rss
01/23/2022
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Репортаж \ Київська вистава «Нейтральна Смуга»: актуальна, як ніколи
Дуже різноманітний і темпераментний поет, співак, актор. Із ним асоціюється радянська епоха, проте час показав, що це мистецтво поза часом. Один із доказів – те, що його досі цитують, його пісні крутять по радіо… Це – Володимир Висоцький (1938–1980). А як він пов’язаний із Києвом?

24 жовтня у Публічній бібліотеці імені Лесі Українки (спеціальній театральній залі) учергове відбулася новаторська вистава «Нейтральна смуга» – композиція за піснями Володимира Висоцького. Як відомо, за життя знаменитого барда в нього майже не було публікацій, і справжня слава поета (а не лише співака) прийшла посмертно, але пісні звучали, досі звучать і звучатимуть.

 Title 
  
Подивитися цю виставу було цікаво ще й тому, що сам Висоцький мав київське та інше українське коріння, а ще певний час жив у нашій столиці.

Отже, вистава «Нейтральна смуга» – це наш, київський, Володимир Висоцький. Як вийшло поставити цілу оповідь за піснями Висоцького? Адже ми пам’ятаємо ці твори у записах самого барда. Проте оригінальні режисура і гра змогли явити нам цілісну історію, ще й сучасну. За власними свідченнями, актори не копіювали Висоцького (це й не можливо), та й не ставили собі такої задачі.

У виставі грали актори – випускники театральної студії режисера Миколи Рушковського (1925–2018). Режисер – Катерина Тижнова, яка і музичний оформлювач; хореграфія – Анастасія Андрієнко. Свого часу «Нейтральну смугу» поставив режисер Ігор Славинський, який відійшов у вічність 2018 р.

Усього виконавців було семеро (четверо чоловіків і троє жінок), причому дійство відбувалося дуже злагоджено, глядачі могли спостерігати амплуа кожного актора, проте водночас усі на сцені являли багатогранну гру, дивуючи залу. Несподівані повороти, нове прочитання знайомих текстів… а головне – глибоке розуміння і пісень Висоцького, і власної творчої задачі. Відточено, відшліфовано – проте плинно, легко. Такої легкості можна досягти лише за надзвичайної підготовки.

Усі актори – синтетичні. Тобто всі семеро за дією декламували, співали, грали на гітарі (і навіть на металевих ложках), показували трюки, танцювали – на рівні акробатики… Відзначу справжні поставлені голоси, відточену пластику.

Декорації позначалися мінімалізмом: заднє тло затягнуте маскувальною сіткою (з-під якої з’являлися герої дії), з чорно-білою світлиною Висоцького – ліворуч. Праворуч – чорна дошка, на якій крейдою – вибрані афоризми з пісень барда, причому перефразовані, як-от «Где мои 17 лет?», за нею – ширма, важлива для дії. Сцену свідомо оформили під бункер, і взагалі реалії нагадувало АТО. Актори (у кожного героя – позивний: «Папуга», «Кассандра»…) були вбрані у камуфляж. Кольори вистави – переважно хакі та чорний. На початку – після тихої гри на гітарі та приспівування знаменитого твору «Кони привередливые» Євгенієм Ковирзановим – почалося дійство, яке не відпускало до кінця.

Дещо в певних текстах Висоцького змінили для актуальності. Але це не створювало дисонансу. Пісень і віршів звучало багато (зо двадцять п’ять текстів – точно), але увага не послаблювалася. І така постановка стимулює заново перечитати і послухати репертуар Висоцького. Бо для дії обрали як відомі твори, так і не розрекламовані.

Title  
  
Власних реплік в авторів було обмаль – суто для зв’язки виступів. Наприклад, Роман Щербак чудово зіграв роль папуги-пірата, какаду (з дитячої вистави про Алісу в Дивокраї, де, як відомо, Висоцький співав партію папуги), заспівавши одкровення про поневіряння морями, про навчання говорити по-людськи («Каррамба, коррида и черт побери!»)… Дитяча роль? Ні! У показаних на сцені реаліях – серйозна. Адже й сам Висоцький написав це езоповою мовою. І вже ближче до кінця Костянтин Стоянчев наказав «папузі» зіграти на гітарі «циганочку» – і далі зазвучала знаменита пісня з приспівом «Нет, ребята, все не так, / Все не так, как надо».Стоянчев заспівав це під акомпанемент емоційно, справді по-циганськи.

Або Олександр Сугак надривно продекламував «Упрямо я стремлюсь ко дну», буквально заворожуючи залу енергетикою. Пісня про підводний світ, де немає заздрості та взагалі тих проблем, які є в людства. Тому ліричний герой у прямому розумінні йде на дно.

«Пісню про нейтральну смугу» (за якою й названо виставу) так само було розіграно дуже по-сучасному, причому все зрозуміле. Адже цей твір– про одвічні трагедії. І хоча на початку були спеціально розіграні сперечання – де відбулася ця історія – чи на кордоні з Туреччиною, чи з Пакистаном, – далі вже пішов чорний гумор.

