rss
05/16/2022
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Мій син Святослав – Skeld. Вічній пам’яті нашого сонячного Святка, з любов’ю і шаною присвячує невтішний батько
Святослав. Ось перше слово, яке чую я коли прокидаюсь із – забутного чорного сну зранку з того самого чорного дня 6 жовтня 2014 року. Він загинув у бою 3 жовтня 2014 р., проте саме 6-го числа я вперше почув, що мій син був смертельно поранений в аеропорту Донецька і помер. Тому не 3-є, а саме 6-те жовтня стало навіки чорним днем мого життя.

«Святослав» – говорить чи то внутрішній голос, чи поранена свідомість, чи його ангел до мене і біль знову занурює на дно безодні горя, і усвідомлення про те, що він більше не подзвонить у двері, не увійде ввечері в наш дім - високий, стрункий, і не згребе нас в обійми за плечі своїми довгими сильними руками.

Як я чекав нашої зустрічі в кінці жовтня, коли він обіцяв, що повернеться у відпустку з фронту. Він став мужчиною і це мала статися наша перша відверта чоловіча розмова на рівних. Не сталося, бо не судилося. Тепер я розмовляю з ним, дивлячись в ясні великі сіро-голубі очі з його фото, що стоїть на старенькому серванті великої кімнати, де ми колись збиралися всією родиною. Поруч - незгасаюча свічка і білі хризантеми – символ далекої казкової Японії, мову і культуру якої він намагався осягнути в університеті.

Його гітара, книги, улюблені сорочки, курточки і кеди - все на своїх місцях в домі - вірно чекають господаря з далекої подорожі, куди він поїхав…назавжди.

Коли ми ховали його разом із його побратимами – бійцями ДУКу Правого Сектору, друзями киянами, харківчанами і полтавчанами, я багато чого почув нового про сина, того нового, що відкрило мені і матері його справжнє велике і ясне обличчя. Те саме доросле обличчя воїна – захисника дому і Вітчизни, яке я довго не хотів бачити за студентськими юнацькими рисами Святка.

Що поробиш - всі ми батьки в цьому подібні - ми часто густо бачимо в своїх навіть дорослих дітях – дітей, тих самих маленьких, яких ми ще донедавна вчили говорити, ходити і осягати всесвіт. Для нас всіх наші діти маленькі, і перш за все просто діти.

Тому коли, 7-го числа в батальйоні його командир скороговоркою перечислюючи його досягнення як солдата, суворо, як з доріканням мовив про нього, що він був для нього лише одним із його лейтенантів, я відповів: «А для мене він був просто єдиним сином». Мої слова канули в прірву, бо помітити їх було дуже болюче.

Тоді, в ті страшні і важкі дні, коли я віз тіло сина в труні до Києва, а потім ховав його, я заприсягся зберегти єдине, що залишилось в нас від сина – пам’ять про нього, про його Дух – Світлий, Відважний Люблячий, який досі з нами, з його батальйоном і з так любимою ним Україною, для захисту якої він, мабуть, і прийшов в цей світ.

Якби я міг писати музику, яку він так любив, я написав би реквієм його Духу, як би я міг малювати я написав би картину, але я не можу, єдине що мені доступно це слово. І я пишу слово про Святослава, в якому хочу зберегти найважливішу пам’ять про нього, поки свідомість і сили ще служать мені.

Хай це слово послужить пам’яті не тільки нашого незабутнього Святка, але й пам’яті інших юних воїнів, що віддали життя за Честь і Волю України в цій війні з Росією, за наше право робити свій вибір і жити так, як підказує нам власна Душа і Воля.

