Звертаюсь до цієї теми, бо демагогія та примітивне спрощення проблеми, спрямовані на захист інтересів українських власників великого капіталу, заполонили ЗМІ з 90-го року. Альтернативні думки не поширюються, українцям уже на підсвідомому рівні до сьогодні намагаються втовкмачити єдино «вірну» думку, що держава неефективний власник, тому потрібно приватизувати все без винятку, мовляв, ринкова економіка надалі усуне всі негаразди.

Як вона відрегулювала всі економічні проблеми, ми уже бачимо – продовжується подальший перерозподіл надприбутків на користь декількох промислово-фінансових груп та подальша приватизація ними національного виробництва в цілому. А представники цих кланів, які стали олігархами, можуть дозволити собі придбати будинок в Лондоні маже за півтори сотні мільйонів доларів, або привезти у свій персональний артцентр «витвір» – голови корів у формальдегіді, заплативши англійському «митцю» більше ніж 3 мільйони доларів за таке «мистецтво». Вони будують стадіони, створюють фонди, вкладають мільярди в політичні проекти, щоб і надалі підтримувати функціонування замкнених бізнес-еліт та політико-фінансових кланів.

Бо в тому запорука їх стабільного становища на верхівці ними створеної політико-фінансової піраміди. Впевнений, не цікавили б суспільство фінансові витрати та деякі забаганки українських олігархів, якби їх багатомільярдні статки були надбані завдяки особливим здібностям та талантам, або завдяки революційним технологічним чи економічним інноваціям в промисловості. Але серед українських мільярдерів щось не бачимо постатей, прізвища яких є називними для проривних високотехнологічних галузей. Наприклад, в США, де всі знають, що мільярдер Сергій Брін – це Google, мільярдер Стів Джобс – це Apple, мільярдер Білл Гейтс – Microsoft. Якби наші «зробили самі себе», в них би ніхто не запитував про походження їхнього капіталу. Залишалось би хіба одне питання щодо моралі власників капіталу, які витрачають декілька сотень мільйонів доларів на колекції картин, в той час, коли клініка Охматдит збирає гроші для онкохворих дітей по всій Україні. Але в суспільстві виникає не тільки питання щодо моралі, але й багато питань щодо походження капіталу.

Сьогодні, власники мільярдів намагаються нам навіяти, що їхня статки – це плід високоінтелектуальної праці, а насправді все це – збіг обставин. Вчора вони опинились в потрібному місці в потрібний час. А місце частіше визначається близькістю до влади. Статки українських олігархів створені внаслідок перерозподілу власності та фондів так званого «неефективного власника» – держави, того «неефективного власника», який лікував хворих, на небезпечних підприємствах платив високі зарплати та пенсії, створював нові галузі, забезпечував безкоштовну якісну освіту. А ось наші олігархи, ставши власниками металургійних, хімічних, машинобудівних та інших стратегічних підприємств, не підняли зарплати працівникам цих заводів до світового рівня у відповідних галузях. Навіть коли світова кон’юнктура сприяла вигідному продажу продукції придбаних до рук підприємств. Проте, під гаслом «криза прийшла», ці власники першими почали зменшувати зарплати та звільняти працівників, а ще раніше відмовилися утримувати дитячі садки та інші соціальні заклади, що раніше були на балансі цих підприємств. Адже це збитково і «неефективно». Невже в цьому і полягає ефективність – скинути з балансу соціальну інфраструктуру, зменшити зарплати та чисельність трудових колективів, скоротити корпоративні витрати? З такою «ефективністю» нашій державі було під силу і самій впоратись на своїх соціалістичних підприємствах-гігантах! Тому і виходить, що нам сьогодні привозять «високохудожні» голови корів у формальдегіді за рахунок низьких заробітних плат та пенсій на небезпечних виробництвах, за рахунок недофінансованих державних клінік та їхніх пацієнтів, за рахунок ліквідації кількості важливих для людей соціальних об’єктів. Цікаво знати, чи запитував олігарх Віктор Пінчук у працівників Новомосковського трубного заводу, який належить його корпорації Інтерпайп, а чи погоджуються робітники фінансувати з власної робітницької кишені таких митців як Деміан Херст та його заспиртованих тварин? Переконаний, що їм би було байдуже до космополітизму Пінчука, якщо б це не стосувалось їхніх заробітних плат! І виходить, що за 20 років в Україні ринок не відрегулював ані рівень заробітних плат, ані якість товару та послуг, ані створення додаткових робочих місць новими «ефективними» власниками промислових гігантів. Цього не сталося ні в хімічній, ні в металургійній, ні в машинобудівних галузях.

