Ці слова сказав священник у перший день лютого на Майдані Незалежності в Києві, де проводжали в останню путь захисників Авдіївки, бійців 72-ї окремої механізованої бригади — Андрія Кизила, Володимира Бальченка, Дмитра Оверченка, Володимира Крижанського, Ярослава Павлюка, Олега Бурця та Віталія Шамрая.

Холодний зимовий день. На Майдані людно, як під час Революції Гідності. Але немає партійних прапорів, агітаційних гасел. Є тільки стрімка людська ріка, в якій немає ні багатих, ні бідних, ні сильних світу цього, ні слабких і незахищених, ні україномовних, ні російськомовних… А лише небайдужі, тільки ті, кому болить доля України.

Ось у натовпі помічаю активістку Майдану Людмилу Олійник, а ось громадський активіст, політв`язень народний депутат України першого скликання Олесь Шевченко, народна артистка України Раїса Недашківська. Але тут вона забула про свої звання і заслуги, тут вона лише жінка, лише мати, лише громадянка України, в якої крається серце від туги, від жалю, вона хоче крикнути можновладцям: «Припиніть війну!»

І ось люди розступаються і всі, як один, припадають на коліна, даючи дорогу траурній процесії. Сьогодні вона особлива, адже хоронять не одного, а відразу сімох молодих людей, які, перейнявши естафету крутянців, віддали життя за Україну. «Герої не вмирають» – лине над Майданом і українською, і російською під мелодію «Пливе кача по Тисині».

«Гей, погину я в чужім краю,
Погину я в чужім краю,
Хто ж ми буде брати яму,
Хто ж ми буде брати яму?», – тужно лунає над Майданом.

На очі навертаються непрохані сльози. Втішає хіба, що хлопці ляжуть не в чужу, а в рідну землю, яку боронили, а ще те, що не змалів український народ, є ще в нас такі лицарі.

Про загиблого бойового побратима капітана, командира роти Андрія Кизила говорить заступник командира 72-ї гвардійської окремої механізованої бригади Валерій Гудзь:

– Хай пробачать мене загиблі хлопці і їхні рідні, безумовно, вони теж герої, проте я їх знав лише в обличчя і не більше, а ось із Андрієм Кизилом довелося воювати пліч-о пліч. Він з`явився в зоні АТО двадцятиоднорічним юнаком, а пішов із життя у 23. Дуже мало літ дарувала Андрію доля, проте це був не просто юнак, а справжній бойовий офіцер. У цій людині досить гармонійно поєднувалися такі якості як сміливість, хоробрість, мужність і грамотність військового офіцера. А ще Андрій ніколи не ховався за спини рядових бійців, він ішов уперед і вів за собою інших.

Тому й отримав достроково і звання, і посаду. А як радів, коли у нього народився син!»