 Title 
 Святослав Горбенко, останнє фото, 3 жовтня 2014
Мені випала гірка і славна доля бути сином героя і батьком героя, бо сам я не герой, а звичайна людина, така як більшість з нас. Я був на Майдані лікарем, але я не пішов добровольцем, як мій син, бо всіма силами намагався зберегти його і нашу родину, яку, в разі моєї загибелі, не було би кому годувати і захищати. Крім того, я знав точно, що варто мені поїхати на війну, мій син негайно кинув би навчання і пішов би за мною, як колись він пішов на Майдан в Харкові, почувши, що я поїхав в Київ. Він - останній чоловік з нашого роду і я намагався його вберегти. Не судилося. Він пішов попри всі мої намагання не допустити цього. Хай пробачить мені Україна і мій народ, але я звичайний батько, самий звичайнісінький, я годен йти сам, але перед цим хотів би сховати від ворога своє гніздо. Не сховав. Не вдалося. Гаряче, відчайдушне серце Святка, як серце Данко з Горького, штовхало його на захист Вітчизни, попри всі мої батьківські заборони покидати дім. Втім, як добрий вірний син, він при цьому хотів, щоби я залишався на сторожі дому, мами й інваліда-бабусі, і чекав його. Він теж як і я хотів, щоб наш дім не загинув. При цьому він, мабуть, не розумів, як мені важко працювалося в цивільній медицині з усвідомленням того, що він кожного дня ризикує життям. Як постаріли прекрасні риси його матері від безсонних ночей і важких думок. Як важко нам було чекати його відпустки з фронту. На відміну від нього, неслухняного, я залишився, бо розумів що два вбитих, або два важкопоранених підірвуть його матір і знищать всю родину. Я залишився в Києві, працював і чекав, долаючи сором і гіркоту, втішаючи себе думкою, що перевезу родину до себе, забезпечу необхідним і зміню його на фронті. Не встиг, не зміг. Втім, щоб мені не говорили, як би не дорікали і не засуджували, за те що я відпустив його на фронт і погано виховав, що він мене не послухався, я не засуджую його анітрошечки, бо пригадуючи власну юність розумію, що відчував би себе так само як і він. Молоді менше думають про родину і рід, ніж старші люди, вони вірять в своє безсмертя і не чекають смерті. Тому молоді є найвідчайдушнішими і найгероїчнішими солдатами.

Святослав походив із старого солдатського роду, який, як не дивно, об’єднував в собі три гілочки трьох народів старовинної держави Речі Посполитої, адже серед предків наших є і українці–русичі, і поляки, і литовці. Переважна більшість із них була воїнами, тому не дивно, що київський студент Святослав закінчив свій короткий життєвий шлях саме на шляху Воїна.

Але тут я скажу не про всіх, а лише про тих, про кого він більше всього знав і пам’ятав. Він дуже пишався своїм дідом, моїм батьком Олександром Петровичем Могильним – солдатом Другої світової війни, який пройшов дві війни: з гітлерівською Німеччиною і з тою самою Японією, мову і культуру якої потім з любов’ю вивчав мій син – його онук. Батько пішов на фронт в 1941 році з Високого під Харковом, також зовсім молодим юнаком - в 17 років. В Німеччині він закінчив війну в Кенігсберзі, а потім була війна в Маньчжурії. З перемогою він повернувся додому - у віці 22 років. У батька було всього лишень 6 нагород, проте бойові: 2 ордена і 4 медалі. Син пишався дідом і вважав, що він старше нього аж на два роки, коли пішов на свою… власну війну. Не буду згадувати сумні обставини, чому хто і як змінив наше прізвище на Горбенко, але ми всі з честю і пошаною носили і його. Бо Горбенко – прізвище моєї матері, це був також старовинний козацький військовий рід, де не було би мужчини, який не служив у війську і не воював за Батьківщину, на жаль зокрема і в часи царизму. Архіви зберегли нам скупі відомості про їх службу в військах Хмельницького, в російських військах під Бородіно, воювали і під час Кримської та Балканських війн XІX ст. Мій дід Костянтин Єлисейович Горбенко і два його брата теж пройшли Другу Світову війну, один з них загинув.

