Знову проходиш ці надто сірі, аби бути просто буденними вулиці. Здається їм по-траурному байдуже, що ти черговий гість-перехожий чи б пак прохожий так само понуро сновиди, опускаючи очі, щоб не стрілися з чиїмись. Бо погляди їх – людей – муляють застромленою у тіло остривою, зазіхаючи на твою безневинно-непомітну ходу, котрою прагнеш, не привертаючи, боронь боже, чиєсь завваги, подолати відстань од точки до точки. Не відчуваючи на своїй шкірі, що наче репається од них, оцих надто безнадійних, утуплених у тебе, мов у пустоту, поглядів, що всячеський по-своєму зазирає, прицінюючись, в нутро, то зі зверхністю, то з неприхованим скепсисом чи простою таки байдужістю. Хочеться втекти і забитись у якусь першу ліпшу щілину, лиш би спекатись угорілих у плоть скосих і прямих, і ще якихось отам зирків. Неповноцінних поглядів, недовершених знайомств із проминальними лицями, недоношених і ніколи не сказаних одне одному слів. Іно затерплі уста проймаються дрижаком, ніби забуті на твоєму обличчі листки, що не успіли іще осипатись, так сповільнено хапаючись за ледь відчутну студінь повітря. З особливою жагою, невіданою доти збудженістю, впиваєшся кожним його ковтком, як вперше, ніби щойно викинуте із материнського лона немовля. Здається, що так воно і є – тебе випхали із зони комфорту у промерзло їдкий, незнаний досі світ. І од того очі злипаються від найменшого поруху розкислих, невиразних силуетів, що оточено ними звідусіль і сливе кожен минає тебе, як зовсім непотрібне, по-нехлюйськи залишене, видиво.

