Слово з нагоди 100-ліття доктора Миколи Дейчаківського-старшого, підпільника, політв’язня, лікаря, спортовця й громадсько-політичного діяча діяльність, якого «…ніколи не обмежувалася лише професійною працею…  Відзначався професійною сумлінністю, доброзичливістю та вирозумінням людських слабостей…»

Микола народився 1921 року в селі Ямниця на Івано-Франківщині, недалеко від колишнього міста Станиславова, в родині Антона та Анни Дейчаківських, які дбали, щоб їхні діти виховувалися у патріотичному дусі в українських ґімназіях Станиславова, пробиваючи собі шлях до університетських студій.

Після закінчення середньої освіти М. Дейчаківський в 1940 році поступив на філологічний факультет Львівського Університету, а після закриття цього факультету під час німецької окупації Галичини став студентом медичного факультету у Львові. Ці роки Другої світової війни одночасно були роками завзятої української визвольної боротьби проти обох окупантів — німецького та московсько-большевицького.

Як член Організації Українських Націоналістів, Микола брав активну участь у різних акціях на теренах західної і східної України, виконуючи різні завдання проводу ОУН і рівночасно продовжуючи свої медичні студії. В 1944 році, після створення на рідних землях Української Головної Визвольної Ради (УГВР), завданням якої було керувати не тільки збройною боротьбою Української Повстанської Армії (УПА), але й координувати та пропагувати ідеї Визвольних змагань українського народу на рідних землях, молодий студент Микола був призначений виконувати службу зв’язкового закордонного представництва УГВР. Одним з його завдань було наладнати зв’язки з французьким антифашистським опором. Внаслідок цієї акції кілька місяців перед закінченням Другої світової війни він був заарештований німецькими прикордонниками при переході швайцарського кордону разом з членами французького руху спротиву й кинутий до слідчої тюрми. Тільки кінець війни врятував його від тортур та певного розстрілу. Всі ці пригоди д-р Микола Дейчаківський описав у своїх споминах, які друкувалися в кількох числах журналу «Сучасність» під заголовком «Спомини зв’язкового», під псевдонімом «Микола Кузик».

Закінчивши медичні студії в Мюнхенському університеті в 1949 році, д-р Микола 1950 року переселяється до США. Після нострифікаційних студій відкрив лікарську практику в Клівленді, Огайо. Тут він одружується з Надією Воляник — дочкою Степана та Емілії Воляників — професійною бібліотекаркою, видатною діячкою Союзу Українок Америки та любителькою українського мистецтва. Тут, на гостинній американській землі, народилися їм три сини: Орест, Юрій і Микола.
Виховані в українському патріотичному дусі, всі вони не тільки здобули високу університетську освіту, але також беруть активну участь в політичному та суспільно-громадському житті української громади США.

Напевно, таких, як діти Дейчаківських, знайдеться не багато. Крім своєї професійної праці д-р Дейчаківський завжди займався українськими суспільно-громадськими та політичними проблемами — чи то тоді, коли, як ми вже згадали, він був ще студентом, чи потім, переселившись до Америки, і працював як лікар (тепер він вже пенсіонер). Будучи довголітнім членом Українського Народного Союзу, він також є активним членом УЛТ ПА (Українського лікарського товариства Північної Америки), та довголітнім членом Управи Відділу Огайо та його дворазовим головою. Був співорганізатором 1-го наукового з’їзду УЛТ ПА в Клівленді у 1956 році, як також головою організаційного з’їзду УЛТ ПА в 1976 році в Клівленді. За свою працю на з’їзді УЛТ ПА в 1982 році в Сан Франциско він був відзначений почесною грамотою.

Будучи гуманістом не тільки на словах, але й на ділі, д-р Дейчаківський вже від кількох років висилає періодично пачки в Україну (до шпиталів та амбуляторій) з ліками, медичним знаряддям і т.д. Також разом з дружиною Надією висилає українські книги до книгозбірень Херсону, Донецька, Дніпропетровська (Січеслава). І взагалі, впродовж багатьох років, щедро підтримує українські наукові, культурні, спортові та харитативні установи. Він є постійним членом Українського олімпійського комітету в Клівленді. Ще з молодечих років наш ювіляр любив і був дуже активним у спорті, зокрема був одним з визначніших українських футболістів, граючи у дружинах «Вихор» — Ямниця, «Пролом» — Станиславів, УССК — Мюнхен, «Січ» — Реґенсбурґ, «Тризуб» — Філадельфія та «Леви» — Чикаґо, а також був членом української репрезентації, яка здобула золоту медаль на Олімпіаді Ді-Пі в 1948 році. Нарешті, як людина, д-р М.Дейчаківський відзначається професійною сумлінністю, доброзичливістю та вирозумінням людських слабостей….».

Як писав сам св.пам. д-р Микола Дейчаківський, якому б у цьогорічному грудні виповнилося 100 років від дня народження, його «Спогади зв’язкового ОУН» в дещо скороченій і зредаґованій формі під псевдонімом Микола Кузик були опубліковані в знаменитому часописі «Сучасність» за листопад 1980 й травень 1981 року. Спочатку його студентські та футбольні спогади не були опубліковані, бо він вважав, що були більш важливі пріоритети. Останні «Футбольні спогади Мука» були написані в 1986 році — році чорнобильської трагедії. На щастя, по цій катастрофі змінилися політичні обставини. Сповнилися мрії поколінь і Україна стала вільною й незалежною державою, а наші спортивні зірки на олімпіадах і міжнародних змаганнях здобувають перемоги і медалі для рідної України, а не для її гнобителів.

Я знав давно й багато писав про св.пам. д-р Миколу Дейчаківського, зокрема, у своїх таких книгах: «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР. Документи, інформації, словник імен (2002), «Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення. Науково-популярний нарис (2003), «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР (2004), «Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА. Допомога українським політв’язням» (2006), й, зрештою, у своїй крайній книзі у цій царині п.н.«Український демократичний націоналізм в минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. – Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР – ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе» (2018). – Це, щоправда, є далеко не всі мої книги про т.зв. «двійкарів», що означає в усталеному політичному лексиконі українського націоналістичного руху - назва групи чільних членів зреформованих Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН, які 1953–54 роках гуртувалися навколо Лева Ребета й Зиновія Матли (звідси й назва – «двійкарі»). - Згідно з енциклопедичним ґаслом ЕСУ: «…Після остаточ. розколу в ЗЧ ОУН у лютому 1954, наприкінці 1956 «Двійкарі» створ. Організацію укр. націоналістів (за кордоном) – ОУН(з). Її провідники – Л.Ребет, Р.Ільницький, Б.Кордюк, чл. – Р.Борковський, А.Камінський, І.Козак, К.Кононенко, В.Маркусь, Б.Підгайний, Д.Ребет. Конфлікт у середовищі лідерів колишніх бандерівців ОУН на еміґрації розпочався наприкінці 2-ї світ. війни і був зумовлений двома осн. причинами: прагненням С.Бандери вважати себе провідником обох частин ОУН як на еміґрації, так і в Україні, хоча на рідних землях їх діяльністю керувало Бюро проводу ОУН на чолі з Р.Шухевичем, обране на 3-му Надзвич. Великому зборі ОУН у серпні 1943; критич. ставленням С.Бандери і пов’язаних з ним діячів ОУН, які тривалий час перебували у нім. ув’язненні, до постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН, в яких відбилися зміни, що сталися впродовж 1941-43 у внутр. устрої, ідеології та програмі орг-ції. Серед них – відмова від одноосіб. провідництва в кер-ві й авторитар. монопарт. системи у майбут. Українській Державі та прив’язування ідеології ОУН до якоїсь певної філос. системи чи одного світогляд. напрямку, включення до соц. частини програми ОУН принципу побудови безкласового сусп-ва у розумінні рівномір. розподілу соц. тягарів і привілеїв між усіма верствами народу. Ці новації С.Бандера розглядав як безпідставне відхилення від націоналіст. традицій, заперечення осн. засад укр. націоналізму, наближення до більшов. позицій. Через неможливість скликати у післявоєн. час для розв’язання суперечностей 4-й Великий збір ОУН, упродовж 1945 і на поч. 1946 відбулися наради та конф. уповноважених ОУН в Україні В.Охримовича, М.Прокопа, Д.Ребет, М.Лебедя з чл. Проводу ОУН 1941 С.Бандерою, С.Ленкавським і Я.Стецьком, однак усунути існуючі розбіжності не вдалося. Єдиним позитив. наслідком зустрічей стало утворення ЗЧ ОУН на чолі з С.Бандерою як організац. форми охоплення членства ОУН на еміґрації. Впродовж 1946–48 у середовищі ЗЧ ОУН велися дискусії над питаннями ідей. і програм. засад, висловлених на 3-му Надзвич. Великому зборі ОУН. Провід ЗЧ ОУН, де переважали прихильники С.Бандери, намагався надати цим дискусіям конспіратив. характеру і не допустити відкритого та відвертого обговорення назрілих питань націоналіст. руху. В свою чергу опозиція в середовищі ЗЧ ОУН, пов’язана з Проводом ОУН в Україні та Закордон. представництвом УГВР, прагнула публіч. дебатів стосовно ідейно-програм. еволюції ОУН. Восени 1948 чл. опозиції (о. І.Гриньох, Д.Ребет, Л.Ребет, В.Охримович, М.Прокоп, М.Лебедь, В.Стахів та ін.) були виключені з лав ЗЧ ОУН, однак С.Бандера, враховуючи думку Проводу ОУН в Україні, поновив їх і офіц. визнав обов’язковість для ЗЧ ОУН постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН. Але при цьому він і його прихильники розглядали чинність згаданих постанов лише з погляду тактич. міркувань, нав’язаних ОУН обставинами її діяльності у центр., пд. і сх. обл. України. Чергове загострення відносин у середовищі ЗЧ ОУН на поч. 1950-х рр. певною мірою пов’язане зі смертю Р.Шухевича й викликане труднощами в отриманні офіц. документів від Проводу ОУН в Україні з роз’ясненням його позиції, враховуючи спроби органів держ. безпеки СРСР проникнути в керівні структури ОУН і впливати на їхні рішення. Однак на підставі переданого на Зх. рішення Проводу ОУН в Україні у справі С.Бандери, чинність якого донині остаточно не встановлена, у листопаді-грудні 1953 досягнуто згоди у питанні створення Комісії уповноважених, що повинна тимчас. перебрати кер-во ЗЧ ОУН і реорганізувати їхню діяльність відповідно до вказівок Проводу ОУН в Україні. До її складу ввійшли: за пропозицією Проводу ОУН в Україні – С.Бандера, від його опонентів – Л.Ребет і З.Матла. 28 грудня 1953 підписаний «План і деякі уточнення до діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН», але вже 3 лютого 1954 С.Бандера відмовився від досягнутої угоди. На засіданні Комісії уповноважених він відкинув звинувачення в ухиленні від виконання постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН і розкольниц. діяльності у націоналіст. середовищі та заявив про неможливість свого перебування у її складі. На цей крок Л.Ребет і З.Матла відреагували листом від 12 лютого 1954 до Проводу ЗЧ ОУН і С.Бандери, у якому заявили, що внаслідок порушення С.Бандерою взятих на себе поперед. зобов’язань у контексті «Плану і деяких уточнень до діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН» Комісія уповноважених розпускає ниніш. Провід ЗЧ ОУН і знімає з чл. ОУН на еміґрації обов’язок виконувати накази й доручення від імені Проводу ЗЧ ОУН, очолюваного С.Бандерою. ОУН(з) від часу свого створення керувалася програмно-статут. засадами ОУН в Україні, згодом (в ідейно-програм. площині) була пов’язана з Закордон. Представництвом УГВР, 1967 стала колектив. чл. Укр. Нац. Ради, створ. у повоєнні роки Держ. Центром УНР в екзилі з метою консолідації укр. самостійниц. сил на еміґрації для відновлення незалеж. Української Держави…». - Такою є трохи спрощена, як на мене, версія про т.зв. «двійкарів» автора цього ґасла в ЕСУ п.Анатолія Кентія.

Я довший час безпосередньо зустрічався й листувався з багатьма діячами цього середовища з країн поселення українців, перебрав частину їхніх архівів та маю у своєму розпорядження ряд важливих документів з цієї проблематики і, мабуть, чи не вперше в Україні від середини 1990-их років досліджував це явище та рух, який емблематично інколи ще називають «український демократичний націоналізм». Представники цієї течії вітчизняного націоналізму вважали, що в центрі уваги національно-визвольних змагань поряд з ідеєю нації необхідно поставити також демократію, плюралізм та вільну українську людину з усіма її обов’язками, загальнолюдськими правами та свободами. На їхню думку, розвиток одиниці та піднесення цілої низки вимог для її щоденного добра водночас має сприяти й розвитку нації в ході її боротьби за визволення, здобуття та становлення національної держави. Дієвий демократизм, на їхнє переконання, мав бути покликаний поглибити підґрунтя, розширити соціальну базу та забезпечити якісну наповненість й тісну взаємодію керівних структур, підрозділів та сітки повстанської й підпільної визвольної боротьби, що діяв під егідою ОУН, УПА, УГВР. Після визволення від поневолення це мало б сприяти вільному та повноцінному розвитку людини, а відтак - й вільному становленню нації у вже здобутій державі. - Демократія, вважали т.зв. «двійкарі», має бути головною підставою виникнення національної держави як основної форми політичної організації народу, оскільки при певній стадії свого розвитку якраз вироблена демократія зумовить існування стабільної й політично виробленої нації. Спочатку визвольний змаг, а пізніше - процес активного державотворення мав би обертатися навколо таких засадничих прагнень, суджень та понять, як незалежність (воля), держава, нація й демократія. Українська нація може бути повноцінною й виробленою лише за умови дотримання в суспільстві засадничих прав й свобод людини, забезпечення в ньому демократії та плюралізму, відкинення монопартійності, авторитарності та вождизму. - Тільки тоді вона набуде найсильнішої політичної організації - національної демократичної держави. – До переконаних демократів в українському націоналістичному середовищі на чужині належав і д-р Микола Дейчаківський-старший - підпільник та зв’язковий ОУН на Українських землях, згодом – член зреформованих ЗЧ ОУН та ОУН за кордоном, та співробітник Закордонного Представництва (Середовища) УГВР.

