rss
05/16/2022
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Політика захисту національної спадщини (Або консервативне прочитання капіталу)
Особистий капітал, який ми отримуємо від наших батьків та який передаємо нашим дітям, належить не тільки нам, а й нашому роду.

І це визначає економічну суб’єктність людини – її здатність на примноження та передачі отриманої спадщини своїм нащадкам.

Якщо ж розглянути отримання спадкового капіталу в масштабі не родинному, а національному – то ми повинні задати два питання:

1. Чи маємо ми відношення до того національного капіталу, що був здобутий попередніми поколіннями?

2. Якщо так – то чи можемо ми стверджувати, що цей капітал на сьогодні належить нам чи він є узурпований?

Відповідь на питання захисту національного спадкового капіталу може дати консервативний підхід до даної проблеми.

Ані лібералізм, ані марксизм не можуть не тільки адекватно вирішити це завдання, а й навіть поставити це питання на порядок денний.

Оскільки лібералізм є, переважно, філософією приватного капіталу, а марксизм, в першу чергу переймається працею, ніж спадщиною.

Звичайно, що як у лібералізму, так і у марксизму є свої вимоги до влади.

У лібералів це: «ми платимо податки, відповідно, ми можемо питати з тих, хто ними розпоряджається».

У марксистів цю роль відіграє додаткова вартість: «влада, як агент капіталу живе за рахунок додаткового продукту, створеного нашою працею».

У консерваторів ж вимога до влади полягає в іншому: «влада розпоряджається нашою спільною національною спадщиною – або напряму, або визначає правила її використання».

Кожна з цих підстав безумовно важлива.

Однак в сьогоднішніх умовах перші дві з них або несуттєві, або фіктивні.

Ми виставляємо свій рахунок сьогоднішній владі не тому, що ми є платниками податків. І не тому, що ми є трудівниками.

Title  
  
Бо корінь проблеми полягає не в тому, що сьогоднішня влада стягує з нас податки чи експлуатує нашу працю, а в тому, що вона через свою олігархічну природу узурпує суспільний капітал, який включає не тільки уречевлену працю наших пращурів, а й нашу землю з її надрами.

Тому завданням консерватизму є захист, від обмеженого кола осіб, нашого національного спадкового капіталу, як основи загальної свободи.


Про деякі сутнісні риси сьогоднішньої ліворадикальної ідеології.


Якщо традиційний марксизм відстоює права робітничого класу і необхідність його боротьби проти буржуазних гнобителів то Постмодернізм - є філософською течією, яка стверджує про нескінченність рівнозначних інтерпретацій світу та ідентичностей, породжених цими інтерпретаціями.

Як поєднати перше та друге? Адже постмодернізм заперечує можливість існування універсального наративу, що інтерпретує людське життя і історію, а марксизм якраз саме його і пропонує.

Тому сьогоднішні представники ліворадикальних течій беруть основний мотив марксизму - боротьбу пригноблених проти гнобителів, і підміняють боротьбу робітників проти капіталістів боротьбою релігійних, расових, сексуальних та статевих ідентичностей проти дискримінації іншими групами.

Це і пояснює їхню боротьбу проти традиційних цінностей, моральних принципів і суспільних ієрархій. Наприклад: «Сенс капіталістичної експлуатації полягає в обмежені сексуальних прав пролетіаріату». Але нагадаю захоплення подібними «лівими» ідеями сьогодні закінчується не каторгою, як раніше, - а СНІДом.

В теорії лібералізму боротьба за існування в соціумі представлена як конкуренція. Суспільні відносини розглядаються через парадигму ринку. А вступаючи в ринкові відносини, люди конкурують один з одним.

Держава є всього-на-всього «нічним сторожем», - вона лише стежить за чесністю конкуренції. Одні об’єктивно перемагають у конкурентній боротьбі, інші програють. Але конкуренція, що важливо, не обмежується тільки сферою економіки, а поширюється на політику, культуру, науку та ін. Відповідно за результатами конкурентної боротьби формується суспільна ієрархія. Про мораль в цій боротьбі навіть немає мови - застарілий, обтяжливий наратив, який взагалі потрібно відкинути.

Тому «вища якість» займає верхні поверхи піраміди. Це рівень еліти. Від них відокремлена «нижча якість» - маси. Це ті, хто не зміг пробитися на рівень істеблішменту.

Але є ще і «соціальне дно», аутсайдери - ті, хто не зміг взагалі вбудуватися в систему ринкових відносин. Їхня доля - безробіття, жебрацтво, бомжування. Наявність «дна» має для лібералізму принципове значення. Бо без нього самої системи загальної конкуренції (в якій є переможці і переможені) не може існувати.

«Нижча якість» самою своєю наявністю є демонстрацією того, що буде з тими, хто не бажає жити за законами ринку. Це необхідний, для ліберальної моделі,  фактор мотивації людей – страх опинитися в цьому стані.


Політична топографія

«ПРАВІ» – «ЛІВІ»


Початок вживання понять «праві» – «ліві» щодо характеристики політичних сил походить з історичного прецеденту – моменту розміщення депутатів на Установчих зборах Франції (Assemblée constituante) 1789 року.

Тоді з правої сторони залу розмістилися «роялісти» – прихильники монархії та Церкви. Ця обставина поклала початок ототожненню консервативних політичних позицій з терміном «праві». Революціонери та радикальні демократи розмістилися ліворуч. З того часу ті політичні сили, які вимагали негайного переходу до нових політичних форм влади, нового суспільного устрою отримали назву «ліві».

