Політична ситуація в Україні почала кардинально змінюватися восени 2013 року, внаслідок акцій протесту, згодом поіменованих «Революцією Гідності». Ці події не призвели до зміни системи, яка б відповідала поняттю «революція», проте змінився політичний вектор розвитку країни, що послужило ідеологічною базою для анексії Росією Криму й ініціювання нею збройного протистояння на Донбасі. Правовою підставою російської агресії стала зміна державної влади у спосіб не передбачений Конституцією України.

Ідеологічне протистояння прихильників «євроінтеграції» та «русского мира», а також незрозуміла і досі не розслідувана (як і трагічні події - загибель людей на Майдані Незалежності) втеча президента Віктора Януковича, що призвела до політичної кризи і виникнення ситуації непередбаченої Конституцією та законами України, дали можливість Росії провести незаконний референдум про приєднання до неї Криму. Характерно, що спочатку референдум планували провести пізніше, але потім поспішили, і ця подія співпала зі знаковим єврейським святом Пурім.

У геополітичному контексті події 2013 року необхідно розглядати нерозривно з усім 12-ти річним циклом, що розпочався у 2008 році з так званої фінансової кризи, яка фактично не припиняється досі, а закінчився з появою COVID-19. Про продовження фінансової кризи свідчить стрімке зростання зовнішнього боргу США, впровадження криптовалют, руйнування логістичних зв’язків і традиційних сфер економіки під час пандемії та інше.

Важливим «маркером» 2008 року також стала п’ятиденна російсько-грузинська війна, щодо причин і  початку якої сторони протистояння мають протилежні версії. Чи можна вважати збігом те, що ця війна розпочалася під час проведення ХХІХ Олімпійських ігор у Пекіні? Це радше світоглядне питання, але нам видається, що знакові події в геополітиці таки плануються.

Так і події осені 2013 р. навряд чи варто вважати випадковими. Це, зокрема, презентація ініціативи «Один пояс, один шлях» головою КНР Сі Цзіньпіном під час візиту до Казахстану, і початок так званого «Євромайдану» в Україні, пізніше перейменованого на «Революцію Гідності». Геополітичне значення цих подій, незважаючи на їх «рознокаліберність», полягає в тому, що Україна опинилась у центрі протистояння відразу кількох світових центрів впливу, інтереси яких також зачіпає і китайський геополітичний проєкт.

У продовження цієї думки доцільно згадати ініціативу Байдена створити власний інфраструктурний проєкт на противагу китайському «Один пояс, один шлях», а також підтримку цієї ініціативи Міністрами закордонних справ Європейського союзу, які домовилися про запуск власного проєкту зі створення та розвитку глобальної інфраструктури. Україна в цих проектах займає не лише важливе географічне положення як центр Європи, але й володіє потужним  ресурсним потенціалом для їх реалізації.

Водночас ослаблена війною, політичною нестабільністю і прогресуючою некомпетентністю центральної влади країна повністю опинилася під зовнішнім впливом. Як політичним керівництвом країни, так і головними сферами її економіки фактично керують різні консультанти та представники наглядових рад державних компаній з-поміж іноземних громадян, або ставленики західних корпорацій і політичних кіл з-поміж громадян України.

Водночас Кремль не згоден віддати всю країну Заходу, враховуючи той факт, що безліч громадян України, особливо з південно-східних регіонів, знаходяться під впливом  цінностей «русского мира», насамперед через православну церкву Московського патріархату.

Проте останнім часом вплив Кремля слабшає через безперервні військові дії на Донбасі, створення ПЦУ, а також політику масової вакцинації. Примусова вакцинація в очах прихильників «русского мира» демонструє єдність інтересів російської влади та міжнародних фармацевтичних корпорацій, що не відповідає їх очікуванням. Водночас ті, хто підтримує вакцинацію в Україні, всіх її противників зараховують до прихильників «русского мира», хоча в Росії примусові заходи до цієї процедури навіть жорсткіші ніж в Україні. Також слід зазначити, що виробництво та розповсюдження вакцин від самого початку стало маркером геополітичних союзів і протистоянь.