Перші ж книги про фахових лікарів українського роду мені вже давненько подарував лікар, історик медицини, Почесний член Українського Лікарського Товариства Північної Америки (далі - УЛТ ПА) (1995), дійсний член НТШ в Америці (1996), Doctor Honoris Causa Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького (1996), почесний член СФУЛТ (1997), меценат й дійсний член Українського історичного товариства, мій давній приятель й респондент св.пам. Павло Йосипович Пундій, який спочив 25 серпня 2015 року в північноамериканському місті Чікаґо. Як відомо, тривалий час пан Павло входив до складу Управи УЛТ ПА, провідними членами цього товариства були поряд з д-ром Миколою Дейчаківським - д-р Юліян Мовчан, д-р Дмитро Фаріон, д-р Ахіль Хрептовський та професор Борис Андрієвський, мій земляк, та багато інших фахових лікарів та науковців. - Св.пам. професор Павло Пундій виконував обов’язки скарбника, потім — очолював архів та бібліотеку товариства. На основі архівних документів він підготував і видав 14 томів «Українського медичного архіву», які присвячені історії української медицини, видатним українським лікарям і медичним установам в Україні і діаспорі. Крім того, св.пам. Павло Йосипович Пундій був автором численних статей про історію і діяльність УЛТ ПА, підготував й видав цікавий тритомний бібліографічний довідник «Українські лікарі».

Стефанія Гурко та Микола Дейчаківський, Мюнхен, 1940-ві роки

У ґрунтовній книзі Павла Пундія «Українські лікарі. – Біобібліографічний довідник. Книга 2. Лікарі діаспори та їх діяльність для рідного краю» (Львів - Чікаґо, - 1996), головним редактором якої був Ярослав Ганіткевич, на трьох сторінках від 94-ої по 95-ту, читаємо узагальнені відомості: «Дейчаківський Микола», - лікар-хірург та громадський діяч у Кілвленді (США). Народився 9 грудня 1921 р. в Україні (с.Ямниця на Івано-Франківщині) в робітничо-селянській сім’ї Антона і Анни (з родини Кузиків) Дейчаківських. Середню освіту завершив (1940) в Українській ґімназії Станіславова (нині – Івано-Франківськ). Медичні студії розпочав 1942 р. у Львові, продовжував у Відні (Австрія), а закінчив 1949 р. у Мюнхені (Німеччина). Попрацювавши рік у шпиталі ІРО в Реґенсбурзі, 1950 р. еміґрував у США. До вересня 1951 р. працював резидентом патології в Бирлінґтоні Каунті шпиталі поблизу Філядельфії, згодом переїхав у Чикаґо, відбув інтертип у шпиталі ім.Стт. Елізабет. З листопада 1952 р. по червень 1954 р. працював резидентом загальної практики у Ваяндот Дженерал шпиталі поблизу Детройту. Весною 1953 р. склав іспити в штаті Іллінойс, додаткові іспити – в штаті Мічиґан. Відбув резидентуру (1954-1957 рр.) із загальної хірургії і розпочав приватну практику. Неодноразово обирався членом екзекутиви медичного збору Парма шпиталю, а 1988 р. очолював його. Член ОУН. Під час Другої світової війни брав участь у визвольній боротьбі українського народу за свою Незалежність. Виїхав за кордон з ЗП УГВР як зв’язковий. Під час виконання одного завдання був заарештований німцями і кінець війни застав у віденській тюрмі. Його «Спогади зв’язкового ОУН» були опубліковані в журналі «Сучасність» (під псевдонімом Микола Кузик), автор ряду дописів до «Свободи», ЛВ. Багато його дописів ще чекають свого видавця. Член УЛТ ПА, довголітній член управи відділу Огайо, двічі обирався його головою, співорганізатор І-го Наукового з’їзду УЛТ ПА (1956 р.) у Клівленді, голова організаційного комітету з’їзду 1976 р. в Клівленді, різних амиканських медичних товариств. 1982 р. на з’їзді УЛТПА в Сан-Франциско був відзначений почесною грамотою. Брав активну участь у громадській праці, як представник відділу УЛТ ПА до з’єднаних організацій Клівленду, член управи товариства «Рідна школа», «Самопоміч», «Українсько-американського дому», «Комітету Сттаніславівщини». Був головою фонду допомоги Україні в Огайо, член дирекції Координаційного комітету допомоги Україні. З юних літ брав активну участь у спорті та був одним із визначних українських футболістів. Виступав за команди «Вихор» (Ямниця), «Пролом» (Станіславів), «УССК» (Мюнхен), «Січ» (Реґенсбурґ), «Тризуб» (Філядельфія) та «Леви» (Чикаґо), як теж української репрезентації, яка здобула золоту медаль на олімпіяді Ді Пі 1948 р. Одружений з Надією Воляник, професійною бібліотекаркою, видатною діячкою Союзу українок Америки та прихильницею українського мистецтва. Виховали трьох синів: Орест – маґістр політичних наук, працівник Гельсінської комісії Конґресу США у Вашинґтоні, Юрій - д-р медицини і маґістр біомедичної інженерії, тепер практикується з кардіології у Вашинґтоні, Микола – маґістр адміністрації бізнесу і маґістр музики (хорової дириґентури), знаний бандурист, член капели бандуристів; з 1990 р. працює у Києві, був викладачем у Міжнародному інституті менеджменту, згодом екзекутивним секретарем Міжнародної дорадчої ради до українського парламенту, нині – віце-президент фундації «Відродження».

	Подружжя Дейчаківських - мґр.Надія та др.Микола

Що натепер відомо мені, полтавцеві з походження,  про родинне село св.пам. д-ра Миколи Дейчаківського Ямницю на Прикарпаттті? - На території давньої Ямниці в урочищі Бійне польські археологи в 1886 році знайшли залишки поселення та кладовище періоду пізнього палеоліту. Серед знахідок було знайдено крем’яні знаряддя праці (серп, мотику, відбійник, ніж) та залишки слабовипаленого посуду. Ямниця вперше згадується в 1444 році. Першим власником села був галицький староста Миколай Парава. Населення села входило до Галицького староства та сплачувало податки на користь урядників які перебували в м.Галичі. За Королівською люстрацією 1565 року в селі налічувалися 32 господарі-кмети, 14 загородників, 4 служки, корчмар і два попи (отже, була й церква), наявний млин на Бистриці. У 1626 році село зазнало руйнувань через набіг татар. Під час повстання Богдана Хмельницького і походом його армій у Галичину 1649 року населення Ямниці було включено до складу бойових одиниць покутських козаків. - У 1772 році Ямниця переходить у власність австрійської скарбниці, а потім в постійне користування маґнату Юзефові Потоцькому, який здавав село в оренду. За ці роки село зазнавало великих страждань і безправ’я яке їм чинили управителі Павліковський, Копистинський, Зелінський і Шишковський. Через це громада села вирішила відправити свого посланця до австрійського імператора з вимогою допомогти і позбавити сваволю урядників. Посланцем був відставний солдат — Іван Смицнюк, який двічі пішки (1835, 1840) ходив до Відня, а також писав скарги до цісаря та окружної комісії. Розгніваний Міхал Шишковський (тогочасний управитель с.Ямниця та с.Угринів), у 1843 році наказав убити Смицнюка: його прив’язали до коней і волокли до того часу, поки він не помер. Нині на сільському кладовищі є його символічна могила. Від 1832 року в Ямниці діяли тривіальна народна школа. 18 березня 1896 року в Ямниці виникло культурно-освітнє товариство «Просвіта». - Перша світова війна не оминула село, як і усі найближчі села. Найбільших руйнувань село зазнало влітку 1916 році, коли було піддане обстрілу московитською артилерією. За даними місцевого краєзнавця А.Сміжака, у селі уціліло лише три будівлі…. В 1939 році село стає частиною СССР. Через масові терори большевиків проти населення Галичини, Ямниця стає центром формування відділів сітки ОУН та відділів УПА. Загалом в національно-визвольній боротьбі проти німецьких та большевицьких загонів взяло участь 103 жителі села, які були воїнами УПА. Серед найвідоміших постатей в УПА з Ямниці — Василь Савчак «Сталь» — провідник ОУН Буковини. За конфесійною належністю село є греко-католицьке, в ньому розміщено храм св. Миколая який побудований без жодного цвяха, методом конструювання дерев’янних брусів. В Ямниці серед інших народилися -  Білобрам Осип (псевдо — «Борис», «Джура») — член Крайового проводу Юнацтва ОУН на Західних Українських Земель († 1943); Буженко Семен Михайлович (*1896-†1962)  — десятник УСС і УГА, ад’ютант Вільгельма Габсбурґа, відбув 10 років совєцьких концтаборів у м.Бійску Алтайського краю Московщини, Катамай Дмитро (*1886-†1935) — чотар, публіцист і редактор, громадський діяч, автор проекту стрілецького головного убору — так званої «мазепинки»; Катамай Микола — український військовий діяч, хорунжий Української Повстанської Армії, командир сотні «Стріла»; Смицнюк Іван (*1770-†1843) — борець за народну волю, вже згаданий мною вище - Савчак Василь—(«Сталь») (*1922-†1950) — окружний провідник ОУН (р) Коломийщини (1944-1945), окружний провідник ОУН Буковини (початок 1945-1950), як також -  Гурко Стефанія (з дому – Дейчаківська) — українська поетеса, й - Дейчаківський Микола — діяч ОУН, мемуарист.

