rss
05/23/2024
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Економіка \ Формула повернення. Що може мотивувати українських емігрантів шукати роботу на Батьківщині
Близько 200 тис. українців щороку безповоротно (окрім візитів на різдвяні канікули) перетинають кордон на виїзд - до такого висновку прийшли журналісти “Українського Тижня”, аналізуючи дані Державної прикордонної служби (ДСПУ).

Директорка Інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова під час цьогорічного форуму «Україна 30. Трудові ресурси» заявила про 3–5 млн трудових мігрантів за кордоном. На тому самому заході посол України в Польщі Андрій Дещиця зазначив, що в сусідній країні на заробітках перебуває щонайменше 1,5 млн осіб.

«Без сумніву, всі вони щось утратили, ці емігранти. Без сумніву, всі вони здобули щось нове» — цитата Тані Малярчук зі статті в Deutsche Welle на цю тему дуже глибока. На емігрантських утратах рідко наголошують, адже переважає фокус на здобутках і досвіді. Водночас причин еміграції може бути безліч: це й різноманітні способи особистої чи професійної реалізації, і відповідна матеріальна компенсація, і здобуття нового досвіду, й освіта та культурний розвиток тощо. Для країни еміграція зазвичай має негативні наслідки, адже виїжджають найбільш конкурентоспроможні та працездатні громадяни. У короткостроковій перспективі це приносить деякі інвестиції від заробітчан «додому», а в довготривалій, на жаль, викликає старіння нації, виродження інтелектуальних еліт і бюджетні прогалини. Щодо тенденції до зворотної міграції — то наслідки оптимістичніші, але причини набагато менше відомі. У цій статті йтиметься про деякі з них.

Можливості розвитку, хоч як дивно, чи не найважливіший фактор, якщо проаналізувати відомі випадки повернення із закордону. Представники абсолютно різноманітних соціальних верств говорять про родючий український ґрунт, до того ж насамперед у прямому сенсі. Одна з історій, опублікованих у the Ukraїner, «Побороти еміграцію в селі», оповідає про мешканців села Волинської області, які почали свій трудовий шлях зі стандартного польського врожайного збиральництва. Трохи згодом один із трудових мігрантів перейняв у роботодавців технології вирощування певних культур і вирішив облаштувати власний бізнес удома. Про можливості, розвиток і усвідомлення каже: «Колись земля була, то ми боялися брати, бо не знали, чи дамо раду обробити, а зараз люди повірили у свої сили. То вже чую багато чого від людей, що ще взяли би землі, обробляли б». У підсумку, односельці створили новий прибутковий бізнес і можливості для працевлаштування після «практичного навчання» за кордоном.

Схожий випадок стався теж у реальному секторі, але вже після здобуття закордонної освіти. Так, засновник відомого нині Underwood Brewery навчався в одній із найкращих кулінарних шкіл Канади. Коментуючи власне повернення, Максим Сагура виділив кілька причин, усі економічні: по-перше, він був добре обізнаним з українським ринком, так би мовити, за фактом народження. По-друге, український ринок, завдяки запізнілій появі капіталізму, не перенаповнений, тож власнику крафтової броварні тут легко знайти свою нішу. Врешті, Україна відома вже згаданим багатством природних ресурсів. Отже, попри очевидні ризики створення бізнесу в Україні (як-от верховенство права в питаннях захисту власності, нестабільність курсу чи непрозорість бюрократії), відкриття власної справи навіть за наявних умов може стати причиною повернення з еміграції.

Цікаво, що загалом повернення емігрантів з економічних причин глибоко перегукується з ірландським досвідом. На прикладі цієї країни можна чітко простежити, як позитивні й негативні зміни економічного клімату пояснюють відповідні масові переміщення населення. Починаючи від середини ХІХ століття, коли близько половини ірландців із різних регіонів виїжджали в намаганні врятуватися від Великого («картопляного») голоду, до двох потужних післявоєнних міграційних хвиль (у 1950-х і 1980-х) — усі тенденції переміщень стали наслідками зовнішніх чинників, що нищили внутрішню економіку в межах країни. Але хоча в минулому столітті слово «ірландець» на заході Європи стало майже синонімом поняттю «приїжджий», тенденції виїзду на початку  ХХІ століття все ж вдалося зупинити. Відомо, що саме пришвидшений економічний розвиток у 1990–2000-х роках перетворив Ірландію на країну, де сальдо міграції у 2015 році вперше вийшло на позитивні показники (Population and Migration Estimates April 2020 — CSO — Central Statistics Office). Причини стрімкого економічного злету називають різні: податкові реформи, сприятливий клімат для західних інвестицій (насамперед від діаспори), а також високий рівень освіченості населення. Та попри конкретні чинники виникнення «кельтського тигра», показовою залишається кореляція між відповідним зростанням ВВП і кількістю населення, що залишилось у межах країни.

