1 січня ми не лише вітаємо один одного з настанням Нового року, а й згадуємо провідника ОУН, відомого борця за волю України й теоретика національного руху Степана Бандеру.

Сьогодні на календарі якраз 1 січня, і кореспонденти АрміяInform вирішили здійснити «бандерівський тур» Івано-Франківщиною та Львівщиною. Через міста й місця, що пов’язані з життям та діяльністю провідника українського самостійництва. Бо ж відомо, що місце та обставини відіграють не останню роль у формуванні людської вдачі. Тож давайте разом, у 112-ту річницю від дня народження провідника ОУН, дізнаємось, якою людиною був Степан Андрійович.
Але одразу відкинемо те, що можемо прочитати у научпопліті. Вікіпедія дає масивну, але суху інформацію. Зазвичай щось на кшталт: родився, хрестився, пішов у школу… А ми пізнаємо його людські грані.

Отже, їдемо в гості до родини Бандер у село Старий Угринів Калуського району Івано-Франківщини. Тут нині чи не найбільший музей Степана Бандери в Україні. До слова, за задумом архітектора, будівля, якщо дивитися на неї згори, має силует злітаючого птаха, або ж розвіяного вітром прапора. Напевно, з натяком на те, що постать провідника ОУН та його життя — це і політ, і дороговказ до волі нашої країни.

А ми, знаючи вашу цікавість, перелопатили завчасно цілу гору спогадів сучасників Степана Андрійовича, щоб відшукати цікаві факти з біографії визначного українця.

Коли «прапор» — не лише прізвище

Напевно, у вас виникне цілковито питоме запитання: прізвище Бандера більше пасувало б іспанцю. Бо воно перекладається з іспанської, як «прапор». Так от, Степан народився в родині греко-католицького священника. Його батько був місцевим сільським парохом. Та й родинні коріння були священницькі. А в Галичині й на Прикарпатті по селах церковні прапори чи хоругви віддавна називали «бандерами». Звідси й прізвище. Невідомо, чи вірив Степан Андрійович у карму, але він та його життя таки стало прапором боротьби для українців проти комунізму й за самостійність держави.

«Дитина війни»

Ситуативно, якби Степан Бандера жив десь на початку 1990-х він би як мінімум отримав статус «дитина війни». Чому? Так склалося історично. Загалом у родині Бандер було семеро дітей. Степан за старшинством — другий. Його дитинство припадає якраз на розпал Першої світової. Є згадки, що через Старий Угринів фронт «перекочував» щонайменше тричі. Відтак малий Степан замість того, аби бігати з книжками до школи, сидів удома, навчаючись із сестрами. Освіта відбувалась «Несистемно, користаючись із послуг домашніх вчителів»: напише згодом він у своїх спогадах.

Скаут… із третьої спроби

Першу пластову присягу українські юнаки та юнки склали у Львові під керівництвом Олександра Тисовського у 1912 році. Тобто Степан Бандера і український скаутський рух є майже ровесниками. Логічно, що хлопець з родини українського священника мав бути прийнятим до лав пластунів. Але…Степан потрапив до пластового куреня лише з третьої спроби. Всьому виною фізичний недуг — ревматизм, що в дитячому віці давав про себе знати. Втім, через упертість Степана таки прийняли до лав українських скаутів.

Щоб зрозуміти скаутський дух, перемістимося зі Старого Угринова до Стрия на Львівщині. Тут 10-річний Бандера, зрештою, пішов здобувати гімназичну науку. До слова, будівля гімназії, де він навчався, досі виконує свою функцію — слугує осередком освіти для місцевих дітей. Перед теперішньою школою — пам’ятник Степанові Бандері. А старовинна будівля, певно, ще зберігає пам’ять про невисокого, але моторного й метикуватого русявого хлопця, яким Степан Бандера був у часи юності.

«Кузня» характеру і псевдо «Ганді»

Гімназичні стрийські роки для Бандери стали такою собі кузнею характеру. По перше, 10-річний Степан таки щось тямив у науках. Бо будучи гімназистом відпрацьовував «тутором» у менш успішних у навчанні. Найкраще йому «заходили» точні науки. Зокрема, математика й фізика. З мов, а їх у гімназійному курсі було три, мав оцінку «добре». Друга сильна віха — таки дотиснути й вступити в «Пласт», активним членом якого він пробув аж до 1930 року, коли організацію заборонили поляки. У процесі пластунських вишколів з’ясувалося, що Степан уміє мобілізуватися на різні випробування.

