rss
02/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Тимур Литовченко: «Фантастика задіює 80% мозкових клітин, що зазвичай просто “сплять”

Чомусь склалося так, що сьогодні маємо багато міфів навколо поняття "української фантастики": одні вважають, що української фантастики не існує, інші - що українська фантастика розвивається у повному розумінні, а ще інші вважають її феноменом...Проте, читачі, котрі ведуть постійну дискусію на тему "Чи є українська фантастика?", часто путають поняття "фантастики" із поняттям "фентазі", або ж поняття "мови" ставлять на перший план, забуваючи про те, що багато українських письменників-фантастів пишуть твори російською мовою. Чи можна путати те чи інше поняття роблячи висновки і чи потрібно?! Звичайно, скільки людей - скільки думок, але перш ніж робити висновки, хотілося б з'ясувати "ЩО" є фантастикою і які є жанри фантастики.

Отже, фантастика (грец. phantastikos - той, що має відношення до уяви) - жанр у літературі й кіно; фантастика, в основі якої полягають роздуми на теми науки та нових технологій. Досить часто, вживаючи термін "фантастика", мають на увазі саме наукову фантастику. Однак, письменники руйнують такий стереотип, перетворюючи свої книги в серйозні доробки, навантажуючи їх прихованим філософським, соціальним чи прямим науковим змістом. Саме завдяки такому поєднанню захоплюючого сюжету та справжньої науки, написаної популярною мовою, науково-фантастичні оповідання деяких авторів і здобувають велику популярність.

Найбільш помітними напрямками фантастики є:

- альтернативна фантастика;

- соціальна фантастика;

- військова наукова фантастика;

- апокаліптична та постапокаліптична фантастика;

- ксенофантастика - описує життя інопланетян із психологією й структурою суспільства, зовсім відмінної від людської;

- кіберпанк - в основу полягає глобальна комп'ютеризація та її наслідки.

Можна довго роздумувати про феномен української фантастики та фантастики загалом, але для того аби визначитися із цими поняттями краще, я вирішила запитати у справжнього експерта української фантастики - відомого українського письменника, культурного діяча і мудрого чоловіка Тимура Литовченка.

 

Пане Тимуре, що є на Ваш погляд, фантастика? Яке ї місце в житті людей?

Особисто на мій погляд, фантастика - це відображений у художньому творі світ, у якому ті чи інші закони, явища, предмети знайомої всім реальності змінено неможливим для останньої чином. Змінено фізичні, хімічні та інші закони матеріального світу - маємо наукову фантастику; змінено причинно-наслідкові закони - маємо такі її різновиди, як подорожі у часі, прогностика, альтернативна історія; змінено закони розвитку соціуму - маємо соціальну фантастику; змінено закони духовного світу - маємо фентезі, філософічні твори... І таке інше. Підкреслюю - це суто мій особистий погляд. Звісно, я не претендую на істину в останній інстанції. Тим паче, у мене немає гуманітарної освіти... Отже, якщо літературознавці дають інші визначення, краще повірити їм. Що ж до місця фантастики у житті людей... "Вкидання" героїв художнього твору у ситуації та світи, що виходять за межі реальності, відстеження життя і поведінки цих героїв у таких світах та ситуаціях дають дуже потужний поштовх фантазії. Без її польоту поступальний розвиток людства "від печер до зірок" був, є і залишається неможливим. Без фантазії та образного мислення ми до печер і повернемося. Тож як на мене, фантастика дуже й дуже значуща для розвитку людства. Тим паче, літературна фантастика значно старша від так званого літературного реалізму: адже первісна література - міфологія просякнута фантастичними елементами наскрізь, це навряд чи можна заперечити...Хоча я стикався і з іншими думками. Наприклад, полемізуючи якось на літературному форумі "СУМНО" з одним любителем фантастики, який нарікав на "нерозкрученість" вітчизняних авторів, я зазначив: "Ви вибираєте у магазині й купуєте той чи інший хліб без будь-якої реклами, то чому ж не розшукуєте таким саме чином книжки українських фантастів?" - на що опонент здивувався: "А з якої ласки Ви прирівнюєте фантастику до хліба?! То є нісенітниця!"

Отже, для мене фантастика рівнозначна хлібу, для інших же - аж ніяк!

