«Треба мати силу, щоб у нашому світі бачити метаморфози речей, що оточують нас щодня, де глибинною структурою та основою є Безмежність Безперервного Ряду. Безперервний Ряд – це вирішення і розуміння простору, що як ритм існує всередині нас, і це простір, котрий нас оточує», – каже Антоніна Денисюк.

Мисткиня, авторка живопису, організаторка перформансів та багатьох мистецьких проєктів, зокрема міжнародного мистецького симпозіуму DE NOVO. Антоніна – володарка численних престижних міжнародних премій та відзнак – однією з перших серед українських художників «засвітилась» у Європі. Наша розмова з Антоніною Денисюк та її донькою Ханною Гуменюк – успішною артдилеркою, кураторкою.

– Антоніно, розпочнемо з вашої крайньої виставки «Накреслені дні», що відбулась у галереї «Дзига» (Львів) і була дуже глибокою за концепцією та вельми вражаючою візуально. Це серія до теми «Безперервний ряд», над якою ви працюєте тривалий час?

Антоніна: Так, цикл робіт «Безперервний Ряд» я створюю майже впродовж сорока років. З темою безперервності спілкуюся дуже інтенсивно. Ці праці є своєрідними носіями мого філософського бачення світу. На сьогодні слова та поняття «матриця», «бінарний код» вже настільки органічно увійшли в нашу свідомість, що ми не можемо відокремити ці філософсько-математичні терміни від нашого існування. Коли у вісімдесятих я тільки починала свій шлях у мистецтві, такі винаходи творчої свідомості піддавалися анафемі та гонінню. У виставці «Накреслені Дні» я продовжую мій пошук.

 – Де та відправна точка, з якої ви можете сказати, що це та Антоніна Денисюк, яку ми знаємо сьогодні? Як трансформувався ваш стиль?

	«Накреслені дні», графіка на папері, туш, 100 см х 70 см. 2021

Антоніна: Я виросла в родині інженерів, де ніхто ніколи не малював. Це не означає, що мама й тато не були творчими людьми. Мій батько, Денисюк Юрій, був інженером-будівельником. Він займався реставраційними роботами у центрі міста. До діапазону його праці входила реставрація австрійських та польських будинків кінця 19-початку 20 ст. Мені часто перед школою доводилося разом з батьком обходити будівельні майданчики, спостерігати за ходом виконаних робіт. Як правило, всередині будинків залишалися тільки основи, в котрих укріплювалися сходи, перекриття. Цей виробничий процес наповнення і проявлення форм завжди захоплював мене. Простір, його вібрування та насичення за допомогою ліній, мені хотілося зрозуміти звучання простору.

Скільки себе пам’ятаю, дослівно стільки часу я малюю. Деколи у мене виникає враження, що я вже з пензлем та олівцем народилася.

Вступала чотири роки поспіль у ЛДІПДМ (Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва), та тільки на четвертий рік вдалося подолати цей Рубікон. Спрацював випадок. Під час огляду робіт вступників прийшов з візитом ректор Ігор Середюк. Побачивши мій живопис мастихіном, професор Середюк сказав: «Цю дівчину треба брати». І мене взяли на перший курс факультету «Інтер’єр та Обладнання». То був 1983 рік, і вже тоді моє бачення, як художниці, було достатньо сформованим.

– Потім ви певний час працювали у Херсоні, навіть створили там мистецьке об’єднання. Це, очевидно, теж були нелегкі часи?

Антоніна: Так, після закінчення академії я попросила особистого розподілу на працю у Херсон. Тоді мені всі дорікали, мовляв, як я – львів’янка, хочу кудись виїжджати?! У мене була малесенька дитина на руках, мама та бабця. Мені не було куди влаштуватися на роботу, мамі не виплачували зарплату, а в бабці була злиденна пенсія. Я не мала плечей, як то кажуть, котрі б дали мені роботу. Треба було думати, як виживати, а в Херсоні був попит на молодих спеціалістів з інтер’єру. Я вдячна місту Херсон до сьогоднішнього дня. Мені надали майстерню. Я, нарешті, змогла купити фарби і малювати.