Ото і є відправною точкою – цвинтар побитих повних дитячости горшків – звідки недавно вирвався із самозадоволенням, а тепер такий же розбитий спішиш назад. Хоча, викручене якимось безпричинним на те болем, тіло мляво протискається поміж людську гущу, зовсім невідаючи про глибину твоєї поспішности. Тебе інстинктивно зове, мов підбиту звірину, вранішній дзвінок чи швидше його мелодія, котра досі лунає ніяк не вивітрюючись із уха, і кинуті розжеврілі до несприйняття слова, на яких єхидно вичеркано «с м е р т ь»… що відтепер ввижається за кожною постаттю її неприкрите, зовсім незасоромлене лице, із глупуватою, по-недбальськи викроєною і спрямованою до тебе усмішкою. Без зайвої іронії, без жодного натяку на перемогу. Вона – до підшкірно-венеричних деталей – схожа на у жолобі зігнену бабу, що зараз простягає тобі свої співчуття, мов яблуко з котрого вичерпана уже вся трутизна. І, накриваючи повіками сльози, більше подібні до тих, що виступають од вітряного потоку, аніж на печальний вияв, якому б годилося бути присутнім, ти простягаєш руку назустріч, цілком таки свідомо, а відтак рефлекторно одсапуєшся. «Не зараз, – проноситься зіщуреними думками, – не хочу!» - як дитяче фиркання, коли подають страву, яку не любиш. Проте все вже вирішено, і твоє право вето насправді давно уже вичахло, висохло і залишилось далеко позаду. А тепер залишилось бігти тільки вперед, не озираючись, бо знайомий автобус вислонює свого носика, бігти, аби виконати останній обов’язок перед людиною, котра ще поки жива. Поки, бо ти ще не видів хронічної жовтизни її лиця, з якого вислизнув будь-який вияв життя, не відчув на доторк і нюх мертвецького духу, що сповивається довкола тіла, в якому перегоріла любов до тебе. «Змалювали личко, змалювали брови, та не змалювали любої розмови», - істерично, воєдино із вранішнім гудком, заповнює твоє єство ізсередини пісня, яку, тільки її, не гріх співати в піст, на похороні чи навіть обіпершись на побішницю домовини. Все одно прочувається вона заупокійним молебнем, і зовсім не через зміст, бо що варте у пісні слово, воно пісне без мелодії, без порозхристаних і розіставлених на пятирядковій друківці нот, ця пісня ніби ожила задовго до того, як її заспівали. Бурхливо заклекотала в череві, переливаючись і підступаючи до горла самою лише мелодією, аби болісними окликами зашкребтати серце всякого, а відтак, уловивши з миру по нитці, виткати слова. Здається, чи не всі пісні нашого народу вироджені однаково, як діти, з поділеним на усіх порівно болем, спершу впираючись невловимим ще мимренням, підживлюючись стуком копит, іржанням коней, безслівним стогоном за убієнними, тому і безслівні, тому мовчазні, бо страх перед смертю змушує заткнути писок й іно стогнати, впившись у власне коліно. Наскрізно поколіннями впиватися і сопіти нараз уся прокльони в перемішок з молитвами, жадібно споглядаючи світ в надії зобачити спасення, яке має прийти з котроїсь сторони і приложити до рани подорожника, а до вицвілого чола - вимочену живицею марлю.
Але видко, що того не станеться, автобус далі, погримуючи передримнілими кістками, нестиметься назустріч свіжій, розіпертій навстіж рані, а твоя пісня збовтається в однорідно-згуслу масу і, немов гарячий кулешик, обпікатиме з середини. «Дай, Данильцю, я подую» - чуєш знайомий голос із якогось закапелку твоєї свідомости і заходишся кігтями дерти чорні сукна счаділого сну, бо вона там, за оберемками затхлих з’яв, ти ж чуєш її голос і несамовито женешся туди, адже це все сон, страшний хижацько-настовбурчений сон. З котрого намагаєшся вирватись, гейби із паркої лазні, розпанахуючи перед собою усі двері й хапаюсь за ослизлі од пари клямки. Заки гаряча вогкість обсідає обличчя, заслонює взір і заливає груди вщерть, як буває при гарячці, коли марева обступають зусібіч, закриваючи реальність, стають гейби сторожі коло постелі, або коло дверей чи вирипують взад-вперед хату. Реальність перестає існувати чи б пак твориться инча, міфологічна, та, що поєднує в собі діточу сокровенність і найгірші діточі сни. Та, що оживає на килимі, прицвяхованому до стіни , а відтак сходить із нього і заходиться, немов в аркан, в скаженім танці, лише блимають зілляті воєдино барви, набуваючи невідомих відтінків. Аж печуть од них очі: од гарячих, вистояних, ярких кольорів, що поміж ними майорять черлені пір’я петриківських кугутів, що теж позлітали з тарелів і шастають по хаті. Здається, що в кожному закапелку тепер є щось живе, що має очі і скеровує їх до тебе, боязливо торкаючись, мов музейного експонату. І ти намагаєшся говорити до них, отворяючи потріскані уста, а у відповідь доноситься їдкий промерзлий сміх, чуєш, як десь у сінях чавкають важкі чоботи, і сіношні двері, мов монастирські ворота, зачинають порепувати, хтось ізвідти йде важкий і чорний. Хтось, кого бояться твої кугути і від кого злітають назад на мисник, хтось, чий подих сухим протягом протинає тіло, аж його обсипає дрижаком. У хвилину казка перетворюється на жаский етно-хорор, в котрому почуваєшся залиплим межи лисиччиних зубів колобком, таким же безпомічним і безсилим, і од того заходишся в плачі, прикликаючи бабу, – і все зникає, ніби сказав чарівне слово чи натиснув кнопку, яка закінчує гру.
«Данильцю,– чуєш бабин голос,– то сон, лише сон. Ну-ну, не плач, мій хлопчику», – зацяцькує баба, обціловуючи чоло. А ти смиренно горнешся до неї, призираючись, чи пішли уже химери з сіней, чи продовжують чатувати, щоб увійти, коли баба одвернеться. Звісно, не розумієш, що то «лише сон», думається, що баба одігнала, зхарапудила їх, і кожного менту вони можуть увірватися, немов із ями, зі своїми важкими поглядами і студеними подихами.

«Я тут, – шепоче баба, – не бійся».