Які напрями фантастики є сьогодні? Які - найперспективніші?

Важко відповісти... Є ті ж напрями, що були й раніше... Принаймні десять-п'ятнадцять років тому. Навіть кіберпанк тоді вже існував. Ну, хіба що в кіно з'явився такий стиль, як "док-фікшн".

А щодо перспективності?.. Знаєте - як на мене, безперспективних напрямів немає. Можна створити фантастичний шедевр будь-якого напряму. Важлива ж насамперед якість тексту, твору.

Які, на Вашу думку, риси формуються у людини під час прочитання фантастичних творів?

Про розвиток фантазії я вже говорив. А ще, мабуть, має місце глибина осягнення оточуючого світу у такій його повноті, яка недоступна при прочитанні творів реалістичних. Аби пояснити цю думку, спробую вдатися до простої аналогії. Біологи кажуть, нібито під час звичайної ходи у людській нозі працюють лише 20% м'язів, решта ж 80% - це резерв, призначений для роботи в екстремальних умовах. Наприклад, коли треба втекти від хижака, не зірватися у прірву тощо. Так само і з фантастикою: вона дозволяє задіяти оті умовні 80% мозкових клітин, що зазвичай просто "сплять".

Існує думка, що фантастика допомагає втекти від реальності, чи погоджуєтесь?

Тут, знаєте, хто, чого і коли саме шукає... Наприклад, ми всією сім'єю (я і дружина - нам "за 40", плюс наша 20-річна дочка) ходили в кіно на "Шрека" чи "Піратів Карибського моря" справді, щоб розслабитися - бо це красиві, з гумором казки.

Але все ж таки для мене фантастика є чимось на кшталт експериментального полігону, тож це зовсім не втеча від реальності, а немовби вихід на ту саму реальність - але в іншій якості, під іншим кутом зору, з іншим заглибленням. Коли читаю "1984" Орвелла, "Майстра і Маргариту" Булгакова, "За мільярд років до кінця світу" Стругацьких, то відпочиваю дуже рідко. Здебільшого це справжній "мозковий штурм" або процес налаштування на необхідну "хвилю" для роботи.

Хоча інші точки зору існують також. Знаю про роботу одного психолога, яка намагалася виявити характерні риси творчої особистості письменника-фантаста. Її висновки: письменники-фантасти є людьми з демонстративним типом особистості, яскравими артистичними здібностями та розвиненою фантазією; проте маючи занижену за певними параметрами самооцінку, вони намагаються самореалізуватися, наділяючи героїв тими якостями, яких бракує їм самим, створюючи інші реальності та світи, якими вони керують всупереч браку упевненості у собі.

Щоправда, я з таким поглядом не згоден насамперед тому, що літературними героями не надто легко "керувати": написати таке може людина, яка ніколи не створила навіть коротенького оповідання. Літературні твори насправді розвиваються за своїми законами, а їхні герої живуть власним життям, за яким письменник нібито "спостерігає" збоку. А якщо спробує "покерувати" персонажами, отут розпочинається горезвісний "бунт героїв", на що нерідко скаржилися радянські письменники. Ще б пак: герой живе, як хоче - але ж комуністична партія та радянський уряд вимагають вбивати все у рамки "соцреалізму"!.. От і маєш бунт.

Чи вірите в інопланетні цивілізації?

Як на мене, запитання некоректне. Я вірю в Бога, а вірити в інопланетні цивілізації аж ніяк не краще, ніж вірити у царя, президента або ідола.

От в існування інопланетних цивілізацій вірю...

Кого із українських фантастів вважаєте гідним уваги? Чиї б твори порекомендували для перекладу на інші мови світу?

Це не до мене, будь ласка. Бо я рекомендуватиму насамперед себе, талановитого, а також товаришів по віртуальному об'єднанню "Українська Фантастика" і київському клубу любителів фантастики "Чумацький шлях": Сергія Батурина, Валерія Верховського, Ігоря Желема, Олексія Спейсера Кацая, Олександра Левченка, Радія Радутного, Сусанну Черненко та інших... Ми того варті! Але хто нас знає, окрім доволі вузького кола любителів фантастики в Україні?!

Ні-ні, Ви явно не того запитали...

Наскільки мені відомо, за фахом Ви - інженер. Як сталося, що Ви почали писати?