Цікаво, що попередні висновки в Тижні заперечують таку економічно-міграційну відповідність на теренах України. Згідно з думками автора, еміграція саме в контексті нашої держави не корелює ні з економічними підйомами, ані з кризами, проте цілком можливо, що така закономірність спрацює за умов ґрунтовних змін і зростання національного рівня достатку в майбутньому.

Іншу мотивацію повернення українських громадян після здобуття західної освіти умовно називають «місійною». Ідеться про бажання стати частиною саме українського суспільства і зробити внесок у покращення життя в країні. Так, Артем Шаїпов, юрист, випускник Кембриджа й учасник багатьох змінотворчих ініціатив, розповів, що навіть не замислювався про вибір місця проживання після завершення вишу. За його словами, будь-яка робота є внеском у суспільство, проте різні суспільства все ж мають очевидні відмінності, і йому значно важливішим здавалося створювати внесок у «своє». Питання особистих сенсів важко піддається раціоналізації за межею дружніх екзистенційно-кризових обговорень. Цікаво, що навіть сама ідея здатності до «альтруїзму» довший час не давала спокою теоретикам «виживальницької» еволюції. Тож не дивно, що публічні прокламації «місії» нерідко стикаються з недовірою. Проте в «місійності» наявне раціо, а робота на спільний результат для багатьох людей викликає щире й глибоке задоволення.

Попри об’єктивні труднощі матеріального вибору на користь «місії», додаткова проблема полягає ще й у реалізації такого мотиву. Зокрема, наймасштабніші зміни на суспільну користь легше робити з епіцентру соціального врядування — будь-якої центральної ланки законодавчого чи виконавчого апарату. Попри це, а також наявну мотивацію у кваліфікованих людей з «місією» працювати на таких посадах, державні структури назагал доволі стримано пропонують відповідні варіанти самореалізації. Так у розмові з Тижнем Артем Шаїпов розповів про тенденцію до зменшення прикладів залучення до держслужби випускників закордонних вишів після тимчасового «буму» 2014 року. Важливо, що це питання цьогоріч він порушив у розмові з президентом на форумі «Україна 30». Як наслідок тієї розмови, спільнота випускників-реемігрантів в Україну домовилася створити відповідну ініціативну групу для поновлення «місійної співпраці».

Один освічений українець, який цього року відмовився від докторантури в Оксфорді, розповів про причини такого рішення, а також про те, де він мріяв би жити: «Тут. Невідомо, в якому місті, але точно в Україні. Я повернувся, бо не хотів довше залишатися там. І сумував за мовою». Таку мотивацію повернення важко зрозуміти попереднім поколінням українців, молодість яких минула в час «залізної завіси» безвиїзного режиму, а закордон одностайно асоціювався з можливостями. Хоча остання асоціація значною мірою досі слушна досі, проте ностальгія, а також розвинена сучасна інфраструктура в Україні підштовхують до того, щоб, послуговуючись міжнародним досвідом, розвивати можливості на території власної країни.

Зв’язок між ностальгією та мовною тугою встановлюється через ідентичність. У мові закарбовано глибокі культурні контексти й образи. Мовленнєві поняття не обов’язково описові й об’єктивні за своєю суттю. Багато слів не підлягають чіткому визначенню та формують начебто «ідейний» культурний простір у носіїв, які ними послуговуються. Тобто тугу за мовою можна зрозуміти як тугу за знайомим культурним контекстом, за реалізацією потреби в самоідентифікації зі знаним національним середовищем.
Як свідчить практика, багато емігрантів, які переїхали у свідомому віці, страждають від такої туги. Хтось у неї занурюється та щосили пірнає в «домашні» мовні й культурні контексти, намагаючись на відстані хоч трохи відновити зв’язок зі знайомим. Хтось уникає цієї туги й відповідних можливостей розради. У будь-якому разі, більшість емігрантів у різний спосіб відчувають нестерпну нестачу дому. І хоч є чимало способів різного рівня продуктивності для роботи з цим почуттям — найлегше просто повернутися.

Попри згадані мотиви, тенденція до зворотної міграції досі залишається доволі слабкою. Але зважаючи на запал і досягнення людей, які все ж обирають рееміграцію, сподівання на те, що Україна переможе, залишаються.

Фото: Український Тиждень
Джерело: Український Тиждень
(https://tyzhden.ua/Economics/253924 )

Найбільші схеми тіньової економіки в Україні. Хто винен і що робити?

Прогноз-2022: що буде з цінами на продукти

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - Dropshipping suppliers