Водночас польські і литовські наші предки служили в королівських військах в часи Хмельниччини і наш рід дивним чином об’єднав нащадків колишніх супротивників. Тому в домі нашому завжди з любов’ю і пошаною відносилися і до українського козацтва, і до польського та литовського рицарства. Ми не розділяли їх, як не можна розділити предків. І Святко виховувався в традиції пошани до всіх трьох народів, кров яких текла в його жилах. Як це не дивно, коли Путін розпалив пожежу війни і орди рашистів вдерлися в Україну, саме Литва і Польща виявили нашій Батьківщині найбільшу і найстійкішу підтримку та солідарність. Немов всі наші роди знову стали разом пліч-о-пліч проти страшної навали зі Сходу. Святослав став живим втіленням цього єднання.

Я дуже хотів з часом, коли ми би перевезли наш дім до Києва в більшу безпеку, піти з сином в наш спільний польсько-литовсько-український батальйон. Я надіявся, що він до того часу закінчить університет, бо не вірив, що війна закінчиться швидко і знав, що в якості офіцера, знавця трьох мов (він вільно володів англійською, говорив по-французьки, осягав японську і читав по-польськи) він принесе велику користь українській армії. Залишався ще рік – прекрасний рік в Київському університеті Шевченка. Шкода, що не судилося.

Втім цим літом він встиг закінчити військову кафедру при Харківському танковому училищі, скласти іспити та отримати подання на звання молодшого лейтенанта. Погони він мав одержати як раз по закінченню 4-го курсу в Інституті Філології Київського університету.

Київ – це доля Святка, його шлях і доля, це я усвідомив тільки коли його не стало.

Річ у тому, що він був природжений історик – це ще один дар від Бога, який був у нього. Мав блискучу пам’ять на дати, імена, події, вчився легко і невимушено, не зважаючи на те, що пішов у школу в п’ять років. (Так сталося і це теж доля). Хоча в Полтаві в ліцеї ніколи не помічали його успіхи на олімпіадах з історії, своє ЗНО з цієї дисципліни він склав на 200 балів. Тому, по закінченню ліцею, він дістав запрошення одразу ж в два славетних Київських університети: КНУ ім. Т.Шевченка і Києво-Могилянську академію, дякую дорогому Києву за це…З охотою прийняли нашого сина і два відомих харківських університети: Харківський національний педагогічний університет ім. Г.Сковороди та Харківський національний університет ім.Каразина, останнім відгукнувся й історичний факультет Полтавського педагогічного інституту.

Як важко і болюче було тоді нам відмовлятися від Києва, але хлопцю було лишень п’ятнадцять років (це було у 2010 р.) і їздити додому часто він не міг би, та й коштів могло не вистачити на дороге столичне життя.

Ми обрали два Харківські вузи з двох причин: якість навчання і швидкість доїзду до Полтави, де тоді мешкала родина. Крім того, в Харкові в той час вчилася на старших курсах ХАІ старша сестра Святослава - Ірина, і дітям було легше разом. Святослав почав вчитися в двох вузах паралельно: на англо-японській філології в університеті ім.Сковороди і заочно на історичному факультеті харківського університету. Ми разом дійшли тоді висновку, що в сучасному світі будь-який фахівець має знати добре англійську і ще одну мову (обрали японську, а потім відшліфовувати свою професію. Оскільки його дар історика був такий помітний, що навіть не маючи тоді в Україні ніяких перспектив для цієї професії, ми з мамою вирішили дати йому можливість дістати диплом історика і не заривати талант в землю. Як не важко йому було вчитися він із усіх сил тяг ці два університети свідомо, не жаліючись на труднощі та недосипання. Так він довчився до третього курсу, коли додалася ще військова кафедра. По суті третя освіта, заняття стали співпадати з університетськими, особливо у суботу, бо університет Сковороди вчився за 6-тиденним графіком. Святослав змушений був взяти академку на заочному факультеті своєї улюбленої історії, з тим щоб встигати вчитися і мовам, і військовій справі, якою він помітно цікавився. Крім того, знаючи як нам важко фінансово, він потайки підпрацьовував вантажником на будівництвах і почав заробляти свої перші власні гроші. Коли я про це дізнався, то не став забороняти йому, але поставив умову - не запускати навчання. Потайки я пишався сином – він дорослішав на очах, хоча йому було лишень 17 з половиною років. Але в голос, як завжди, мовчав, тепер бачу - дарма.

