Молодого хлопця у 1939 році, який лише два місяці провчився на філологічному факультеті Київського університету, кличуть до армії. Командування каже: «У Москву, в кавалерійський полк Окремої мотострілкової дивізії особливого призначення НКВД ім. Дзержинського». 1941 року почалася і для нього Друга Світова війна, залишивши страшний відбиток – розривна куля під Ленінградом, що роздробила тазові кістки та хребет. Казали, що не буде ходити. Пішов, прямо до успіху в руки – став політруком прифронтового госпіталю СЕГ-290.

Син луганського шахтаря, народжений 19 грудня 1920 року, український письменник, політв’язень, разом з тим філософ і очільник  Української Гельсінської групи. Сенсом його життя стала поетична строфа: «невільник той, хто душу не зберіг і став її двоногою тюрмою».

Як казав сам Микола Руденко, його життя йшло від одного голоду до другого: від спроб випросити молока з порожніх материнських грудей, до пошуку єдиної правди. Свій шлях він почав як поет-соцреаліст, який спромігся пробитися лише на російський філфак, навіть маючи підтримку поета Леоніда Первомайського. Відмінно закінчена «шахтарська» десятирічка не стала приводом брати Руденка на українську філологію, а підтримка української мови взагалі не вписувалася в політику русифікації сходу України.

Юний хлопець, виживаючи на війні, перший раз одружився, дослужився до звання капітана, був нагородженим орденом Червоної зірки Вітчизняної війни 1 ступеню та шістьома медалями. Вихід у 1947 році збірки віршів «З походу» допоміг йому стати членом Союзу письменників України. Микола Руденко завзято працював у редакціях газет «Радянський селянин», «Радянський письменник», редактором журналу «Дніпро», був членом Київського міського комітету КПУ. Будь-яка діяльність тоді була йому мила і устрій в державі дарував Миколі натхнення – настільки, що він випускає поему про Сталіна «Слово про полководця». До 36 років Руденко щиро вірив в ідеали Компартії, був запеклим сталіністом, про що сам неодноразово зізнавався в різних інтерв’ю.

«Довго я залишався дуже партійним. Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема…»

Проте, десталінізація, 20 з’їзд КПРС, на якому Хрущов розвінчав культ особи Сталіна, змусив його світ перевернутися догори ногами. Як таке можливо, що садист і диктатор міг очолювати партію і державу? Це приводить письменника до вивчення «Капіталу» Карла Маркса і усвідомлення помилковості теорії про додану вартість. Своє бачення ситуації Руденко виклав на сторінках філософських праць, в тому числі «Енергії прогресу», рецензентом до якої виступив академік Сахаров.. В книзі висвітлюється походження абсолютної додаткової вартості із самої природи (з фотосинтезу), тоді як відносна додаткова вартість походить із людської праці. Марксова модель капіталу не має узгодження із законом збереження й перетворення енергії, вона привела СРСР до падіння. Головний важіль економічного розвитку суспільства, за Миколою Руденком, криється у Святій Трійці Космосу, яка живе у пшеничному зерні та праці. Він широко розповсюджував свою працю самвидавом та повідомив ЦК, щоб ті хутчіше рятували державу.

«Вона має характер додаткової енергії, яка вливається в суспільство і є по суті енергією прогресу. Іде ця енергія з космосу, від сонця – через землеробство, через злаки… Ми кидаємо в землю одну зернину кукурудзи – а в качанах одержуємо сотні. Земля у сто разів помножує нашу працю! От і виходить, що селянин харчується сам, харчує свою родину – і в нього ще є той лишок, який він вивозить на ринок. Це і є енергія прогресу!».

Людина, яка доти вважала себе атеїстом, пережила грандіозне релігійне одкровення. Він постійно розмірковував над своєю «формулою сонця» (яка згодом перетворилася на художній роман з такою ж назвою, де ця формула зображена графічно і математично):

Тим часом я спинивсь
на розрахунку:
Продукт сукупний має
п’ять частин.
За логікою шикувалось струнко:
Ісус Христос…
І п’ять Його хлібин.
Адже ж не золото в основі —
Злаки!
Зерно й солома, їжа для людей
Та для тварин…
З’явилися ознаки
Порушення усталених ідей.
Ознаки катастрофи.
Помирала
Система ціла. Йшов над нею суд.