Дейчаківський, св.пам. д-р Микола

Уродженець села Ямниці Микола Дейчаківський, який вважав своє родинне село «за передове село Станиславівщини» у своїх мемуарах, зокрема, писав: «…Тому що Ямниця, і тому що наше родинне господарство потерпіло велике знищення від повені 1941 року. Матеріяльний стан був дуже важкий. Переді мною була дилема: залишитися вдома й старатися якось відбудувати господарство (в нас було біля 14 гектарів землі, а крім мене, матері, 70-літніх діда й баби та 13-ти літнього брата не було жодної робочої сили), чи йти подовжувати студії. У Львові німці дозволили відкрити медичний, політехнічний, ветеринарний і аґрономічний інститути. На відкриття університету, де я в роках 1940-41 рр. закінчив перший рік україністики, дозволу не було. Отже, я мусів вибирати нову професію. Одного разу в розмові з дідом я висловив бажання поступити на медицину. «То пустий фах», — сказав мій дід, — «ліпше бис пішов на волосного писаря, то був бис достойником і би тебе люди цінували». Але я діда не послухав, поїхав до Львова і вписався на медицину…. В медичному інституті всесильною секретаркою була пані Павлишин. Я приїхав до Львова вже після закінчення формальних вписів. Пані Павлишин виразно давала мені відчути, що робить для мене виняток. Все ж таки вона дивилася на мене з певною дозою підозріння. Справа була в тому, що перебуваючи довший час на Східній Україні, мені вдалося вкінці «залеґалізуватися». Я влаштувався перекладачем і бюровим робітником у паровозному депо залізничної станції Миронівка. В тій самій конторі працював зі мною один старий німець, який ставився до мене дуже прихильно. Коли я рішив залишити працю й повернутися додому, він написав мені рекомендаційного листа, в якому була стандартна на той час для німців фраза, що я, мовляв, «все намагався працювати й обороняти інтереси великонімецького райху». Прочитавши того листа, пані Павлишин не знала, що я за птах. Випадково зайшов тоді до бюра Влодко Гук, мій старший товариш зі станиславівської ґімназії. Він, здається, сказав про мене добре слово, так що я був прийнятий на медицину, одержав відповідні документи й спрямування до гуртожитку при вул.Собінського…». – «…Тому багато студентської молоді, - продовжував далі д-р Микола Дейчаківський, – теж включалося в політичні дії в рядах двох націоналістичних організацій: «бандерівців» і «мельниківців». Я був одним із тих, що ще перед вибухом війни був пов’язаний з революційною ОУН. У Львові ці мої зв’язки скоро відновилися й організаційна робота почала щораз то більше абсорбувати мій час. Саме тоді між обома таборами проходила не надто здорова боротьба за опанування т.зв. леґального студентського сектора. Кожна висока школа мала свою студентську громаду з різними референтурами, які треба було обсадити своїми людьми. Тому що в той час загально панувала провідницька система і референтів не вибиралося, але назначувалося згори, то головним завданням було опанувати в громаді ключові позиції, а потім поназначувати своїх референтів….». - І далі,  в іншій частин своїх споминів: «…Набір до дивізії в Ямниці, яка завжди вважалася за передове село Станиславівщини, був дуже мізерний. Я в той час був саме в Ямниці на вакаціях. Наш парох, о. Юстин Гірняк, покликав мене до себе на розмову. В нього тоді гостював його рідний брат, Иосиф, славний актор колишнього «Березоля», а в той час член Львівського театру. Обидва вони, а особливо Иосиф Гірняк, випитували мене про різні події й настрої в селі. Потім зайшла розмова про те, чому так мало молодих людей з Ямниці зголосилося до дивізії. Я вияснив їм лінію організації і те, що так мало зголосилося до дивізії, вказує, що Ямниця підтримує позиції українського підпілля. - Влітку 1943 року прийшло доручення вибрати двох членів з нашого семестра на військовий вишкіл УПА на Волині. Я був тоді провідником на нашому семестрі і висловив бажання піти на той вишкіл. На жаль, мій зверхник на це не погодився, і ми вибрали двох інших членів. Одним з них був Влодко Базюк. Через кілька місяців він повернувся з простріленою й здеформованою рукою. Коли я тепер час від часу з ним зустрічаюся, то мені стає тяжко на душі й приходить думка, що може коли б мені було дозволено піти на той вишкіл, то його оминула б ця доля. Але хто може передбачити, кого яка жде доля. І так мої дві мрії, щоб стати вояком, не здійснилися і я не мав щастя зазнати військової романтики….». - В своїх мемуарах вже про спортову діяльність та досягнення М.Дейчачківський, зокрема, пригадував: «…Тому що по 1936 році багато змагунів Ямниці перейшли грати до «Пролому», це дало шанс нам, молодим, зайняти їхні місця в першій команді, а радше затикати в ній діри. Мені на початку довелося бути воротарем. Грав я кілька змагань в Ямниці і одне на виїзді в Отинії. - Але згодом я почав грати в захисті і на тій позиції я пройшов усю свою дальшу футбольну кар’єру. - Залишилися в пам’яті виїзди на змагання до різних місцевостей в Станиславівській окрузі у віддалі 20-25 кілометрів у Галич, Товмач, Отинію, Богородчани та ін. Їздили ми возами, запряженими доброю парою коней. Звичайно виїжджали вранці, по дорозі виспівували бадьорих, а часто досить пікантних пісень. Приїздили до визначеного місця, там переодягалися (а часом їхали вже в спортовому строї), щось перекушували (хто що мав), відігравали змагання і пізно в вечорі у настрої відповідному вислідові змагань, ми верталися додому. Хоч обставини не були дуже сприятливі і вимагали багато зусиль і невигод, то ті виїзди і гри залишили незабутні враження в наших молодих серцях. А ті пісні, що ми їх їдучи співали, особливо коломийки, від яких, як то кажуть, вуха пухнуть, і дотепер залишилися в моїй пам’яті, дарма що інші, пристойні пісні — якось уже позабувалися…. -  У червні 1940 року я закінчив середню школу, а в вересні вступив до Львівського університету. Якраз у той час відбувалися розгри за кубок Станіславівської области. Перші змагання ми грали в Ямниці з дружиною «Буревісник» зі Станиславова, яку ми легко перемогли з рахунком 5:0. Турнір проходив за такою засадою: програв — відпав. Ми закваліфікувалися до наступної рунди. Другим нашим противником була репрезентація міста Калуша. Між усіма командами що змагалися за кубок области, Ямниця була єдиною сільською дружиною. Калуш до війни мав добру «А»-клясну дружину «Тесп». У Калуші була велика хемічна фабрика «Тесп», що була спонзором тієї дружини. А що фабрика мала гроші, то постягала добрих грачів з інших місцевостей. Одним із них був Ціхи зі Шлеська, свого часу він навіть виступав у репрезентації Польщі, був дійсно грачем високої кляси. Крім того був там колишній ас «Ревєри» — Герушинський. Змагання відбувалися на нашому грищі в Ямниці. Вони були важкі і драматичні, бо Калуш був технічно кращою дружиною, але ми надробляли завзяттям і посвятою. Нашому найслабшому грачеві Антосеві Дейчаківському, який грав на лівому крилі (за девізою: не уміш ґраць, ідзь на лєве скшидло), вдалося якось прорватися і стрілити рішального ґола, так що він став на той день нашим героєм. Гра була досить гостра і тверда, але того ми не боялися, бо такий стиль нам підходив. При одному вискоку до м’яча я зударився головою з коренистим і міцним Герушинським. Обидва ми попадали. Він підвівся й каже до мене: «Ну, хлопаку, але ти маш моцнов ґлове». По змаганнях ми говорили з Ціхим і він висловився так: «Ви грати не дуже вмієте, але ви так противникові перешкоджаєте, що з вами дуже трудно виграти». Чи його оцінка була правильна, важко судити: ми думали про себе що ми таки вміємо грати. Головне: змагання ми виграли і закваліфікувалися до наступної розгри, яка була потім визначена на виїзді з командою міста Надвірна. Надвірна також мала «А»-клясну дружину — «Бистрицю», до того була ще й жидівська дружина і також до збірної залучили теж українця — Полатайка, з колишнього «Пруту» з Делятина….». – «…Ранньої осени 1943 року група студентського активу відбула організаційний однотижневий вишкіл на хуторі в Золотій Слобідці на Тернопільщині, де головним інструктором був Василь Охримович. - Зустріч зі Східньою Україною показала багато розбіжностей і різниць у підході до ідеологічних, політичних та тактичних заложень нашої визвольної політики. Було багато проблем, що вимагали узгіднення, а то й істотних змін. Я був захоплений, що тим справам було присвячено гідну увагу і вони знайшли віддзеркалення в постановах III Великого Збору ОУН. - Програма прийнята на тому зборі, а рік пізніше прийнята і поповнена Українською Головною Визвольною Радою, видається мені ще й досі неперевершеною і найбільш проґресивною програмою визвольного руху будь де у світі. Вона з її гаслом «Свобода народам, Свобода Людині» довго присвічувала бійцям УПА, в’язням концтаборів, новітнім дисидентам і всім тим, що в минулому чи в майбутньому боротимуться за справедливу справу визволення. - З глибокою пошаною і подивом до інтелекту нашого інструктора Василя Охримовича я згадую той незабутній тиждень. За ці ідеї він віддав своє ще молоде життя. В 1952 році він пішов в Україну, а в 1954 році «Радянська Україна» повідомила про його розстріл….».

	Світлина із книги М.Марунчака - В боротьбі за Українську Державу. – Есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни (1990)

Передмовлюючи свою книгу «Український демократичний націоналізм в минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. – Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР – ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе», яка з’явилась друком у київському видавництві імені Олени Теліги  у 2018-ому році, -  я серед інших авторів використав праці двох видатних діячів українського національно-визвольного руху ХХ-го століття, лікарів за фахом – д-ра Миколи Дейчаківського  (*1921-†2002), - мемуариста, провідного члена  ОУН й автора спогадів «На визвольних стежках Европи» (1997) й д-ра Леоніда Мостовича (*1919-†2012), професора медицини,   письменника й видатного  діяча ОУН, про якого я пізніше написав розлогу статтю з його влучним висловом, який справдився за кілька років у зв’язку з пандемією COVID-19, що «…український політичний світ хай  пам’ятає істину, що в побудові соціяльного добра народу й держави охорона здоров’я посідає одне з передових місць...». - Перший із названих мною тут авторів св.пам. д-р Микола Дейчаківський, зокрема, писав: «…Наше середовище мало найбільші впливи, бо вийшло на еміґрацію з організаційною схемою і певною програмою, її підставою була визвольна боротьба на рідних землях, яку вела УПА під керівництвом Української Головної Визвольної Ради. Закордонне представництво УГВР мало за завдання мобілізувати українське громадянство для піддержки цієї боротьби, а на зовнішньому відтинку інформувати західній світ про розмір і цілі цієї боротьби і знаходити для неї співчуття, як теж моральну і всяку іншу можливу допомогу…». Інший автор своїх спогадів д-р Леонід Мостович, ніби доповнював цю тезу д-ра Миколи Дейчаківського, зупинившись більше на влучних характеристиках діячів нашого визвольного руху, бо знав особисто кожного з них і писав про них у своїх спогадах: «…Лев Ребет, а була це непересічна індивідуальність – розумний, поміркований, він керувався у своїх рішеннях радше розумом, а не емоціями… Після війни Ребет став проти провідницької, а за демократичну систему ОУН, підтримуючи УГВР. Як центр нашого політичного життя… Група Бандери була найбільш активною, добре зорганізованою та здисциплінованою… Група Мельника та двійкарі – це була переважно інтелектуальна еліта, дещо старшого віку й чисельно невелика. Вони не домінували й не намагалися домінувати в житті діяспори, а зосереджувалися  в її культурно-освітньому секторі…». Між іншним, уродженець волинського села Березне дійсний член  НТШ-А. лікар-радіолог, громадський діяч й меценат, доктор медицини (1957) та професор (1978) Леонід Мостович, доводився сватом д-ру Миколі Дейчаківському, також, як член  ОУН, брав участь в українському  національно-визвольному русі, був ув’язнений у польських, большевицьких та німецьких тюрмах й концтаборах, на чужині  виявив себе як  член УЛТ ПА та Колеґії радіологів Америки, був науковим референтом Світової федерації українських лікарських товариств та одним з ініціаторів створення Асоціації радіологів України в Києві.

Воляник Надія (в заміжжі - Дейчаківська)

У своїх надзвичайно цікавих, як на мене,  «Спогадах зв’язкового ОУН» Микола Дейчаківський («Микола Кузик»), зокрема, згадує багатьох керівників та чолових діячів українського національно-визвольного руху, що діяв під еґідою ОУН, УПА та УГВР, з якими йому пощастило працювати: «…Весною 1978 р. я випадково, в одній вакаційній місцевості стрінувся зі знайомим з часів воєнної та післявоєнної політичної діяльности. В розмові Др. Прокоп. — визначний член Закордонного Представництва УГВР і знаний публіцист висловився, що українська мемуаристика є досить бідна, а спеціяльно є мало спогадів про роки останньої війни. Бувши добре поінформований про одну акцію, в якій прийшлось мені брати участь, він заохочував мене про це написати. Не маючи на то письменницького хисту, а радше відразу до писання, не маючи жодних записок і документації, я відмовлявся від тої пропозиції. Др. Прокоп, намагався мене переконати, що ті речі мають певну вартість і повинні бути задокументовані і т.п., так що врешті я обіцяв, що як знайду час, то, наскільки мені пам’ять про ті події послужить, щось напишу….-  Отже, коротко: до ОУН мене «завербовано» в 1940 p., як було мені 18 років. Мені доручено зорганізувати осередок у школі, вивчити «Декалог» і 44 правила Українського Націоналіста. Ми зазнайомилися з рудиментарними засадами конспірації (писання ґрипсів, клички і зустрічі). По пів рокові я виїхав на студії до Львова, де зв’язок не був відновлений аж до вибуху німецько-большевицької війни. Будучи тоді у Львові, я був свідком проголошення Самостійности України 30 червня 1941 року в домі «Просвіти», і потім включився у процес організації української влади. Спочатку я був приділений до тимчасового Правління на Смольки 3, де виконував функції зв’язкового (носив запрошення до різних громадян, намічених на членів правління). По двох тижнях до Львова приїхав мій кузен, який займав провідне місце в Станиславівській обласній організаційній структурі і забрав мене до тої области, де мені приділено працю у відділі Пропаґанди й Інформації. По масових арештах членів організації Ґенштабом в кінці серпня, мені пощастило оминути арешту і в половині вересня я зі своїм шваґром, уродженцем східніх областей, подався до Києва відшукати його батьків. У Києві ми відновили зв’язок, який з перебоями підтримували і виконували принагідні доручення до вересня 1942 р., коли я повернувся до Львова і відновив свої студії. Річ ясна, більшу частину часу присвячував організаційній роботі, займаючи різні пости у студентському секторі. В 1943 р. пройшов я однотижневий вишкіл в Тернопільщині, де інструктором був В.Охримович. Можу сказати, що це був одинокий вишкіл, який можна було б вважати на відповідному рівні, що дав нам певну ідеологічну чи технічно-організаційну підготовку. І хоч останньо моя функція була референта відділу пропаґанди при студентському проводі, то дійсність заставляла до виконування різних акцій. Дуже часто їхня ціль була мені незнана, бо «про справу не говори з ким можна, але з ким треба». - Весною 1944 р. я брав участь у транспортуванні зі Львова на Самбірщину різних друкарських приладів і великої кількости друкарського паперу. Я припускав, що там може бути осередок пропаґанди і при зближенні большевицького фронту, коли я дістав доручення зголоситися в «повному виряді» на зв’язок в Горішньому Лужку на Самбірщині, то я був певний, що тут прийдеться мені пробути перехід фронту і правдоподібно працювати в тім осередку, який, на мою думку там організувався. - Та мої здогади були помилкові. В Горішньому Лужку я опинився у групі людей, в більшості незнайомих, (поза моїм безпосереднім зверхником — студентським провідником Романом Галібеєм, — Вуйком Слотою та Славком). Але присутність М.Лебедя, якого я пізнав, бо раз перед тим його бачив у Станиславові, вказувала, що це провідні члени організації, чи як здавалося «грубші риби». Не пам’ятаю тепер усіх, але були між ними Др. Прокоп, Д.Ребет, Професор, о.Доктор, Урбан та інші. Була там одна незабутня особа, яку я особисто любив і цінив і пам’ять про неї назавжди залишиться в моїй душі — це особа Івана Павловича Багряного. Своєю вродливою фізичною поставою, милим усміхом, синіми привітними очима та кучерявим ясним чубом він вирізнявся від решти товариства. І між нами скоро нав’язався щирий контакт, можливо й тому, що будучи рік на Великій Україні, моя мова була настільки «східняцька» що деякий час Іван Павлович не вірив мені, що я західняк. Бо хоч як би ми хотіли вірити, що ми всі українці-соборники, то все таки людина почувається свобідніше і, може й приємніше, зі своїм вужчим земляком, за якого, здається, мене уважав між тими галичанами Іван Павлович. Будучи старшим, він мене уважав наче б за молодшого брата і нерідко перед моїми поїздками напучував мене і просив не дуже ризикувати і, коли я вертався щасливо, то він неприховане радів. Будучи між народом на Україні, я думаю, що я розумів його більше, як інші. Ми часто розмовляли про побут, звичаї, світосприймання людей на Великій Україні. В зустрічі з Україною організація поробила далекойдучі програмові, ідеологічні і тактичні зміни, про які ми часто з ним дискутували і погоджувалися. І коли в 1947 р. я стрінувся з ним в новім Ульмі, мені було жаль, що він відійшов від ЗП УГВР і на питання: Чому? він сказав: тоді, як ми були разом, робота велася в широкому масштабі, заступалася ідея, яка мала охопити і об’єднати всіх українців, та, на жаль, з часом почався відхід від певних позицій УГВР і почалася будова не так державности, як будова своєї організації. Також створилася для нього особисто така атмосфера, що йому не було можливо дальше працювати в рамках УГВР і він мусів знайти інший форум. Я респектував його погляди і ми розійшлися, якби нічого не сталося. - Вибачаюся за цю диґресію, яких може буде й більше, але пишу спонтанно, що приходить на думку. Група мала теж до розпорядження одну вантажну і дві легкові машини (одна з них старий Пакард). - На другий день ми навантажилися на авта і група подалась через Турку на Захід. Я спитався Романа Галібея, куди ми їдемо — він теж не був певний, але сказав, що, правдоподібно «на Захід». Аж через кілька днів ми якось дізналися, що ця група — це Закордонне представництво УГВР, яке очолює М.Лебедь. Мене це особисто заскочило, бо я був приготований на те, що я іду «до лісу» і відповідно до того вбрався в чоботи, райтки і взяв дуже мало речей з собою на зміну. Це був липень і досить гарячий, так що в чоботах і товстих суконних райтках не буде дуже вигідно…».

