26-річний харків’янин Максим Крипак - найтитулованіший плавець Паралімпіади-2020 в Токіо і перший такий з України: в його активі сім медалей – п’ять золотих, одна срібна і одна бронзова. Якщо говорити про паралімпійську збірну України з плавання, то і тут Максим попереду всіх: 15 медалей Паралімпіад, починаючи з 2016 року, 10 з них – золоті, і все це попри порушення опорно-рухового апарату (Категорія S10).

Саме в Токіо яскраво засяяла зірка українського плавця: Максим Крипак побив рекорд, який тримався 11 років, і був визнаний найкращим спортсменом Паралімпійських ігор.

Але, як я змогла переконатися при зустрічі, у житті титулований спортсмен - симпатичний доброзичливий хлопець, доволі простий для першого контакту, однак доволі складний для подальших. По-перше, як і попередив, – ні хвилини вільного часу, а по-друге, не любить розповідати про себе. Проникливий погляд видає в ньому людину, якій довелося чимало пережити і ще більше потрудитися, щоб стати зіркою паралімпійського спорту.

Почав плавати для зміцнення здоров’я

- Питаєте, з чого все почалося? Коли мені було 6 років, батьки - мама Валентина Василівна і батько Сергій Олександрович - відвели мене до басейну Харківського політехнічного інституту. Мета була простою - зміцнення здоров’я: одна нога у мене від народження відставала у розвитку. Хлопчиком я свою хворобу зовсім не відчував. До слова, тоді я вже вмів плавати, тому в басейні у мене справи відразу пішли добре, я почав швидко випереджати однолітків, і мене прийняли до школи олімпійського резерву з одним з найкращих у місті 50-метровим басейном «Акварена». Спочатку все було добре, швидко опановував різні стилі, але років у 12 порушення, пов’язані з ногою, почали давати про себе знати. Потім до них додалися порушення, пов’язані з хребтом, а для плавця це має дуже велике значення, особливо при плаванні в стилі батерфляй – одному з найважчих, та й при поворотах у воді саме спина і плечовий пояс виносять спортсмена з води з найменшими втратами у швидкості, а швидкість для спортсмена-плавця – це все. Я опинився на роздоріжжі: продовжувати плавати, залишаючись в олімпійському резерві, хоча навантаження було дуже великим за відсутності перспектив, чи перейти в паралімпійський спорт? Переміг здоровий глузд. За підтримки батьків, звичайно. Так я став паралімпійцем...

- Без образи на життя?

- Я до всіх життєвих обставин ставлюся по-філософськи. Є моменти, які можна змінити, а є й інші... Я вибрав свій шлях, і не пошкодував.

- А хто реально допоміг вам?

- Якщо не брати до уваги батьків, то це тренери. Спочатку Павло Євгенович Єгоров, а з 2015 року - заслужений тренер України Василь Григорович Кеке. Вважаю його своїм другим батьком. Духовним, так це точно. Він вчив мене не тільки плавати, а й жити, ухвалювати правильні рішення, не боятися труднощів, ставити мету і досягати перемоги. Психологічно він на мене тиснув, іноді змушував працювати з-під палиці, але це нормально: в спорті не можна розслаблятися. Ми з ним розуміємо один одного з пів слова, він бачить усі мої промахи, вміє пояснити кожну дрібницю. Успіхи теж помічає - всі до одного, навіть найменшого. За роки спільної роботи ми стали рідними людьми. Я йому довіряю, а він у мене вірить, і цю рівновагу порушити не можна, тоді не буде ні рекордів, ні медалей.

- Рекорди або медалі не падають з неба. Що потрібно особисто від вас?

- Бажання перемогти, і не важливо, йдеш ти на медаль чи на рекорд. До того ж рекорд – це одне, а медаль – інше. Рекорди можна ставити і на проміжних запливах, а золоту медаль дають тільки на фінальному запливі. І тут кожна секунда - на вагу золота. Якщо є рекорд - твоє ім’я залишиться у таблиці рекордів на все життя, якщо ні – так ні. Я свій перший світовий рекорд на Паралімпіаді в Ріо-де-Жанейро пам’ятаю: 50 м вільним стилем проплив за 23,33 сек. Є й інші світові рекорди, вже на Паралімпіаді в Токіо: 100 м дельфіном або батерфляєм – 54,15 сек., 100 м на спині – 57,19 сек., 100 м вільним стилем – 50,64 сек., 400 м вільним стилем – 3:59,62 хв., 200 м комплексним плаванням – 2:05,68 хв. Повторюся, бажання перемогти має бути обов’язково. На доріжці в басейні іншої мети бути не може. Якщо такого бажання немає, треба йти.

- Це вже психологічна проблема?

- Я про це не думаю. Це вирішується індивідуально. Проблеми вибору шляху бувають у кожної людини, не важливо, чим вона займається.

- А ким би ви хотіли стати, якби не були спортсменом-плавцем?

- Може, займався би бізнесом, як мій батько. Адже підприємництво - свого роду спорт, те саме змагання серед конкурентів, те саме бажання перемогти. Але все-таки, думаю, великий спорт мене не відпустить. Коли прийде час, ймовірно, займуся тренерською роботою, хотів би стати таким, як мій тренер Василь Кеке. І це вже на все життя. Я ніколи не хотів змінити свого тренера.

- Ви - людина перемоги. А поразки бували?

