«Коли був дебальцевський котел – весь персонал шпиталю не спав доби три. Ми возили поранених з-під Дебальцевого у лікарню. Не було часу навіть поїсти. Лікарі працювали на виснаження. Коли ми приносили хлопців у хірургію, там був жах: усі операційні столи зайняті, і поміж ними «розривається» весь у крові хірург».

Після Майдану Олег Ярославович хотів потрапити в армію і поїхати на Схід, але отримав відмову у військкоматі. Волонтерив, поки не став співорганізатором ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова). В шпиталі займався не тільки забезпеченням, а і їздив як водій на передову.

Ми не розраховували, що шпиталю доведеться працювати роками. і оскільки війна триває досі, у нас є люди, які за весь цей період відбули вже дуже велику кількість ротацій.

Я родом зі Львівської області. Після школи дуже хотів на строкову армію - і служити мені сподобалось. Я закінчив з відзнакою “учебку” – і далі в ній був інструктором. За званням був старшиною, посада - механік-водій БМП-1. А після служби я пішов працювати інженером-механіком на цукровий завод.

На початок Майдану я був депутатом Радехівської районної ради. Мене вибрали за мою активну позицію. У нас в районі розуміння, що бути депутатом – це передусім бути господарником. Я завжди цікавився життям району і хотів щось для нього робити. Школи, садочки, ігрові майданчики – безліч питань, які треба вирішувати, кошти для яких треба шукати.

З перших днів Майдану ми разом з іншими людьми з нашого району поїхали в Київ. Поставили навпроти Жовтневого палацу палатки. І з самого початку зробили там чергування. Я вже мав бізнес на той час, і мій бус курсував у Київ нон-стоп. На момент лютневих подій я в основному займався тим, що возив туди-сюди людей. Плюс організовував продукти, теплі речі, буржуйки, тобто взяв на себе усі господарські моменти. Деякі наші машини розбили беркутівці. А серед людей з наших наметів, слава Богу, обійшлося без жертв.

Щодо війни я навіть подумати не міг, що це може трапитись в Україні. Ба більше, до всіх переламних подій мені було навіть не зрозуміло, нащо виділяються кошти на військові потреби. Я вважав, що усі ці ресурси варто було витрачати на інші проблеми країни, а не на армію. Але моя думка кардинально змінилися, коли почалася війна і коли я побачив її на власні очі. Тепер я вважаю, що армія не просто потрібна, а в ній мають бути гарно оплачувані професіонали.

В 14 році я хотів їхати воювати. Прийшов у військкомат, але мені відмовили. І тоді я вирішив возити туди допомогу. Взяв буса, загрузив його усім, чим тільки можна – і разом з колегами поїхав на Схід. Окрім речей, там треба було допомагати з ремонтом машин, зокрема БМП. Взагалі, з огляду на мою військову спеціальність, до мене нерідко зверталися по допомогу як до механіка. Хоча з моменту строкової армії минуло років 20, але знання дуже добре закарбувалися в пам’яті.

В найпершу поїздку ми заїхали в сам Донецьк, це було буквально одразу після його захоплення. Блокпости там були ще досить невеликі і нам ніхто не перешкоджав. Подзвонили хлопцям, до яких їхали. А вони у відповідь, що тікайте звідти мерщій. І ми дуже швидко рвонули з міста. У нас були львівські номери, але повезло - виїхали. Коли доїхали до нашого блокпоста, там не було жовто-блакитного прапора, або ми його не побачили, тому не одразу зрозуміли, що це наші – і спочатку перелякалися, що заїхали не туди.

Взагалі, коли ми їздили Сходом з волонтеркою, я придивлявся, які є проблеми, що саме треба бійцям у підрозділах. І окрім того, чого тоді усім бракувало, це і бронежилетів, і одягу, і взуття, я помітив, що на фронті погані справи з медициною. Хоча я не медик, але брак відповідного медичного персоналу був очевидним.
І коли через деякий час зайшла мова про створення ПДМШ, я розумів, що такий шпиталь дуже актуальний. В якийсь момент до мене звернулися люди, яких я знав з Майдану, і розказали про ідею мобільного госпіталю на сході. Вони знали про мої організаторські здібності: я міг організувати і постачання продуктів, і автомобілів, і матеріалів, тобто зробити повне забезпечення будь-якої організації. І я став співзасновником ПДМШ.

Організовуватись нам треба було швидко, бо війна вже йшла на повну. Ми усі зустрілися в Києві, розписали, скільки нам потрібно лікарів, водіїв, механіків і так далі. А потім написали про створення ПДМШ в інтернеті, запросили різні телеканали – і майже одразу після того, як ми розповіли про свою ідею почалися дзвінки охочих до нас приєднатися, при чому їх було дуже багато. Для початку нам треба було десь 30 лікарів, 10 водіїв, а зголосилося орієнтовно 200 людей, і усі готові були їхати на Схід. Але ми фізично не могли взяти одразу таку кількість. Записали усі контакти, бо планували робити ротації і поступово поповнювати штат. Нам потрібні були фахівці різних рівнів: медсестри, травматологи, хірурги, судинні, в тому числі. Треба було організувати повноцінний госпіталь, але виїзний.