У Херсоні я створила мистецьке об’єднання «Скіфська Баба» і разом з іншими художниками нам вдалося зробити кілька виставок. Деякі з них відбулися у Картинній Галереї Львова, у виставковому залі (тепер Музей Пінзеля). Мені пощастило, оскільки Борис Григорович Возницький дуже полюбив мої проєкти і з задоволенням давав мені можливість виставляти свої роботи. Так почалася наша багаторічна дружба.

– Водночас у Львові у вас було богемне товариство і все-таки можливість, скажімо так, самопросвітництва існувала.

Світловий об’єкт, виставка «Накреслені дні»

Антоніна: У загальноосвітній школі та в академії я навчалася з багатьма цікавими особистостями. Приблизно з 1985 року долучилася до інтелектуального львівського середовища Олександра Корольова. Олександр був бібліофілом, меломаном, мистецтвознавцем, філософом та за професією – медиком. Кількість книжок у бібліотеці Олександра була неймовірною, тільки 10 000 з них були тими, що взаємозамінювалися, я вже не кажу про постійні нові надходження книжок про мистецтво. Треба розуміти, що навколо панувало відчуття повного інтелектуального голоду та задухи. Вся інформація сприймалася поміж рядків, все піддавалося нещадній цензурі. Якщо якісь цікаві книжки потрапляли до рук, це було величезна удача. Вже не кажу про те, що не було жодної можливості виставити свої твори.

На щастя, почалися проблискові мінімальні політичні відлиги і крізь завісу тоталітарності пробивалися перші привезені виставки. Яніс Кунеліс, Йозеф Бойс, Роберт Раушенберг, «Група Зеро», «Нові Дикі» та багато інших привезених шедеврів мені пощастило побачити наживо. У мене з’явилися ґрунтовні рисункові твори. Але виставляти я їх продовжувала у тих самих квартирних виставках, для кола друзів. Впала Залізна завіса, Берлінська стіна і Україна отримала незалежність.

– Ваша творчість дуже різна, але мені насамперед асоціюється з лініями.

Антоніна: Я детальніше зупинюся на моїй авторській техніці, котра є моїм винаходом. Це дуже висока дисципліна. Я обрала це тому, що для мене це було просто. Папір і туш, що може бути дешевше? Ні перед ким не треба було принижуватися, щоб дістати дорогоцінні фарби і полотно. Я стала вільною перед матеріалом, з котрим працюю. Тільки я та аркуш паперу. Мінімалістичні матеріали, і водночас настільки багаті за висловленням. Туш, перо, рейсфедер, лінійка і папір – це моя армія та арсенал. Власне цими інструментами я висловлюю мою позицію. Лінію може намалювати кожна людина, і це зрозуміло. Та в мене на одній роботі свідками часу повстають до 15 км ліній. Це марафон структуралістичних перетинів, це все одно, що обійти земну кулю, креслячи лінію.

Можна сказати, що лінія є продовженням мене, нас, часу. Цей лінійний стан є для мене органічним абстрактним кроком. До речі, одна з моїх перших рисункових серій сформувалася як «Кроки» і містить сорок робіт, як сорок кроків. Модульний рух кроку надихнув мене на те, що у ньому втілився бінарний код, властиво закодований ритм матриці, який почав для мене пояснювати світові та людські зв’язки у всій красі, неприкрашеній реальності, вібрації та взаємодії. У 1991 році я написала тексти «Місто», «Лабіринт», «Поле», спектрально розвивалися інші теми, як для нових робіт, так і для текстів.

– Які невід’ємні елементи вашої матриці і яка ваша мета як творця?