І раптом сон уривається, підскочивши на черговій ямі, аж кожним хребцем змірюєш її глибину. І з тим стусаном повертаєшся до дійсности, обкипілої гаривом й іржею, що проноситься попри замурзані вікна «гробика на колесах», як охрестили цей транспорт в народі. «На гумових колесах іржавенький скелет несе нас у майбутнє, несе нас уперед!» Отак ми, не зупиняючись і не вилазячи навіть до виходку, все життя котимось по розбитих дорогах катафалком набитим живими таки мерцями, і кожен веде своєї співанки, кожному увижаються свої за дверима химери і на кожного справді вони чатують. І не розрізниш, де тут уже дійсність, де марення, а де твої ж таки вигадки - усе перемішалось і збовталось перед очей, і так перед ними крутиться, мов у невагомості. Весь твій світ у невагомості, у тому стані ні помацати, ні вкусити. Залишається лише утуплено божевільно-скляним поглядом споглядати за тим, що не під силу ні осмислити, ні змінити. Просто котитися назустріч похрускуючи думками, мов чикольниками, і, зацікавлюючи людей, запитально зиркати на тебе при вході і виході. Хоч нікому ні ти, ні твоя невагомість не потрібні, але на шкірі ще є вільні місця, котрі мусять, так чи інакше, бути заштамповані людськими поглядами, немов пропусками, печатями, без котрих не пересікти митниці, кордону, що вже увиразнюється за тим-то горбом. Аж поки «пижик» не зупиниться, поскрипуючи усією масою, біля твоєї зупинки:

«Приїхали. Платіть і вимітайтеся!»

Ти виходиш у світ, гейби з дзеркала, виструнчуючись і обзираючи себе, мов збоку чужими очима перебігаєш по витягнутій постаті і, не зупиняючись, минаєш посоловіле обличчя, холод його одчужености і увібганого під шкіру, немов шприцом, зчудування: уперше тобі доводиться іти додому, де уже ніхто не чекає. От знайома вулиця, от стежки, завулочки, хати, паркани – усе таке ж, і нічого з вигляду не змінилося, але ти достеменно знаєш, що це уже непотріб. Можеш потвердити, що все це перестало існувати, і тепер його можна вивозити на смітник. В один момент світ втрачає притаманний йому смак, от ніби хтось забув посолити і додати спецій. І вся кулінарна цінність нараз щезла, випарувалась з каструлі і тепер чадить на дні чорним послідом, котрий доведеться вимочувати, вишкрібувати і вичіхувати до блиску, так аби ніхто навіть не помітив цього прикрого інциденту.
Якщо подумати, то це найточніша метафора людських страждань – от є біль чи горе, чи ще яка хороба, себто накип, а відтак є сльози, котрими усе вимочуєш, а потім усе стирається буденністю, тим, чого багато і що нестак важливо, але чим живемо, чи б пак існуєм. Як то кажуть, нікому не потрібні ні наші страждання, ні печалі. І ми од малих знаємо, що усе це слабкости, їх варто уникати і ніколи не показувати на публіку, яко «прикрий інцидент» і не більше того. Тому запираємось зі своїми «інцидентами» за професійно-витушуваними дверима, і вже не конче, щоб були вони прикрими. Оцінка публіки - от що важливо. По чиємусь дурному слові стаємо ляльками одне одному, от справжня таки масова лялькуватість. Кожен перетворився на оте обстругане зусібіч поліно – Буратіно з тисячами і мільйонами ниточок, за котрі сіпає кожен, кому забагнеться. Усі певною мірою існуємо однаково, незалежно од титулу і рангу в світі, що його назва є тотожною до «лялькового театру». Фактично життя - це теж всього лиш ниточка, та, що держить наше опудало згори, а відтак в якийсь момент хтось її перерізує, і трупик падає, чіпляючись об ниточки инших, щоб була інерція, себто вібрація, коливання, що призводить до спазмів і болю, або просто уриває зв'язок між ними. Все – завіса. Особистість перестає існувати, залишається іно спомин – та урвана, з розкуйовдженим кінцем шворка, що колись, ніби телефонний дріт, повязувала чиїсь життя. Проходила через них оголеною, наскрізь завольтованою линвою, а тепер потріскує, приправлячи все довкола іскрами і заповнюючи кімнати гидким смородом паленої гуми.

