиль та фінансування?

Ким задумується і фінансується майбутні партія із заздалегідь визначеним лідером і поки що не оприлюдненим штабом? Сам С. Притула відкидає ймовірне співробітництво з олігархами і говорить так: «Цих людей немає в моїй системі координат. В моїй системі координат є люди, які займаються чесним бізнесом, який вони створили з нуля. Станом на сьогодні я розумію, що фінансування партії у великому відсотку буде завдяки підприємцям з українського ІТ-сектору».

Але «великого відсотку» фінансування недостатньо. Щоб провести новостворену партію до ВРУ, потрібен дуже великий відсоток, наближений до 100% і виражений у сумах (для початку) десятків мільйонів доларів. Хто його дасть? Айтішники? Інші чесні бізнесмени? Досвід поки що показує, що це малореально.
Можливо, майбутня партія С. Притули задумана тими фінансово-політичними колами (не виключаю певну участь і діаспори), які, ймовірно, мріють створити таку собі Українську партію, яка б об’єднала багатьох патріотів. Але об’єднала під чиїм проводом? Історія партій в Україні свідчить, що це має бути професійний політик, який повністю віддається цій справі.

Чи має намір Сергій Притула стати таким політиком? Час покаже. Принаймні є ознаки, що він на цьому шляху. А чи є такій метаморфозі історичні приклади? Кому це вдавалося в Україні? Наприклад, чи стає професійним політиком, хоча б якоюсь мірою, колега С. Притули по першій професії екс-шоумен В. Зеленський?

Державу він офіційно очолює. Ось за минулий рік здійснив 13 закордонних візитів та 21 робочу поїздку українськими областями. Підписує призначення на державні посади. А чи став при цьому професійним кваліфікованим політиком? Дискусій на таку тему – хоч відбавляй.
Свою думку з цього приводу має й інший молодий політик, що минулого року відбрунькувався від В. Зеленського та його партії «Слуга народу», Дмитро Разумков.

Наскільки розумною обіцяє стати «Розумна політика»  Д. Разумкова?

Осінньо-зимовий період минулого року пройшов у вітчизняній політиці під знаком відбруньковування колишнього першого номера виборчого списку партії «Слуга народу», голови Верховної Ради України Дмитра Разумкова від партії та її фактичного лідера президента України В. Зеленського.

Подібне відбрунькування в політології має назву «відбудовування», чи відмежовування. На цю тему восени я доповідав на Всеукраїнській науковій конференції з політичної психології. Суть такого процесу – максимально контрастно відбудуватися від політика-конкурента, щоб в політикумі, ЗМІ і у кінцевому підсумку в електораті усі зрозуміли: це різні політики, яких не треба плутати, не можна сприймати як подібних, і електорат у них має бути різним.

Тут важливо визначати ключові позиції, за якими політик, що відмежовується від колишніх соратників, хоче позиціонувати свою інакшість. А ще краще – принципову інакшість.

Як відомо, усе починається з назви – за класичним визначенням: «Як корабель назвеш, так він і попливе». Вітчизняні політтехнологи не раз показували вдалі підходи у придумуванні назви політичного проекту. «Удар» боксера В. Кличка, «Голос» співака С. Вакарчука, «Слуга народу» головного актора цього телесеріалу, «Самопоміч» львів’ян, які актуалізували дореволюційну назву популярної української кредитівки – ці та інші варіанти назв свого часу вдало зіграли під час виборчих перегонів і принесли їх носіям перемоги.

Тож чи дивуватися, що символічним словом свого партійного проекту пан Дмитро обрав слово «Розум»? Яку ще політику збирається запропонувати майбутнім виборцям людина на прізвище Разумков, син одного з перших вітчизняних політиків доби Незалежності покійного Олександра Разумкова, як не політику розумну?

Але біологи нас попереджають, що процес брунькування містить у собі одну пастку. Вони зазначають, що зазвичай, брунька або виріст залишається прикріпленим до материнського організму протягом деякого часу, після чого звільняється і стає вільним організмом. Проте новий організм генетично ідентичний материнському (тобто є клоном).

Само собою, що складні соціально-політичні процеси не можна зводити до процесів біологічних. Але щось є в тому, що брунька залишається клоном.

Тож поставимо собі і читачам пряме питання: чи є Дмитро Разумков клоном Володимира Зеленського, а його майбутні партія «Розумна політика» клоном партії «Слуга народу»?

Аргументи є як за, так і проти цієї версії.

Аргумент проти очевидний – надто емоційно відбувався процес вигнання Дмитра Разумкова з керівних висот команди В. Зеленського – включно до позбавлення його посади голови Верховної Ради України без якихось вагомих причин. Якщо не вважати вагомою причиною те, що Д. Разумков декілька разів продемонстрував думку та поведінку, що свідчили – його позиція не завжди співпадає з позицією В. Зеленського та його ближнього кола, куди входять, очевидно А. Єрмак, Д. Арахамія, Р. Стефанчук і О. Корнієнко.

Три останні і склали нове керівництво Верховної Ради України, ну а А. Єрмак продовжує на них, скажімо так – вагомо впливати, якщо не прямо керувати. Що, судячи з усього, не вдавалося йому у випадку з Д. Разумковим-спікером.

Крім того, виокремлення Д. Разумкова зі складу команди В. Зеленського з перспективою розколу фракції (і партії) «Слуга народу» вписується у стратегію протистояння і атак на президента з боку олігархів, особливо Р. Ахметова, який, не виключено, стоїть за проектом «Розумна політика».

