Передмова кореспондента часопису «Час і Події» Лідії Корсун

25 листопада ц. р. у стрічці новин Facebook натрапила на відео, в якому за екраном хвилюючий жіночий голос під баян виконує пісню-соло про свій колишній колгосп. Невідомий оператор, під цю музичну розповідь, пройшовся камерою по розорених фермах, занедбаних господарських будівлях, зарослу бур’янами колись живу колгоспну садибу... І заклик «Давай, голова наш, людей зберемо»... На мальовничому стенді - назва села: «ШЕБЕЛЬНИКИ». Гугл підказав: «Золотоніський р-н, Черкаська область». Зразу ж поширила на свою сторінку. Прослухати пісню тут: https://www.facebook.com/people/Lidia-Korsun/100004905521680/

Не будемо прискіплюватися до художньої естетики пісенного стилю, оцінимо лише її суть та сміливість авторів відео дати гостру і болючу тему для публічного обговорення. Ключовим тут є відеоряд (див.фото). Зміст - хвилюючий, глобально-державний.

Пісня-розповідь зворушила, збурила мене і моїх чисельних друзів і примусила шукати відповіді на питання: «Хто і чому розграбував «до нитки» наші колгоспи і села, спільне багатство мільйонів українських селян?!» Де такого “професіонала” знайшли?

Нам відповідає Борис Кириченко - український письменник, журналіст, кандидат економічних наук, доктор філософських наук, автор 14 книг, а також трилогії публіцистичних творів «Мій час», екскерівник департаментів зовнішньоекономічного співробітництва аграрних міністерств, помічник двох голів Верховної Ради України. Йому слово.

Наші дні: що залишилось від господарства колись успішного колгоспу села Шабельники Золотоношського р-ну Черкаської обл.

«З приємним подивом усвідомлюю, що пісня-туга Лори Наумейко (це вона поширила пост-пісню) про знищений у Шабельниках колгосп зацікавила 82 тисячі читачів ФБ, з яких 119 її розпачливо коментували. Бо авторка прицільною придніпровською говіркою припечатує нас до жахливої картини. До сміттє­звалища, на яке перетворено трудові надбання декількох поколінь її односельців. По суті пісня – багатоголосий скорботно-патетичний реквієм про знищене життя українських селян.

Реквієм застерігає: схаменімося, зважмо, що голод є наслідком революційних, колективізаційних, окупаційних, реформаційних, а фактично, брутальних втручань в суспільний лад. Усвідомлюймо, що стримувати їхню руйнівну силу можуть талановиті і досвідчені національні організатори життя. Збагнімо, чому на заявах про вступ у колгосп залякані безграмотні селяни підписувалися хрестиком, а ліквідовували досить розвинуте виробництво їхні освічені й високоосвічені нащадки.

Статистика помноженої на всю Україну біди Шабельників дихає цвинтарним мороком. Влада суверенної держави успадкувала від влади союзної республіки 17,2 мільйона сільських жителів, з яких 9,8 мільйона працювали в агропромисловому комплексі. За три десятиліття сільського населення поменшало на 4,4 мільйона, з яких тільки 2,9 мільйона дбають про ринок продовольства. А більшість з лопатами і сапами порпається на городах.

А тепер стисло про виробництво. У тому пріснопам’ятному АПК діяло 13,7 тисячі господарств, із них 9,1 тисячі колгоспів, 2,3 тисячі радгоспів і 2,2 тисячі міжгосподарських підприємств. Вони мали 448 тисяч тракторів, 502 тисячі автомобілів, 31 тисячу автобусів, понад 200 тисяч різних комбайнів. Щорічно в селянську справу інвестувалося 12,6 мільярда державних і колгоспних карбованців, тоді навіть вагоміших від долара.

Наші дні: що залишилось від господарства колись успішного колгоспу села Шабельники Золотоношського р-ну Черкаської обл.

Порівнюючи «тоді-тепер», зауважмо, що й база статистики змінилася. Достовірність показників 1991 року близька до істини, бо тоді звітність сільських спеціалістів прискіпливо контролювалася районними й обласними управлінськими органами. Показники 2020 року в значній мірі розрахункові, прийняті зі слів домогосподарів і фермерів. Тому в них є і дещо оптимістичне, і дещо песимістичне.

Жалюгідні наслідки реформування аграрного виробництва.

Висновки з вищенаведених фактів і цифр.

Перший. Три десятиліття українське суспільство страждає від некомпетентності всенародно обраної влади. При цьому обранці й висуванці багатіють за рахунок оббирання свого довірливого народу.