Отже, ми торкнулися двох факторів, які мають безперечний вплив на сучасну світову політику: прогресуючу фінансову кризу та пандемію з примусовою вакцинацією. Але це лише складові частини нового 12-річного циклу, який розпочався у 2020 році. Перш ніж перейти до нього, а також до ймовірного  вторгнення в Україну регулярної російської армії, розглянемо й інші істотні фактори, що визначають геополітику сучасності. Найважливішим з них слід вважати системну кризу, яка на думку Римського клубу (доповідь «Come On! Капіталізм, короткозорість, населення та руйнування планети») не циклічна, а прогресуюча і стосується не лише природи: «існують також соціальна, політична, культурна та моральна кризи, а також - криза демократії, ідеологій і загальна криза капіталістичної системи». Таким чином йдеться про системну кризу людства, з якої геополітичні гравці (великі державні утворення та корпорації) посилено шукають вихід.

Розглянемо деякі аспекти цієї системної кризи.

1. Нерівність, спекулятивний характер та концентрація капіталу

Нерівність стала ще більш відчутною після карантинних обмежень у всьому світі, від яких найбільше постраждав середній і дрібний бізнес. Одночасно великі компанії, особливо виробники вакцин, демонструють стрімке зростання прибутків. Гроші знецінюються, що негативно позначається як на соціально незахищених верствах населення, так і тих, хто зберігає свої заощадження в іноземній валюті (переважно у доларах США). Мільярди людей живуть за межею бідності на тлі нечуваної розкоші окремих представників світової еліти. Нерівність створює спекулятивна сутність сучасної фінансової системи. Як стверджував авторитетний дослідник грошей Бернар Лієтар - ще у 2010 р. обсяг валютних операцій становив 4 трильйони доларів США на день. При цьому лише 2% з цих 4 трильйонів стосувалися експортно-імпортних операцій з  товарами та послугами, а 98% обслуговували спекулятивні угоди. У 2020 році середньодобовий оборот грошей становив не менше ніж 10 трильйонів доларів США (250% зростання). При цьому світовий ВВП за 10 років зріс лише на 27,6%. Зате зовнішній борг США на кінець 2021 року перевищив 29 трлн доларів США, при тому, що у 2010 році сягнув «лише» 13,8 трлн. Фактичне знецінення грошей і повністю спекулятивна сутність світової фінансової системи, на тлі інших процесів, свідчать про неминуче «перезавантаження», причиною якого може стати не лише пандемія, а й «велика війна».

2. Планетарні кордони або Кліматичний апокаліпсис

У серпні 2021 року ООН представила всеосяжну доповідь про глобальну зміну клімату Землі, згідно з якою у людства залишилося 10 років для вжиття рішучих заходів, зокрема відмови від використання нафти та газу, інакше багато негативних процесів стануть незворотніми. Йдеться про прорив так званих планетарних меж, концепція яких була представлена групою всесвітньо відомих вчених у 2009 році. Відповідно до цієї концепції, щойно людська діяльність перетинає певні межі - виникає ризик стрімких і безповоротних екологічних змін.

Наприклад, за оцінкою Римського клубу, в зоні високого ризику виявилася «втрата біорізноманіття»: якщо швидкість зникнення видів (кількість видів на мільйон щорічно) у доіндустріальний період становила 0,1 – 1, при планетарних межах 10, то у 2016 році цей показник перевищував 100. Водночас люди та домашні тварини разом уже складають 97% живої ваги всіх наземних хребетних планет. На решту тварин, птахів і рептилій залишається всього 3%! Звідсіля глобальні та локальні тренди: від скорочення чисельності населення - до заміни натурального м‘яса штучним.

Оскільки діяльність людини в епоху Антропоцену призвела до ситуації, коли масштабні зміни у природі залишають на Землі все менше комфортних для проживання територій, це, на думку Римського клубу, може призвести до збройних конфліктів, можливо навіть «у масштабах досі невідомих людству».

3. Світоглядна криза та нові технології

Більшість людей просто не готові до нових і найчастіше незрозумілих їм технологій, а зміна життєвого укладу, до якого призводять нововведення, відбувається надто стрімко. Таким чином людство не встигає за змінами довкілля, що позбавляє його звичних орієнтирів, особливо з урахуванням того, що навколишній світ стає все більш незрозумілим, некомфортним і ворожим. Технічний прогрес, особливо стрімкий розвиток Інтернету, а також агресивна цифровізація вступають у дисонанс не лише зі звичним ритмом буття, а й з традиційною релігією. Людство перейшло від віри в Бога (або у філософсько-релігійні доктрини) до віри в ідеологічні кліше та засоби масової інформації (ЗМІ).