Аргумент «за» не такий очевидний і виглядає аж надто конспірологічно. Полягає він в тому, що деякі олігархи, передбачаючи ймовірну майбутню невдачу на наступних президентських та парламентських виборах В. Зеленського та його команди, готують клон, який би містив у собі їх плюси (молодість, нові обличчя і т.п.) але не мав би їх мінусів, котрі мають «потонути» разом з проектом «Слуга народу» та його лідером.

А чи проглядається ота сама інакшість у нинішній позиції Д. Разумкова? І чи допомагає ця продекларована ним інакшість відмежуватися від «слуг» та їх поводиря?

Найбільше поки що Д. Разумков декларує свій намір за допомогою майбутньої партії «Розумна політика» бути вірним тим обіцянкам, як у 2019 році партія «Слуга народу» і особисто В. Зеленський дали виборцям і народові України.

Тобто, по суті, Д. Разумков поки що обіцяє стати кращою версією «Слуг народу» і персонально В. Зеленського. Чи не малувато?

Але якщо згадати, що з моменту перемог у 2019 році донині В. Зеленський і слуги втратили ледь не 40-50% електоральної підтримки, то орієнтація Д. Разумкова на розчаровану частину електорату «слуг» та їх провідника виглядає обгрунтованою.

Бо де ще візьме Д. Разумков свій майбутній електорат, як не з цього розчарованого загалу? Електоральна мапа України в цілому поділена, кожна потужна партія має достатньо згуртоване ядро своїх постійних прихильників з домішками ситуативних попутників.

Ось і має Д. Разумков переконувати оту розчаровану частину з 73%, що у 2019-му голосувала за В. Зеленського та «слуг», а нині відійшла від них. Переконувати у тому,  що не всі їх сподівання зраджені і замість непослідовного В. Зеленського постав послідовний Д. Разумков, а замість партії «Слуга народу», яка вже достатньо «накосячила», має постати послідовна і поки що «безгрішна» партія «Розумна політика».

«Безгрішна», тому що поки що не існує як реальна партійна структура, а отже не встигла зробити нічого помилкового, як і нічого доброго.

Можна припускати, що у задумах Д. Разумкова розумність його майбутньої політики має полягати у недопущенні нерозумних дій його колишніх соратників – «Слуги народу» та В. Зеленського персонально.

Притула, Разумков, хто іще?

Отже становлення Сергія Притули та Дмитра Разумкова як самостійних політиків національного рівня та їх партійних проектів обіцяє стати помітною інтригою нинішнього 2022-го року. Це підтверджують і соціологи, включаючи поки що неіснуючі партії обох потенційних лідерів в опитування.

І бачимо черговий парадокс – за ці обидві ще неіснуючі і навіть не зареєстровані партії та їх очільників опитані дають свої голоси, причому немалі. За підсумками опитувань різних соціологічних центрів обидва політики та їх поки що віртуальні партії чи то наближаються до заповідної цифри виборчого бар’єру, чи то навіть готові його перетнути в майбутньому і  стати парламентською фракцією.

На цьому шляху Д. Разумков за цифрами підтримки поки що випереджає С. Притулу, але до виборів ще є час і справжнє змагання між ними розпочнеться після офіційної реєстрації їх партійних проектів та перших вагомих кроків з обох боків.

Що цікаво, С. Притула поки що уникає політичної ідентифікації за критеріями лівий-правий-центрист. Але ймовірно він все-таки буде тяжіти до правого центру. У той час як Д. Разумков, напевне, буде тяжіти до центру протилежного – лівого.

Окрім цих двох фігур активізуються і інші. У першу чергу і найбільше Петро Порошенко.

Не спатиме і Юлія Тимошенко, хоча її перспективи поки що не надто обнадійливі попри стабільне електоральне ядро її партії і обрану тему захисту населення від тарифно-цінового тиску. Намагатимуться дострибнути до виборчого бар’єру Володимир Гройсман, Ігор Смєшко, радикально галасуватиме Олег Ляшко. Спробують нагадати про себе і розпочати партійний та особистий розгін ще декілька претендентів на діяльність національного масштабу – «УДАР» В. Кличка, «Голос», «ВО Свобода», Самопоміч.

У трьох останніх партійних проектах актуальною залишається проблема лідерів, яких станом на сьогодні у них фактично нема.

Можна впевнено прогнозувати, що спробують зіграти на невдоволенні населення і будуть щедро профінансовані «невідомими» спонсорами проросійські партійні проекти та їх лідери – передусім ОПЗЖ (Ю. Бойко, В. Рабінович), віртуальні партії Шарія, Є. Мураєва («Наші») інші. Піару буде більш ніж достатньо. А скільки буде (передусім від влади) сумарної реальної політики, яка орієнтована на захист держави і народу України, формування Нації? Оце питання.

Завершення

За китайським календарем 2022 рік проголошено Роком Тигра. Але політичних тигрів у вітчизняному політикумі вкрай обмаль, а, можливо, деякі з них ще у віці тигренят.

Інших політичних «тварин» вистачає – вовків, лисиць, кроликів, півнів і навіть шакалів.

Та їх взаємопоборювання нинішнього року не обіцяє бути аж надто захопливим.

Проте увесь рік є простором для політико-психологічного визрівання тих сил, які, ймовірно через рік-півтора постануть у форматі основних претендентів на перемоги як на парламентських, так і на президентських виборах.

Рік тільки почався. Очікуваних подій чимало. Час усе розставить на місця.