Про Чаплинську республіку, яка проіснувала чотири місяці 1919 року, та родинні зв’язки з козацькою старшиною в багатьох сім’ях півдня України.

Мене спонукала написати ці рядки згадка про моїх дідів – як по лінії мами, так і по лінії тата, – життя яких уклалося в загальний літопис Української першодержавності (1917–1921), буремну добу її творення. Бо ті мої діди не були спостерігачами, не ховалися від трагедій часу, а самі брали активну участь у подіях. Останнім імпульсом для написання став «знаковий» день 21 жовтня 2021 року 21 століття. Річ у тім, що ця дата жовтня-місяця – день народження мого діда по мамі Михайла Григоровича Гетьмана (21 жовтня 1895 – 6 червня 1976).

Чаплинку на Херсонщині заклали нащадки запорізьких козаків

Мала щастя аж до школи зростати в садибі діда Михайла, в розкішному за чорноземами таврійському селі Чаплинка на Херсонщині, що заклали нащадки запорізьких козаків по руйнації Січі. Дід був шанованою людиною на селі – ветеринар і фельдшер у одній особі. Ще перед Першою світовою він вивчився на фельдшера (в Кишиневі), а потім на ветеринара (у Асканії Новій).

	Чотири сини Григорія Гетьмана. Сидять: Савва та Михайло. Стоять: Іван і Кирило (1918 р.)

Так сталося, що з п’ятьох його дітей (трьох синів і двох дочок) у живих, на жаль, залишилися тільки дівчата: старша - Мотрона - моя мама, та наймолодша - Стефанія. Двоє хлопчиків вмерли ще малими, а третій Микола був гордістю родини: вивчився на авіатора, був пілотом літака-бомбардувальника. Та почалася війна, і батьки у перший же місяць війни отримали звістку про його загибель.

То ж про рідних, звичаї родини, історію дідо Михайло розповідав мені, як найстаршій онуці, коли ми вдвох у повечір’я влітку сідали на ще гарячій від денного пекучого сонця призьбі, а взимку – на лежаночку, і я перетворювалася у велике суцільне вухо.

Бабуня Сашуня кричала з кухні: «Що ти голову дитині морочиш? Воно їй потрібно?» Дідо лагідним тоном відповідав: «Потрібно, потрібно. А з ким же я ще можу про це погомоніти?» Щось з тих надвечірніх бесід мені запало в пам’ять, а щось пізніше, вже після відходу діда в горні світи, сама розпитувала у бабусі, старших рідних, сусідів по селу, щоб змалювати загальну панораму подій.

Родину Гетьманів у Чаплинці на порубіжжі ХІХ–ХХ століть поважали, а Григорія Гетьмана – мого прадіда – знали як міцного господаря. Адже й він, і його троє старших синів та донька Соломія з родинами мали, крім хат з подвір’ям у селі, ще й окремо купкою хутори в степу поза селом, де тримали різний реманент і худобу – корів, коней, вівці.

Дід розповідав, якої сили були наші предки, як вони любили й шанували коней (траплялося, через чорноземну багнюку після дощу переносити тварин на своїх спинах!). Одним словом, як почали у 1920-ті казати – «куркулі».

Дідо Михайло розповідав, що в родині зберігалися папери, які засвідчували зв’язки з кубанським писарем, пізніше наказним гетьманом Захарком Чепігою; що в селі не було кріпаків, тільки «зайшлі» за приробітком. Але малою мене те не цікавило, я більше розпитувала про коней. Особисто думаю щодо Чепіги: пов’язання з козацькою старшиною простежуються в багатьох родинах півдня України.

Що правда, а що ні у «Таврії» та «Перекопі» Олеся Гончара?

Головне те, що прадід був одним із україно-свідомих людей та очолив козацьке повстання, участь у якому брали і його чотири сини – Савва, Іван, Кирило та наймолодший Михайло. То була так звана Чаплинська республіка, що проіснувала чотири місяці: січень – квітень 1919 року. Піднялося майже дві тисячі козаків (!), до них долучилися загін моряків-чорноморців. Вони протистояли військам Антанти, Денікіна, і червоних, які витісняли «білих» з Таврійського півдня та Криму.
На той час на теренах України було кілька таких «Козацьких республік», зі своїми загонами й урядуванням, що ніби «оази» позначили буремний соціопростір класового протистояння. То були знаки нескореної громади українства, яке ще вірило в можливість самостійного державотворення. (Згідно «установкам» історики радянського часу писали, що козаками-партизанами Чаплинської республіки керували більшовики).

Вже по війні до Чаплинки приїздив молодий тоді письменник Олесь Гончар і старші селяни, а також мій дід Михайло, розповідали йому про події 1919-го. Коли вийшла дилогія «Таврія» та «Перекоп» Олеся Гончара (1952–1957), письменник привіз книжки до села й подарував колишнім учасникам повстання, зокрема і діду. Пізніше, коли я вже вчилася в училищі, він мені казав: «Багато що там написано так, як було… Але, разом з тим, і так, як на той час потрібно…».

… Коли почалася «продразвьорстка» та утворення на селі комун (1921/1922), пішло полювання на «куркулів», «підкуркулів», їх добро. Хтось із добрим серцем встиг передати Гетьманам, що на них чекає арешт. То ж старші три сини та Соломія зі своїми дітьми зібралися в одну ніч і залишили село. Взяли тільки конче необхідне, а найстарший Савва забрав родинні папери, з думкою зберегти на прийдешнє.