	Дейчаківський Микола зі спортиним шаликом

Для мене особисто є цікавими спогади св. пам. Миколи Дейчаківського ще й тому, що  майже про кожного із згаданих ним у споминах діячів українського організованого національно-визвольного руху, що діяв під еґідою ОУН, УПА та УГВР, я вже раніше писав у своїх книгах,  які вийшли друком протягом останніх двадцяти з гачком років. Це, зокрема, такі книги мого авторства (крім названих вище)   - «Микола Лебедь. Життя, діяльність, державно-правові погляди» (2001), «Держава, право і революція у визвольній концепції Анатоля Камінського» (2002), «Мирослав Прокоп. Нарис політичного портрету» (2002), «Лев Ребет: Нація і держава. Демократія і право» (2003), як також упорядковані мною Збірники праць та спомини - Дарії Ребет, - «На перехрестях визвольних змагань» (2003); Мирослава Болюха, - «Оглянувшись в минуле…» (2004); Ірини Козак (Савицької), - «На буремних шляхах визвольної боротьби» (2005); Богдана Кордюка, - «Із міркувань на різні теми» (2006);  «Зв’язкова генерала Галина Дидик: «...На жаль, і я жива» (2007); Романа Ільницького, - «Думки про українську визвольну політику» (2007); о.дра Івана Гриньоха, - «Бог і Україна понад усе» (2007), Анатоля  Камінського, - ««Пролог» у холодній війні проти Москви. Продовження визвольної боротьби із-за кордону»  (2009); та книги «Микола Лебедь і визвольна боротьба ОУН, УПА, УГВР. Збірка вибраних праць Миколи Лебедя та інших діячів українського організованого національно-визвольного руху» (2011). До того ж, я тривалий час листувався з д-ром Мирославом Прокопом, інж. Мирославом Болюхом, Зиновієм Марцюком, зустрічався кілька разів з Головою Середовища УГВР  Євгеном Стахівим та Головою Політради ОУН за кордоном проф. Анатолем Камінським, які по закінченню Другої світової війни замешкали спочатку у Західній Німеччині, а згодом в ЗСА (США), як також інших країнах поселення.

Мені вдалося точно ідентифікувати тих осіб, з яким співпрацював у царині національно-визвольної боротьби св.пам. д-р Микола Дейчаківський, бо без цих інформацій український, особливо, материковий читач не завжди зрозуміє про кого насправді йде мова у «Спогадах зв’язкового ОУН». - А це були такі чолові діячі нашого  руху та керівники українського Руху Опору: -      Василь Охримович (псевда в підпіллі - «Павелко», «Філософ», «Охало», «Бард», «Кузьма», «Пилип», «Грузин», «Далекий», «Дальній», «Чужий») (*1914-†1954, Київ),  — український військовий і політичний діяч, Краєвий провідник ОУН на Західно-Українських Землях (ЗУЗ) (від вересня 1943), член УГВР, ЗП УГВР,  зреформованих ЗЧ ОУН, майор-політвиховник УПА, Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 2-ої кляси; Микола Лебедь (псевда  - «Максим Рубан», «Марко», «Євген Скиба», «Олег», «Ігор», «Ярополк», «Вільний») (*1910-†1998, Піттсбурґ, ЗСА) — український політик, один із лідерів ОУН, УПА та УГВР, перший очільник Служби Безпеки ОУН (р) (1940-1941), організатор замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацькеґо (1934), видатний борець за Незалежність України у ХХ сторіччі; о.Іван Гриньох (у миру -  Гриньох Іван, син Михайла, псевда -  Всеволод, Герасимівський, Данилів, І.М.Настасин, І.В.Діброва, І.М.Коваленко) (*1907-†1994, Мюнхен, ФРН) — український богослов, громадський та політичний діяч, капелян батальйону ДУН «Нахтіґаль», пізніше - віце-президент УГВР (1944) й дійсний член НТШ;  Мирослав Прокоп (*1913-†2003, Ню Йорк, ЗСА) — провідний український учасник визвольно-революційної боротьби, член Президії УГВР (1944), політичний і громадський діяч, науковець і публіцист; Любов  Комар-Прокоп  (*1919-†2007, Ню Йорк) — українська підпільниця з рамени ОУН (р), радистка УПА; Євген Стахів (псевда – Стах, Макольондра та ін.)  (*1918- †2014, Ню Йорк, ЗСА) — діяч українського підпілля на Донбасі, в Маріуполі й у місті Луганську в часі Другої світової війни, видатний борець за Незалежність України у ХХ сторіччі, батько відомого американського вченого-дослідника д-ра Євгена Зенона Стахіва; Роман Галібей (псевда -  Охрім, Ернест) (*1919-†,?), – військовий і політичний діяч ОУН, старшина для окремих доручень ГВШ  УПА;  Василь Болюх (*1889- †1955, Мельборн, Австралія ) — сотник УГА, перший комендант Тернополя та Тернопільського повіту, згодом — комендант Житомира та Проскурова; Мирослав Болюх (*1921-†2012, Мельборн), довголітній член ОУН, Закордонного Представництва (Середовища) УГВР , член НТШ; Лев Роман Ребет (псевда - Кіл, Кліщ, Левко, Лисий, Стар) (*1912-†1957, Мюнхен, ФРН) — український політичний діяч, публіцист, професор УВУ, теоретик нації, один із лідерів ОУН, в’язень польських та німецьких тюрем, підступно вбитий аґентом КҐБ;  Дарія Ребет (дівоче прізвище - Цісик, псевдо в ОУН та УГВР – Вільшинська) (*1913-†1992, Мюнхен) — визначна політична і громадська діячка, публіцистка, за фахом правник. Голова Політичної ради ОУН за кордоном (ОУНз) (1979–1991), дружина професора  Лева Ребета; Анатоль Камінський (*1925-†2019, Ворвік, ЗСА) — український політичний і громадський діяч, публіцист, професор-правник, голова Політради ОУНз з червня 1991, дійсний член НТШ-А (від 2000); Зиновій Марцюк (*1910-†2007, Мюнхен, ФРН) - головний фінансист, фінансовий референт ОУН, організатор збірок на фонд УПА та на допомогу українським політв’язням; Богдан-Іван Кордюк (псевдо -  «Аркас», «Дік», «Новий», «Сніп») (*1908-†1988, Мюнхен, ФРН) — Краєвий провідник ОУН на західно-українських землях (1932-33), науковець, дослідник, борець за Незалежність України; Роман Ільницький (псевдо - «Кричевський») (*1915-†2000, Ню Йорк, ЗСА) — педагог, маґістр бібліотечної справи, редактор, публіцист, історик, громадсько-політичний діяч, заступник міністра народного господарства в УДП (1941), голова Політради ОУНз;  Євген Врецьона (псевдо - «Беран», «Волянський», «Ґанді», «Ґенко (1)», «Турчин») (*1905-†1975, Базель, Швайцарія) — український громадський та військовий діяч, провідний діяч УВО  та ОУН, член УГВР (1944); Іван Багряний (правдиве прізвище – Лозов’яга) (*1906-†1963, Новий Ульм, ФРН) — український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч;  Омелян Цісик (*1887-†1970) — український літературознавець, освітній діяч, гімназійний професор, батько Дарії Ребет.

Дейчаківські - сини й продожувачі роду...

Тепер трохи докладніше я подам інформації про деяких лікарів, з якими співпрацював св.пам. д-р Микола Дейчаківський в площині своєї професійної, як також громадської діяльності в рамках Українського Лікарського Товариства Північної Америки (УЛТ ПА)   та Світової Федерації Українських лікарських товариств (СФУ ЛТ) та інших громадських, професійних та спортових об’єднань українців на чужині:
Д-р Ахіль Хрептовський (*1920-†1998, ЗСА) — лікар, спортивний діяч та репортер, український громадський діяч діаспори, народився, у родині юриста Петра і Камілії (з родини Антонюків) Xрептовськиx, закінчив гімназію у м.Сяноці. Вищі медичні студії розпочав у Відні, а продовжив у Мюнхені. Отримав докторат з медицини у 1948 році. В молодому віці пан Ахіль, як і Микола Дейчаківський,  був відомий як добрий футболіст українських дружин — УСТ «Україна» (Львів), СТ «Лемко» (Сянок), «УССК» (Мюнхен), СФ «Нассав» (Німеччина), та як лижвар у Перемишлі. В Чікаґо був спортовим коментатором і репортером Українського Спортового Товариства «Леви» і репортером спортивної радіопрограми. Від 1949 року оселився у Чікаґо та відкрив приватну лікарську практику в Норідж, стейт Iлліной. До 1988 року працював лікарем. Від  1982 року — президент Світової Федерації Українських лікарських товариств (СФУЛТ). Меценат, шанувальник, колекціонер українського образотворчого мистецтва. Ініціатор-засновник Українського інституту модерного мистецтва у Чікаґо. Голова Українського Лікарського Товариства Північної Америки (1975-1977). Хрептовський був ініціатором і співзасновником Українського Лікарського Товариства в Австралії та Австрії.

Проф. Борис Андрієвський (*1898 село Безсали тодішнього Лохвицького повіту Полтавської губернії під московською окупацією— †1962, Клівленд, ЗСА) — лікар-хірург, професор, викладач Дніпропетровського (Січеславськго) медичного університету та Львівського медичного університету, фундатор першої в еміґрації лікарні для колишніх військовополонених і втікачів з України в Мюнхені, очільник шпиталю УНРА в Реґенсбурзі. Деякий час провідний політичний діяч Закодонних Частин ОУН, у 1950-их роках - автор відкритого листа до членства ЗЧ ОУН та української спільноти. - Народився в сім’ї священика. Після закінчення Лубенської гімназії здобув вищу освіту на медичному факультеті Харківського медичного інституту у 1926-му році. Згодом працював асистентом, а отримавши ступінь доктора, працював в цьому інституті доцентом кафедри хірургії, після в Харківському інституті удосконалення лікарів (1926-38), згодом професор кафедри хірургії Дніпропетровського (Січеславського) інституту удосконалення лікарів (1938-41), завідувач кафедри хірургії Дніпропетровського медичного інституту (1942), завідувач кафедри й клініки хірургії Львівських медико-природничих фахових курсів (1943), хірург лікарень Відня, Берліна, Мюнхена, Регенсбурґа, Міннеаполіса, Чікаґо та Клівленда (1944-52). У повоєнний час в Західній Німеччині, відкрив у Мюнхені станцію Українського Червоного Хреста — першу на еміґрації лікарню для колишніх військовополонених і втікачів з України. 1946-го, на з’їзді українських лікарів-еміґрантів, було створено Лікарське об’єднання, до якого ввійшов і Андрієвський. Пізніше він очолив шпиталь УНРА в Реґенсбурзі і завідував у ньому хірургічним відділенням. Напрями наукових досліджень: опрацювання і впровадження в медичну практику кровозамінних розчинів, питання хірургії печінки, лікування випадіння та раку прямої кишки, туберкульозного перитоніту та інше. Автор близько 30 наукових праць, переважно українською мовою, в різних царинах хірургії. Перший в Україні написав монографію про інфузійні розчини. Праці виходили в Україні (починаючи з 1926) та за кордоном. Брав участь в громадсько-політичному житті української діаспори.