Другий. Змарновано близько двох третин унікального українського аграрного потенціалу. До критичної межі наближається тваринництво. З кожної радянської сотні корів нині доїться тільки 21 корова, а з сотні свиней – тільки 31 нагулює м’ясо і сало. Решту корів з бугаями і телятами, свиней з кнурами і поросятами на радощах вольності вирізали і з’їли. На морях-океанах ніби з п’яну-дурману розпродали чи потопили зо дві сотні риболовних суден.

Тепер через дефіцит якісного молока діти недорозвиваються розумово і фізично. Нестача і дорожнеча імпортної риби скорочує вік літніх людей.Традиційне для українців сало за вартістю наближається до дієтичної індичини й кролятини.

Третій. Понад 5 мільйонів селян втратили роботу і заробітну плату. Нестатки змусили багатьох із них податися у принизливі закордонні найми. За ними на Захід на навчання й постійне проживання масово тягнеться молодь. Їх охоче приймають й асимілюють без найменшого побоювання щодо тиску українізації на місцевий люд. На Заході шукають трудового прихистку й умілі, знаючі фахівці з міст.

З розлогих масивів родючих земель і лагідного клімату виїжджають працьовиті люди. Запанувала тенденція знелюднення: на кожну тисячу селян помирає 17,2 людей, а народжується тільки 8,5 діток. Кмітливий старшокласник з калькулятором у телефоні миттєво спрогнозує ситуацію із зникненням нашої корінної нації через 50-80 років.

Те саме у сусідів та по всій Україні...

За минуле тридцятиріччя із 28 844 радянських сільських поселень 387 зникло з географічної карти. Літні громадяни пам’ятають світове збурення проти фашистів, які до тла знищили українські Кортеліси, білоруську Хатинь, чеське Лідіце. Це звинувачення розглядалося Міжнародним Військовим Трибуналом у Нюрнберзі. В Україні щорічно байдуже зникають десятки сіл.

Четвертий. Українське село, як і козацтво, є унікальним надбанням нашого народу. Зараз втрачається не тільки життєдайний продовольчий ареал, а й основа, розсадник національної ментальності. В ній за природними лекалами і трудовими викройками формується й удосконалюється український генотип із регіональною специфікою. Завдяки йому ми крокуємо в напрямку цивілізації і в ногу з народами планети Земля.

Питання, то чому ж ми змиряємося з неуками? Я відповідаю так. Наше суспільство хронічно слабує на владну голову. З пелюшок, з першого кроку перший президент повів владу, або його повели «не туди й не так». І виглядає, що якийсь політичний селекціонер переповнює наш національний вулик голосистими трутнями.

Подумати тільки, за 30 суверенних років (1991-2021) на посаді міністра сільського господарства позначилися і встигли зміцнити свої родинні статки 23 персони. Цю посаду займали: Ткаченко О.М., Ткачук В.М., Карасик Ю.М., Гайдуцький П.І., Хорішко А.І., Зубець М.В., Супіханов Б.К., Гладій М.В, Кириленко І.Г., Рижук С.М., Слаута В.А., Баранівський О.П., Мельник Ю.Ф., Присяжнюк М.В., Швайка І.О., Павленко О.М., Кутовий Т.В., Мартинюк М.П., Трофімцева О.В., Милованов Т.С., Кухта П.А., Петрашко І.Р. і нині – Лещенко Р.М. Всьому, що сталося, вони сприяли або принаймні не перешкоджали. До слова, за 30 років попереднього періоду (1961-1991) змінилося 7 (сім) міністрів сільського господарства.

При неймовірній руйнації галузі віцепрем’єр з питань АПК Петро Саблук, президент Академії аграрних наук Михайло Зубець й  міністр аграрної політики Юрій Мельник нагороджені Золотими Зірками Героїв України. Першого з них нагородив президент Леонід Кучма, двох наступних - президент Віктор Ющенко.

Те саме у сусідів та по всій Україні...

Що ж робити? Саме нинішньому поколінню випадає зупинити національне сповзання до межі біди. Для цього найперше – живим свідкам слід поіменно обнародувати українських владних недоуків й іноземних «доброчинців-порадників», які завели державу у темний байрак і пограбували. Якщо так не зробити, то за декілька десятиліть цим займуться «добродії» з Західної Європи й Америки та спонукатимуть наших нащадків гнівно таврувати і проклинати пращурів. Не допустити б хоч цього!


А рятувати долю онуків-пра­внуків потрібно нашими національними силами. Тиражуванням досвіду наших талановитих і розважливих підприємців, які є в усіх сферах економіки, науки, культури.

Патріотами України треба вважати молодят, які ростять троє і більше діток. Нашою національною владою може бути влада з мудрих й умілих патріотів, здатних організувати роботу і побут першочергово багатодітних родин».