Прадід Григорій залишився з сім’єю молодшого Михайла, сподівалися, що ветеринара й фельдшера не будуть висилати. Зрештою, так і сталося. А сліди по розпорошеній родині вдалося розшуками лише наприкінці 1950-х років: Сімферополь і Керч у Криму, за Уралом – Кемерево, Чита…

Із початком процесів сфальсифікованого викриття діяльності діячів СВУ, Спілки визволення України, наприкінці 1920-их - а по суті політичного процесу нищення української інтелігенції (за рішенням радянського «суду» 15 достойників розстріляли, 192 заслали до концтаборів, 87 вислали за межі УРСР, 3 засудили умовно і 124 звільнили від покарання) – прадіду Григорію знову пригадали повстання та «куркульство». І знову якась добра душа попередила Григорія, що можливий арешт.

Того 1932 року він переховувався далеченько за селом у балках густо порослих кущами, – добре, було літо, – а моя мама (тоді 12-річня дівчинка) щодня потайки носила йому поїсти. Одного разу прийшла разом з молодшою сестричкою. Дала дідові гречаної каші з молоком. Той поїв, подякував внучці й промовив: «Тепер трохи спочину». Дівчатка подумали, – заснув… А він тихо відійшов у горні світи. Може в тому була милість Божа.

Петлюрівця реабілітували у 1994 році

Матвій Працюк (Пуц) із сином Володимиром (1929 р.)

Однак, щоб була повне історична картина, пов’язана з моїми дідами, треба знову повернутися до того достопам’ятного 1919 року, до Чаплинської республіки.
У 1919 році в той край козаків-хліборобів прибився юнак з Волині, який назвався Матвієм Працюком. Насправді подався так далеко на південь, щоб «загубитися» від чекістських чисток. Після проголошення державності України він був у стрілецьких загонах і виборював незалежність України. Тоді його знали як Матвія Флавієвича Пуца, родом з волинського села Маркостав. Воював і проти червоних, і проти білополяків. Після потужного натиску більшовиків наприкінці 1919 року, коли С. Петлюра з думкою про збереження людських життів зняв з вояків української армії клятву про дотримання присяги, Матвій вирішив дістатися домівки, де на нього чекали мати та молодший 14-літній брат Володимир (батько-священик вже помер). Пораненим у руку дістався до Маркостава, який за новим розподілом відійшов до Польщі. Але не пощастило… Хтось на нього доніс і за пару днів до села прийшло кілька польських солдат. Загрюкали в двері, наказали видати січового стрільця.

Мати, перехрестивши Матвія, веліла йому якнайшвидше тікати через заднє вікно, а сама стала на порозі разом з молодшим сином-підлітком Володею і не пускала жовнірів до хати. Один з них, не роздумуючи довго, підняв гвинтівку й вистрілив їй у груди. Впала, як підкошена. Вояки увірвалися всередину, але Матвій встиг таки втекти в ближній лісок, а потім ярами й балками на манівець пішов на південь. Прочув, що десь біля Перекопу є козацька Чаплинська республіка. Може прихистять стрільця?

Дістався Преображенки (Чухалки), що вважався присілком Чаплинки та знаходився десь за чотири кілометри від неї. Але поки добирався - і там вже були більшовицькі загони, що патрулювали шлях на Крим. Виправив документи, на прізвище Працюк та й вирішив там зупинитися. А що «Працюк» – то неспроста, бо був беручкий до будь-якої праці – і чоботи вшити, і до ковальства (обзавівся своїм реманентом), і в полі працювати.

Згодом і коня підібрав такого, що всі дивували – ніхто не міг на того огиря сісти, тільки хазяїна підпускав. Назвав «Кардаш», то з татарської «товариш». Неабиякий мав талант Матвій і до музикування – пограти, поспівати. Зажив разом Мотрею, яка надала йому притулок. 1922 року народився в них син – мій батько, перший від колиски на прізвище Працюк. Дав йому ім’я Володимир, згадуючи свого, як думав, назавжди втраченого молодшого брата. Так у буремні роки початку ХХ століття було покладено початок новій династії Працюків, яка сьогодні добре знана в таврійському краї: Херсоні, Каховці, Новій Каховці (є експозиція у міському музеї), навколишніх селах…

Влітку 1938 року Матвій неочікувано отримав листа від брата з Польщі, з фотографією, де вже змужнілий Володимир сидить разом з товаришем над розгорнутою газетою «За Україну». Зрозуміло, що незабаром за доносом Матвія заарештували – «польський шпигун», і «петлюрівець». Етапували до Херсона – й там розстріляли. Востаннє мій тато його бачив перед відправкою з села. Матвій зняв з себе добрі хромові чоботи, віддав йому: «Може пригодяться. Відчуваю, мені вже нідочого…». Таке коротке життя – 38 років (7 червня 1900–1938). Тільки 1994 року мій тато отримав документ про реабілітацію діда.

Задумуюсь, як то хитромудро плете історія своє літописне мереживо, з умінням викласти дивовижним взором вагомі події для всієї нації та поєднати їх з тисячами, мільйонами окремих родинних «інкрустацій», знаючи, де зробити той самий важливий для кожного «вузлик». Для нашої родини тим «вузликом» стали події козацької Чаплинської республіки 1919-го року.