	д-р Воляник Степан зі своєю дружиною Емілією

На особливу ж, як на мене, згадку заслуговує постать доктора медицини Дмитра Фаріона, кума подружжя Дейчаківських. Похресник Миколи Дейчаківського український бандурист, оперний співак й фаховий лікар-стоматолог Марко  Фаріон (народився 28.03.1962 року в Клівленді, штат Огайо. ЗСА (США)), який наразі проживає у Стерлінґ-Хайтс (стейт Мічиґан), написав мені 18 червня 2018 року коротку записку: «Дякую! (за статтю про д-ра Миколу Дейчаківського) Др Микола Дейчаківський був мій хрестний батько! Його найкращий друг - це мій батько - також член підпілля…». - Пізніше вже, 22.11.2021 року, пан Марко додав: «…У мене дуже мало фотографій разом з Хресним. Є мої хрестини, моє перше причастя, моє весілля (він був Старостою)….».  – Цікавими, як на мене, є ширші біографічні інформації й кума д-ра Миколи та мґр. Надії Дейчаківських д-ра Дмитра Фаріона (*30.10.1921- †21.08.2020), оскільки вони  з д-ром Миколою були дещо пов’язаними з підпіллям ОУН(р) на Рідних Землях  та різними аспектами нашої визвольної справи на чужині. Згідно з інформаціями д-ра Марка Фаріона, -     його батько д-р Дмитро Фаріон народився в Богатківцях, вступив до Тернопільської гімназії, під час  большевицької окупації був учасником підпілля ОУН(р), заарештований нацистами та поміщений у страфляґер в Львові, пізніше був приречений на тяжку фізичну працю. По закінченню Другої світової війни пан Дмитро став українським біженцем, опинипився в Мюнхені  у таборі для переміщених осіб «Ді Пі» таборі на Фраймані. Рівнож навчався у медичній школі в Університеті Людвіґа Максиміліана. Опублікував німецькою мовою фахову працю про пеніцилін, щоб отримати ступінь доктора медицини. Д-р Дмитро пропрацював 50 років доктором медицини в Західній Німеччині, Ню Йорку та Клівленді. В Клівленді усі пацієнти його любили та шанували. Він допомагав усім та найбільше допоміг церкві св. Йосафата та склав пожертви на українську школу. Поміг пожертвою побудувати катедру, де в 1988 році став осідок Пармської дієцезії УГКЦ. Лікував Єпископа Москаля та усіх священників з цих околиць. Блаженіший Мирослав Любачівський також був його пацієнтом, коли ще жив в Клівленді. Також бадав Патріярха УГКЦ Блаженішого Йосифа Сліпого,  коли той перебував в Клівленді. Св.пам. Дмитро Фаріон був кур’єром ОУН(б), пізніше – ЗЧ ОУН,  багаторазово бував в СССР, ніколи разом зі своєю дружиною, а остання поїздка була якраз з його сином Марком, в 1980-ому році, де їх заледве не схопили совєцькі КҐБ-спецслужби. Прикордонники обшукували їх обох понад дві години, прискіпливо перебираючи їхні валізи та зривали каблуки з черевиків д-ра Дмитра, але вони так і не знайшли дисидентську картину, яку той вшив між підкладкою валізи, та мікрофільм, який він засунув під часткові зубні протези. Дружина пана д-ра Дмитра Фаріона - Марія (з дому - Цибик) (*28.10.1925-†06.05.1984) народилася в Надвірній на Прикарпатті, закінчила Бережанську гімназію, в часі першої большевицької окупації Західної України була учасником підпілля ОУН(р), згодом була вивезена нацистами до Третього Райху (Німеччини) на примусову працю. По закінченню Другої світової війни панна Марія також була біженкою й опинилася у таборі переміщених осіб «Ді Пі» в Мюнхені (Фрайман), вступила до місцевого університету та отримала диплом з математики. Разом із Ярославою (Славою) Стецько, допомагала лікувати пораненого заступника Голови Проводу ЗЧ ОУН Ярослава Стецька, працювала в штабі ЗЧ ОУН у Мюнхені при вулиці Цеппелінштрассе. Після переїзду до ЗСА (США), вона працювала у своєму новому будинку в Ню Йорку, потім у Клівленді, як членкиня правління, а потім була очільницею відділу в Клівленді Союзу Українок Америки (СУА). В часі «холодної війни» в 1970-80-х роках пані Марія була т.зв.  «туристкою», відвідувала  нібито родину в Україні та Польщі, але насправді є була кур’єркою по лінії ОУН(б) - ЗЧ ОУН й займалася передаванням самостійницьких матеріалів, інформацій, готівки для українських патріотів та підпільно вивозила «із-за залізної завіси» дисидентську літературу, твори українських мистців та заборонену в підсовєцькій Україні інформацію про переслідування та вироки дисидентів-політв’язнів.  Обоє батьків пана Марка – д-р Дмитро і пані Марія Фаріони  за свою небезпечну працю та жертовну діяльність були нагороджені медалями особисто Ярославом Стецьком від імені Проводу ЗЧ ОУН та Антибольшевицького блоку народів (АБН)  за їхню відданість українській справі та відвагу. До речі, у 2004 році, я, працюючи у приватному архіві св.пам.Зиновія Марцюка (псевда в підпіллі ОУН(р) - ОУН на УЗ  - «Омелян», «Улас») (*1910-†2007, Мюнхен, ФРН), - громадського діяча, фінансового референта ОУН на Українських Землях, організатора збірок на Фонд УПА на чужині, що знаходився тоді у його мюнхенському помешканні, віднайшов направду рідкісну світлину пізнішого провідника Закордонних Частин ОУН і Антибольшевицького блоку народів (АБН) Ярослава Стецька (*1912-†1986), видатного українського політичного та військового діяча, Голови Українського Державного Правління (1941), й зрештою – гімназійного приятеля З.Марцюка. Світлину було зроблено майже відразу після операції, що її успішно провів приятель д-ра Миколи Дейчаківського, знову ж таки - мій земляк професор Борис Андрієвський. До речі, на цій фотографії за провідником Ярославом Стецьком в центрі згаданої знимки стоїть його майбутня дружина Ярослава (Слава) Йосипівна Стецько (уроджена - Ганна Йосипівна Музика) (*1920-†2003) – громадсько-політична діячка, журналістка, співорганізаторка підпільного Українського Червоного Хреста УПА, жіночої мережі та Юнацтва ОУН(р), Антибольшевицького блоку народів (АБН), очільниця ОУН(р) (1991-2001) й перша лідерка партії Конґрес Український Націоналістів (КУН), з якою я разом з іншими науковцями зустрічався в 1997 році у Мюнхені в знаменитому будинку при Цеппелінштрассе,67.- До речі, подружжя Стецьків, як і Дейчаківські, також доводилися кумами панству Фаріонів, - пан Ярослав Стецько був хресним батьком старшого сина  Марії та Дмитра – Юрка, який народився у 1950-ому році. Відомо, що подружжя Ярослав і Слава Стецьки  майже щороку прибували до США, аби відвідати  панство Фаріонів, після ж політичного скритовбивства агентом КҐБ Б.Сташинським Голови Проводу ЗЧ ОУН Степана Бандери, вони бували за океаном вже  під псевдами «Данів» або «Данків». - Подейкують, що вже після того, як у підсовєцькій газеті «Известия» згадали про д-ра Дмитра Фаріона, який разом з пані Марією були батьками п’ятьох дітей, як про «емісара бандерівців», - то він нібто приобіцяв своїй  дружині більше ніколи не буде повертатися до СССР.  До речі, батько пані Марії Фаріон – поручник 2-ої Дивізії УНА Онуфрій Цибик, як писав мені олись д-р Марко, «…провадив Бережанську сотню та переплив Ельбу та здався американцям. Ті, що під ним служили, мали добрі згадки про нього. Вони всі еміґрували пізніше,  але американці мого дідо репатріювали. Мама довший час не знала де він - чи загинув, чи на Сибіру?. Аж в 1973 році дали нам знати через польський  уряд (бо мали ще хату в Ярославі),  що «совєти» його розстріляли ще у 1945 році….». - Сам  же похресник д-ра Миколи Дейчаківського лікар за фахом Марко Фаріон вивчав бандуру та спів у полтавця з походження, направду леґендарного бандуриста, композитора та музичного керівника й дириґента українського хору бандуристів Григорія Кутастого (*1907-†1984), місце Вічного спочинку якого я відвідав та вклонився його світлій пам’яті на Саут Бавнд Бруці (Н.Дж.) у травні 2016 року. – Д-р Марко Фаріон навчався в Університеті Кейс Вестерн Резерв, де здобув ступінь бакалавра хімії. Його вчителем з вокалу був Ґретхен Гарнетт. Він також вивчав мистецво співу у Клівлендському інституті музики разом з Реубеном Кепліном та Робертом Пейджем. Пізніше М.Фаріон закінчив  вищу школу стоматології Університету Кейс Вестерн Резерв й здобув ступінь доктора стоматологічної хірургії. Натепер - він знаний стоматолог, який практикує в стейті Мічиґан. - Марко Фаріон писав до мене в різний час: «…Цікава Ваша стаття. Також цікаво, що Г.І.Бажул майже точно рік старший від Г.Т.Китастого. Обидва спілкувалися з Штокалком. Китастий похований недалеко від Зіновія Ш(токалка) в Баунд Бруці. 24.01.2018». - «…Я й Івана Яціва (того, що намалював дружній шарш на художника Михайла Дмитренка) знаю. Чудовий графік…». - «…Є і інші платівки з мистецтвом Дмитренка - Дівоча Капеля і інші. Пошукаю… Тут ще дві пластинки з мистецтвом Дмитренка. В мене є власна колекція пластинок бандуристів - знайду «подвійні» та вишлю Вам. Знов я є поза хатою...- 02.02.2018»… - «Я з батьком навіть перевіз картину (художник політв’язень) у 1980 році, ми сховали поміж шарами своєї валізи, світлина з цієї картини було опубліковане на обкладинці одного з чисел журналу «АБН», що ним опікувався Голова АБН, Голова Проводу ЗЧ ОУН св.пам. Ярослав Стецько, а по його смерті – Слава Стецько… Пані Слава була чудовою людиною… Я викладав на кобзарському курсі при УВУ у Мюнхені в 1990 році…».