До нової релігії, на прикладі України, можна віднести віру в «демократію», «екологію», «вільний ринок», «дружній захід» (або «русский мир» для частини країни), «відкрите суспільство» та інші розтиражовані ЗМІ меми. Проте реалії пандемійного періоду, невизначеність і швидкість змін дедалі частіше руйнують звичний світогляд, не даючи взамін чогось конкретного. Глобалізація не лише  розмила релігійну складову національних країн, але й призвела до втрати характерних рис економічного укладу.

Водночас усе частіше люди переконуються у неспроможності ринкової доктрини, особливо у бідних країнах, більшість населення яких є соціально незахищеними громадянами. Таким чином зростає електоральне прагнення до  авторитарного типу влади, що забезпечить соціальні гарантії та стабільність.

На тлі проголошеної системної кризи та необхідності вжиття швидких і  жорстких заходів, які можливі лише за наявності одного світового центру керівництва (що передбачає фактичний демонтаж державних утворень), відбувається безкомпромісна і водночас непомітна боротьба за домінуюче представництво у новому світовому порядку. Зокрема, корпорації прагнуть домінувати над державами, оскільки влада їх непомітна і ґрунтується на могутності капіталу, яким вони володіють.

В економічно нерозвинених країнах зі слабкою державною владою, до яких можна зарахувати й Україну, зовнішні впливи є особливо відчутними. І хоча вони здійснюються від імені держав і наддержавних структур (ВООЗ, МВФ, ООН та інші), за цими впливами простежуються інтереси великого бізнесу. Наприклад, після зміни влади у 2014 році було здійснено зачистку банківської системи України, що розширило вплив міжнародних фінансових установ. Вже 2015 року підписано Меморандум з МВФ, згідно з яким нова влада взяла на себе зобов’язання відкрити так званий «ринок землі» та забезпечити західним компаніям доступ на ринок природного газу в Україні.

Отримавши Крим та контрольоване вогнище нестабільності на Донбасі, як важіль впливу на українську владу, завдяки написаним під диктовку Росії так званим «Мінським угодам» (оригінал документа носить назву «Комплекс мер по выполнению Минских соглашений»), Кремль поступився Заходу певними сферами  економічного та політичного впливу. Чи не була ця поступка предметом якоїсь таємної угоди? Навряд, оскільки боротьба за ресурси України, зокрема територіальні, продовжується.

Але у будь-якому разі, якщо йдеться про повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, для такого сценарію повинен бути вагомий привід. Ідеологічну базу під територіальний поділ України між Росією та Заходом підвів Володимир Путін своєю публікацією «Об историческом единстве русских и украинцев». Таким чином та частина України, жителі якої поділяють декларовані кремлівською пропагандою цінності «русского мира», отримала запрошення до возз’єднання з Росією. До цього слід додати, що росіяни, за даними російського Всеросійського Центру Вивчення Громадської Думки, у кількості 52% ставляться до українців як до братнього народу, а 31% – нейтрально.

Тим часом політика «розділяй і владарюй», яка дедалі більше поляризує Україну, нагадує узгоджену гру Росії та Заходу. Що в такій ситуації може стати приводом для вторгнення російських військ і чи вистачить ще однієї провокації в Керченській протоці, на кшталт тієї, яка відбулася 25 листопада 2018 року? Навряд чи вистачить. Цього явно недостатньо - потрібен комплекс причин, найвагоміша з яких - це розширення впливу НАТО до кордонів Росії.

Одночасно з нагнітанням взаємних звинувачень на зовнішньополітичному рівні, можливий каскад провокацій на суші та на морі, спалах невдоволення всередині країни, теракт чи кібератака, в яких сторони протистояння звинуватить одна одну тощо. Протистояння президента Зеленського з олігархами, насамперед із проросійськими Медведчуком та Ахметовим, а тепер ще й з Порошенком, створює хороші умови для ескалації внутрішнього конфлікту. Тим більше, що арешт Медведчука – це публічне приниження Путіна, яке він навряд чи вибачить нинішній українській владі.