Як виявилося, через три роки йому судилося повернутися до Києва і як студенту, і як воїну. Адже весною 2014 р. я перевів його з Харкова до КНУ ім.Шевченка, і саме від Київського осередку Правого Сектору він пішов на війну - спочатку в навчальний центр «Десна», а потім - у п’ятий батальйон Добровольчого Українського Корпусу Правого Сектору.

Title  
Святослав Горбенко, третій зліва, серед побратимів
-захисників Донецького аеропорту, фото незадовго
до бою 3 жовтня 2014 р.
 
З Харкова ми змушені були перевести сина тому, що одразу ж від початку Харківського Майдану він став до лав Самооборони, як завжди абсолютно не цікавлячись формальностями: записами, посвідченнями і т.п. Зате він приймав реальну участь в реальних подіях, одних із самих драматичних в сучасній історії України: в рядах нечисельних захисників Харківського Майдану він відбивався від злочинних зайд із Білгорода і розлючених бандитів «Оплоту» та інших “колорадосів”. Ми потім з горем знайшли в інтернеті кадри, де наш син закривався руками від каміння, що кидали їм в обличчя путінські рашистські найманці. Проте Святослав мовчав – не хотів, щоб мама і я знали про це. Проте я дізнався про це і зробив все що міг, щоб перевести сина до Києва, адже харківська міліція зовсім не захищала їх. І я був не певен, що йому спокійно дадуть довчитися за його участь в Майдані. Я й досі вдячний Києву і киянам, що зрозуміли нас, батьків, і дали йому шанс довчитися, хоч через різницю в програмах йому прийшлося важко працювати і недосипати чисельні ночі. Так Святослав став київським студентом і несподівано він повернувся в те місто, куди, вочевидь, ще раніше скеровувала його доля. Появилися нові друзі, і, звичайно, гарні дівчата киянки.

Здавалося б життя тільки починало розквітати, але сморідний гар із Східних кордонів, як колись в часи Київської Русі, пробив набат тривоги. Почалася війна з путінською Росією, звістки одна одної гірше приходили з Півдня і Сходу України. Ми все чекали об’явлення війни і загальної мобілізації, проте війну обізвали АТО і замість формування військ державою, народ почав сам формувати свої героїчні батальйони. Творилося щось незрозуміле, страшне і парадоксальне. Кращі наші люди йшли беззбройні, ненавчені, роздягнуті, а їх зраджували, видавали, і вбивали, вбивали, вбивали нові ординці Путіна. Весь світ мовчав, крім Польщі і Литви, які разом з Україною забили тривогу. А я бачив тільки одне - те, що бачили, мабуть, більшість українців – славну когорту наших героїв на Сході зраджували тут, вдома, чисельні агенти Москви, закинуті в наші державні служби. Звідси і втрати, втрати, втрати.

Я казав сину, казав його побратимам і скажу зараз – не можна сподіватися на розгром хижих путінських Орд на Сході поки ми не приборкаємо тут, в Києві, чисельних агентів, диверсантів і просто колорадів-зрадників, які постійно б’ють в спину нашим батальйонам. Я дуже сподівався що мої слова почує Дмитро Ярош, Семен Семенченко, Андрій Білецький і інші командири-патріоти.

Не почули, шкода. Але наявність цієї відвертої зради в тилу і парадоксальне НЕВИЗНАННЯ ВІЙНИ ВІЙНОЮ зупинило багатьох цілком тверезих і корисних фронту чоловіків середнього віку, не згідних іти в бій, знаючи наперед, що тобі стріляють в спину, ведуть у засідку і готують розгром.