Відзначу й «Пісню про лісову нечисть», де актори прекрасно перевтілились у лісовиків, Солов’я-розбійника, відьом, «кикимор»… Приспів «Страшно – аж жуть!» звучав як риторичне питання («Страшно?») з емоційною відповіддю («Аж жуть!»). Актори і сміялися, але саме завдяки сміху їхні герої намагалися заглушити в собі страх. А лісові мешканки (Анастасія Зюркалова і Дар’я Якушева) з обуреними криками: «Ведьмы мы али не ведьмы, патриотки али нет?!», «а еще на наших женщин позарился!» вийшли дуже оригінальними. А фінал – коли нечисть, заморська і тутешня, сама себе знищила – додав оптимізму. Бо тепер «не страшно ничуть!».

Деякі ролі були як монологи, моновистави. Наприклад, Роман Щербак проспівав пісню про троянду і нарцис (як довірлива квітка пішла до ловеласа-нарциса), причому начебто сам для себе, ще й крутячи як фокусник пластмасове відерце, «збираючи» його як кубик-рубік, постукуючи – ніби граючи на тамтамі.

Попри мінімум декорацій та взагалі прикрашання, усім акторам в усіх ролях вірилося. Певно, і завдяки майстерній грі та режисурі – і якраз тому, що ніщо зайве не відволікало, можна було уявно «добудувати» образи та дію.

Навіть іронічні та комічні речі Висоцького зазвучали інакше. Наприклад, відомий усім «Діалог біля телевізора» (або «Розмова у цирку»), де багато афористичних реплік – «Ой, Вань, гляди, какие клоуны» – цитувався на початку, але далі раптом почались армійські реалії. У них, наприклад, вписали пісню про гімнастику з приспівом «три-чотири». Причому актори не лише декламували та співали, а й демонстрували стройову підготовку. Керувала цими солдатами («Напра!.. Нале!.. В ружье! На пле!») Олександра Епштейн, яка потім явила різний спектр свого таланту і творчів Висоцького, то читаючи «Пісню про віщу Кассандру», то чудово розігравши… білу гарячку. Крутячи і перехиляючи пляшку (порожню! але вірилося, що там – коньяк), акторка розповідала про свою розмову з чортом. Пісня – чоловіча, але у жіночих устах прозвучала по-новому. Бо показано бойову психотравму, синдром – і, якщо вдуматися, це страшно.

Техніка співу теж була не однакова. То класичний спів, то піратський (про корсара – «Еще не вечер»), то райошний вірш (наприклад, у композиції про нечисту силу), то стилізація а капела під російську народну пісню («Грустная песня о Ванечке»).

Згадана пісня про цирк – уже повністю – була і наприкінці вистави, розіграна як композиція, причому з бойовим підтекстом. Або інша, теж відома, «Пісня про переселення душ» («Кто верит в Магомета, кто – в Аллаха, кто – в Иисуса…») несподівано була виконана з надривом, причому трагічним. Злякана дівчина (Дар’я Якушева) тікає від небезпеки та, ведучи діалог – а потім і полілог – із тими, хто хоче її заспокоїти (Олександр Сугак, Анастасія Зюркалова), сперечається фразами з цієї пісні. Героїня не бажає жити «нормальненько» (як їй радять) і не хоче стати баобабом. Цей епізод примусив замислитися над тим, що спокійне життя і байдужість – різні речі. А ще ця вистава вчить відповідальності за себе, інших, сьогодні та завтра.

 Title
  
Був і невловимий український колорит. Так, ближче до кінця гітарист Євген Ковирзанов постав із зав’язаними очима та взагалі нагадував наших кобзарів, бандуристів… Узагалі багато деталей були неоднозначними.

Фінал – пісенно-танцювальна композиція про білий вальс – зіграли мажорно. Вальс переходив у танго, в акробатичні номери… Але цей епізод показав, що щастя героїв – вистраждане. Жодного дурного оптимізму, жодної фальші та жодного надмірного пафосу.  Отже, кожний актор тут – індивідуальність, а разом усі – справжня команда.

Підтвердженням високого рівня вистави було те, що навіть маститі критики, знавці мистецтва аплодували стоячи. Підвелася вся зала і довго оплесками та вшануванням не відпускала акторів зі сцени.

Бажаю акторам і режисерам нових успішних вистав – і, звісно, подальшої гри у «Нейтральній смузі»!

Кажуть, що немає терміну «нейтральна смуга». Це – новотвір Висоцького. Але на сцені ця нейтральна смуга є. І сподіваюся, ми зможемо в майбутньому спокійно прогулятися нею та зібрати найкращі квіти. Адже – іще не вечір.

Ольга Смольницька,
кандидат філософських наук, письменниця, перекладачка, науковець,
Спеціально
для «Час і Події»
Фото: Театр. Любов
(https://theatre.love/performances/neytralna-smuga/ )

Як воркаут змінив сільську громаду

 

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com