На тому кінці слухавки тяжко похрипує пустота – тепер там її дім.

Вона - новий власник чийогось життя. Від нині порядкуватиметься в хаті, лазитиме на горище, голосно сколихуючи стелі, з котрих сипатиметься в очу пересохле вапно. Тепер вона ґаздиня, а ти всього лиш гість, опудало, котре сновидить по подвір’ю, розлякуючи ворон, що обсіли коршницю і викльовують звідтам полишки чийогось побуту. До спазмів знайомого, рідного побуту, що зараз застромлений у кожному куточку, де не кинеш око - усюди воно нанизається на нього, мов пацьорок, і зблисне перед сонця дрібною крупинкою відчаю і знемоги, а відтак обпече уста кислістю страви, що її рецепт хоронив у собі роками і тільки тепер він викотився, випручався з мужніх лещат надії, аби нагадати, що на фіга ти не правий, бісів слабак, нікчема, яка з трепетом держиться за обтяті віття, намагаючись приклеїти до них листя, що увібгане часом уже в багно. З котрого лізуть у твій світ облатані ступами і перевиті павутиною гидко-наїжені почвари, удираються до твоїх казок, видирають із них усіх курочок-ряб, аби повискубувати їм пір’я і почепити собі на капелюхи. Перевертні, що нині упившися травами з бабиних вузликів, оп’янілі скачуть на причілку хати, стрибають перед вікнами, гейби щедрівники і завивають на всі груди: «Ой чи є пан господар дома», а потім вишкіряються і глумливо перебираючи міміками заходяться іще завзятіше: "Ой нема, ой нема, бо поїхав…"- і уривають, закінчують, бо він не поїхав до Львова і ніякої церкви більш не збудує, він там якраз таки за завішаним тканиною вікном, лежить, зложивши руки, перед останньою поїдкою, з котрої не привезе сувенірного камінчика і не розкаже про тамтешні краєвиди. Почвари знають це, вони наввипередки спішаться, аби розповісти тобі, принести свої співчуття, аби ущипуватися у слух словами, що, ніби зоксюморонені, дзвенять довкола одурманених мізків з бажанням увірватися і поперевертати наївно викладені уявою повітряні хатки під солом’яними стріхами. Попалити їх, мов ординська навала, з голосними свистами, насмішками і блисками розпашілих од крови шабель, і мов Батий обкинути на голову купол, що досі був тобі за небо. І ти знаєш, що за ним не буде раю, звідтам не злетять ангели, аби підоймити твоє закервавлене тіло, це буде кінець твого храму, і ніхто не справлятиме тризни. Ти сам як тризна, як вирваний із чиєїсь уяви невипалений іще шматочок глини, що слугуватиме пам’ятником для майстра, аж поки не вмреш, а доти спочуватимеш оту недовершеність, неповноцінність, мов Адам, що Бог не успів доторком пальця улити у нього, мов у глечик, божественну сутність, ту краплинку самого себе, що давала б йому право обжератися з дерева пізнання. Відчуватимеш, як відчуває все насліддя Адамове, проклинаючи кожного дня свого Пра- за то нехлюйське лінивство, що ним оточений, мов проказою, сидів, не підводячись, перед Отцем, і не силуючись вистягнутись йому взустріч. І ти повторив предковий жест – не витягнувся назустріч тій, хто виліплювала із тебе, кавалка гівна, людину, не кинув усе і не помчався ошелешено до її ложа, аби цілувати ті зболені роками і слабістю руки. «Данильцю, – зачуваєш її зов, ніби казкове «приплинь, приплинь до бережка», - приїзди, бо…"- але ти не можеш дослухати, у тебе важлива розмова на другій лінії, зависла, гейби змії, і наюджує відштовхуватись веслом од просьби: "тепер не можу, ба, – з настиком на «не» відповідаєш, – приїду наступних вихідних". Якби знати, що «наступних» уже не буде, що не буде більш ніяких, що те залипле в слухавці сопіння зовсім не належало ба – то чуже, і як ти не відчув, як не розпізнав відсторонености його од цього світу – то сопіла за спиною ба смерть, поклавши на її плече руку, вона дарувала їй час, аби розпрощатися, аби черкнутись об виклепок пальцем, але ти не знав, не міг знати, проте мусів відчути. Мусів, бо все довкола посилало до тебе знаки, через них, через вирвані із інтернету картинки, навіть чеком на заправці: «бо завтра може й не настати» з цитатою Костенко. Світ кричав до тебе стоголоссям підказок і натяків, а ти, оглушений робою, продовжував відповідати неправильно, ніби отой глухий однокласник, що ніяк не можеш розтовкмачити йому, завислому під дошкою, через всячеські порухи і пантоміни, розвязку.