Антоніна: Я можу це пояснити в одному реченні, котре потребує дешифрування – Безперервний Ряд. Це вирішення і розуміння простору, що як ритм існує всередині нас, і це простір, котрий нас оточує. Як це зобразити, як донести ідею Безконечності Всесвіту? Конечності нашого життя, минулого, сьогодення, відчуття майбутнього. Рух 1:0, 1:0 став основою мого світового модуля, де знаходиться рівновага, в котру включені вікна хаотичної щоденності. Тому я дуже активно поєдную конструктивну лінію та реалістичні зображення.

– Творчі емоції доволі спонтанні. Ви часто втручаєтесь у готову роботу, аби змінити її, поліпшити, наприклад?

Антоніна: Ні, по-перше, я майже не псую робіт. Таке траплялося раніше, бо було мало полотна і дуже мало можливостей, де саме це робити. Тепер так буває вкрай рідко. Деколи я можу закінчити роботу через 12 років. Якщо я її почала, залишається візуальна пам’ять, і головне – вловити мелодію чи флюїд, тоді ви її закінчите. Якщо ви не пам’ятаєте про мелодію цієї роботи, вона зникає.

Деколи я думаю про роботу, уявляю її, планую. Але вона сама по собі починає вібрувати, і я бачу зовсім не те, що було заплановано спочатку. Власне у цьому є дуже висока доля експерименту. Оскільки я малюю все рейсфедером, то майже не роблю ескізів, адже все одно зроблю щось інше. Я вже це зрозуміла і не витрачаю марно часу. Просто беру і малюю.

Дуже високий медитативний сенс виконує концентрація, зосередження на тому, що ви бачите. Все начебто на поверхні і сховано. Дуже тонка вібрація, котра виходить від полотна, від паперу, від об’єктів, з якими хочеться творити діалог. У такі моменти я майже нічого не зауважую. Я, наче в якомусь космічному кораблі, у вакуумі, де існує невидимий хаос, наповнення, досконалість. Тоді, коли приходить стан непередбаченого спокою, я розумію, що ідея побачена, зауважена, і я беруся до праці.

Ханна: Я понад 30 років спостерігаю за мамою, і щоразу дивуюсь, як вона може бачити відразу цілу картину, її рух. Це наче якесь провидіння: вона чітко знає, що хоче, як воно має виглядати і все. Усі думають, що це все сотню разів перераховано, а вона взагалі не робить ескізів.

– Я бачила ваші твори у львівському Музеї модернізму, у МСМК в Луцьку. Знаю, що ваші роботи прикрашають світові галереї. Більше того, ви значно відоміша за кордоном, ніж в Україні, зокрема й своїми виставками та різними проєктами.

Антоніна: Мої роботи з 1997 року придбані і знаходяться у колекції музею Альбертіна у Відні. Також кілька творів придбані до колекцій музею Сучасного Мистецтва Lentos у Лінці у 1995, Львівська Галерея Мистецтва, Колекція Музею Сучасного Мистецтва Замок Уяздовський, Музей Далманн. Десь з 95-96 року і до сьогодні у мене співробітництво з галереєю Кареніна, де виставляються досі Кабаков, Звєздочотов, Франціско-Арана Інфанте, Глущенко. Час від часу там з’являється моє прізвище, хоча нема нових надходжень.

З 1994 року дуже активно розпочалися мої виставки закордоном. Однією з перших була «Через межі і кордони», організована Клаусом Гіппом. Я мала щастя брати у ній участь, тому що не належала до спілки художників, тобто не була активним представником совкового мистецтва. Тоді було обрано 8 художників з Галичини. Коли я показала свої роботи, вони охнули, що тут таке може бути. До речі, я дуже часто запитувала саме себе: от звідки я знаю, що саме це буде затребуване?

	«Обережно! Пофарбовано», світловий об’єкт, 35 см х 36 см, 2021

Паралельно з виставками організовувала інші проєкти. Наприклад, коли я була стипендіаткою Гауде Полонія у 2004, то хотіла зробити інтернет-платформу для українських та польських митців, зрештою у мене вийшов геть інший проєкт – «24 години Україна». Дуже великий симпозіум українського мистецтва, куди я вперше запросила до участі групу РЕП – і Ягоду, і Гончара, і Аню Сидоренко та інших, тому що це були хороші художники і мої друзі. До цього проєкту вийшов ще й каталог та збереглося багато матеріалів.