В той же час малий та середній бізнес, при всіх його вадах, за 20 років зміг створити і нові технології, і дати нові робочі місця та ще й тягне на собі великий податковий тягар. Цей бізнес здебільшого не має відношення до нових власників великих державних підприємств.

Всі відчули монополізацію та зростання цін до світових, а то й вище, на стратегічно важливих ринках для населення, що раніше контролювала держава – на бензин, з низькою якістю та не світовими зарплатами працівників нафтопереробних заводів, на квадратний метр новозбудованого житла (пересічний громадянин має на цей метр працювати рік, а на квартиру – і всі сто років), на вартість комунальних послуг. Більшість населення України витрачає тепер значну частину заробітної платні на комунальні потреби. В металургійній та хімічній галузях внутрішні ціни випереджають експортні – на «своїх» наживатись легше. Так оце і є ефективне управління роздержавленими підприємствами та панацея від усіх економічних хвороб – ринкова економіка, про які нам стільки років розповідали підконтрольні олігархам ЗМІ?

Нехай це будуть емоційні судження, без них не обійшлось, але в мене є об’єктивні економічні підстави говорити саме так. Використаю для того також категорії економічної теорії та статистики.

Питання ефективності державних підприємств було предметом аналізу в країні ще з 50-х років минулого сторіччя. Незадовільна організація виробництва та управління на державних підприємствах, наявність «зайвих» та неефективних працівників, відсутність дієвих матеріальних та соціальних стимулів породжували офіційні і напівофіційні дискусії про шляхи підвищення ефективності виробництва та ефективності управління. Йшлося про активізацію матеріальних стимулів роботи підприємства і окремих працівників. Проте, аж до кінця 80-х років подібні дискусії в основному зводилися до пошуків якихось особливих, специфічно соціалістичних шляхів, вдосконалення соціалістичних виробничих відносин, зокрема без дозволу приватної власності. Світова практика свідчить – це було помилкою з точки зору побудови конкурентної економіки, тим паче, що соціалізм не заперечує приватну власність на засоби виробництва, технології та інформацію.

З кінця 80-х рр. в часи так званої перебудови розгорнувся масовий процес виводу активів з державної власності і фактичної експропріації підприємств, хоч вони ще формально вважалися державною власністю. Тоді ж визріла необхідність швидкого переходу до таких відносин власності, які змогли б припинити масове розкрадання майна в ході анархічної спонтанної приватизації. На практиці з’ясувалося, що більш- менш ефективні та справедливі процедури приватизації все ж таки вимагають значного часу на підготовку і реалізацію.

Проте, українські «реформатори» 90–х, принаймні частина їх, хотіли на практиці довести те, про що вони читали в зарубіжній економічній літературі, – довести переваги ринкової економіки. Будемо вважати їх романтиками від економіки, знаючи, що економіка не терпить поверхневості з будь-яких причин. Іншим «реформаторам» (а таких була більшість), за короткий час перебування у владі, хотілося задовольнити найперше власні фінансово-майнові наміри, а швидкі процеси неконтрольованої приватизації тому сприяли.

Тому основна відмінність реформ, що розгорнулися в Україні після розпаду СРСР на початку 90-х років, характеризувалась яскраво вираженою зміною пріоритетів. Проводилися реформи зовсім не для пошуку нових соціалістичних шляхів та модернізації гальмівної планово-централізованої системи. А саме вона гальмувала економічний розвиток, нівелювала можливий вплив регіональної конкуренції, котру намагалися запровадити під час спроб вдосконалення планової економіки в 60-х роках. Економічні постулати українських реформаторів Кучми, Пинзеника та інших, зводилися до того, що рішення практично всіх нагромаджених проблем, може бути знайдено лише через ринкові відносини.

Але реформа – справа не лише теорії, а, найперше, реальної практики за якою долі мільйонів людей. Конкретні деталі реформ не були об’єктом ретельного аналізу і серйозної підготовки та передбачали, що ринок сам зможе найкращим чином вирішити всі економічні питання. Нашим провідникам важливіші були голослівні постанови консультантів з-за океану, котрі, в більшості випадків, самі були далекі від реальної економіки і поняття не мали про особливості реформування державної планової економіки в ринкову. І виявилось, що ринкова система стримувань та противаг автоматично не діє, а державне управління з його перевагами вже зруйноване. Наслідки так званих “пинзениківських” реформ всім відомі.