«Сідай, два…».

Два…два…два – сотні і тисячі закручених, мов гадини двійок сипляться перед очу, наче спам – ними обвита твоя совість, карма і побідного штилю фігня. Віднині ти двійошник, глузий штубак, що провалив усі можливі екзамени. Вона помирала сама, в пасмурно-пустій хаті, без жодного зорового контакту, без взаємоболючих слів, говорила їх в темінь, в незвідане, в глуш хати, яка мовчазливо постогнувала за ґаздою, що покидає її навік, і лила співчутливо сльози у страшній усамітнености того умирання. І тому зараз так вороже виструнчилась вона, гейби танк, з готовністю переїхати, розчавити і замісити в болото твоє тіло. Певне готова се учинити, певне б, учинила, коли б не знаття любови до мене ба. Тепер ми зовсім одчужілі одне одному, без того сакрального доторку бабиного пальця я іно заброда, що муляє око, мигаючи перед вікон, ніби мушка, яку б годилося прибити тапком. «Данильцю, – знову протинає вухо заклик, – ходи до мене…»- і я сумирно, мов хлопчик, опустивши голову, волочуся до хати, аби стати обабік «штирьох дощок», не помічаю людей, виразу їхніх лиць, іно розумію, що вони зайві, бо смерть - це інтимна річ, і свідки їй завжди зайві. Вони зайві своєю наскрізною псевдо-причетністю од горя, і хай скільки б тужливо-розрадних слів не зронилось тобі до уха, ти знаєш достеменно, що все це фарс, неоковирна постановка сільських молодиць, аматорів, котрі опісля розійдуться, кожна завішана своїми клопотами, їхнє життя продовжить ціпоніти у тій непреривній метушні, що й досі, знаєш, бо «просік» цю «схему» ще малим, коли баба брала тебе з собою на отченаш. Господи, яким різким дежавю витинається в пам'яті картина так багато разів перебачена, і кожного відкривалися нові деталі, мов залишені художником підказки: їм всім пофіг, от що!

Баба зодягнена в чорне, смолясто-тягуча самітова блюзка і така ж фустка – пригадуєш, мовби намагаєшся ухватити втікаючий сон – ти ніколи не любив, коли баба в чорному, бо та барва увиразнювала старість, робила її упізнаваною на бабиних лицях, і тоді віковий карб прочитувався легко, мов витиснений печатним станком. Ні, на фустині ніжним орнаментом були вичеркані білі квіточки на зеленкуватих листочках, то одпручувало од жалобности, розбивало її цнотливістю весняного квіту. Баба стояла перед отим «тритафлем дзерькалом» в сінях і причісувала непослушні твої кучерики: «ай, парба! – усміхалася, – ото дівки задивлятись будуть». Твої уста розкраюються в невинній посмішці. «Ціхо, Данильцю, дідо спит»,- шепотіла і притуляла до себе. А відтак ви виходили в двір, в сніженицю, що лепетала перед очу більмами, закривала взір і не давала споглядати шлях, іно в далечі виднівся простелений на снігу жовтавий хідник електричного струменя - з вікон хати, котру оминув сон-дрімота – смерть випередила його. Увірвалася знадвору, ніби шукаючи сховку од морозу, простягла руку до літеплости людського життя, од чого воно засло, перестало виціджуватись крізь пори і, скуйовджене, випурхнуло з комина в сирість зимової ночі. Піч була тому свідком, на ранок ледь огрійливим віддихом свідчила про вчорашню ще булість життя.

