Наближаючись до свого сімдесятиріччя, я вважаю себе все більш інтроспективним. Я активно займався українсько-американською громадою більшу частину свого життя і часто дивувався, чому тільки декілька моїх однокласників з восьмого класу українсько-католицької школи св. Юри були залучені, адже сама школа мала стати розсадником українсько-американських громадських активістів. Але не стала.

Чесно кажучи, із 120 однокласників лише небагато наблизилися до того, щоб бути орієнтованими на громаду. Недавній химерний і безглуздий досвід дав мені привід знову задуматися над цим питанням. Я мав намір внести частину моїх цінних акцій до українсько-американської фундації. Мені відповіли, що ця Фундація не має ємності для такого внеску. Я запропонував оформити його і я б не тільки зробив свій внесок, але й намагався б переконати інших зробити те саме. І я був безцеремонно відкинений.

Звичайно, новачок у громаді був би втомлений і не повернувся б. Є багато інших способів, через які наша спільнота відмовляється від новобранців. Одним з них є сприйняття корупції.

Дуже багато хто, на жаль, бачить громаду як комунальне корито, як таку собі можливість підвищити свої власні або сімейні фінансові ресурси. Це не про крадіжки, але насправді це так. Деякі з пільг включають пільгову оренду, безкоштовне харчування, платний транспорт, і тому подібне. У багатьох випадках активіст не тільки отримує вигоду, але й ділиться нею зі своєю родиною. Цей тип самозбагачення триває поколіннями. Деякі навіть тримають оплату посади, коли організація просто не може собі цього дозволити. Часто нахабна репліка полягає в тому, що я працюю у громаді з нижчою шкалою оплати, ніж я міг би отримувати в реальному світі. Так само часто, чесно кажучи, якби не позиція громади, були б багато з цих так званих «відданих патріотів» безробітними.

Це жодним чином не є засудженням оплачуваних працівників, необхідним для функції установи. Українська американська, канадська, європейська і навіть австралійська спільноти були прямо відроджені перелитою кров’ю, прошу Вас, новою хвилею, величезною людською ціною для України, хоча й не фінансовою втратою.

За деякими підрахунками, одна чверть валового внутрішнього продукту України припадає від перевезення грошей своїм рідним, що здійснено мігрантами за кордоном. Все-таки ця хвиля – робоча хвиля. Щоб вони не заробляли - вони живуть максимально економно, щоб якомога більше віддати своїм родинам в Україні. В результаті до громадської скарбниці жертвується мало, якщо взагалі хоча б щось. Найпомітніший грошовий номінал на знаменитій колекційній таблиці є з зображенням Джорджа Вашингтона. На жаль, для оплати витрат потрібно занадто багато цих однодоларових купюр.

Я критикував багато організацій, до яких належу, і навіть деякі, з якими я не маю зв’язку, через їх надмірні витрати, оскільки вони постійно працюють зі збитками. По правді кажучи, таких дуже багато організацій існують і виживають лише завдяки фінансовій жертовності і довгостроковому баченню наших батьків і матерів. Однак цей капітал не триватиме вічно.

Тому, коли я наближаюся до своїх золотих років, з моєю вірою в гени моєї матері (вона дожила до 99), я маю надію, але дуже стурбований майбутнім наших громад. Очі більшості наших фондів звернені на Україну. Але хто буде фінансувати майбутнє наших власних громад, які не менше важливі за інституції в Україні? Наші діти? Я сумніваюся. Ми, звичайно, маємо бути трохи розумнішими, ніж фундація, яка не може і не хоче пожертвування акцій, облігацій або взаємних фондів.

Ми також повинні відкрити очі на особисте збагачення і викрити його, щоб зупинити. “Жити для громади” дуже відрізняється від “життя з громади”. Усі виграють від громадського життя. Обмежимося перевагами духовними.

Ці питання займають мій розум все більше і більше, в результаті чого я стаю запальним і старим. До речі, чому ми називаємо їх золотими роками, коли насправді кожного ранку ти прокидаєшся з новими болями?