Як тільки ми отримали документи, що можемо працювати, поїхали на Схід. Спочатку перебували в Кураховому, пізніше розширились - і база була в Бахмуті в лікарні залізничників. Наші швидкі їздили по всій лінії фронту - десь по 7-10 медичних бригад одночасно на передовій. А лікарі вищої категорії працювали безпосередньо в лікарні, куди ми доставляли поранених.

Ще на початку своєї роботи ми підписали меморандум з МОЗ, що лікарі зберігають свої робочі місця і заробітну плату, а до нас їздять у відрядження. Медики у нас були з усієї країни. З різними потребами нам допомагали волонтери. Перед ротацією усі, хто мав входити в нашу команду, проходили десятиденну підготовку на базі в Києві. Їм робили інструктажі і підготовку, бо одна річ бути лікарем в цивільній лікарні, а інша – на війні.

Взагалі, коли ми тільки створювали шпиталь, думали, що місяці три, може трохи більше, і війна закінчиться. Тобто не розраховували, що працювати доведеться роками. І оскільки війна йде досі, у нас є люди, які за весь цей період відбули вже дуже велику кількість ротацій.

Працювати, особливо в найгостріші фази на фронті, нелегко було не тільки медикам, а усім іншим спеціалістам, що були задіяні в шпиталі. Наприклад водіями-механіками нерідко були люди 50-60 років. Окрім різного роду поїздок, вони вставали о 6 ранку і везли на передок баню, бо солдатам треба було десь митися. Кухарі – це теж нелегка праця. Коли кажуть, що кухар мало що бачив, я хочу сказати, що вони працювали по 24 години на добу. Вставали дуже рано, щоб наготувати сніданок, лягали пізно, бо після вечері все треба було прибрати і перемити. Як і хто працює в шпиталі я бачив на власні очі – і у нас всі працювали достатньо багато. До того ж умови праці були часто некомфортними. Нерідко доводилось спати в підвалах, на землі. І холодно бувало, і сиро. Але попри тяжкі умови, люди сумлінно виконували свою роботу.

Взагалі, ми були досить злагодженим колективом, наче велика дружна сім’я, і нерідко допомагали одне одному. Якось один лікар визвався лагодити машину, що зламалася. Вийняв мотора – відремонтував. Сам рентгенолог, а зробив роботу механіка. І такого роду історій чимало.

Коли був дебальцевський котел – весь персонал шпиталю не спав доби три. Це був дуже важкий період. Ми возили поранених з-під Дебальцевого у лікарню, я в тому числі. Не було часу навіть поїсти. А з іншого боку, їсти і не хотілося. Лікарі працювали на виснаження. Коли ми приносили хлопців у хірургію, там був жах: усі операційні столи зайняті, і поміж ними «розривається» весь в крові хірург.

У мене була цікава ситуація, коли у львівському шпиталі мене впізнав боєць. Це було вже років через три після подій у Дебальцевому. Ми перед Великоднем возимо в лікарню паски, ковбасу – тобто святкову їжу. І той хлопець підійшов до мене зі словами, що ви мене пораненим везли з-під Дебальцевого, дякую. Я його, звісно, не пам’ятав, бо вивезли ми чимало бійців.

В той період з нашого шпиталю по поранених їздили всі. Я потрапляв під обстріли. В один з виїздів ми забирали чергових хлопців, в них з танка влучив снаряд, точніше їх прямою наводкою розстрілювали. І щойно ми закинули тих хлопців в машину і я від’їхав, буквально за декілька секунд на наше місце прилетів танковий снаряд. Нас посікло уламками. Мені залетіло в каску, і наш транспорт навіть підштовхнуло вибуховою хвилею. Після того я впродовж дня не розмовляв. А надалі, коли ми їздили до наших військових допомагати танкістам, звук мотора танка мені нагадував про цей обстріл – і було досить моторошно на душі.

І це попри те, що обстрілів я бачив чимало, бо сам постійно їздив на Схід. Мені було важко посадити на швидку іншу людину - це відповідальність, якої і без цього було багато. Я постійно думав, якщо щось із кимось станеться – це буде на моїй совісті, тому в усіх випадках, де я міг їхати сам, я так і робив. Звісно, я втомлювався. Але коли бачив результат своїх поїздок, коли вчасно привозив поранених – це дуже тішило. Я розумів, що потрібен.

Якось я їздив евакуйовувати наших лікарів, коли до них у хату влучила міна. Замість них заїхали інші медики. Але ми поставили швидку не туди, де стояла попередня. За пару хвилин почався мінометний обстріл – і на тому місці, де могла стояти машина, була величезна вирва.