Дейчаківський, пан Юрій в часі служби на атомних підводних човнах ВМС США

У розділі своїх споминів п.н. «Хрестний вогонь» св..пам. Микола Дейчаківський, згадує майже їх усіх, бо знав і співпрацював з ними - «…Для мене М.Лебедь був ще з часів процесу Пєрацького, а потім як провідник ОУН — Рубан леґендарною постаттю. Перший день я провів з трепетом, бо він мав репутацію «твердого» і вимогливого провідника, якого поведінка і зовнішність не була дуже притягаюча. Та в ближчім контакті показалося, що він аж ніяк не був страшний, навпаки, мав почуття гумору і виказував зацікавлення людьми, з якими він працював. І хоч він не посідав надзвичайної харизми, не був пориваючим бесідником чи глибоким інтелектуалістом, зате, наскільки я знаю, то він вмів організовувати роботу і завжди окружувався розумними людьми і давав їм змогу себе виявити в роботі… І так на відносно довший час Братислава була осідком ЗП УГВР. Деякі члени групи дістали відрядження до інших осередків, де були скупчення українців. У ту пізню годину нацистська Німеччина змінила дещо політику до народів Східньої Европи, було пожвавлення Власівського руху, а також появилася нова українська політика. ЗП УГВР побачило можливість добитися звільнення членів ОУН, які сиділи в німецьких концентраційних таборах. Багато часу і зусилля та матеріяльних ресурсів було витрачено, щоб подати їм матеріяльну допомогу. Відбувалися поїздки різних представників до Кракова і Берліна. Щоб осягнути ту ціль часом занедбувалися й інші акції, що інколи викликало критику деяких членів групи… У Відні тоді була майже вся група Охримовича, в якій була і моя сестра. Один із завдань цієї групи, наскільки мені було відомо, було шукати контактів з західніми групами протинімецького резистансу. Як я вже зазначував у вступі, я не міг бути поінформований про всі справи і пляни нашого руху чи нашого представництва з огляду на конспіративний характер роботи і моєї обмеженої функції в ній. Та все таки з особистих спостережень та принагідних інформацій було мені видно, що слабим пунктом нашої визвольної політики були якраз зовнішні зв’язки, а особливо брак контакту з аліянтами. Наскільки мені було відомо, то через якийсь час працювала в Карпатах радіостанція, але на скільки вона інформувала зовнішній світ про існування, мету та розмір нашої визвольної боротьби, про це здається ніхто не міг би з певністю відповісти. Мені невідомо, які спроби нав’язання контактів з Заходом були роблені перед виїздом Закордонного Представництва УГВР. Вправді я чув, що один чоловік їздив в Італію і нав’язав був контакт з італійськими партизанами, але в загальному можна б сказати, що якихось солідних зв’язків не було. А події чимраз більше котилися в тому напрямі, що ті зв'язки ставали конечністю і треба було їх робити за всяку ціну…-  Здається, маючи це на увазі, десь з початком листопада мене сконтактовано у Відні з другом Макольондрою, і ми виїхали через Інсбрук у Форальберґ на прослідження швайцарського кордону. Про Макольондру я чув час від часу від членів нашої групи, напівлеґендарні розповіді про його різні поїздки від Донбасу до Італії на подібні, як мої, документи. Виглядало, що в тих ділах він був майстер, а я мав бути його учнем і помічником. Ми засіли у Відні до ваґону першої кляси в повному комфорті. Макольондра (Євген Стахів) був дуже балакучий і приємно було слухати про його різні пригоди. Ми мали зі собою прохарчування і при першій нашій перекусці я завважив, що більше раціонально для мене було ділити наші порції, а не ставити на «спільний стіл», як це було зроблено перший раз. Бо хоч він при їді весь час говорив, то все зі «стола» так скоро зникло, що я залишився з вражінням з його розповідей, але з голодним шлунком. В Інсбруку ми пішли до ресторану і хоч він пропонував взяти спільну велику яринову салату, то я катеґорично відмовився від одної великої, зате ми замовили дві малі. Нашими контактами у Форальберґу були посол Болюх у Гогенемсі і Микола Семанишин у Дорбірні. Спочатку ми стрінулися з послом Болюхом, як теж з його сином і ще кількома студентами з Відня, між ними з моїм будучим кумом Ахілем Хрептовським… - В кінці грудня мене закликали до нашої «головної кватири» у Братиславі, де я дістав інструкції і доручення такого змісту: наша референтура зв’язків нав’язала контакт з французьким резистансом у Відні. Ми взяли на себе завдання перевести двох членів до Швайцарії, де вони мають увійти в контакт з французькими урядовими колами. Переведення їх через кордон дасть нам марку леґітимности і допоможе дістатися до аліянтських чинників за їх дорученням. Зі собою ми будемо мати меморіяли у французькій та англійській мовах, які вияснюють ґенезу, мету, програму, засяг і методи нашого визвольного руху. Передавши меморіяли аліянтським представникам, ми залишаємося у Швайцарії до дальшої диспозиції. Доручення це має виконати нас двох, Макольондра і я. В разі арешту німцями старатися знищити меморіяли, не видати ні людей, ні організації, а у безвихідному становищі покінчити зі собою… - Скоро після того я виїхав до Відня, де велися остаточні підготування для цеї місії. Макольондра був десь біля Інсбрука, так що всі технічні справи впали на мене…. День виїзду назначено на 15 січня 1945 р…- Врешті прийшов день виїзду. Макольондри не було і мені сказали, що він поїде прямо до Гогенемсу, де ми маємо стрінутися. Я забрав зі собою тільки найбільш конечні речі, які вмістилися в малий наплечник і портфель. Зате мої французи прийшли на назначене місце досить поважно обтяжені. Він мав великий, тяжкий наплечник, випаковану течку, валізку і підручну торбу для жінки. Як показалося пізніше, вони забрали зі собою різні меморабілії включно з колекцією ляльок. Не було змоги зредукувати вже баґажу і, хоч я не був дуже з того задоволений, ми всіли на поїзд і без пригод заїхали до Гогенемсу. Там винайняли дві кімнати в готелі, а на другий день я зв’язався з Миколою Семанишином в Дорбірні і з п. Болюхом. У висліді розмов виходило, що одинока можливість переходу кордону є в Гогенемсі. Рівнобіжне до кордону йшла дорога, якою майже щоденно проходжувався посол і згідно з його інформаціями кордон є якийсь кілометер на захід і з тої дороги можна бачити стежку, якою проходять прикордонні патрулі. Якщо пройти ту стежку незауваженим пограничниками, то кордон перейдений — і дана особа вже у Швайцарії. Я пройшовся з послом по тій дорозі й оглянув ситуацію. Проблемою виглядало тільки те, що між дорогою і кордоном було чисте поле, покрите снігом і не було жодних ні дерев ні горбків, за якими можна б скритися… - Ми були готові до переходу. На жаль, Макольондри не було і я рішив чекати, поки він не з’явиться. Ані я, а тим більше мої супутники не були з того задоволені, бо ми кожночасно наражувалися на контролю. Крім того вони покинули роботу й мешкання у Відні і боялися поліційного розшуку…». І далі - «…У Відні я зарепортував свою поїздку Ребетам, що теж піднесло їх на дусі і дало надію, що хтось добереться до нас з допомогою. Я згадав теж про проф. Цісика. Показалося, що той професор це батько п. Дарки Ребет і що нам треба його якось вирвати з рук «русскіх». Через день ми обидва з Левом Ребетом вибралися до Братислави — кордон пройшли ми вранці. На мості, через малу річку, що була кордоном, вартового ще не було. Ми сіли на поїзд і за годину були вже у Братиславі… З тими документами ми пішли на адресу, де були Цісики. Я стежив за рухом на вулиці, а Ребет ішов у хату. Цісики скоро зібрали найбільш потрібні речі і ми непомітно зникли з тої хати і подалися на станцію. Над вечором ми їх троє завантажили на швидкий поїзд на Прагу і розпрощалися, бажаючи їм щасливо добитися до Пільзна. Пізніше з радістю довідалися ми, що їм це пощастило. З душевним задоволенням, що вдалося нам викрасти три душі з рук ворогів, ми на другий день щасливо пройшли кордон і принесли ту щасливу вістку про її батьків Дарці Ребет….».

Українське Лікарське Товариство Північної Америки (серед лікарів полтавець із села Безсали  проф.Борис Андрієський, д-р Микола Дейчаківський, д

Цікавою є також пригадка зі споминів д-ра М.Дейчаківського, що «..у Відні тоді була майже вся група Охримовича, в якій була і моя сестра. Один із завдань цієї групи, наскільки мені було відомо, було шукати контактів з західніми групами протинімецького резистансу…». Ймовірно, що це була пізніша педагогиня, поетеса, драматургиня, громадська діячка, членкиня-кореспондент НТШ-А, членкиня Об’єднання українських письменників «Слово» та Асоціяції українських журналістів – Стефанія Гурко (дівоче прізвище – Дейчаківська), яка писала під псевдами - Софія Самотинська, Генадій Ґвинт, Солоха. Вона народилася за кілька років після народження свого брата Миколки - 13 лютого 1924 року  також у прикарпатському селі  Ямниця, поблизу Станиславова. Пані Стефанія закінчила Станіславівську гімназію (1943), потім - педагогічні курси в Коломиї. Учителювала в Яблуниці (1943-1944). Навчалася на філологічному факультеті Сорбонського університету (Париж (1946-1948). В часі Другої світової війни еміґрувала на Захід: Австрія (1944-1946), Франція (1946-1947), Західна Німеччина (1947), Австралія (1948-1956), Канада (від 1956). Працювала у відділі замовлень бібліотеки Торонтонського університету (1963-1989), весь час беручи активну участь у громадському житті. Авторка поетичних збірників «Три джерела» (1989), «Співуча тиша» (1994), «Метастази міста» (1994), «На відчутності межі» (1996; усі — Торонто), драматичної поеми «Заповідь віків» (Тернопіль, 1999); гумористичної книжки «Каламбури, пародії і посмішки» (Торонто, 1996); сатиричних і драматичних творів, віршів, статей, нарисів, перекладів, які публікувала у часописах закордонної України «Сучасність», «Нові дні», «Новий шлях», «Гомін України», «Наше життя». Її п’єсу «Одужання» з великим успіхом ставив у Канаді молодіжний драмгурток «МУЗА», а п’єсу-одноактівку «Ах, ті діти!» відзначено другою нагородою на конкурсі Союзу українок Америки.

Дейчаківський, пан Микола (молодший)

У д-ра Миколи Дейчаківського немає окремих спогадів про його ув’язнення німецькими нацистами, про це немає, зокрема, й у грубшій книзі, яку зредаґував Михайло Г.Марунчак, що її видала у 1990 році Світова Ліґа Українських Політичних В’язнів  (Вінніпеґ-Париж-Мюнхен-Ню Йорк-Дітройт-Торонто) п.н. «В боротьбі за Українську Державу. – Есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни», яка налічує 1294 сторінки тексту,  однак на с.1276 є світлина з підписом «Микола Дейчаківський – Бреґенц, Відень». Відомості ж про ув’язнення та жахливі умови перебування у тюрмах знову ж таки знаходимо лише у загальних споминах д-ра М.Дейчаківського (етапи поневірянь - тюрма в Бреґенці - карний табір в Лянцендорфі - внутрішня тюрма табору Schutzhaft - загальний табір Arbeitslager): «…- Ні 17, ні 18 січня Макольондра не з’явився і ситуація настала напружена і досить критична. Я міг був без більших комплікацій закинути плян і вернутися до Відня, але мої супутники мали за собою «попалені мости» і їм відвороту не було. Тому то я рішив вечором 18 січня 1945 року переходити кордон…-  Пополудні нас перевезли до тюрми в Бреґенці. Нас розділили і мене посадили в келію, де був уже один словінець і один італієць. Келія була досить чиста, кожний мав своє ліжко і було досить тепло. Харч був скупий, але можливий… Наступного дня взяли нас на транспорт і відвезли до карного табору в Лянцендорфі і посадили у внутрішній тюрмі у таборі (Schutzhaft). Це був барак з двома величезними залами (біля 200 в одній залі). Житлові умови були жахливі: переповнення, бруд, паразити, люди спали, де хто міг на долівці, збиті, як оселедці, долівка в більшості була мокра. Як тільки вночі гасилося світло — починався марш до кльозету. Щоб туди пробитися, часто люди наступали на тих, що лежали на підлозі і намагалися заснути, зчинялися крики, а часто доходило до бійки. Склад в’язнів — більшість чужинців різних національностей, велика більшість сиділи за порушення робочої дисципліни, спробу втечі, крадежі, бійки й інші більші чи менші кримінальні проступки. Деяких брали з в’язниці до роботи, але більшість сиділа бездіяльне. Загальний табір був т.зв. Arbeitslager і там усі працювали і мали більше свободи руху. У Шуцгафті сидів найгірший і найнебезпечніший елемент. Прохарчування було дуже погане. Два рази в день виводили нас на двір, ставили в чергу і ми одержували кусок хліба і черпак юшки з необираної картоплі. Як вони тоді смакували! Через довгий час, вже по виході з тюрми, мені дуже смакувала бараболя в лушпині. Ці жахливі умови з багатьох людей поробили прямо звірів, які кермувалися тільки інстинктом і їхнім життєвим девізом було за всяку ціну роздобути щось з’їсти і закурити. Тут було дуже ясно, як низько в таких умовах може впасти людина.  При розподіленні тої юшки і харчів часто охоронці були садистами і знущалися над в’язнями, чи може і по неволі мусіли вживати тих палок, бо інакше неможливо було вдержати сякого-такого порядку. Бо зголодовані в’язні намагалися ще раз пропхатися в чергу в надії на другу порцію і зчиняли нелад і хаос. Я ще й досі не знаю, з якою метою нас вислали до Лянцендорфу. Чи на те, щоб ми, доки не почнеться слідство, не були у Відні, де може ми змогли б якось зконтактуватися з людьми назовні — можливо. Але більш правдоподібно, що післали нас на те, щоб нас зшокувати і «зм’ягчити» на слідство….». - Принагідно згадати, що з друку вийшло перевидання інших спогадів Миколи Дейчаківського, також окремою книгою, яка  має назву «Зв’язковий. Футбольні спогади Мука» (Мук – прізвисько автора). Ще в 1997 році вона з’явилась як частина автобіографії Дейчаківського «На визвольних стежках Европи» і окремим виданням вийшла вперше.

З ліва до права - Марко Фаріон, Олег Махлай, Микола Дейчаківський (мол), 1990 рік

На довший час моїм американським респондентом став інший лікар, середній син д-ра Миколи Дейчаківського та Надії Дейчаківської (з дому – Воляник), зять професора д-ра Леоніда Мостовича, - др. Юрій Дейчаківський, який народився 27 квітня 1957 року у місті Клівленді, стейт  Огайо (ЗСА) (США).  Пан Юрій 1975 року закінчив Українську католицьку шкоду св.Йосафата та середю школу св. Ігнатія в Клівленді, згодом студіював біометричну інженерію у Клівлендському університеті, 1982 року здобув ступінь маґістра з біометричної інженерії. Під час студій (1978-79)  він проводив науково-інженерні досліди зі штучним серцем, 1979-1981 роках досліджував пульмонарний механізм виміни газів при астмі та інших комплікаціях Медичні студії закінчив у Колюмбуському університеті штату Огайо, де у 1984 році одержав диплом доктора медицини. Юрій відбув інтерншип у Бетезда морському шпиталі, протягом трьох років (1985-88) служив лікарем в американському підводному флоті у Норфолку (штат Вірджінія). (Цікаво, що приблизно в цей же час на атомних підводних човнах, які належали до 7-ої дивізії 9-ої екскадри АПЧ, але Союзу ССР у Заполяр’ї, проходив службу офіцером – командиром групи автоматики ядерного реактора і я, автор цього допису Олександр Панченко). Пізніше пан  Юрій відбув резидентуру з внутрішньої медицини у шпиталі ім.Джорджа Вашінґтона  (1988-89), з кардіології (1989-93), з інвазійної кардіології (1993-94) у Мерілендському університетському шпиталі Балтимору.  Згодом працював лікарем-кардіологом (загальний і інтервеціональний) у приватній групі Бетезда.  Доктор Юрій Дейчаківський – також член УЛТ ПА та кількох американських медичних товариств. Автор багатьох публікацій в журналах «Respiration», «American Heart Journal», JACC «Circulation», «New England Journal of Medicine». Пан Юрій від 1984 року одружений з Іриною з дому Мостович. Подружжя має трьох синів: Данила, Дениса й Дмитра. З д-ром  Юрієм Дейчаківським ми листуємося вже понад вісім років поспіль. Він, серед іншого,  часто інформує мене про родини моїх земляків-полтавців:  «Пане Олександре, повідомляю, що Zori Harabatch. Це внучка Аверкія Гончаренка. Вона моя подруга на Facebook  31.01.2013». -  «Дякую. Зараз, - ні (не планую їхати до України), але надіюсь через кілька років, ще хочу відвідати Полтавщину і Холодний Яр. - 12.08.2013». - «Професор Борис Андрієвський - був другом мого Покійного тата. Його донька Ольга - професор історії в Канаді. Її можливі контакти… Вона також член редакції  «Україна модерна».  - «…Чи Ви в контакті з донькою професора Бориса Андрієвського - Олею? Моя Мама (не має світлин та інформацій), всі інші знайомі померли. Мені було 5 років у 1962 році. Не знаю чи Клівлендський архів би мав це. Може, його донька Б.А. би могла Вам допомогти. 19.03.2013 року». -  «Дякую Вам за спогад нашого Тата. – 10.12.2015 року», - «20 до 30 травня я буду в Мюнхені і в Інсбруку. – 04.05.2016 року». - «7-ого вересня будемо в Полтаві. – 01.09.2017». -  «Дякую (за запрошення), але тісний графік не дасть можливості поїхати в Лохвицю,  лише міг з роботи звільнитися на два тижні, маршрут лише один день в Полтаві, тоді далі в Черкаси (Холодний Яр). – 01.09.2017». - «З Полтави до Черкас, нас на цілий день буде супроводжувати Микола Шпак. Прикро, що не зустрінемось. Надіюсь що прийде нагода ще колись... 01.09.2017 року». Д-р Юрій Дейчаківський, як колись і його батько, завжди й повсякчас допомагає нашому народові в теперішніх тяжких умовинах жорстокої московської-української війни, розв’язаної путінським Кремлем. У репортажі Катерини Олексенко  «Свій до свого» від  12 листопада 2020 року, є коротка згадка про його жертовну працю «…200 тонн медобладнання на майже 4 мільйони доларів: як українські експати у США сьомий рік підтримують лікарні на батьківщині… До збору коштів на першу доставку долучилися колеги, друзі, друзі друзів та безліч знайомих. З кожної хати нитка — сироті свитка. Влаштовували акції, продавали сувеніри у Посольстві України у США. Одним із великих меценатів проєкту став Юрій Дейчаківський — народжений у родині українських емігрантів лікар-кардіолог із Клівленда, Огайо — за останні два десятиліття пожертвував близько пів мільйона доларів на різноманітні проєкти допомоги Україні….».