Мова йде, власне, про зміну форм експлуатації, але суть її залишається попередньою: додаткова власність, створена працівником, відбирається конкретним власником, але вже не прямо, а через фінансові механізми. Сьогодні вже, окрім того, що засоби виробництва використовують працівника, як зазначав ще сторіччя тому К. Маркс, капітал розширює межі експлуатації людини праці. Капіталу виробництво стає нецікавим, адже головне для капіталу – це доходи, а спекуляції на фінансових та сировинних монополізованих ринках є більш прибутковим, аніж промислове виробництво. Базуються всі ці національні та світові спекуляції на реальному виробництві, створюючи паралельну квазіекономіку банків, страхових компаній, фондових та валютних ринків, і створюючи надприбутки завдяки працюючому населенню.

Я не знаю, чи Пинзеник усвідомлював всі негативні наслідки впро­ваджуваних реформ, адже на хиб­ності цього шляху наголошував і міністр економіки в 1992 році В. Лановий. Виходить, що сама приватизація була фарсом, що розігрувався задля фактичних власників великих підприємств. Держава передала своє права власності кому? Можна прослідкувати, хто став власником на провідних підприємствах колишньої УРСР. Виявляється, що стали власниками або директори, які на момент розпаду СРСР займали керівні посади на цих підприємствах, або ті спритники, що мали «своїх» у владі, чи знаходились у владі безпосередньо. А де ж трудові колективи, для яких цю приватизацію розпочинали, щоб вони «в один день усі розбагатіли» (читай стенограми засідань ВР)? Вони на місці, сьогодні вони створюють матеріальні блага для своїх нових акціонерів та менеджерів, котрі присвоїли права власності на ці засоби виробництва та технології.

На жаль, обговорення конкретних форм роздержавлення підприємств, як засобу підвищення їхньої ефективності, було примітивним і зводилось до того, що демократичний розподіл власності по суті є привабливим, а для ефективного управління є бажаним наявність крупних акціонерів. Нехай так, але принципово ігнорувалось питання: чому не залишити державу повноправним гравцем серед крупних акціонерів!? Вибудовувались не економічні концепції приватизаційних моделей, а політичні баталії навколо проблем приватизації, у яких провідну роль відігравали не економічні аспекти підвищення ефективності в тому числі державних підприємств, а аспекти перерозподілу майнових прав власності на великі промислові об’єкти, що були побудовані соціалістичним суспільством в часи УРСР, перерозподілу від держави до «обраних».

Фінансові лобісти приватизаційних процесів (перш за все тіньові кола, пов’язані з владою і високоліквідними підприємствами УРСР) мати на меті – отримання високоліквідних промислових активів. Вони гальмували створення законодавчої бази щодо прав власності, адже, поки ці права були недостатньо виписані, зацікавлені використовували всі прогалини права для отримання власних вигод. Сьогодні наслідками тієї стратегії та юридичними чорними дірками користуються рейдери, знову ж таки під прикриттям влади.

Більшість проектів та моделей роздержавлення виходили з елементарних, іноді нічим необгрунтованих припущень сучасної мікроекономічної теорії, не враховувався зворотній вплив сформованих ринкових механізмів та інститутів на умови необхідні для ефективного функціонування приватної власності та на реалізацію корпоративних прав. Згадані тут, та інші «реформатори» зазначали, що якщо і будуть якісь негаразди в початковому розподіленні державного майна, то суб’єкти ринку зможуть заключити між собою такі угоди, які внесуть у процес приватизації та розподіл матеріальних благ необхідні позитивні корективи. При тому ними відверто ігнорувались дві винятково важливі речі: теоретична схема економічних перетворень обов’язково передбачає: а) наявність достатньо розвинутої ринкової та контрактної інфраструктур, і б) присутність судово-правових та господарчих механізмів, які б забезпечували чітку реалізацію контрактних прав та прав власності.

Натомість сформувалась область господарчих відносин, в рамках якої учасники угод використовували всі неправові методи захисту своїх інтересів. Власне, весь процес приватизації набув кримінальних ознак. Тим самим сформована господарчо-правова система економічного функціонування в країні, коли логічні моделі реформування постсоціалістичної економіки перетворені на квазі-приватизаційні інструменти. Як наслідок, конгломерат представників влади та тіньової економіки створив нинішній владний олігархічний капіталізм, суть якого відтворює латиноамериканські економічні моделі. Створена економіка для обраних, економіка визиску більшості населення. А для збереження такої ситуації створені політико-фінансові групи спекулятивного чи промислового або комбінованого типу.

