***

Чи то в дзеркалі бокал, чи то їх два?
Серед вражень я живу, чи відображень?
Що це крýжить-їде – світ чи голова?
Що залишим після себе, крім зображень?
Новий рік – це як у вічність новий крик?
Хто почує нас – у Всесвіті й навколо?
Лірник – лірик, що таїть тигриний рик,
І звучить крізь Час його від сліз солоне соло…

***

Я творю на очах у вас.
Я пишу, мене не відпускає
Той Пегас, що із ним на Парнас
Я лечу, коли серце стискає
Таємничий із Неба ток,
Що його називаєм натхненням.
Недолíток я, між пліток
І німфеток – з віршами в жмені.
Хто в Поезії ас, хто згас,
Кому сяє, кому смеркає –
Я творю на очах у вас.
Я пишу, мене не відпускає ...

Психологія кохання

Відчуженість, знайомство, пізнавання,
У близькість входження і кроки до злиття –
Ось шлях тих двох у царині кохання:
Передчуття, сум’яття, прийняття.
Було б знаття, що в пору лихоліття
Не так безпечно вийти з укриття
Свойого Его. Від одноманіття
Через надію – до серцебиття.
Сміття саміття – це ж для нас жахіття,
Як у пустелі спека без пиття.
Кохання – емоційне повноцвіття,
Взаємовідкриття до забуття.
Все розмаїття див, все многосвяття,
Весь шлях назустріч, шлях без вороття
Від відчуття багаття до зачаття,
Через саморозп’яття в сповиття.
Коли розлуки вітер у верховіттях
Надме вітрила нам для відплиття –
Від почуттів залишаться лахміття,
Виття ночами й кляте каяття.

***

Вона під пальмою. Вона і хвилі.
Вона і небо. І вітерець.
На горизонті, на небосхилі –
Вогні надії і я, плавець.
Там я, абхáзець і вмореплáвець,
Знавець, мисливець, сердець ловець,
Дівчат вербóвець, жінок ласкáвець,
Я, ненаситець (в душі – рубець).
То я – не Зóрро, а прозорливець,
Небесний áгнець, віршів творець
(Різець по серцю), майже сміливець,
Напівщасливець, на чверть взірець.
Сам ще тримаюсь – тож самодержець,
Співець, провидець відтак сліпець,
З дитинства Віктор – тож переможець,
І запорожець-чернець вкінець.
Здається інколи, що чудотворець,
Знавець незнáного, та ще й мудрець,
Послáнець Неба і ясновидець,
Коханець Муз (це ж від них вінець).
Я літомписець, зимоюдáвець,
Щось холодає – підкинь дровéць,
Бо нетутешній я, з Раю вигнáнець,
Там тепло – хочу на острівець.
Був стрибунець я, був цвіркунець я,
До небожителів у табунець
Хотів потрапить, та не обрáнець
Як видно я і не пломінéць.
У цьому світі я непритýлець,
Блукáлець – де ж ти, мій корінець?
Не тут чужинець, не там прибулець,
Замерзлий пáгінець, гнаний гонець.
Колись, можливо, я був троянець,
Чи флорентієць-улюбленéць,
Чи кроманьйонець-вегетар’янець,
Став українець насамкінець.
Все ж охоронець і оборонець,
Чадить ще трохи мій каганéць,
Інколи сяю, немов червонець,
Інколи чую – скоро кінець.
Тож рвусь щоденно, туди, де пальма,
Вогні і хвилі… Й під вітерцем
Стоїть вона. Ми відпустим гальма
І закольцюєм життя кільцем!

***

Освітлена Майстром і
внутрішнім сяйвом душевним,
Розумна, уважна, спокійна, жіночна природно –
Вона уже впевнена. В нинішнім світі непевнім
Вона Берегиня, твердиня –
сучасна, одягнена модно,
Але не суєтна. Несхитна у тому, в що вірить,
Ошатна, удатна, в чеснотах своїх самоцвітна.
Ну що ж, кольоровим непросто
зростати між сірих –
А в ній Українська Мадонна зростає помітно!
Нехай не розгубить, не втратить і не розплескає
Все дорогоцінне, священне,
що дали Природа і Мати.
А Доля, нехай і стискаючи,
в кут глухий не затискає,
Для цього учись бездоганно передівувати.