Мій син був іншим – таким, як і інші герої, що зараз своєю святою кров’ю захищають кордони держави попри страшні втрати, зраду і некомпетентність вищого військового керівництва. І він пішов на війну, незважаючи ні на очевидну зраду в тилу, ні на підлу лицемірну політику офіціозу, так і не визнавшого до цього часу Добровольчий Український Корпус Правого Сектора окремою складовою частиною регулярної української армії. Попри весь його героїзм, попри всі досягнення і попри всі втрати (на момент публікації цієї статті визнання ДУК ПС та інших добровольців вже відбулось, хоча і дуже запізніло та з багатьма бюрократичними нюансами - ред.)…

Святко знав це моє ставлення до теперішньої війни, знав як вся наша родина болюче переживаємо кожну нашу втрату на фронті, кожну загибель солдата і горе родини, щиро шануючи патріотів. Ми НЕ ХОТІЛИ, щоб він йшов зараз воювати. Ми молили його довчитися, адже навіть для того, щоб дістати чесно заслужені ним офіцерські погони, йому треба було закінчити ще рік бакалаврату в Києві. Ми всі прагнули, щоб він відшліфував знання складної японської мови в Києві. Тим більше, що йому дуже пощастило з викладачами. Адже японську мову у нас викладають дійсно прекрасні фахівці, що її знають і люблять, - такі, як професор Іван Петрович Бондаренко, японський професор Егава-сан, талановита молода викладачка Юлія Заморська. Кажу це, тому що спілкувався з цими людьми, з зацікавленістю прочитав книгу Бондаренка. Я дуже хотів, щоб Святко пройшов цю прекрасну школу. Я мислено вже змирився, що він піде до війська, але хотів, щоб він закінчив шлях освіти. Тоді б знання трьох мов, на мій погляд, більш прислужилося б і Українській державі, і тому ж Добровольчому Українському Корпусу. Але ворог наступав і син казав: «вони все одно не дадуть нам довчитися, батьку, треба йти, поки вони не прийшли до Києва». Я не погоджувався, наполягав, що вчитися треба до останнього, поки є шанс, щоб бути більш вдосконаленим в цій страшній великій війні. Тому він пішов таємно, щоб я не міг його зупинити…Я не кажу, що він помилився, що пішов в бій за святу справу, але дуже жалкую що він пішов тоді, 17 серпня, таємно, не поговоривши зі мною і мамою, залишивши лише листа.

Я чекав його в Києві 18 серпня, але він опинився в військовому учбовому центрі «Десна», куди записався як доброволець ДУКу ПС. Ми пережили страшні три тижні невідомості і пошуків, адже звідти він вже не міг нам зателефонувати. За допомогою друзів я знайшов його лишень 9 вересня 2014 р., якраз перед відправкою на фронт, в тій же «Десні». Це була незабутня наша остання зустріч з ним живим, наша незабутня розмова. Не буду приховувати, я зробив все, що міг, щоб його переконати повернутися до університету, адже відрахування могло би порушити і його статус як військовозобов’язаного – як студент стаціонару, та й ще закінчивший військову кафедру, він мав право на відстрочку від призову, а будучи відрахованим втрачав це право. Те, що він став бійцем ДУКу, тоді не знав військкомат, бо їх списки берегли в таємниці і ставалося б непоправне, його, солдата!, шукали би з військкомата. Всі ці проблеми треба було негайно виладновувати, я просив його і командування повернути його на навчання, завершити його і аж потім йти до батальйону. Його командир переклав це рішення у руки Святослава.

  Title
 Могила Святослава на Берковецькому цвинтарі в Києві
11 листопаду 2014 року 40 днів по смерті Святослава
.
Син спокійно і уважно вислухав мене і сказав тоді приблизно так: «Тату, вони завтра їдуть, ми були разом на вишколі три тижні. Це ж мої товариші, як я зможу вчитися, коли вони поїдуть самі, будуть там …Ми були разом тут, будемо разом і там. І втім, не думай, що мене до війни десь підготували би краще, тут добре навчають, та і побратимів таких як тут - кращих не буде. Як прийдеться потім знову йти на війну і я пожалію за ними, і ти пожалієш, що мене зупинив і забрав…Бо ми тут вже здружилися і звикли друг до друга».

Тоді я вперше відчув, ту спокійну чоловічу, не юнацьку мудрість, якою він керувався і яку я збагнув після чорного 6- го жовтня.