Візьмемо, однак до уваги, що однією з підвалин недолугої приватизації були економічні новації другої половини 80-х років в СРСР стосовно т. зв. розширення прав підприємств та трудових колективів. Вже тоді закладалися переваги владної номенклатури у розподілі соціалістичного виробничого комплексу на користь наближених до них новостворених у формі кооперативів бізнес-структур. Розширювалися (стосовно централізованих) права суб’єктів розпорядження та контролю, офіційно передбачалось непропорційне збільшення прав на привласнення залишкового прибутку. Скорочення сфери партійно-бюрократичного контролю, при формальному збереженні державної власності, вносило ще більшу невизначеність у порядок привласнення цього залишкового продукту. В таких умовах керівники підприємств почали створювати малопомітні додаткові фірми, що стали центрами зосередження грошових потоків (в більшості випадків кооперативи). Туди перекачувалися ресурси промислових гігантів, які формально залишилися у власності держави. Таким чином, розпочалася реальна приватизація грошових потоків крупних підприємств, що проходили через новостворені комерційні структури, насправді афільовані структури. Розпочалася за декілька років до офіційного оголошення роздержавлення і приватизації. При цьому справжні центри приватної власності не завжди збігалися з проголошуваними об’єктами приватизації.

Поступово стала вимальовуватися одна з найгостріших проблем початку приватизації. Вона полягала в тому, що в умовах серйозного відставання інституційних реформ новоявлені крупні приватні власники із самого початку перекладали на державу витрати, пов’язані з реорганізацією гігантів соціалістичної промисловості, максимально використовуючи цей процес для особистого збагачення. Активи, що виводились за межі цих підприємств, інвестувалися лише за умови надійного приватного привласнення. На різних етапах реформування відносин власності головні дійові особи змінювались, представники бюрократичної номенклатури поступалися місцем олігархам, відмінності між ними сьогодні взагалі носять умовний характер.

Хто сумнівається, хай проаналізує персональний склад влади на всіх її рівнях, щоб прийти до висновку, - там переважно люди бізнесу. Тому саме влада і називається олігархічною. Вона за своєю природою буде відстоювати інтереси бізнесу, а не працюючої людини та народу в цілому.

Раціональна (до цинічності) стратегія нових власників «неефективних» виробництв зводилася до нібито переконливої демонстрації неплатоспроможності, слабкої пристосованості до ринку підприємств. Інколи так і виглядало, бо вони – підприємства – були вже істотно знекровлені. І стосувалося це соціально і політично найбільш значущих українських підприємств. Ваучерна обвальна приватизація лише посилювала суспільно-політичний тиск на користь подальшої підтримки колишніх гігантів соціалістичної індустрії (що виглядало необхідним – там же сотні тисяч працюючих громадян держави) та не давала можливості реального впливу на управління. Формальне роздержавлення підприємств рідко «відлучало» його від всіляких форм фінансової підтримки з боку держави. Як і в попередні роки, на чолі найбільших підприємств стояли відомі номенклатурні фігури, що володіли політичними зв’язками і могли витягнути з бюджету необхідну державну фінансову та іншу підтримку цим, вже не державним, підприємствам. Паралельним способом зміцнення позицій такого менеджменту (і власника) була поступова купівля акцій у членів трудового колективу. До того ж можливість впливати на поведінку державних установ, реєстраторів, дозволяла таким керівникам не тільки практично монополізувати інформацію про власників акцій, але і вдаватися до всіляких махінацій у випадках, коли представникам трудових колективів все-таки вдавалося придбати значний пакет акцій. Застосовувалось виведення неугодних акціонерів з реєстру, організація адміністративного контролю за ринком акцій даного підприємства і т.д. А головне, купівля акцій найчастіше здійснювалася коштом засобів самого підприємства. Тобто, економія на заробітках працівників ішла на викуп (відбирання, по-суті) їхніх прав власності. Відбувався «цивілізований» грабунок народу, що змістом своїм завершував процес первинного накопичення капіталу.

