Людина народжується перш за все як спадкоємець чогось, – сказав колись Шарль Моррас (а до нього – й багато інших).

Людина, – пише Ален де Бенуа, – живе не на Сіріусі, не на Марсі. Вона народжена з певною спадщиною, яку може прийняти або відкинути, але вона нічого не може зробити з тим, ким вона є. І ця спадковість передбачає наявність певної шкали цінностей і, відтак, ціннісних суджень: хоча б тому ми не зможемо зробити однаковий висновок про одне і те ж судження, якщо народилися в різних культурах.

З цього спостереження виникає необхідність визначити цінності нашої власної культури.

В епоху розгубленості, яким є наше сьогодення, цей вибір полягає саме в розпізнанні власної спадщини.

Аби з’ясувати, що належить нам в цьому «караван-сараї» цінностей, котрі сьогодні змішуються й зливаються, необхідно застосувати генетичний підхід, тобто простежити генеалогію цінностей (дивись питання, які ставив Ніцше: Хто ввів конкретну цінність? За яких обставин? Навіщо? Якими є конкретні результати її застосування?).

Це і є причина зацікавленості до нашого найвіддаленішого минулого - чим більш довгострокову перспективу ми маємо, тим більше у нас шансів визначити, що є автохтонним, а що чужим в нашій історичній спадщині…

Сьогодення  – це не крапка, але перехрестя: кожен справжній момент актуалізує сукупність минулого та надає потенції сукупності майбутнього.

Існує тривимірність історичного часу. Питання про те, чи можемо ми «оживити минуле», відпадає саме по собі – «минуле-що-задумане-як-майбутнє», завжди присутнє в сьогоденні, адже це одна з перспектив, за допомогою якої людина може формувати проекти та творити власну долю.