«Таточку, – сказав він мені, – поможи мені, я ж тебе знаю, ти все зможеш, все зробиш. Я приїхати не зможу. Виріши сам ці проблеми з паперами – поговори і в деканаті, і в військкоматі, а потім, коли у відпустку відпустять, я теж приїду».

До відпустки він не дожив.

Може мене і осудить світ, і купа інших батьків, які, на відміну від мене вберегли своїх дітей, але після цього, після розмови з Святком… я відпустив його, і знявши з шиї іконку з хрестом, які носив мій дід під час війни, а я на Майдані повісив йому на шию і благословив. Взагалі в нашому роду не прийнято повертати воїнів з їх шляху на війну, і я, долаючи раціональні доводи розуму, зробив через біль те, що наказував мені старовинний звичай в серці. Який він тоді був щасливий. І я зрозумів, що, мабуть, зробив щось правильне і корисне для нього, чого раніше не робив.

Болюче було прощатися з ним, відпускаючи його на війну, просив його тільки одне: «Синку, обов’язково повернись з перемогою, не підведи мене перед мамою, за мій вчинок. Повернись».

Він міцно обняв мене: «Не підведу. Повернусь обов’язково».

«Ми переможемо!» – сказали ми одночасно, тоді разом.

І хоч його вже не має зі мною, з усіма, хто його щиро любив і поважав, я знаю, що це так: і кров Святослава за нашу Святу Україну-Русь пролилась не даремно – МИ ПЕРЕМОЖЕМО в цій війні, і путінська Росія буде розгромлена, і впаде туди звідки вийшла – в пекло.

Мені дуже багато дуже різні люди і бійці-побратими з ДУКу ПС, і кияни, і львів’яни, і харків’яни говорили, що Святко герой і здійснив подвиг. Так і є, але не знаю, що знають вони, скажу лишень те, що знаю я.

Направду, не знаю деталі його мученицької смерті, судмедексперт пише про осколок в шию, казали стріляв російський танк. Бійці казали, що в той страшний день «перемир’я» 3 жовтня 2014 р. йшла чергова шалена атака російських загарбників на аеропорт в Донецьку. Відбивалися пліч-о-пліч десантники і бійці ДУКу Правого Сектору – 5-й славний батальйон, може ще хтось, вибачте - не знаю.

Багато було поранених, задихнувшихся в диму десантників, Святослав і побратимом виносив їх з зони ураження. Коли несли ще одного – стрілив танк. Вони впали втрьох. Святослав і його побратим загинули, але поранений залишився живим. Так мені розповіли. Я радий якщо той, кого вони рятували вижив. А отже не даремно все було. Значить свій воїнський долг вони виконали повністю.

Що ж до мене, я визнаю героїзм сина трошки з іншої точки зору.

Я вбачаю в ньому не тільки військовий подвиг, незламну хоробрість і вірність обов’язку, як щиру свідому пожертву собою за свою Батьківщину, за її волю і честь, за інших людей – співгромадян, навіть не знайомих йому. Він мав прекрасне майбутнє, мав молодість, кохання, закінчував Київський університет із перспективною професією, мав отримати офіцерські погони і мав законну відстрочку від призову, було оголошене «перемир’я» і він мав всі формальні причини НЕ ЙТИ, але ВІН ПІШОВ, відмовившись від всіх цих надбань і здобутків, від всього свого і навіть життя, пішов захистити кордони наші від лютого ворога, який неформально, попри всі перемир’я і домовленості, вперто дереться в нашу землю, вбиває і нівечить наших людей. Думаю в цьому, в цій СВІДОМІЙ дорослій жертовності і є суть правдивого подвигу Святослава, що поріднює його з іншими героями Небесної Сотні, і іншими українськими героями українсько-російської війни з незрозумілою викрученою назвою АТО.

Ми - люди - всі однакові як батьки, всі ми певною мірою егоїсти, звиклі вбачати в своїх дітях лишень СВОЇХ дітей, СВОЮ радість, втіху, гордість і надбання. Святко своїм коротким світлим життям і смертю, як спалах, навчив мене мудрості і відкрив мені істину, що це не так. Хай мої слова, якщо буде ласка Божа, послужать маленькою втіхою таким же як ми враженим горем батькам дітей-героїв, або просто улюблених дітей, що пішли до Бога раніше нас.