Його колеги з пластових часів згадують, що попри дрібний зріст і фізичні кондиції, далекі від атлетичних, Степан захоплювався баскетболом, легкою атлетикою. І, перш за все, був любителем пішого туризму.

Втім, це лише частина того, як «сталив» характер Бандера. Такий термін він вживав щодо того, що тепер іменують саморозвитком.

На початку ХХ століття українська молодь з цікавістю слідкувала за досвідом національних опорів інших держав. Зокрема, юний Степан Бандера часто звертався до персони провідника ненасильницького руху опору Індійського національного конгресу Махатми Ґанді. Бандера навіть обрав собі пластове ім’я «Ґанді». Відтак любив часто наслідувати індійського діяча: приймав, як вважалось, «ґандівську позу» — сідав склавши ноги. А під час пластових зібрань біля ватри виголошував запальні, патріотичні промови.

Пластун-комерсант

Окрім того, що юний Бандера вдало «косплеїв» відомого індійського діяча, він ще й гроші на «Пласт» заробляв. Як би сказали нині, оцінюючи його організаторські здібності: він умів «крутитися». Старшопластуна призначають скарбником пластунського куреня «імені Червоної Калини». І щоб забезпечити приток фінансів до пластового гаманця, він організовує виготовлення популярних тоді срібних комірцевих піджачних значків із пластовою символікою. Для української спілки «Народна торгівля» пластуни пакують цинамон, а це також зиск. Організовують вистави й імпрези з продажем квитків. Зрештою, йдучи у ногу з прогресом, пластуни закупляють портативний кіноапарат і демонструють широкому загалові короткометражні фільми.

«Кінна бандерія»

Будучи пластуном, він водночас брав активну участь у національному підпільному русі. Почавши з гімназійних часів, продовжив цю справу студентом. Спеціалізуючись на пропаганді, вигадував доволі оригінальні способи заявити про національну ідею. Через це наприкінці 1920-х польська поліція вже мала його в орієнтуванні. До прикладу, у Калуші одягнуті в козацькі однострої хлопці-вершники на конях прорвали поліцейський кордон і почтом супроводили візит Митрополита Андрея Шептицького. Пізніше цю ініціативу назвуть «кінною бандерією». Бо ініціатором такої почесної зустрічі духовного лідера українців став молодий Степан Бандера. Звісно, за таку публічну імпрезу його одразу затримала польська поліція.

«...Тілько ві Львові…»

Рядки з цієї популярної батярської пісеньки нагадують про 1930-ті. Міжвоєнний Львів із кав’ярнями, першими трамваями і… потужним українським національним підпіллям.

До Львова Степан Бандера перебирається у вересні 1928-го, аби вступити на агрономічне відділення політехніки. Провчився у цьому закладі до 1933 року. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність його арештували.

На вулиці, яка нині носить ім’я провідника, є два об’єкти, пов’язані з його життям — власне Львівська політехніка й будівля академічної гімназії. Ні, у ній Степан Бандера не навчався, але певний час знімав квартиру в помешканні шкільного сторожа в приміщенні гімназії з боку вулиці Архітекторської.

Інколи трапляється плутанина із закладом, де Степан Бандера здобував вищу освіту — у Львові, чи в його передмісті Дублянах. Насправді — все просто. На базі рільничої Академії у листопаді 1919-го створено рільничо-лісовий факультет Львівської політехніки. Перші три семестри навчання відбувалися у Львові, а три наступні − у Дублянах. Саме там, у головному корпусі Львівського аграрного університету, нині розташовано ще один музей Бандери, відкритий 4 січня 1999 року.

Взагалі по бандерівських місцях Львова можна гуляти досить довго. Тут і нинішня вулиця Коцюбинського, де студент Бандера мешкав в українському академічному домі. Початок вулиці Коперніка, де очікував суду в сумнозвісній «Тюрмі на Лонцького». Колишній «Будинок правосуддя» на нинішній вулиці Князя Романа. Ба, навіть, центральна площа Ринок, де з балкона будівлі Товариства «Просвіта» в червні 1941 року Ярослав Стецько зачитав бандерівський «Акт про відновлення української державності».