Якою є сприятлива зовнішньополітична ситуація для вторгнення?

По-перше - це загострення внутрішньої кризи у США. Там може спалахнути будь-якої миті.

По-друге - неготовність ЄС до жорсткої реакції, що теж може бути спровоковано внутрішніми конфліктами у низці європейських держав.

Ну і найжорсткіший варіант – попередній конфлікт між Росією та «Заходом», який запустить ланцюгову реакцію, де Україна може виявитися лишень черговою ланкою.

Тобто, сприятливим тлом для активних дій Росії буде неготовність Заходу до реальної підтримки України. Зрештою, не варто ігнорувати можливі активні дії ЗСУ на Донбасі, які дадуть підставу Росії виступити на захист усіх російськомовних жителів України. Заяви ж Кремля про наявність у ЗСУ американської хімічної зброї свідчать про можливу провокацію за участі маріонеткових урядів так званих ДНР/ЛНР.

Чим політично може бути вигідним такий конфлікт для Росії та «Заходу»? Головним чином – перемиканням уваги своїх народів із внутрішніх проблем на зовнішні. Контрольований (заздалегідь обумовлений) збройний конфлікт стане  хорошим приводом для форсування тих змін, які, на думку глобалістів, необхідно впроваджувати для зменшення навантаження на планету, в тому числі шляхом скорочення чисельності населення і формування єдиного світового уряду. Також повномасштабне вторгнення Росії в Україну (як і будь-який інший подібний збройний конфлікт) - це ефективне відволікання уваги від так званої пандемії, міфологія якої розвалюється буквально на очах.

Поділ України, який на жаль уже неодноразово відбувався в історії нашої держави, може бути частиною таємної угоди Росії та Заходу, у тому числі з метою стримування потужності Китаю. Якщо лінія розмежування переміститися, умовно, на річку Дніпро і знову розділить Україну на правобережну та лівобережну – це дасть привід і Росії, і Заходу не лише мілітаризувати свої країни, а й ініціювати та очолити якийсь «всеосяжний мирний процес», знову ж таки - для більшого представництва у новому світовому уряді.

Звичайно, анексовану частину України не буде визнано Заходом, але компроміс у вигляді федералізації цілком можливий. Створення «буферної зони» та інших зон нестабільності, а також спільно з новим «Планом Маршалла» може повністю задовольнити всі сторони конфлікту. Звісно, крім розділеної України. До речі, нав’язана Заходом децентралізація відмінно вписується у цей сценарій.

Також слід звернути увагу на динаміку геополітичних союзів: почергове «загравання» Росії та США з Китаєм; військове співробітництво Росії з Індією, яка має з Китаєм непрості відносини; підтримка Китаєм Ісламського Емірату Афганістан, союзника Пакистану; претензії Туреччини на провідну роль в ісламському світі та інше. Конфігурація цих союзів та їх переформатування безпосередньо впливають на динаміку і напрямок розвитку російсько-українських відносин, особливо враховуючи повну політичну несамостійність України. Водночас усі політичні конфігурації, навіть антагоністичні, є міцно пов’язаними різними економічними відносинами, від яких значною мірою і залежать.

Як вирахувати оптимальний час можливого повномасштабного вторгнення, з урахуванням як реальних геополітичних  факторів, так і символічних жестів із конспірологічної точки зору, яку не слід ігнорувати через дедалі більшу невизначеність і хаотичність?

Тут доречно згадати слова Клауса Шваба з його книги «Велике Перезавантаження»: «макроперезавантаження відбудеться у контексті трьох переважаючих загальносвітових сил, які формують наш світ сьогодні: взаємозалежності, швидкості та складності».

Швидкість змін, яку ми спостерігаємо, і жорсткі терміни, відведені на «перезавантаження», свідчать про те, що події можуть іти подібно до наростаючих хвиль, приблизно так, як сьогодні відбувається перебіг пандемії. Якщо пандемія піде на спад, то наступна хвиля може прийти вже в образі анонсованих кібератаки або вторгнення російських військ в Україну.