- Звичайно, як у кожного спортсмена. Ціла купа. Правда, не катастрофічні. В основному - проплив не з тією швидкістю. У 17 років поразка або застій відчувалися більш гостро. Сьогодні допомагає життєва філософія, мій девіз - не здаватися раніше часу. На собі перевірив, й іншим раджу. Як налаштуватися на перемогу? Треба менше витрачати емоцій перед будь-якою важливою справою. Я в Токіо намагався менше думати навіть про улюблених батьків, менше телефонував їм, тому що емоції розслабляють, а перед запливом треба бути зібраним в кулак. Краще тримати все в собі. Коли навчишся себе контролювати, всі сили спрямуються на позитивний результат – перемогу.

- Хто для вас є взірцем у плаванні?

- З дитинства і до сьогодні найвидатнішим плавцем для мене залишається американський спортсмен Майкл Фред Фелпс - 23-разовий олімпійський чемпіон, 26-разовий чемпіон світу в 50-метровому басейні, рекордсмен світу, плавав однаково швидко всіма стилями.

Коли на честь моєї перемоги піднімали український прапор і звучав гімн України, відчував гордість і готовність досягти нових успіхів

- У США створюють умови для спортсменів...

- Я захоплююся Фелпсом, а не Штатами. Я українець, живу в Україні і нікуди не збираюся їхати. Коли в Токіо на честь моєї перемоги піднімали український прапор і звучав гімн України, відчував гордість і готовність досягти нових успіхів – для себе, для своєї країни. Звання Героя України сприйняв як аванс, до себе звик ставитися критично, щоразу думаю, що міг би проплисти і краще. Зараз зрозумів, що можу більше зробити на підтримку паралімпійського руху.

На сьогодні повністю укомплектованої бази для підготовки паралімпійців в Україні немає, але це проблема, яку можна вирішити

Дуже хочу, щоб в Україні були створені найкращі умови для паралімпійців. Раніше у нас була хороша спортивна база в Євпаторії, зараз її немає, обіцяють побудувати нову в Дніпрі, але це означає, що паралімпійці-колясочники на цей період позбавлені можливості плавати у басейнах тільки тому, що там немає під’їзду для колясок. На сьогодні повністю укомплектованої бази для підготовки паралімпійців в Україні немає, але це проблема, яку можна вирішити. Тим, від кого це залежить, потрібно лише захотіти, проявити волю, підійти до проблеми по-діловому, по-американськи, але рекорди і золоті медалі при цьому будуть українськими. Це і є патріотизм.

- Як проводите вільний час, адже і у рекордсменів бувають хвилини відпочинку?

- Бувають, але добре відпочивається тільки після напруженої роботи: тренування двічі на день по 2 години – це як щоденне змагання. Мені для відновлення сил вистачає 7-8 годин сну. Харчуюся здоровою їжею: 3 рази на день, в основному м’ясо. Молодіжні тусовки не по мені, я інша людина, але друзі є, і це багаторічна дружба. Серед друзів - плавець Максим Веракса, бронзовий призер Паралімпіади-2020, він посів третє місце на дистанції 50 м вільним стилем серед спортсменів з вадами зору в категорії S13, і він же у свої 37 років – 8-разовий паралімпійський чемпіон. Спілкуюся також з однокласниками по Харківській спеціалізованій дитячо-юнацькій спортивній школі олімпійського резерву з плавання «Спартак», однокурсниками по Харківському державному вищому училищу фізичної культури та Харківській державній академії фізкультури і спорту...

Хорошу книжку теж не омину, особливо психологічні сюжети, бо книги вчать життя. У мене не так багато улюблених книг як, наприклад, у мами, вона за фахом вчителька початкових класів, і все життя збирає книги, за що я її дуже поважаю. Соціальні мережі? Не фанат. Я мало розповідаю про себе і за славою не женуся. Іншого хобі, крім плавання, не маю. Особисте життя? На те воно і особисте, що нікого не стосується, хоча журналісти дуже люблять про це розпитувати. Гроші? А куди без них? Я як паралімпієць заробляю на життя тим, що у мене виходить найкраще. Чи розбагатів я? Скажу коротко, що досі живу з батьками, своя квартира поки що в планах. Моральні цінності? Нагадую, що моя мама - вчителька, і мене виховали на найкращих прикладах порядності і поваги до людей. Це допомагає протистояти тому, що ще заважає нам жити. Віра? Вірю в те, що добро завжди переможе зло. Чи заздрять моїм успіхам? Ніколи не відчував. У нашому середовищі є тільки здорова конкуренція, спаринг. Ми змагаємося у басейні, а вийшли з води - друзі.

Про обмежені та необмежені можливості

- Що для вас люди з обмеженими можливостями? У філософському сенсі?

- Фізичні можливості можуть бути і обмеженими, але у духовному плані – це люди з необмеженими можливостями. Потрібно лише вірити в себе і намагатися довести, що ти чогось вартий.

- Які у вас відчуття щодо підсумків Паралімпіади-20?

- Радий, що гігантська праця, яка була витрачена на підготовку, виправдана. Паралімпіада в Токіо була особливою – вона спочатку планувалася у 2020 році, але пандемія COVID-19 змусила МОК перенести ігри на 2021 рік, причому без уболівальників. Оскільки підтримки глядачів не було, довелося розраховувати тільки на себе, на свої сили. І вони не підвели. Тепер відпочинок закінчився, готуємося до чергової Паралімпіади, попереду – чемпіонати Європи та світу. Мій тренер Василь Кеке зі мною. Намагатимуся виправдати надії.