– Розкажіть ще про «De Novo» – безпрецедентну мистецьку подію в історії українського мистецтва.

Антоніна: Тут я хочу зупинитися детальніше, аби можна було зрозуміти цю ситуацію сильніше. Як вже зазначала, вперше мені довелося виїхати за кордон України в Європу у 1994 році. Це був мій особистий рекорд. Мене не брали на виставки, не купували робіт, не визнавали моїх філософських позицій навіть на квартирниках (так званих домашніх виставках), за винятком декотрих осіб. І тут Бог послав мені можливість. У 1993 з Австрії приїхав директор мистецького об’єднання Маерц, що знаходилося у Лінці, Евальд Вальзер. Це об’єднання налічувало вже сто років і було організоване прогресивними митцями ще в часи Сецесії.

У Клауса Гіппа – підприємця та художника виникла висока ідея показати митців із Західної України в Австрії. Вони пішли шляхом пошуку андерґраунду, а не спілчанських кіл. Для австрійців було глибоко відоме все це прорадянське і радянське мистецтво. Якимось чином в них на руках опинилася адреса Петра Гуменюка. Вальзер з перекладачем прийшли до Петра, оглянули роботи його та Влодка Кауфмана ну і щось не підійшло. Саме в той час деяка кількість мого живопису зберігалася у Петра в майстерні. Після довгих прохань показати ще щось чи дати ще чиїсь контакти, Петро показав ще й мої роботи, які для всіх у Львові вважалися непотребом. Мене через Петра запросили показати роботи і, оскільки був дощ і холод, я вирішила, що принесу тільки рисунки з мого Безперервного Ряду. Скрутивши в рулон папери, я відправилася продемонструвати рисунки тушшю.

Коли у холі готелю «Львів» я показала свої роботи, вони ахнули. Для них це було те, що треба. Евальд Вальзер все відфотографував і сказав, що через рік планується виставка. Взяли мої координати і ми розпрощалися. Мене взяли на виставку і таким чином я поїхала за кордон, в Австрію, через Відень до Лінцу. Відтоді на мене звалився шквал виставок – Лінц, Гратц, Відень. Участь у різноманітних симпозіумах, стипендії, виставки у галереях, музеї, знайомства з художниками та літераторами. У мене, напевно, на той час була найбільша кількість виставок серед українських художників за кордоном. Звісно, що доводилося з ранку до ночі працювати, деколи по 12-14 годин. Утворилася моя нова дорога Львів-Київ-Відень-Варшава-Лінц-Грац-Братислава-Будапешт.

Перебуваючи за кордоном, мені до душевного щему хотілося, щоб щось подібне було і в нас, у Львові. П’ятдесят років ізоляції та п’ятсот кілометрів відстані створили чорну діру у свідомості людства. На побутовому та інтелектуальному рівнях на той час нас було викреслено – мій Львів, мене, все моє оточення. Нас ніколи і не було. І тут, виявляється, там ще хтось живий, розмовляє німецькою та малює. Кунсткамера та й годі:) Тому честь і хвала тим першопрохідцям на Заході, котрі знаходили в собі творчі сили та переконання доносити до суспільства думки про те, що ми за Завісою – є.

– У «Де Ново» була дуже прогресивна концепція. Як ви її викристалізували?

Антоніна: Першопочатково мені здавалася тема конструктивізму дуже вдалою, та після ретельнішого вивчення, я зрозуміла, що художників, котрих би цікавили такі поняття, у нас в Україні було дуже мало, а по факту майже не було. Тоді ж, в одній з поїздок у Відень мене познайомили з директором Культур-Контакту Др. Анне-Марі Тюрк. У розмові вона мене надихнула зробити не виставку, а симпозіум, і розширити коло учасників. Для цього мені потрібно було створити концепцію, котра б відповідала динаміці симпозіуму. Для глибшого розуміння питання мені була надана стипендія Культур-Контакту на місяць у Відні. За цей час мені вдалося створити текст-дію. Гаслом симпозіуму стала його назва Де Ново – з латини означає «почни з початку», «почни з себе».