Вуйко Степан лежав під вікном, заштореним рядниною, з парафіновим відтінком лиця, що наче споважніло по смерти. Баба стояла просто нього з причиненими докупи долонями – молилася – а ти спозирав на неї бурмочучи отче наш в перемішок з безпричинним плямканням губ. Не знати чому, праглося зайти з супротивного боку труни, в тісний просвіток між стіною і столом, аби виразно вичитувати порухи бабиних уст, скамяніло-суворий вид, ніби вона сердилася на вуйків відхід, так тобі здавалося, проте то був виразно-випуклий сум, без зволоження, без хлипання і ґвалту. Баба ніколи не плакала на люди, сковтувала згустки болю, іно вираз лиць робився мармуровим, немов витесаний античним скульптором. «До подушки слізки – до людей обрізки, - так вона завжди казали,– не на людські, а на Божі, то очи» - додавала і ти повторював за нею, гейби вчив віршика, який звідтоді назавжди угруз у памяти. Вриваючи молитву, ба хрестилась, ніби тягла од чола невидиму павутинку, ти повторював за нею, по-дитячому невміло і водночас з повагом, ніби стояв на рівних – вона дала на те право. Ви собі рівні, але ніхто не міг досягти вивищення на котрім стояла ба – усіх, наче прищеплений до спини вантаж, гнуло в дугу, тягло до землі – лиш шморгання відлунювалось, немов з півниці, награно тихо, так, аби не злитися з іншими, але щоб кожен міг його вчути. Сидячи там на лавці в нетопленій, вихолодженій до гострого шліфування об шкіру хаті звисала з-під стелі таїна якогось прикритого почування всякого, хто був в кімнаті, ніби затлумлений вглиб самого себе переступ, що доводиться раз по разу поправляти, аби не вивалився на світ. І з кожним словом секрет підоймався з дна, пропускаючи вперед капсулки повітря, довкола розгортались обручі, що пророчили прихід чогось прикрого, чогось, що роз'їсть загуслий над кожним сопух. Ти передчував це, знав, що зараз все переміниться, і поборював страх дитячою цікавістю, тим наївно-викроєним поглядом, хотів побачити, мов оголену з целофану цукерку. Але то був лише міраж, що обтикався кругом тебе, даючи на надію на щось. "Може вуйко зараз встане?" – питався себе і знову обзирав кожного, шукаючи відповіді. Ні, він не встав, переміна не залежала од того – її нерв пульсував у тілах нині-живущих, і по ньому уся жага перетікала до язика, бо він не має костей, не має слабости і якраз таки все може змінити. Отак просто – по кількох сплесках, мов рибячим хвостом по плесу – язик створював нове забарвлення «вечорниць». А відтак багато їх на раз завиляли спокійно і безжурно, забувши об усякому такті, покинувши вуйка вилежуватись окремо од гурту, без права голосу і протесту. Життя знову впурхнуло в хату і, почоломкавшись зі смертю, загуло зроєним сміхом і викриками. Всяке рвалось одне наперед другого, мов базарна баба, переповісти схоплену по дорозі сюди новину, розповісти перестояну і затхлу гумореску, натираючи натиском писклявого згуку. Життя продовжувалось, себто люди продовжували жити, і їхня природа бажала веселитись, попри всякий «прикрий інцидент». Тільки ба увесь час залишалась одстороненою, гейби була в якомусь іншому вимірі, відділеному од решти звуко-ізольованим шклом. «Йдем вже, Данильцю, - сказала, підводячись і стримуюсь посмикування рук чи то од холоду, чи злости, – пора вже тобі спати». Ще тоді ти зрозумів, що почуття бувають несправжніми – дорослі вміють їх підробляти.