Ось і виходить, що не настільки були підприємства неліквідними та неефективними, якщо всі зусилля та методи були направлені на досягнення контролю над ними, а не модернізації. Її на 90% українських підприємств не дочекались до сьогоднішнього дня, а офшорні рахунки власників стратегічних українських підприємств поповнились сукупно не на одну сотню мільярдів доларів, що дало змогу “українським” олігархам, завдяки колишнім державним «неефективним» підприємствам, побудованих в часи соціалізму, очолити список найбагатших людей Європи. І зробити це швидко. Підозріло швидко, як для ринкової економіки!

За даними статистики під час першого масового приватизаційного етапу 1992-1995 років (який фактично масовим не був), не зважаючи на значну кількість – майже 30 000 приватизованих підприємств, «реформатори» не досягли обіцяної макроекономічної стабілізації в державі. Перехід від державної форми власності до приватної, за задумом прихильників роздержавлення, мав надати приватизованому сектору більшої динамічності та покращити макроекономічні показники, але ефект був протилежний. А в розрізі випуску промислових товарів, можна стверджувати, що ефект від приватизації майже нульовий. Якщо підрахувати кількість приватизованих підприємств за накопичувальним підсумком, то питома вага приватизованих підприємств в загальному обсязі виробництва промислової продукції мала би збільшуватись, а не залишатись сталою. Вона ж залишалась незмінною, а з 2000 року взагалі почала зменшуватись, хоча приватизовано вже більше 90%! державних підприємств.

Динаміка приватизації та структурні зміни ВВП

Звісно, офіційно на державному рівні економічна суть запланованої приватизації не полягала у тому, щоб просто передати вже існуючі підприємства та активи тіньовим власникам у приватну власність, а для того, щоб модернізувати їх, замінити новими конкурентними підприємствами та новими активами, створити нові робочі місця. Проте насправді відбувалась деградація виробництва, спостерігалась тенденція до скорочення витрат приватизованих підприємств на виробниче будівництво та придбання нового устаткування та інших активів. Великі рентні вилучення на користь урядовців та кримінальних груп збільшувались більше, ніж норма прибутку, і вели до відведення зростаючої частини ресурсів в тіньову економіку та зниження рівноважної норми накопичення. А це відображалось у зростанні ціни на товари для населення.

Схожу картину ми маємо і сьогодні, не зважаючи на те, що пройшло майже два десятиріччя. Доходи, що формують цю ренту, продовжують виникати у результаті присвоєння чужої власності (додана вартість), або власності народу (природні надра), а не в результаті чесних економічних відносин. Економічні відносини в країні спотворені у такий спосіб, щоб власникам капіталу та засобів виробництва було легко утворювати джерела концентрованої ренти, коштом втрат суспільства.

Приватизація збиткових державних підприємств безумовно була необхідним кроком, потрібним для переходу до більш ефективних методів господарювання, у тому числі для формування конкурентних акціонерних товариств. Проте, чомусь (хоч з попередніх міркувань зрозуміло чому) в першу чергу приватизувались найбільш ліквідні стратегічні підприємства. Вони розглядалися як неефективні, хоч і без роздержавлення були конкурентними. І на таке нове «ефективне» управління можна було б не звертати увагу, якби не жахливі диспропорції у перерозподілі прибутків цих підприємств до приватизації та після.

Для розуміння сутності економічних процесів, що пов’язані з діяльністю акціонерних товариств, важливим є той факт, що йдеться не тільки про вилучення ліквідних високоприбуткових підприємств у держави, а й про те, що модель управління, створена новими власниками є неефективною. Тим паче відносно світових стандартів. І справа тут навіть не в тому, скільки умовного палива витрачається на один долар ВВП, створюваному на цих підприємствах, а в українських особливостях корпоративної моделі управління. Форми корпоративного управління у нас недосконалі, вони поступаються за своєю ефективністю моделям розвинених економік. Вона представлена системою внутрішнього управління та контролю, що уповільнює розвиток національного фондового ринку.

Сталося так тому, що акціонерні товариства, на базі роздержавлених підприємств, створювалися і діяли не так, як передбачає неокласична теорія, пропагована розробниками ринкових реформ в Україні. Керівники приватизованих підприємств основну увагу приділяли найгострішим поточним проблемам – підтримці акціонерних товариств «на плаву». Домінувала і продовжує домінувати тактика маневрування, без бачення стратегічних перспектив. Це зумовило «оборонний» тип діяльності компаній, замість активної стратегічної перебудови. «Оборонна» система менеджменту зорієнтована лише на забезпечення захисту від конкурентів в рамках відповідної галузі. Де ж тут переваги проти державного управління?