Втім, про це детально можна прочитати в академічних життєписах Бандери. Ми ж повернімося до цікавих фактів, пов’язаних із життям Степана Андрійовича та його львівською біографією.

Матвій Пардон і «театральні» допити

Як кажуть у війську «поза строєм», тобто у справах не пов’язаних із підпільною політичною діяльністю, Степан Бандера був доволі іронічною персоною, не позбавленою уміння гострого й влучного слова. У студентські роки Бандера навіть публікував колонку політичної сатири в часописі «Гордість нації», яку підписував псевдом «Матвій Пардон».

Прихильність мельпомен сприяла йому й у підпіллі. Факт, що до першого арешту 1934 року Бандеру з десяток разів затримувала поліція. Але уникнути розправи допомагали, зокрема, й акторські здібності. Тут стало в нагоді його захоплення театральними постановками в пластунську бутність. Його товариш по студентству Григір Мельник згадує літо 1931-го. Тоді оунівці в центрі Львова застрелили Євгена Бережницького, поліційного донощика. Влада затримала сотні українських студентів. Зокрема, Бандеру. На першому допиті його запитали, чи знає він, за що його арештовано. Степан лише знизав плечима: мовляв, звідки йому це знати. Тоді його поінформували, що ось українці замордували порядну людину Бережницького. Степан із удаваним задоволенням сплеснув долонями й з усмішкою висловив свою думку: «То мусили бути мурові хлопаки! Ви знаєте, що то був за хрунь?!» Із допиту Бандеру відпустили, згадує сучасник, натомість чимало перестрашених маміїв допитували цілими тижнями.

Суд, встати, Бандера йде!

Йому, звісно, було тоді не до жартів. Адже у 27 років поляки засудили Бандеру до двох довічних ув’язнень. Підсумком підпільної діяльності стали два гучні процеси, що відбулися у Варшаві й Львові в 1935–1936 роках. Їх назвали «справою Бандери та товаришів». У Варшаві Бандеру засудили до смертної кари. Згодом її замінили на довічне ув’язнення. У Львові отримав ще один довічний вирок.

Коли Бандеру, тодішнього крайового провідника ОУН на Західній Україні, ввели до залу суду, підсудні встали й привітали його традиційним окликом «Слава Україні!», спантеличені прокурори, судді та присяжні теж підвелися.

Присуджене покарання Степан Бандера відбував у різних в’язницях тогочасної Польщі. Голодував на знак протесту. Не ламався. І навіть підтримував зв’язок із проводом ОУН через тюремного капелана. Ув’язненим дозволяли сповіді в духівника. А той під час цієї процедури тет-а-тет передавав Бандері олівці, де замість грифелю були вставлені папірчики з посланнями.

У травні 1938-го в Роттердамі радянський агент вбиває провідника ОУН Євгена Коновальця. Харизматичний Степан Бандера був найкращою кандидатурою на його посаду. У цей час він перебуває у в’язниці міста Вронки, за 9 кілометрів від польсько-німецького кордону. Роман Шухевич організовує втечу майбутнього провідника. Кошти на це — 50 тисяч злотих — виділяє українська діаспора в США. Але акцію в останній момент скасовано. На волю Бандера вийшов лише у вересні 1939-го, коли сторожа, що охороняла в’язницю, розбіглася. Адже почалася Друга Світова війна.

Непримирима «контра» з червоними й коричневими

Напевно, найбільший фейк, що культивує антиукраїнська пропаганда — це можливість колаборації Степана Бандери з нацистською Німеччиною. Мовляв, він навіть носив однострій Вермахту і мав офіцерський чин.

І ми із задоволенням ще раз спростуємо ці побрехеньки, що вийшли просто з ФСБшних надр, як одна з форм інформаційної війни проти України.

30 червня 1941 року у Львові на площі Ринок Ярослав Стецько з балкона будівлі Товариства «Просвіта» зачитує текст Акту про відновлення української державності. У документі згадується ім’я Степана Бандери як провідника ОУН. Ця декларація для окупаційної влади гітлерівців стала, м’яко кажучи, несподіваним і неприємним сюрпризом. Українські самостійники мали єдину стратегічну мету, позбавившись впливу радянської імперії, об’єднати всі розділені українські землі та відродити державу. Але така постановка питання у плани нацистів не вписувалась. І вже на початку липня за Степаном Бандерою прийшли й він опинився у німецькій в’язниці, а потім — у концтаборі Заксенгаузен. Ба більше, коли нацисти йому пропонували відкликати «Акт», він відсилав їх деінде, наголошуючи, що не відмовиться від того, про що мріяв український народ.