В центрі, відповідно, розмістилися ті, хто виступав за організацію політичного устрою Франції на кшталт британського.

В подальшому ця модель отримала широке розповсюдження і в інших парламентах, а з часом поняття «праві-ліві» стали застосовувати до всіх політичних сил в залежності від їх ідейних позицій.

Ця розсадка сприяла всій подальшій лінійній картині розуміння політичної структури в ХІХ-ХХ століттях, а також породило ряд концептуальних проблем, пов’язаних з проекцією тих політичних позицій на сьогоднішню дійсність.


Екскурс до історії: просвітництво


разом з кінцем Середньовіччя в Європі відбулася фундаментальна зміна типу суспільства. Сенс цих змін, так званого «Просвітництва», що почалися в Західній Європі в другій половині XVII століття, полягали в розповсюдженні серед мас суто наукових знань та загальної освіти.

Це був якісно та принципово відмінний від попереднього етап в історії людства. Він базувався на радикальному відторгненні минулого, через перегляд та повну ревізію тих принципів та устоїв, на які до цього часу опиралося людство. Мислення, властиве традиційному суспільству, піддавалося «просвітителями» критичному переусвідомленню, ставилося під сумнів та заперечувалося.

«Просвітництво», яке виникло в контексті номіналізму, емпіризму та механіцизму, вважало єдиним суб’єктом пізнання розумового людського індивіда, а об’єктом – навколишній світ. Тому істинним знанням реальності «просвітителі» вважали тільки розумові умовиводи та систематизовані дослідні спостереження.

Історія, згідно поглядів «просвітителів», полягала в наступному: спочатку людство було диким та примітивним. З часом це було подолано – під натиском розумової діяльності людини первісні форми життя поступаються більш розвинутим, цивілізованим. Подальший розвиток звільняє людство від інерцій минулого, його міфів та забобонів, як спадщини первісної епохи, та відкидає минуле, що стримує цей розвиток і тягне людство назад.

З цієї філософії безпосередньо виходить «наукова теорія історичного прогресу людства», яка поступово стає все більш популярною і в ХІХ-ХХ століттях визнається за об’єктивну істину. Історія, згідно цієї концепції, має єдиний та незворотній напрям розвитку суспільства – «прогрес» (pro-gress – «рух вперед»), де кожен наступний етап якісно досконаліший попереднього.

Фрідріх Мейнеке говорить про прогрес, як про «секуляризовану християнську есхатологію ідей універсальності – кінцеву мету, що досягається всім людством, переміщеною зі сфери чудес та трансцендентності в сферу природніх пояснень та іманентності».

Вперше термін «прогрес» відносно плину часу застосував Френсіс Бекон (1561-1626). В 1750 році французький філософ Тюрго (1727-1781) сформулював наукову аксіому: «Людський рід постійно йде до все більшої досконалості».

Ці ідеї були підхоплені та розвинуті Т. Гоббсом, Дж. Локком, Д. Дідро, Ж.- Ж. Руссо та іншими так званими «енциклопедистами».

Пізніше концепція «прогресу» була «обґрунтована» так званою хронологією якості пізнання (О. Конт) та поєднанна з теорію еволюції видів живих істот (Ж.-Б. Ламарк, Ч. Дарвін).

Так була отримана нова філософія історії, світобачення та антропології, повністю протилежна минулій, яка отримала повну перемогу на рівні раціонального мислення – віднині концепція «прогресу» почалася осмислюватися як безальтернативне (те, що розуміється само собою) та природне (те, що виходить з природи речей) – де розвиток суспільства йде від примітивного до складного, гіршого до кращого, меншого до більшого. Історично реалізація світоглядних моделей закладених епохою Просвітництва продовжується і по сьогоднішній день.

Від редакції: Саме на рівні появи цих течій, термінів та напрямків філософської думки, потрібно шукати першопричини того стану, в якому зараз знаходиться Людство. «Прогрес заради прогресу» введено в культ, можливо і з метою отримання тотальної влади. Водночас - від цього постраждала нефізична сутність людини, як «образу та подоби», Духовність як категорія стала підміненою споживацтвом, а Людство все стрімкіше летить у прірву… Прихід замаскованих неомарксистів до влади є природним «прогресом» для таких процесів.

Диявол ховається в деталях... економічних теорій

Аналітична записка щодо можливості повномасштабної війни між Росією й Україною найближчим часом

 

Свіжий Номер
(Тисніть на обкладинку)

#2022-08
22.02.2022 Московська армія вже в Україні. Що далі?
Office of Cook County Board President Toni Preckwinkle Округ Кук і CEDA оголошують програму допомоги з водопостачання для малозабезпечених домогосподарств
Небесна сотня, «справи Майдану» 8 років розслідування, які результати?
«Визнання ЛНР/ДНР»: перемога чи програш Путіна і що це означає для України? Рішення господаря Кремля дає Зеленському шанс поховати «Мінськ»
Міжнародна фінансова допомога Україні: хто, скільки і навіщо. Подушка безпеки для України
Путінська казарма: які перспективи має окупований Донбас Чому після визнання Росією «народні республіки» приречені на жалюгідне існування
«План знищення України»: звіт британського інституту оборонних досліджень
Християнське ставлення до війни Розвиток доктрини від перших віків християнства до Середньовіччя
Не стало Івана Дзюби – літературознавця, дисидента, Героя України
Чи бояться росіяни війни? Як російське суспільство реагує на військові ігри Кремля біля кордонів України

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com