«Ефективний» власник став уже міфологічним персонажем багатьох офіційних економічних програм та концепцій. Забута істина, що ефективність підприємства залежить не від форми власності, а від якості управління. Натомість продовжується маніпулювання з приводу«ефективного» чи «неефективного» власника. Причому, ззовні виглядає, ніби держава-власник не може бути ефективною. Бо й справді в умовах розбалансованості виробництв і галузей, руйнування внутрішнього ринку держава-власник буває не платить заробітну платню і податки, не розвиває підприємства, а її менеджери створюють дочірні компанії для викачування активів, залишаючи лише юридичну оболонку, наприклад, акціонерні товариства з відповідною державною часткою акцій. Водночас приватний власник, котрий утримує контрольні функції і належить до «кришованої» владою фінансово-промислової групи, є ефективнішим саме як конкретний економічний агент. Бо функціонує він у середовищі, де надвисокі і заплутані податки, бартер, готівкові розрахунки, кримінальне оточення, посягання потенційних зовнішніх акціонерів на власність та фінансові потоки акціонерного товариства. Тут новий власник є ефективнішим, ефективнішим з точки зору його ж інтересів. Не держави, не всого народу. Але все це не має жодного відношення до підвищення ефективності підприємств, які були, фактично, вкрадені у народу. Бо задовольняються власні фінансові амбіції приватного суб’єкта.Ступінь же криміналізації його поведінки в українському суспільстві контролюється погано. Держава виявилася до того неготовою. Тому діапазон поведінки для українських власників надзвичайно широкий: від створення центрів прибутку поза акціонерним товариством, до різних схем викачування засобів корпорації на особисті рахунки за кордон.

Що в наслідку? Фінансові ринки існують не для кредитування малого та середнього бізнесу, а для фінансової експансії промислово-фінансових груп, фондові ринки не залучають нових акціонерів, а обслуговують емісії та контроль над емісіями вже існуючих мажоритарних акціонерів. Конкуренції «між своїми» немає. Не випадково ж індекс коефіцієнту free float (частка акцій, що знаходяться у вільному обігу), для, наприклад, найбільш привабливих українських енергетичних компаній складає не більше 10%. В США – 90%, ось чому суспільство в США – це суспільство акціонерів з дивідендами та дивідендів провідних світових корпорацій. А українські громадяни і надалі не матимуть жодного відношення до справедливого розподілу прибутків. Ні як дрібні акціонери, ні як робітники.

Колись у Стокгольмі я запитував шведських соціал-демократів, чи вдалось їм переконати олігархів Валленбергів платити більше податків або виконати додаткові соціальні зобов’язання перед шведами. Вони пояснювали, що настав у шведській олігархічно-соціалістичній економіці 80-х років момент, коли втрати економіки від виводу великого капіталу були меншими, ніж утримання цього капіталу шведськими платниками податків. Подібне бачимо сьогодні в Греції.

Чому родини мільярдерів Анасісів, Ніархосів чи Лацісів не стали платити більше ні до, ані під час світової фінансово-економічної кризи, а основний тягар бюджетного дефіциту перекладено на плечі працюючого населення? І прогресивна шкала оподаткування, не буде панацеєю у розв’язанні проблеми концентрації власності, тому і не вирішить проблему справедливого розподілу доданої вартості. Власником багатомільярдних активів є офшорні компанії, які беруть участь в трансферному ціноутворенні та репатріації капіталів (утворюють ряд компаній-супутників і маніпулюють, завищуючи або занижуючи ціни в контрактних угодах між собою, тим самим виводячи для податкової нереально низькі показники доходів, при мільярдних обертах, і залишаючи прибутки в потрібних податкових гаванях – місцях, де низькі, або відсутні податки на капітал). Сьогодні не часи Рузвельта, а часи мережевої економіки, тому прогресивна шкала олігархів не злякає, вони навіть підтримають ініціаторів. Вони задекларують декілька мільйонів як фізичні особи, а ними контрольовані корпорації через трансферне ціноутворення показуватимуть і надалі невеликі прибутки.

Розв’язання соціальних проблем сьогодні полягає не в пошуку нових податково-фіскальних методів вилучення прибутків, а в кардинальній зміні існуючої економічної моделі. Вона побудованої під гаслами роздержавлення «неефективних» державних підприємств. Виявилось, що ідея була не те що хибна, а шкідлива, і була направлена на те, щоб зруйнувати попередню систему суспільного життя та адекватну їй систему господарювання.