***

Є óбрані жінки, невибрані, невбрані.
Є обрані жінки – всередині вулкан.
Вони, неначе в сні, в любовному тумані
І пристрасть в них штормить, як в бурю океан.
Ті обрані жінки тебе не обирають.
Хоча найкращим звуть, себе не віддають.
Не вíдають вони, що ролі щиро грають,
А скажеш їм про це – так гірко сльози ллють.
Їм хочеться всьогó, не маючи нічого.
Бо те, що мають, їм здається замалé.
Все зовні добре в них. Живуть, хвалити Бога,
Не гірше інших всіх, але, але, але…
Але вони «Алло!» почути хочуть в трубці.
І голос, що для них, як музика, звучить.
Без друга сизокрилого самотньо жить голубці,
Як не клекоче він – то й цілий світ мовчить.
Ці обрані жінки – і вибрані, і вбрані –
(Обібрані собою?) бояться прогадать.
Вступаючи в любов, не зайве знать зарання –
Щоб звоювати щось, потрібно все віддать.

***

Напишу приватно
(Виключно привітно,
Чемно, делікатно),
Що Ви – зорецвітна.
Що я Ваш – навічно,
Сонячно і вдячно –
(Поки посейбічно
І удвох не лячно).
Поки ми ще з Вами
Грієм ноосферу,
Спробую словами
Вполювать пантеру.
Хижий темперамент,
Норов – ох, свавільний! –
Свобідний фундамент
Для відносин вільних.
У мисливця – розум.
У пантери – тіло.
Крізь метемпсихозіс*
Втілитись б в Аттілу!** -
Бо хто іще може
Впокорить пантеру,
На вороже ложе
Улягтись партнером?
Ну та то все міфи
Любовних пейзажів.
Знайду в собі скіфа,
На терезáх*** зважу
Й напишу привітно,
Делікатно, чемно,
Що Ви – зорецвітна
Й мені без Вас щемно…

 -------------------------------------------------

* Грецьк. metempsychosis – переселення душ

**Аттіла – демонізований могутній вождь гунів

***Проф. КНУ ім. Тараса Шевченка Т. Марусик вважає, що до іранських (скіфських) мовних запозичень в українській мові належать такі слова, як, зокрема, терези.

***

Вона писала, та не відсилала,
Лиш посміхалася якимсь своїм думкам.
В написане усе минуле вклала –
Як уникала і не допускала,
У почуттях, як в джунглях, заблукала,
У Бога захисту і прихистку благала,
А потім звиклась і здалáся, запалала,
Бар’єр здолала, в пристрасті стогнала,
Жіноче щастя, хоч і зáпізно, спізнала –
Те, що Природа так по різному розклала
Пташкам, волошкам, кішкам і жінкам!
Вона писала, посміхалась, знемагала,
Втомившись, трохи прилягла і подрімала,
Прокинувшись, ще раз перечитала,
Зітхнула і, на жаль, не відіслала.
А він чекав – як то властиво дивакам…

***

По чорному ісландському піску    
До білої кайми нічного моря
Вона іде – і жилка на виску
Пульсує у морському ритмі горя.
Приплив-відплив – і кров у скроні б’є,
Штормить ритмічно з гуркотом прибою.
Вона озон на повні груди п’є
Й не знає – що їй вдіять із собою?
Одна, одна – по чорному піску,
Із білими від відчаю губами,
Здолавши глум – гірку людську ріку –
Покльована плітками як дзьобами
Вона іде… Куди? В безодню хвиль?
У смертну купіль крижаного моря?
Втопити застарілу гострий біль
І вознестись від Посейдона в зорі?
Вона іде по чорному піску.
І навіть ніч вже не почує сплеску.
Життя вібрує лиш на волоску,
А лик її передсмертний – ніби фреска!

***

Твоє лице – прив’ялена краса!
Уважний погляд – моторошно мудрий.
Прощаюсь – як зі здобиччю корсар.
В очах – сталевий відблиск перламутра.
Вік присушив, але не зіпсував
Розкішне тіло й милий лик Мадонни.
Дивлюсь, дивлюсь – і зайві всі слова.
Ми поряд, та між нами вже кордони.
Моє мовчання – крик: «Прощай! Прощай!!!».
В спустошеність пірну, як в темну воду.
Ти втратив Рай. Пливи за виднокрай,
Змінявши насолоду на свободу.