	Дейчаківський, пан Орест

Дружина св.пам. д-ра Миколи Дейчаківського мати їхніх спільних синів - Ореста, Юрія та Миколи-молодшого, - пані Надія народилася 15-го грудня 1932 року в Бродах на Львівщині, її мама Емілія була  вчителькою, батько  Степан Воляник - юристом. В 11 років панна Надія  під час т.зв «Великого Ісходу» разом з батьками покинула Рідний край. Від 1944-го по 1951-ий рік  вона перебувала в Західній Німеччині у таборах переміщених осіб, т.зв. таборах  «Ді Пі», де серед інших замешкало багато українців, переважно т.зв. інтеліґенція. 22 березня 2021-го року пані Надія Дейчаківська (Воляник) писала у своєму листі до мене: «…Скоро розвинулися там школи, молодечі організації, церкви, театральні гуртки, таборові газетки, одним словом – розмаїте культурне життя, хоч тиснулися українців у бувших німецьких військових казармах і з дуже нездоровою але дарованою відживою.  Згадую про це тому, бо ми, молодь (юнацтво)  діставали зі всіх боків, включно з нашими батьками, суперпатріотичне українське виховання. То б то нашим завданням, на будуче, було робити все можливе, щоб розповсюджувати правду про погноблену, оббріхану, знищену Україну, про існування якої майже нічого не знав Західний світ. І такими ми роз’їхалися до різних країн і континентів. У 1951-му році  я приїхала до Америки. Мала я виїмкове щастя одержати стипендію  від Світового товариства «Pax  Romana» на студії в коледжу у штаті Массачусетс. В короткому часі  використовувала кожну нагоду (студентські клюби , уроки історії, особисті розмови і т.п.), щоби «ширити правду» про Україну. В 1955-му році одружилася з Миколою Дейчаківським.  За кілька років  з’явилися на світ наші три сини – Орест, Юрій і Микола. Сімейне життя не перешкодило  продовжувати ту саму місію… Вже 57 років я є активною членкинею Союзу Українок Америки – не пам’ятаю такого часу, щоб я не мала якогось діловодства. Для прикладу, з моєї  ініціятиви створено гурток охочих жінок, т.зв. «штафета», де писали ми (чи телефонували) до газет чи інших медія – щоби з місця спростовувати фальшиву інформацію щодо України (а це  були 60-ті і 70-роки минулого століття). Інша ініціятива – щорічна культурна подія – Виставка українських мистців запрошених з інших міст Америки, Канади. Не буду всього переповідати, бо тут не місце, але мушу однак згадати про свою «велику перемогу» у боротьбі за національність скульптора А.Архипенка. Найдостовірніше (тоді) у світі джерело інформації була «Encyclopaedia Britannica». яку перевидавали кожного року.  Національність славного скульптора була подана «росіянин», «русскій», а точніше – «москвин».  Я розшукала потрібну документацію (що не було так просто зробити) і вислала спростування до редакції. У наступному виданні було подано  – «Архипенко: український скульптор»! Треба розуміти, що в тих роках навіть освічені американці не мали поняття – при кожній нагоді – треба було вияснювати, що Росія (Московщина) і Україна - це зовсім не те саме. Аж після Чорнобильської аварії – потроху почали пересічні люди розуміти цю велику різницю. - Мій муж, Микола, підтримував мене у будь-якій громадській роботі. Сам він був так само заанґажований у різних громадських заходах і проєктах. Обидвоє ми завзято  працювали під час кількарічної кампанії, щоб зібрати (від бідних еміґрантів) кілька потрібних мільйонів долярів для встановлення 3-ох катедр Українознавства у Гарвардському Університеті. (І як це виплатилося! Нарешті вчені-науковці-історики зрозуміли, що домінантна русофільська, імперіялістична історіографія – щодо України та  інших підкорених народів – була наскрізь фальшива(!). Це тільки кілька прикладів, - а можна написати цілу книгу, як подумати про нас усіх, еміґрантів «післявоєнної хвилі»,  людей подібних до нас з Миколою, і наші зусилля,  щоб робити все можливе для допомоги рідній нам землі. Ще кілька біографічних даних:   після одержання ступеня бакалавра (закінчення коледжу) і після народження наших синів – я  ще повернулася до науки і здобула  «Master’s Degree» – маґістерку з бібліотекознавства, і працювала як професійний бібліотекар 29 років у потужній системі  Клівленду й околиць. Там було багато можливостей інформувати про ситуацію в Україні, що я й робила….».

Автор допису Панченко, др.Олександр при місці Вічного спочинку маестро Григорія Китастого, Саут Бавнд Брук (Н.,Дж., ЗСА), - 2016-ий рік

Принагідно згадати, що батько пані Надії Дейчаківської доктор права Степан Волинець прожив довге, активне й дуже плідне життя, - він відійшов у Вічність 2 липня 2013 року, на 106-му році життя, був довголітнім приятелем та меценатом Фундації Українського Вільного Університету (УВУ), cпівфундатором Літературного Фонду при Фундації УВУ. – Народився св. пам. д-р Степан Воляник 8 січня 1908 року в Конюшкові біля Бродів, в Україні. Фундація УВУ подала інформації, що ще у довоєнні роки Степан Воляник провадив адвокатську і педагогічну діяльність. У 1944 році, коли совєтські війська захопили Тернопіль, родина Степана Воляника — дружина Емілія й двоє маленьких дітей — залишила рідну землю й через Словаччину помандрувала на Захід. Перебували в таборі у Байройті, Баварія, потім переїхали до Лянсґуту, відтак — до Шляйсгайму, в передмісті Мюнхену. Звідти, наприкінці серпня 1951 року, виїхали до США. 4 вересня 1951 року Степан Воляник з родиною прибули до Ню Йорку. Переїхали до Балтимору, а через рік — до Клівленду. Після шестирічної праці на автозаводі Форда, скінчив у Клівленді школу бібліотекознавства й інформації. Одержав працю в Болдвін-Валес-коледжі у Берії, Огайо. Керував відділом інформації. У 1977 році вийшов на емеритуру. Д-р С. Воляник був активним діячем Шкільної Ради та авторитетним педагогом у Школі Українознавства. Разом з дружиною Емілією і подружжям Теодора і Софії Швабінських уфундував постійний Літературний фонд при Фундації Українського Вільного Університету в сумі 100 тисяч долярів. З відсотків цього Фонду кожного року, згідно з рішенням жюрі цього Фонду, призначається чотири премії авторам за найкращі твори з україністики. Дійсно, життя й діяльність  св. п. Степана Воляника є зразком патріотизму, щирої любови й відданости до нашої рідної Батьківщини — України. Похоронні відправи, як подала Фундація УВУ, відбулися 6 липня 2013 року в Катедрі св. Йосафата в Пармі, Огайо. Похований на українському цвинтарі свв. Петра і Павла в Пармі. Залишилися в смутку: доньки  – Надя Дейчаківська,  Марта Віґанд; внуки  – Орест Дейчаківський з Орисею,  Юрій Дейчаківський з Іриною,  Микола Дейчаківський з Оксаною; правнуки  – Наталка, Данило, Денис, Дмитро, Адріян, Христина і Ніколька Дейчаківські, Роман Стельмах; племінниці  – Ольга  Демянчук з родиною, Лідія Вирста з родиною, Мирося Голубець з родиною, Надя Чемеринська з родиною, Галина Стельмах-Фарел; племінники – Іван Шарун, Остап Швабінський з родиною, Орест Швабінський,  Олег Воляник з родиною, і дальші свояки в Україні, Канаді й Америці.

Старший син св.пам. д-ра Миколи Дечаківського-старшого та мґр. Надії (з дому – Воляник) -  Oрест Дейчаківський (англійською мовою - Orest Steven Deychakiwsky) наразі є експертом Української Асоціації Американістики  (The Ukrainian Association for American Studies). Освіту він здобув в Університеті Нотр-Дам (стейт Індіана) та Джорджтаунському університеті (Вашинґтон, округ Колумбія) за спеціальністю «Міжнародні відносини та управління».  До речі, ще будучи студентом пан Орест Дейчаківський співпрацював, як і його молодший брат Юрій, зі знаменитим українським видавництвом «Смолоскип», яке було засноване українськими еміґрантами в місті Балтимор (ЗСА) й назване іменем полтавця з походження, мого земляка Василя Симоненка. Першою книжкою, яка з’явилася друком у видавництві «Смолоскип», була книжка Осипа Зінкевича, з яким я двічі зустрічався в офісі видавництва у м.Києві при вулиці Межигірській десь у 2000-их роках – п.н. «З ґенерації новаторів: Світличний і Дзюба» (1968). Після здобуття Україною Незалежности це видавництво перенесло свою діяльність в Україну, а раніше, у ЗСА (США),  «Смолоскип» видавав дисидентську і правозахисну літературу, а також твори українських письменників, репресованих совєцьким режимом. Це були в основному твори українського Самвидаву й твори українських письменників, заборонені в підсовєцькій Україні. В роках 1968–1990 було видано збірки поезій багатьох авторів, брошури українською і англійською мовами про українських політв’язнів,  «Смолоскип» опублікував також ряд книжок англійською мовою: вірші Олени Теліги, листи українських жінок-політв’язнів, 6 і 7-8 випуски самвидавного «Українського вісника», бюлетені Української Гельсінкської групи, збірку свідчень на Міжнародних Сахаровських слуханнях, збірку документів Української Гельсінкської групи, енциклопедичний довідник про тисячоліття християнства в Україні, довідник про українських олімпійських чемпіонів, енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні: 1960-1990». Пан Орест Дейчаківський, як, до речі, й обидва його брати Юрій та Микола вільно володіють українською мовою. Пан Орест протягом від 1981-го по 2017-ий рік працював в Комісії США з безпеки та співробітництва в Европі (Гельсінська комісія), - незалежній урядовій агенції ЗСА (США). Упродовж терміну роботи в Комісії сфера повноважень О.Дейчаківського включала відповідну проблематику, яка була насамперед пов’язаною з Україною, Білоруссю, Болгарією, як також іншими країнами-учасниками ОБСЄ. До моменту розпаду СССР в рамках роботи в Комісії США він займався питаннями еміґрації з Союзу ССР та Румунії, а також темою політичних в’язнів та прав людини в  совєцькому союзі.  В часі роботи в Комісії пан Орест Дейчасківський був членом офіційних делеґацій США на багатьох конференціях та засіданнях ОБСЄ та її попередника, Конференції з безпеки та співробітництва в Европі. Працював у якості спостерігача на майже трьох десятках виборах у дев’яти країнах, переважно як член делеґацій США до міжнародних спостережних місій на виборах Парламентської Асамблеї ОБСЄ. П.Орест очолював або ж асистував під час підготовки законопроєктів, резолюцій, промов до Конґресу США. Він є автором численних публікацій, зокрема, виданих в рамках Гельсінської комісії, статей та виступів на міжнародних форумах. В рамках своєї діяльності неурядових організацій тривалий час він був членом правління та президентом «Вашинґтонської групи», свого часу найбільшої українсько-американської фахової організації. Насьогодні п.Орест Дейчаківський - Співголова Трансатлантичної цільової групи щодо України, а також є старшим консультантом Американсько-української бізнесової ради та постійним автором рубрики «Focus on Washington» «Українського щотижневика». Орест Дейчаківський є кавалером українських державних нагород - орденів «За заслуги» ІІІ-го ступеню та Ярослава Мудрого V-го ступеню (2021) та численних премій і відзнак Міністерства закордонних справ України а також Посольства України в США. О.Дейчасківський - лауреат премій багатьох організацій, які взаємодіють з Україною та працюють в сфері американсько-українських відносин, а також по лінії білорусько-американської діаспори.  в ексклюзивному інтерв’ю Укрінформу відповів колишній політичний радник Гельсінської комісії США, нині незалежний експерт Орест Дейчаківський, який має 35-річний досвід роботи в американському Конґресі та є впливовим представником української діаспори у Вашинґтоні, говорив: «...З 1980-х років, коли я почав працювати в Гельсінській комісії, й до набуття Незалежності Україна в американському політичному світі й особливо в адміністрації була до певної міри «терра інкогніто». Вона розглядалась як колонія Радянського Союзу, і навіть Держдепартамент США намагався особливо не вникати, хоча час від часу звертав увагу на порушення прав людини. Але ідею вільної України надзвичайно відстоювала українська діаспора та її друзі в Конґресі, особливо в Гельсінській комісії. Наприклад, тоді була актуальною підтримка з боку США Української Греко-Католицької церкви, яка на той час була нелегальною та піддавалася репресіям, а також Української Автокефальної Православної церкви. Приймалися резолюції, заяви, проводилися слухання, висловлювалася критична позиція на зустрічах із радянськими чиновниками. Такий був тиск. Коли почалася «гласність» і «перебудова», багато питань було знято. Тоді була випущена велика кількість політв’язнів, леґалізована Українська Греко-Католицька церква, відбулися й інші зміни. Я був долучений до написання резолюції в Конгресі в 1991 році, яка закликала Америку визнати незалежність України та почати надавати допомогу. Зараз, можливо, це не виглядає чимось важливим, але на той час це було надзвичайним кроком із боку США. Держдепу це не дуже подобалося, але Палата представників і Сенат зробили свою справу. Це означає, що Конґрес не тільки протягом останніх трьох років війни підтримує Україну, це відбувалось навіть у період до її незалежності, багато в чому завдячуючи українській громаді. Після набуття Україною Незалежності все змінилося кардинально. Тепер Україна має насправді багато друзів і підтримку як у Конґресі та адміністрації, так і в експертних установах, в неурядовому секторі. У 2014 році Конґрес протягом восьми місяців прийняв одразу два закони по одній державі - Україні. Це був нечуваний для американської законотворчості факт. Водночас, як людина, яка знайома з усією еволюцією українського питання, я можу сказати, що підтримка з боку Конґресу була завжди потужною. Особисто я вважаю, що Україна не має у світі кращого друга ніж Америка….».