Пригадую обстріли в Пісках. Там стояли танкісти, яким ми допомагали. В ті роки місцеві часто здавали наші позиції – і військовим треба було постійно переїжджати. Якось ми вкотре переїхали – і над головою майже одразу полетіли «Гради». Відчуття, коли вперше таке бачиш - не передати.

Але найважчим для мене було посилати людей на передову. Я постійно сам дзвонив їм, контролював чи все гаразд, і просив щоб так само телефонували мені. Коли чув, що десь обстріл, а якщо ще зв’язок пропадав, в такі моменти дуже переживав. Слава Богу, у нас немає загиблих серед команди, але були поранення, контузії. Є лікар, який загинув на фронті, але вже тоді, коли пішов з госпіталю на контракт. Взагалі, багато хто, пройшовши через шпиталь, потім ішов в армію.

А ще я привіз зі Сходу дуже багато загиблих хлопців по їхніх домівках. І передавати їхні тіла батькам або дружинам і дітям – це дуже важка справа. Тому мені б дуже хотілося, щоб ці смерті були не даремні і перемога була за нами.

Два роки тому я став президентом ПДМШ. Люди, які були співзасновниками, відійшли від справ і попросили мене очолити цю посаду – і я не відмовився, бо вважаю, що поки йде війна, шпиталь повинен існувати.

Зараз на Сході у нас працює від чотирьох до семи бригад. Але за роки війни медицина в армії виросла і систематизувалася. До того ж самі бойові дії мають інший характер, Слава Богу, немає вже котлів - того, що було в 14, 15 роках. Тому і потреби в нашому шпиталі стало менше, але зовсім вона не зникла. Усі наші лікарі мають тривожні чемодани, якщо раптом щось трапиться – вони одразу готові виїхати на фронт.

До нас нерідко звертаються військові. Якщо потрібно підсилити медицину у підрозділі: буває, що машиною, буває, спеціалістами. Але самої бази як такої ми вже не тримаємо. Усі автомобілі і матеріальне забезпечення знаходиться у мене на фірмі. Утримувати базу – це чималі кошти. А лікарі, якщо треба, живуть в підрозділах.

На Схід тепер я їжджу приблизно раз на місяць. І щодня веду телефонні розмови з нашими лікарями. Мені інколи кажуть, нащо ти продовжуєш допомагати, типу, вже такої необхідності немає. Але це не так. Бувають різні ситуації: наприклад лікар був у нас, а потім підписав контракт. Він бачить зсередини, що там потрібно в підрозділі – і звертається саме до мене. Якщо дуже швидко треба якісь препарати, теж дзвонять мені і не чекають, поки вони прийдуть на замовлення. Тому для усіх, хто мене питає чи я не змучився, кажу, що ні.

Ще інколи мені кажуть, що я піарюсь на цій темі. Але я ніколи не перемішую волонтерську діяльність і політику. І зауважу, що нікому не заважаю так само поїхати на схід і робити там справу, як я роблю усі ці роки.

На сьогоднішній час потреби шпиталю покриваються мною та моїми колегами. Зараз немає тих витрат, які були на початку війни. Хоча є люди, які продовжують пропонувати допомогу, але гроші я ні у кого не беру. Буває, що пропонують, що ти їдеш на Схід – давай тебе заправимо. Таку допомогу можу прийняти. Або купляють необхідні інструменти, запчастини. Є власники магазинів, мої знайомі, які допомагали з самого початку і допомагають зараз, бо дуже цього хочуть.

Окрім ПДМШ, я є співзасновником Ветеранської спілки атовців і волонтерів Радехівсьокого району, а також я один із співзасновників ГО «Українська медична місія». Ми займаємось допомогою цивільному населенню з медичним оглядом в населених пунктах по всій Україні, перш за все в місцях, де лікарні для людей важкодоступні. До нас звертаються з селищних рад, що нам потрібен гінеколог, чи невролог, чи ще якийсь фахівець. І ми плануємо такі поїздки на волонтерських засадах. Це узгоджено з місцевою владою. Наші лікарі впродовж, наприклад, тижня оглядають усіх бажаючих. В «місії» задіяні часто ті лікарі, які працюють і в ПДМШ.

«Українська медична місія» може звернутися до інших місій за допомогою. Наприклад, ми дізнаємось, що десь за кордоном є надлишок функціональних ліжок, а у нас їх бракує в якомусь медзакладі – і ми офіційно звертаємось в іншу країну щодо того, щоб їх забрати. Потім розмитнюємо це і передаємо туди, куди треба. Цивільною медичною місією ми займаємось вже третій рік.

У мене дуже багато друзів, знайомих, і коли я щось роблю, отримую дуже велику підтримку від них. А це все дає сили робити свою роботу, тому я не зупиняюсь. А в мріях поставити величезний паркан між Україною і Росією і ніколи не перетинатись із цим сусідом.