Осяяння продовжувалося три дні, відкриваючи істини, які філософ намагався донести до людства. Тим не менш, на критику марксизму Руденко отримав жорстку відповідь – його виключили з рядів КПРС, а через рік – з Союзу письменників України. За Руденком навшпиньки по п’ятах почало ходити КДБ. Так, у Москві, залучення Руденка до правозахисної організації «Міжнародна амністія» завершилося першим арештом. За критику держави.

Пощастило тут лише з амністією з нагоди 30-річчя Перемоги, бо заслуженого фронтовика з пораненням випустили на волю. Така огидна жорстокість дала Миколі Даниловичу бачення чіткого руху: він, як правозахисник, має боротися за права людини і своєї держави. Правдолюб одразу сів за стіл писати великі відкриті листи до генсека ЦК КПРС Брежнєва про Україну:

«Я вірю в людський розум – вірю, що він переможе! Це неминуче. І нема нічого поганого в тому, що західні народи допомагають нам позбутися сталінізму – я вітаю цю допомогу. Вона походить не від буржуазії, як запевняє дехто, а від високої культури духу».

Та переконання всіх навколо були як бетон: «це злочин». В КДБ лише вхопилися за можливість оголосити Миколу Даниловича божевільним. Далі все як в тумані: запроторили в божевільний госпіталь для інвалідів війни, де говорили про якусь довідку про проблеми з психікою і потребу в лікуванні. Але що це? Немає ніякого божевілля, це просто думка! Інша. В цьому крилася причина. На щастя, фахівці видали висновок, що письменник цілком здоровий.

Безробітний і відкинутий суспільством через свої філософські погляди, Микола Руденко продав все, що в нього було, а влаштуватися на роботу зміг лише нічним сторожем. Колишній політрук та сталініст почав потихеньку входити в дисидентське середовище, після підтримки академіка Андрія Сахарова. На зламі 1975-1976 років, дисидент та товариш генерал Петро Григоренко пропонує Руденку створити в Україні щось схоже на Московську гельсінську групу, щоб вона змушувала СРСР виконувати Гельсінські угоди щодо дотримання Декларації прав людини. Микола Данилович прийняв цю пропозицію з цікавістю, сам підібрав перший десяток учасників УГГ та став «дуже ефективним головою групи».

За серйозні розмови УГГ під час прогулянок на свіжому повітрі, служби стеження КДБ схопили Руденка в капкан вдруге: письменника заарештували серед перших. Зник без вісті. Засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за наклепницькі твори, паплюження радянського і суспільного ладу, зганьблення революційних завоювань радянського народу. Такий вирок не зупинив дисидента: свої твори він писав у концтаборі на цигарковому папері й передавав дружині під час побачень. Політв’язні оголошували на захист інакодумця акції протесту, голодування, нагадували про його досягнення на війні.

«Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М.Руденка!» - написала як гасло для демонстрації біля бібліотеки ім. Леніна у Москві Раїса Руденко. З чоловіком дружина все ж побачилась, в селі Барашево в Мордовії, заарештована і засуджена на 5 років таборів за прагнення захистити.

У часи горбачовської перебудови Руденків термін ув’язнення скоротили на рік, а після завершення його і Раїсу Панасівну депортували, позбавивши радянського громадянства. Так вони виїхали у ФРН, потім – у США. Не з власної волі, бо Микола Данилович ніколи не хотів емігрувати з власної держави, ним керувало лише бажання зробити її кращою, сприяти розвитку радянського суспільства.

«Дисидент, що взагалі не схожий на дисидентів. Виглядав не так. Говорив не так. Був зовсім не політичний в особистому спілкуванні. Справжнє дитя свого регіону, Донбасу, і свого часу. Не боявся говорити, що був сталіністом і комуністом, який помилявся. Це був справжній філософ, який мислив категоріями, придумував концепції, народжував ідеї».

Після повернення на Батьківщину у 1990 році, відновлений у громадянстві СРСР, продовжив активну громадську та політичну діяльність. Руденко майже все своє життя бачив на одне око після травми в дитинстві, але тут зовсім втратив зір.

Герой України, який помер 1 квітня 2004 року там, де його люблять, де йому раді – в Києві. Свідомий українець. Борець.