Попри незговірливість, із нацистських застінків йому вдалося вийти живим. Ті, хто «обробляли» Бандеру і намагалися схилити його до співпраці, характеризують особу провідника як «…незручний, упертий і фанатичний лов’янин, що ненавидить так само і росіян, і німців».

Натомість німецький військовий, якого сучасна російська пропаганда уперто видає за Бандеру — цілковито реальний історичний персонаж. Тевтонця звали Рейнхард Геллен. Дійсно, рисами обличчя він дещо нагадує провідника українського самостійницького руху, але не більше. У житті вони ніколи не пересікались. І поки Степан Бандера сидів у гітлерівських буцегарнях, Ренхард Геллен, на посаді вищого офіцера ГШ Вермахту, очолював відділ «Сухопутні війська противника на Сході». Ось, власне, і вся історія. З якої стараннями ворожої пропаганди роздуто чи не найбільший фейк про Степана Бандеру.

Про Крим, національну політику і колапс імперії

На календарі — 1954 рік. Бандера мешкає у західній Німеччині й до його трагічної загибелі в результаті атентату, виконаного радянським агентом Сташинським, лишається всього п’ять років. Утім, лідер українських націоналістів не ховається. Під час чергового переобрання на посаді лідера національного руху, саркастично зазначає: «Смертний вирок приймаю»! Ба, навіть дає розлоге інтерв’ю німецькій радіостанції в Кельні. З ним спілкується журналіст на прізвище Гоппе. І в своїх запитаннях цікавиться думкою провідника з приводу приєднання Криму до УРСР, розмиття владою рад національної ідентики українців та перспектив, що очікують український народ у складі Радянського Союзу.

Про що говорить провідник ОУН у відповіді, цитуємо мовою оригіналу:

«…Кінцева мета большевицької політики − знищити субстанцію своєрідности українського народу під кожним оглядом і втопити український народ в морі т. зв. совєтського народу чи, вірніше, в новій формі пожираючого інші народи російського імперіялізму. Стремління українського народу до незалежности не були зламані Москвою, ані через масове винищування провідних національних кадрів, ані через жахливий терор проти всього українського народу, що провадився совєтами між 1930 роком і другою Світовою війною шляхом штучно викликаного голоду, масових депортацій і розстрілів. Тепер Москва, крім тих терористичних кроків, спрямованих проти всіх противників большевизму, намагається застосувати нову тактику: переставити невгнуті українські національно-державні стремління на шлях совєтського патріотизму. Ця тактика виявляється особливо в сучасній совєтській пропаганді, що останнім часом помітно підкреслює ролю України, як другої совєтської республіки за її величиною, підкреслює велич українського народу та вагу української культури і всього, що є пов’язане з українством…»

Одразу подумки виникає аналогія про «братні стосунки», які досі активно культивує пропаганда РФ. За понад 50 років мало що змінилось.

Зрештою, Бандера ще тоді чітко окреслює проблематику «розпорошення» ідентичності українців у радянській масі. «…Москва пробує тим способом викликати в українців переконання, що Україна і український народ могли б мати в рамках СССР найкращі можливості розвитку, можливості задовольнити свої національно-політичні аспірації і стати навіть пануючою нацією. Цей останній висунений момент особливо сильно підкреслюється совєтською пропагандою, кажучи, що „великий російський народ“ хоче ділити свою панівну гегемонію з „великим українським братнім народом“. За цією спробою ховається московське намагання прив’язати Україну до совєтського імперіялізму і спонукати її вкупі з росіянами його поширювати, обороняти та від його долі узалежнити і долю України. Підступні пляни росіян супроти України виявляються в переселеннях української людности, передусім молоді, до слабо заселених областей совєтської Азії, що останнім часом стало загально відомим. З допомогою цих заходів совєти намагаються зменшити кількісно українську молодь і послабити людностевий потенціял України. Переселенці в нових областях повинні грати ролю кольонізаторів, які, з одного боку, повністю здані на ласку совєтського режиму і мусять здійснювати його кольонізаційну політику, а з другого боку − мають стягнути на себе ненависть тубільної людности. Ця політика має на меті послабити національну сукупність і силу спротиву так само в Україні, як і в кольонізованих країнах, і посіяти між поневоленими Москвою народами ненависть».