Так і зараз, похилившись при ній, розумієш, що всякий траурний відгомін виривається словами з уст, без інтонації серця, без мелодії, всі почуті тобою співчуття подібні більше до правильної постановки дикторської мови. Усі вони отим однаковісінько викуваним голосом повторюють завчені і прошуровані до дір фрази, що годиться їх казати при таких обставинах. Так само вони вітаються, автоматично, не сіпнувши оком, і розділяють твої почування так само, рефлекторно. І на якусь секунду в тіло сходить якась полегкість від того, що навіть горе твоє особисте, і ні з ким його не доводиться розділювати. Така самозрозуміла егоїстичність підгодовує, не даючи упасти в затінок, втративши зачіпку з дійсністю. Ти, випроставшись, оглядаєш людей з того вивищення, що по праву тепер твоє, мов спадок залишений від ба. Твоє роз'яснене око боязко сковзує вниз, ніби крадькома, оглядаєш її лице і вловлюєш в нім запечатаний усміх, той, що ним осяяна завжди зустрічала тебе і тих, кого любила. "Може дійсно, – наважуєшся подумати, - воз'єдналась з тими, кого любила, пробачила мене і відпустила?" – ниточка натягується межи вами…а відтак всією еластичністю, мов ґумка, впивається в шкіру, і гучний ляскіт розходиться по нутрі болісним коливанням, ніби струм, що переплавлює все в тобі на кашу. Закотивши очі, ти наструнченою рукою хапаєшся за груди, обілляті окропом, вивищення, мов підтяте риштовання, виковзує з-під ніг і ти летиш за ним в провалля. Світ залишається на поверхні, а ти, мов на сповільненій зйомці, опускаєшся на дно, прорізуючи густо-сконцентровану рідину. Зачуваєш, як зі споду зворохоблюється мул і піксельно зацятковує очу, поглинає твоє тіло, заволочуючи його биндами, мов молюск піщинку. Ти не пручаєшся, не намагаєшся вигребтись, навпаки піддаєшся спокусі повного занурення, приймаєш всіма порами вологу, всмоктуєш її, гейби губка, не думаючи ні про що. І тобі зовсім байдуже, що риби хляскають по бличчю хвостами ледь відчутно, прикладаючи своє помережене тільце до твоєї шкіри. Виблискуючи ним так елегантно, немов дівчата гнучкою талією, мерехтять вапняною білістю і знову ляскають хвостом. Підпливають усе ближче з отвореними писками, з котрих невиразно долинають якісь потойбічні згуки, невитяті іще до пуття, наростаючи, розходяться кривим швом попри ухо. Вони, здається, звертаються до тебе, кричать, але ти не годен уловити тієї хвилі, лише сухе рипіння, немов од старого радіоприймача. «Чого їм треба?!» - сердито змахуєш руками перед себе, але ті проходять крізь них, і щось поза кадром, де нічого не бачиш, ловить за руки і тягне уверх, шарпаючи раз-по-разові, ніби обтрушуючи.

Даньку! - вода бевхає в обличчя і сповзає в пазуху слизька і студена, немов медуза.

Га? Шо сі стало? – напружинено підскакуєш наперед слів, викинутих з підсвідомости,

ніби зозуля з годинника, секунда в секунду – якраз тепер, по скількох роках ти вернувся до мови свого дитинства – як спалах на сонці – кількасекундно, непередбачувано і чомусь так значущо. І тому зачудовано обзираєшся, ніби шукаючи підтвердження знаменности події, намацуєш урочистість, але спозираєш іно стривоженість і краплі води, що скапують з чола.

Та ти, той, в обморок пішов, той.

Шо?

Ага, той, стояв тако, стояв і впав, той… - далі не слухаєш, іно, киваючи головою,