Діти посилаються нам як вища втіха і радість від Бога, для піклування за ними і виховання їх, але вони ОСОБИСТОСТІ, і послані зі своєю місією на цю прекрасну землю НЕ ТІЛЬКИ для нас, але й для інших, може й невідомих нам людей, для служби Вітчизні, народу, людству і врешті-решт самому Господу. Вони, наші маленькі та, здається, такі беззахисні й наївні насправді ВЖЕ мають БЕССМЕРТНУ ДУШУ і Дух, інколи чистіший і вищий, ніж наш власний. Цей Дух веде їх по життю безпомилково, веде задля виконання тої великої місії, яку поклала на них Божа Воля - задля добра і блага не тільки нас…їх фізичних батьків, але й задля щастя, добра багатьох інших людей та своєї рідної землі. Вони покликані допомагати іншим, а не тільки нам, вони призвані інколи вчити інших, а інколи і …нас…своїх батьків. І наше завдання не тільки виростити і виховати їх, але ще вчасно побачити це і не соромитися вчитися в них, допомагати їм реалізувати свою місію на землі і принаймні не заважати і не змінювати її скерування.

Коли ми поховали сина, 9 жовтня, одна добра проста людина - типовий представник нашого доброго чесного і трудящого народу - простими словами сказав мені:

«Зараз на небі збираються душі наших предків, наших героїв, видатних українців ще з Русі, рицарів, козаків, Героїв ОУН – УПА і Небесної сотні, героїв загинувших в АТО, всі вони об’єднуються і стають щитом для нашої України – небесним полком, що береже нас і допомагає захищати нашу землю. І Святослав приєднався до них. Бо Бог потребує чистих воїнів». Я згоден з ним. Бо наші мертві, як казав поет «нас не залишать в біді. Вони як вартові».

«Він пішов у Вирій, до Роду» – сказав один із моїх знайомих по Майдану козаків. Так, він пішов, щоб разом із Родом, разом з іншими Родами, там з Неба помагати нам берегти та захищати нашу Україну. Але до цього він освітив моє життям 19 роками свого сонячного життя.

І я, долаючи тепер одвічну вже біль, шепчу зранку перед молитвою: «Дякую Боже, дякую моя дружина за 19 весен». Дякую тобі, синку.

4 листопада 2014 р.

За його душу відправлена Свята Меса в Санктуарії Святої Богородиці Ченстоховської на Ясній Гурі і в церкві Св. Петра і Павла в Києві. Дякуємо всім, хто молився з нами за спасіння душі нашого сина.

Автор: Сергій Олександрович Горбенко
Джерело: https://sagor.com.ua/mij-sin-svyatoslav-skeld.html

Розсекречені документи: 10 років таборів за вірші про Голодомор-геноцид 1932–1933 років

Загиблі Українські Воїни 2021-ого року

 

Свіжий Номер
(Тисніть на обкладинку)

#2022-08
22.02.2022 Московська армія вже в Україні. Що далі?
Office of Cook County Board President Toni Preckwinkle Округ Кук і CEDA оголошують програму допомоги з водопостачання для малозабезпечених домогосподарств
Небесна сотня, «справи Майдану» 8 років розслідування, які результати?
«Визнання ЛНР/ДНР»: перемога чи програш Путіна і що це означає для України? Рішення господаря Кремля дає Зеленському шанс поховати «Мінськ»
Міжнародна фінансова допомога Україні: хто, скільки і навіщо. Подушка безпеки для України
Путінська казарма: які перспективи має окупований Донбас Чому після визнання Росією «народні республіки» приречені на жалюгідне існування
«План знищення України»: звіт британського інституту оборонних досліджень
Християнське ставлення до війни Розвиток доктрини від перших віків християнства до Середньовіччя
Не стало Івана Дзюби – літературознавця, дисидента, Героя України
Чи бояться росіяни війни? Як російське суспільство реагує на військові ігри Кремля біля кордонів України

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com