У будь-якому разі, реальних факторів, які можуть прискорити події, а також «активувати» варіант повномасштабної українсько-російської війни – безліч, особливо з огляду на взаємозалежність та складність процесів.

Якщо звернутися до символізму минулих і можливих подій, то вимальовується така картина: системні зміни підпорядковані взаємопов’язаним процесам, ключові моменти яких позначені певними маркерами. Наприклад, у 2010 році Росія здобула геополітичну перемогу – провела на посаду Президента України лояльного до неї Віктора Януковича. Це сталось у день Нового року Тигра за східним календарем. У 2014 році Захід частково «відіграв» Україну в Росії, віддавши останній Крим і перетворивши Донбас на механізм взаємних торгів. Оскільки у 2022 році знову заступає рік Тигра - чи це не послужить поштовхом для реваншу Росії?

Знову ж таки – Новий рік за східним календарем настає 1 лютого 2022 року, а це  практично збігається з відкриттям XXIV Зимових Олімпійських ігор у Пекіні. А чи не скористається цією ситуацією Захід, щоби руками підконтрольної йому української влади зіпсувати відносини Росії та Китаю? Чи це, згідно з конспірологічною теорією, буде узгоджена «акція» Росії та Заходу?..

Вторгнення російських військ на початку лютого цілком може завершитись якимось символічним актом на свято Пурім, що цього року припадає на 15-16 березня, до речі, як і 2014-го.

Підведемо підсумки:

Нинішні відносини між Росією та Україною – це наслідок подій 2013-2014 років, а саме: справедливий протест проти режиму Януковича, очолений так званою опозицією і підмінений «євромайданом»; досі не розслідуване криваве протистояння влади та народу; несподівана втеча Януковича після підписання Договору з опозицією щодо врегулювання кризи; зміна влади у непередбачений Конституцією спосіб (без процедури “імпічменту” - ред.); анексія Криму та проведення незаконного референдуму тощо.

Україна стала епіцентром протистояння двох так званих ідеологій: «західної демократії» та «русского мира». Отже, або вона зможе стати їх сполучною ланкою, або це протистояння розірве її на частини. Мабуть, сам розрив не відбудеться внаслідок внутрішніх протиріч, які лише підготували для цього ґрунт. Швидше за все, такий сценарій можливий завдяки діям геополітичних гравців: узгоджених (розподіл сфер впливу) або внаслідок їх протистояння. Останнє ми, ймовірно, і спостерігали у 2013-2014 роках.

Повномасштабне вторгнення Росії можливе як результат закулісних домовленостей геополітичних гравців, так і з ініціативи однієї зі сторін для «підняття ставок» чи інших цілей. У будь-якому разі для такого сценарію мають бути вагомі приводи (швидше за все їх комплекс), а також певна геополітична конфігурація. Сьогодні ми бачимо як ці приводи буквально створюються на наших очах, насамперед ЗМІ.

Росія, якщо вона має намір захопити частину України, буде поспішати, оскільки час не на її боці. Тим паче, що енергетична криза в Україні, особливо на новорічні та різдвяні свята, може стати одним із вирішальних факторів нашої внутрішньої нестабільності. Але в будь-якому випадку йдеться про частину країни, тому що: по-перше - всю Захід не віддасть, а по-друге - це небезпечно для Росії - через масовий опір українців на територіях, де ставлення до «русского мира» різко негативне.

Оскільки Україна перебуває під зовнішнім керуванням, то її реакція на дії Росії чи будь-які провокації залежить від позиції Заходу, який і даватиме оцінку подіям, а також рекомендуватиме українській владі реагувати на них певним чином.

У стані загальної нестабільності, а також «взаємозалежності, швидкості та складності» сценарій може змінюватися вельми динамічно, що робить будь-які прогнози невдячною справою, проте дає змогу побачити наближення певних подій.

Виходячи із принципу «кому це вигідно», і приймаючи релігійно-ідеологічні (концептуальні) мотиви як можливі при прийнятті стратегічних рішень у стані загальносвітової турбулентності, можна розглядати і конспірологічні теорії, особливо з урахуванням того, що всі ресурси сьогодні сконцентровані в руках вузького кола людей, які можуть приймати узгоджені рішення виходячи зі своєї внутрішньої мотивації.