виходиш з кімнати – надто парко – навіть вимоченому артезіанською. Вулиця вбевхується в груди холодом осінньої свіжости, пробігає по тілу легеньким лоскотом і на який градус-два знижує температуру тіла. Обтершись ухваченим дорогою рушничком поспішаєш до времянки, аби переодягнутися, але зупиняєшся посеред подвір’я, широко-розкувши зіниці. Тут неймовірно красиво - чи не вперши доходиш цього умовиводу. Справді, до цього ти жодного разу по-справжньому не усвідомлював, що ріс оточений розкішним пейзажом, тим, що на життя випадає споглядати кільканадцять хіба разів - і те з полотен уславлених художників. Такі краєвиди ховають за шкло, під сигналізацію і цілодобове стеження, бо вони уже втрачені, їх знищила «рука города», повиривала з коренем і викинула в сміттєвий бак. Вони повертаються до життя через уяву митців, випадково зринають в чиїхось снах і метушливо спішаться далі, попідтикавшись власним цвітом. Їхня станція – минуле – там позістрибували вони з потяга і там залишились, а до нас долітають тільки вирвані вітром листочки, немов квитки на оглядове колесо, з котрого можна зобачити всю велич і красу природи. Таку невинну, як діточий усміх, що зараз розпеленався, простягаючись до тебе обіймами, пухкенькими пуцями, блідо-рожевого відтінку, переповненого життєдайною силою. «Будь коло землі,– вітер немов смичком торкається твоєї памяти, – землє дає чоловіки сили, бо всі-смо з землі і в землю підем", – слова ба, наче бахівський ля-мінор урочисто оживають межи шуму напів оголених дерев. Смичок імпровізує, зчитуючи зі спогадів, гейби з нотного зошита, мелодику її слів – навіть не самі слова – їх не чути, іно мотив, яким були сказані. Розумієш, що справді за всі ці роки відсутности ґрунту під ногами ти зовсім знемігся – людині потрібна опора, та твердь, на котру можна ставати з ясним поглядом і повнотою рішучости – тому селяни шанували землю, успадкувавши се від предків, іще з давніх часів, коли людина розумілася з природою і була скріплена із нею, наче дитя з матірю пуповиною. Вони ж вважали себе дітьми землі і були з природою на рівних, не намагаючись вивищитись, тому знали достеменно, що, навіть упавши, матимуть під собою опору. Опора ж бо конче необхідна в усякій справі і це потвердив Сократ. Ми ж бо відцурались, перегризли пуповину, що сполучала нас із природою, увірвали чергову ниточку, що держить наше опудало. Втікли од неї, позабивались у компактні панельні печери, які нічим по суті од первісних не різняться, хіба що на останніх не було ґрат. Але у кожній таки печері був прямий зв'язок із землею, з оголеним пульсом, що перекачує сироватку Життя, завдяки якій живі і ми. Чи ж не тому бог покарав вавилонян? За сліпу захцянку вивищитись, одірватись од тверді і заступити сонце, кинувши всепоглинаючу тінь умертвіння на все живе, що лишилось на споді. Випручатись коренем із персті і пустим перекотиполем здійнятися вгору, куди ростуть іно віттями, а не усім масивом стовбура. Так ясно споглядаєш то видиво, гейби один із тих, кому перекрутило язика, стерло рідну мову і залляло в мозок іншу - ту, що несе непорозуміння і смуту. Хоча так і є: ти вавилоняни, і довкола тебе вавилоняни, що шар за шаром вистелюють усе крутіший мурашник, з дротами в самі небеса. А земля залишається внизу, під грубим хідником бетону, похрапуючи, ніби правдивий астматик, з надією на минучість нашої дурости, адже вона нам потрібна, більше, аніж ми їй. Ти знаєш напевне, як і знав твій народ, що ще якихось сто років тому вистелював у своєму домі долівку пахучими травами і підмащував її проти кожної суботи і празника. Чимось наскрізь сакральним і святочним був цей елемент побуту для них. Чимось, на що першочергово звертали увагу, вступаючи в хату, і по чім визначали, чи добрі ґазди тут живуть, чи як співається в пісні: «живут, як наймити – неметена хата і поріг немитий». Не дарма ж класики української літератури з такою деталізацією описували незначний, на перший погляд, клаптик тверді, по котрому кожен день топчешся ногами, і, здається, чому такий до того пошанівок? «Землє чоловіка держит», - насвистує вітер, і тебе знову поглинає простертий перед тобою, гейби звишивана ряднина, краєвид: той, що ховають під шкло, а ти маєш перед собою, і ніхто його од тебе не одбере. У цьому відчуваєш руку ба, її присутність, навіть з-за межі вона продовжує вчити тебе, ніби дурненького іще школярика, розгортаючи сторінки, наскрізь ізписані мудрістю минулих поколінь.

«Я тут, Данильцю, тут».