***

На День української хустки
Україночки! Шикуйтеся!
Хусткуйтеся!
Знимкуйтеся!
Милуйтеся
Собою і хусткáми –
І до хусткованих ми линемо думками…
А хто сьогодні з вас, красуні, та й без хустки –
То тій не бачити любовної відпустки!

***

Жартівливий тост
Розкіш бідних – червона ікра.         
В чарці ніби бренді – почалася гра.
Першу хильнув я, чую – кальвадóс.
Написано ж – бренді! Знову «попадóс»?
Етикетка – пастка? Яблуневий смак.
Легко і приємно, однак без ознак.
Але ж кальвадос цей так любив Ремарк!
Брав у барі пляшку, з нею йшов у парк
На свіжім повітрі довго смакував
І, закривши очі, душу лікував.
П’ю і відчуваю – душа завмирá,
Тіло ж утішають риба та ікра.
Не так вже й важливо – бренді, кальвадос…
Випив і полинув ніби альбатрóс
Над житейським морем горя й суєти –
Куди не дістануть кроти і чорти.
Вип’ю, люди добрі, чарочку за вас,
Щоб ще довго милував невмолимий Час!

***

А ти відчуєш? А ти відчуєш, що я думаю про тебе?
А ти віщуєш? А ти віщуєш,
пророкуєш і ймовірності смакуєш?
Як ти чаруєш! Як ти чаруєш і вивищуєш до Неба!
Коли ж ревнуєш – то все руйнуєш і
марнуєш, хоч цілуєш.

***

Мені щиро зичать незабутніх ночей з коханою.
Пізно, друзі мої. Зичте хоча би хвилин.
Тіло зраджує. У порівнянні з нірваною
Усе земне припиняє природний свій плин.
Потрібна не та, що жадає тілесної пристрасті –
Мене зігріє і ніжність тілесно проста.
Пестощі її поривчасті, чисті і переливчасті,
Нечасті, але іскристі, розкриють мої вуста.
Кажуть – не розминешся. Тебе твоя дочекається.
Хто тобі дійсно суджений,
прийде у твій судний день.
Сниться мені – Душа моя на сповіді щиро кається.
І просить гріхи простити й не віднімати пісень.
Не віднімати здатності ставати
мені первозданним
І первозваним приходити до тих, хто і справді звав.
Бути не тільки тілесно, але і духовно жаданим
Для тої, яку раніше знав, та не розпізнав.

***

Я умираю, але не хочу.
Я відмираю щодня, щоночі,
І чим сильніше живу, тим швидше
Я умираю. Радію рідше,
А чую тонше і мислю глибше…
Чекаю, поки мене вколише
Всесвітній ритм життя і смерті
В якому я і буття – роздерті.
І Бог уперше мені підпише
Свій вирок: «Радше дотліти тихше,
Зате подовше, бо йдеш назавше,
Не все зв’язавши, не все сказавши…».
Шаную Бога, але посмію
Сказати, стишивши аритмію:
- «Я від життя все ще п’яний, Отче,
Бо умираю, але не хочу!».

***

Онучці ВІКТОРІЇ
Гарячий згорточок у мене на руках –
Живий, важкенький, у дитячій вишиванці,
Загорнута, неначе в пелюстках,
В любові нашій, в пристрасних думках,
У мріях, що колись у стрічечкáх,
У платтячках, зірках і чобітках
На досвітках стоятиме із хлопцем,
Як україночки усіх віків стояли,
Свої дівочі крила розправляли
І щастя-долю виглядали-зустрічали.
Рости ж, онучко, гарною, вродливою,
Здоровою, розумною, щасливою!

***

«…і витре сльозу Господь Бог
із обличчя усякого…»
(Книга Пророка Ісаї, 25)

Сльозу мені Вітер давно уже витер.
Продув усю душу, провітрив мізки.
Життя моє – творчість, я нинішній – витвір
Своїх і Господніх зусиль на роки.