Я створила певний конструктивний трикутник для кожного учасника. Час, Простір, Матеріал стали основою пошуку, де центром був художник. Контактуючи поміж собою, митці формували це уявне тіло мистецтва, котре могло відбуватися у Львові, або й в іншому місці. Концепція виявилася дуже простою, начебто у всіх на устах лежала, тому вона знайшла таку сильну підтримку. Без амбітних політичних та соціальних гасел, з високим дозволом для кожного митця проявити свою індивідуальність. Тому кожен, хто долучався, отримував змогу творити на повну силу, але це потім… Я хочу зазначити, що я була тільки фізичною особою, котра підняла щось подібне.

У співпраці я вирішила опиратися на державні музейні структури і звернулася з партнерською ідеєю проведення симпозіуму до Бориса Возницького, директора Державної Галереї Мистецтв у Львові. Борис Григорович сказав, що цього 1998 року Підгорецький Замок був переданий на баланс галереї. Туберкульозна лікарня, котра знаходилася там цілу вічність, перемістилася. Я могла б теоретично розмістити там симпозіум. Поїхали, подивилися, звичайно умови на виживання, були тільки панцирні ліжка і Замок!! Я погодилася. Незважаючи на безліч проблем та питань, це вдалося зробити. У цьому симпозіумі взяло участь 17 художників з Австрії, Естонії, Югославії, Росії та України. Всі разом пропрацювали 18 днів, далі зробили виставку у Львові в Палаці Мистецтв.

– Давайте тепер у цифрах: скільки симпозіумів ви провели загалом, скільки митців взяло в них участь і скільки матеріалів було видрукувано?

Антоніна: Таких симпозіумів я провела сім у різних локаціях, по різних регіонах України та за її межами. На сьогодні учасники моїх симпозіумів є одними з найяскравіших художників України та зарубіжжя. За цей час я написала сотні листів, сотні звернень. У симпозіумах взяло участь понад 150 художників з України, Австрії, Польщі, Франції, Югославії, Німеччини, Росії та Естонії. Було видано три каталоги, кожен обсягом понад 200 сторінок, зроблені тисячі фотографій, добра сотня статей у різних часописах.

Щось зрушилося з цього стану спокою та застою. Наслідок моєї діяльності та багатьох художників зараз відчувається безперечним. Мабуть, нарешті, термін «сучасне мистецтво» проріс у нашій дійсності. Те, що двадцять п’ять років тому для багатьох здавалося ненормальним, сьогодні, за фактом, є перлиною нації. Ці роботи потребують у музейні колекції, нарешті приходить визнання на широкому публічному рівні. Експеримент, котрому я присвятила великий шмат мого життя, набув мистецької історичної цінності.

– Антоніно, ви – успішна художниця, популярна на Заході. Вам все вдається і тут виникає бажання чи то потреба робити такі важливі, але надскладні проєкти. Чому?

Антоніна: Ви, Славо, поставили слушне запитання. Власне іноді дуже сильною є відправна точка, як система координат, що приводиться в дію. Мені дуже хотілося, щоб європейський рух, що мав місце на Заході, був видимим і для нашого суспільства. Щоб наші митці, нарешті, виходили з катакомб і підземель, щоб зменшувалася прірва щодо нашої меншовартості.

По-друге, показати для Заходу, що так, незважаючи на довготривале гетто совка, мистецтво, якщо воно прагне до свободи, робить свої свідомі кроки. Що ми можемо представити Світові своє бачення. Що ми, хоч і були за парканом історії, за п’ятсот кілометрів від Відня, та не знищили свою гідність. Ці малі Кроки Духу власне і є великим Поступом, що розмовляють словами гідності та свободи.