	Дейчаківські... вже далекий 1995-ий рік

Найменший син св.пам. д-ра Миколи Дечаківського та мґр. Надії (з дому – Воляник) -   Микола Дейчаківський (молодший)  народився 23 січня 1959 року в місті Клівленді ЗСА (США).  В молоді роки, як, ймовірно, і його старші брати Орест та Юрій, був також членом Пласту, закінчив школу українознавства «Рідна школа».  Із історії цієї станиці Пласту відомо, що  «…юнаки й юначки створили юнацькі курені, а саме 17-ий курінь УПЮ-ів ім. Байди Вишневецького й 28-ий курінь УПЮ-ок ім. Княгині Ольги. Юнаки за свого патрона вибрали гетьмана Байду Вишневецького, котрий представляв для них українське козацтво й стремління до створення незалежної украінської держави. Юначкам імпонувала Княгиня Ольга, котра зі своїм онуком, Князем Володимиром Великим, охрестили Україну і відзеркалюють блискучий княжий етап в українській історії. Відтак повстали усі інші улади в організації пластової станиці: новацькі рої, гнізда, і улади старшого пластунства й сеніорату. В 1950 р. відбулися основуючі збори Пласт-Прияту, який став підпорою Пласту. Всім було ясно, що Пласт не може корисно працювати, якщо батьки не піддержують діяльности своїх дітей. І ось почалася в Клівленді пластова діяльність. Спочатку сходини відбувалися у залі церкви св. Апостолів Петра і Павла, пізніше в Українському Народному Домі, а згодом винаймлено домівку на Kennilworth вулиці, де сходилися пластуни на сходини, на пластові імпрези й на пластові вечірки. Кипіло пластове життя і всі тішилися, що мають нагоду стрічатися і пластувати. У тих початкуючих часах пластуни їздили на прогульки поза місто на фарму п-ва Трушів де святкували Свята Весни, Листопадові Свята, Березневі Роковини, ітп. Пластуни також брали зорганізовану участь у різних громадських святах-академіях, які відзначували важливі події в українськіи історії. Вже від 1951-го року, новацтво й юнацтво їздили на пластові табори на Новий Сокіл, де часто перебував улюблений усіма Начальний Пластун «Сірий Лев», пл. сен. Северин Левицький, і де часто була коменданткою заслужена клівлендська пластунка пл. сен. Нуся Мриц. Перший табір на Новому Соколі дав добру школу пластовому братству. Там ще не було свіжої води, а пл. сен. Осипа Галяревич, яка займалася кухнею, готовила їжу таборовикам буквально на двох каменях. Це був незабутний табір. В 1958 р. куплено Пластовий Дім, будинок на Kennilworth Ave. напроти Лінкольн Парку – своє власне приміщення для пластових зайнять, котрі під час гарної погоди можна було відбувати в парку… - Пластове життя в Клівленді розвивалося. Клівлендські пластуни постійно брали активну участь у всіх крайових і міжкрайових з’їздах і зустрічах, наприклад на ЮМПЗ в Ґрефтоні в Канаді 1957 р., де всі юначки були вбрані в народних строях з різних областей України, й де кожний гурток репрезентував дану область з відповідною програмою та виступом. У 1992 р., станиця взяла участь у Ювілейній Міжнародній Пластовій Зустрічі, яка розпочалася на Вовчій Тропі 1992 р. Група клівлендських пластунів продовжувала зустріч у Львові, вже на вільній Україні, літом 1993 р. В 1998 р. улад УПЮ взяв активну участь у ЮМПЗ в Канаді святкуючи 85-ліття Пласту…. - За своє існування, пластова станиця в Клівленді виховала три українські покоління, які гідно й совісно перебирають провід в українському громадському і американському житті. Особливо треба відзначити жертвенну пряттю наших пластунів в допомозі незрячим, в медичній опіці, та в політично-економічній допомозі Україні…».

Від  1975-го  до 1991-го  року пан Микола Дечаківський-молодший був членом Української капели бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка (англійською мовою -  The Taras Shevchenko Ukrainian Bandurist Chorus of North America) - напівпрофесійної чоловічої капели бандуристів, яка формально була заснована ще 1941 року в Києві з частини колишніх виконавців попередньої Державної зразкової капели бандуристів, заснованої 1918 року. Від 1949-го року капела базувалася в Детройті, хоча учасники й проживали у багатьох містах Північної Америки. Незабаром колектив почав концертні виступи, намагаючись зберегти свій професійний статус. Проте діяльність з поширення етнічної вокально-інструментальної музики на новому місці виявилася неприбутковою, значна кількість артистів, аби прогодувати сім’ї, влаштувались на роботу в місцевій промисловості, переважно в автобудівній галузі. Безпосередньо ж музичним виступам було присвячено лиш декілька тижнів на рік. Ці фактори зумовили подальший самодіяльний статус колективу. Відомо, що  довголітній адміністратор капели — Петро Гончаренко зумів зорганізувати сплату попередніх боргів і зберіг колектив як мистецьку одиницю. Він також віднайшов нових дириґентів, продовжував видавати платівки гурту, наладнав в Америці виробництво бандури та організував професійні концертні гастролі, зокрема найуспішнішим став артпроєкт «Слово Тараса». В 1968-му до керівництва повернувся маестро Григорій Китастий. З його приходом репертуар поповнився новими творами. Також він вклав внесок у виховання молодих бандуристів, котрі з часом поповнили склад капели. Кожен другий рік цей колектив гастролював по північній Америці, 1981-го в Австралії. В 1984-му Г.Китастий упокоївся і керівництво перейшло до Володимира Колесника. Під його проводом до складу капели була долучена група молодих співаків. До речі, під керівництвом В.Колесника капела в 1991-94му роках гастролювала по Україні, здобувши Шевченківську премію. 1996-го року колектив очолив Олег Махлай. Під його керівництвом капела відвідувала Україну, концертувала по Европі та видала численні записи. Микола Дечаківський-молодший в ті ж роки  був інструктором та інколи й керівником багатьох кобзарських таборів й курсів в США (ЗСА), Канаді, Західній Німеччині.  В 1982-1987 роках він був членом молодіжного кобзарського ансамблю «Гомін степів» (Ню Йорк).  В 2012 році відновив діяльність у царині гри на бандурі, буваючи інструктором та дириґентом на літніх таборах «Бандура на Бобрівці» та «Кобзарська Січ» в США, як  також був вчителем Школи гри на бандурі в місті Детройт.  Від 2017 року він знову бере участь як інструменталіст/вокаліст Української капели бандуристів ім. Тараса Шевченка. 

У своєму інтерв’ю «Деснянській правді» Микола Дейчаківський-молодший, зокрема, говорив  «…Наш колектив бере початок у 1918 році, коли кобзар Василь Ємець створив свій Кобзарський хор. Згодом колектив став Державною зразковою капелою бандуристів. Коли у 1941 році почалася війна, її розформували. Частина бандуристів, котрі змогли повернутися з фронту, об’єдналася й заснувала Українську капелу бандуристів імені Тараса Шевченка. За німецької влади їх вислали до Німеччини, щоби концертували для остарбайтерів. Наприкінці війни наші бандуристи опинилися в американській зоні окупації. Вони знали, що повертатися до України для них небезпечно, тому виїхали до Америки. З того часу ми вже пару поколінь існуємо в США. І звемося – Українська капеля бандуристів імені Т.Шевченка. Ще додаємо – Північної Америки, бо в Україні теж є Національна зразкова капела бандуристів імені Майбороди, яка з того ж кореня, що й ми: ті бандуристи, котрі залишилися в Україні, після війни знову сформувалися як державна капела… Нині американські бандуристи базуються в Детройті. в колективі є музиканти із Нью-Йорка, Клівленда, Едмонтона, Торонто. 5-6 разів на рік бандуристи збираються у повному складі. В Україні американські бандуристи гастролюють із 1991 року (це четвертий тур), але до Чернігова доїхали вперше… – Ми приїхали не тільки щоб концертувати, але щоби зустрітися зі своїми побратимами-бандуристами, познайомитися, подружитися. У Чернігові ми ще не мали такого тісного спілкування з колегами. Є бандуристи, які приїжджають в Америку викладати… У цьому турне ми плануємо виступити в Чернігові, Києві, Луцьку, Берестечку та Львові…  Мої батьки були біженцями після Другої світової війни. Я народився у Клівленді, ріс в українській сім’ї. Вдома розмовляли українською мовою….».  - Микола Дечаківський (молодший) має вищу освіту  -  Case Western Reserve University, Клівленд (1979, бакалавр, хімія), Baldwin Wallace College, Клівленд (1988, бакалавр, теорія музики), Columbia University, Нью Йорк (1983, маґістр бізнес адміністрації), Kent State University, штат Огайо (1990, маґістр хорової дириґентури). У 1990 році Микола Дейчаківський (молодший) переїхав до Києва, де почав  свою працю з посади помічника генерального директора Міжнародного Інституту Менеджменту (МІМ-Київ), згодом став директором маґістерської програми ділової адміністрації (МДА).  У 1992 році  він працював виконавчим секретарем Консультативно-дорадчої ради при Верховній Раді України.  В 1993 році перейшов до Міжнародного фонду «Відродження», де обіймав посаду заступника виконавчого директора.  У 1995-1999 роках пан Микола  був реґіональним директором фонду «Євразія», відповідальним за роботу цього фонду в Україні, Білорусі та Молдові.  Від  2000 року він працював у Фундації Ч.С. Мотта спочатку в Празі, Чеська Республіка (2000-2003) а згодом - у штаб-квартирі фундації в місті Флінт (штат Мічіґан, США), як керівник програм розвитку громадянського суспільства в Україні, Росії (Московщині), Білорусі та Молдові.  У 2006 році М.Дейчаківський–молодший став керівником програми підтримки неприбутоквого сектору і благодійництва США, згодом і програм розвитку фондів громад в Північній та Південній Америці в тій же Фундації Ч.С. Мотта. Одружений з киянкою Оксаною Пронич - художницею-модел’єркою, яка свого часу закінчила Інститут декоративного та прикладного мистецтва у Львові у 1990 та МІМ-Київ в 1998 році.  У Миколи та Оксани троє дітей - Адріан (нар. 1996), Христина (нар. 2001) та Ніколь (нар. 2003)…

Ось такі вони шановані українською та світовою спільнотою  брати Дейчаківські, - патріотичні діти своїх заслужених батьків – пана д-ра Миколи та мґр Надії Дейчаківських.

...І все ж сьогодні, у переддень же 100-літнього ювілею, хочеться вкотре згадати добрим і щирим словом незабутнього українського патріота св.пам. д-ра Миколи Дейчаківського-старшого, підпільника з рамени ОУН(р) – ОУН Самостійників Державників - ОУН на Українських землях, УПА та УГВР, визначного діяча відповідних їхніх структур на чужині,  політв’язня нацистських тюрем, фахового лікаря, відомого спортовця й громадсько-політичного діяча, діяльність якого, як було згадано вище, - ніколи не обмежувалася лише професійною працею і який відзначався не тільки фаховою сумлінністю, але й доброзичливістю та вирозумінням людських слабостей, завжди намагаючись  відкрити простори душі для людського пізнання та служіння українській національній ідеї