Нічого не нагадує? Насамперед порівняно недавні заяви одного з одіозних політиків РФ про переселення кількох мільйонів українців до Сибіру?!

Зрештою, Бандера в розмові з німецьким радіожурналістом окреслює й бачення співіснування українців та інших народів у рамках імперського радянського впливу:

«…Большевицька Росія не осягне, однак, своєї мети. Це все обернеться проти Росії. Так само, як сибірські концентраційні табори і примусові виселення не будуть спроможні зламати дух українців і ненависть проти большевизму і російського імперіялізму. Не зможуть вони також вплинути на глибоку дружбу між поневоленими Москвою народами. В серцях українців немає почуття ненависти проти союзних народів. Навпаки, вони бажають дружнього поєднання і спільної боротьби всіх народів проти поневолювача, проти московського большевизму…».

Багато десятиліть по тому ми продовжуємо сповідувати аналогічні настрої, прагнучи гармонійних та партнерських стосунків у рамках об’єднання з Європою.



Завершимо нашу подорож там, де й починали — у Старому Угринові біля пам’ятника видатному українському діячеві.

1 січня тут завжди велелюдно. Цей рік — не виняток. Навіть попри карантин. Несуть квіти й лампадки до бронзового пам’ятника провіднику, встановленого уже після проголошення Незалежності України. Цікавий факт: Бронзовий Бандера стоїть ногами на постаменті, виготовленому з нижньої половини семиметрового калуського пам’ятника Леніну. Один із авторів цього монумента — Зиновій Давидюк, син сестри Степана, Володимири Бандери.

На території комплексу можна побачити гранітну плиту на місці, де були два перші пам’ятники Степану Бандері. Їх патріоти почали встановлювати ще в період колапсу СРСР. І їх знищили за наказом кремлівських спецслужб.

Науковці музею розповіли, що перший меморіал на місці народження провідника ОУН мав вигляд березового хреста, який поставили шестеро молодих львів’ян у ніч на 15 жовтня 1989-го. Пів року по тому тут відбудували капличку, а ще через певний період відкрили перший пам’ятник Степану Бандері — бюст провідника ОУН, обрамлений у тризуб. Пам’ятник відкрили 14 жовтня, за день до річниці загибелі Бандери. У грудні 1990 року, перед річницею народження Бандери, пам’ятник підірвали. Уже наступного року, коли відзначали 50-річчя проголошення у Львові Акту відновлення української державності, у Старому Угринові, на тому ж місці, відкривають другий пам’ятник Бандері. Його підірвали через 10 днів. Тоді вже постраждали двоє людей, але ім’я того, хто віддавав цей наказ, час заховати не зміг. Як виявилось, акт вандалізму відбувся за команди міністра оборони Радянського Союзу Дмитра Язова. У ту ж ніч, 10 липня 1991-го, підривають пам’ятники Євгену Коновальцю, що в селі Зашків на Львівщині, та монумент Дивізії «Галичина» під Бродами. Тепер у фондах музею зберігається документ про знищення на території Західної України пам’ятників, знаків, символіки та всього іншого, що стосується періоду національно-визвольної боротьби. Документ підписаний тим самим генералом Язовим.

Згодом «замахи» на історичну пам’ять Бандери відбувалися ще кілька разів. Зокрема, у 2014 році була спроба сплюндрувати його могилу на кладовищі в Мюнхені. А 2018-го на подвір’ї музею в Старому Угринові пролунав ще один вибух, який повибивав шибки, утім не спричинив якихось жертв. Поліція досі шукає тих, хто це зробив. Але загалом зрозуміло й без натяків, кому саме поперек горлянки постать і пам’ять видатного українця.

Попри те, що майже всю рідню Степана Бандери перемололи щелепи Другої Світової, хтось розстріляний «совітами», хтось — замордований нацистами, не пережив дев’ятий замах і сам Степан Бандера, рід його не пересікся.

І нині в Канаді мешкає ще один… Степан Бандера. Його онук. Кілька років тому він передав у музей в Старому Угринові унікальний артефакт — плівкову фотокамеру, якою Степан Бандера користувався у повсякденні. Багато світлин, де провідник ОУН фігурує не як голова національного руху, а як батько, чоловік, сім’янин, зроблені саме цим фотоапаратом.