- Я знав, що стану прозаїком-фантастом, років з 11-ти. Але хоча мої шкільні твори вчительки літератури колекціонували у якості зразкових, вони ж мені і втовкмачували: "Ти письменником не станеш! Письменник - це Пушкін, Блок... людина не від світу сього. А ти міцно стоїш на землі обома ногами, у тебе потужне логічне мислення. Ти можеш стати математиком, фізиком, хіміком... інженером зрештою! Але не письменником". В.І.Ленін писав, що літератор обов'язково має бути партійним - дивіться його роботу "Партійна організація та партійна література". Мій дядя казав, що письменником у Києві не станеш - треба обов'язково у Москву їхати. І що серед наших родичів був "дивак", який разів зо п'ять намагався поступити до літературного інституту... і все марно... чим занапастив життя... Насамкінець, мати якось сказала, що справжній чоловік має розбиратися у залізяччі.

Тоді я плюнув на все й пішов вчитися до Київського політехнічного інституту, вирішивши, що писатиму у вільні години ночами. Без партії та літературної освіти. У Києві, а не у Москві. Ну, а коли на четвертому курсі почав залицятися до своєї майбутньої дружини, то вона весь час просила "розповідати їй казки", маючи на увазі під "казками"... фантастику! За півроку я переповів їй усе, що перечитав до того. Запас вичерпався - тож почав переповідати те, що написав сам. Вона "проковтнула". Я сказав: "Знаєш, це я написав". Олена не повірила - показав чернетки. Тоді вона сказала: "Пиши ще". От з четвертого курсу інституту я й пишу регулярно, вириваючи у добі 25-ту годину, а у тижні - 8-й день! І так вже 23 роки.

Ваші перші твори були написані російською мовою... Що стало поштовхом до написання творів українською мовою?

Володимир Даниленко якось написав в одній літературознавчій статті: "Духи землі не бажають розмовляти з письменником чужинською мовою". Для фантаста цей процес вкрай важливий. От у той день, коли я відчув, що духи української землі не бажають розмовляти зі мною російською... От тоді й перейшов на українську! Хоча більшість розцінює подібний крок або як самогубство ідіота, або як свідому втечу з більш потужного літринку Росії та СНД - а отже, вияв боягузтва.

При яких умовах найкраще пишете? Звідкіля черпаєте ідеї для творів?

Найкраще пишеться глибоко уночі, коли ніхто не заважає, коли мозки "киплять"... і є цистерна чорної кави. А ще останнім часом у супермаркетах з'явилися енергетичні напої - теж чудова штука! Хоча від них гладшаєш...

А ідеї звідки?..

Коли у 5-річному віці почув від мами про Куренівську трагедію, відтоді почав потайки розпитувати дорослих, що то був за жах, запам'ятовувати ті чутки. В результаті у 28-річному віці завершив роман "До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять" про низку київських катастроф, пережитих моїм рідним містом у ХХ столітті та поданих через переживання душ людей, котрі загинули у тих катастрофах.

Коли набридло вислуховувати у метро монотонне: "Громадяни пасажири, проходьте на всі вільні двері!" - накатав жартик про Інопланетянина, який потрапив у метро, почув це... розділився на декілька частин і окремими головами, руками (і таке інше) пройшов на всі вільні двері.

Почув якось байку, буцімто перше випробування радянської атомної бомби насправді було колосальним вибухом величезного арсеналу неядерних боєприпасів часів Великої Вітчизняної, виконаним за наказом Й.В.Сталіна... написав оповідання "Чотири зустрічі" про всемогутнього Бога-Вождя Раю, який ані кроку не може ступити без "гвинтика" - майора Єпіфанцева... Настільки не може, що навіть відправляє його розвідати... майбутнє!

Дружина розповіла якось про фільм "Сьоме знамення", тоді ж у поштовій скриньці знайшли черговий "лист щастя" - написав оповідання "Антропоцентризм" про не людський, але "тарганячий" кінець світу.

Побачив, як на День Києва по вулиці Богдана Хмельницького під поглядом зеленуватої дівчини з линялого плакату, де рекламувалися тампони ("Я купила "Тампакс", і тепер я така щаслива!..") крокують урочисті колони костюмованих "козаків" - і написав оповідання "Дума про Козака Голоту", де душа легендарного героя втілюється у сучасного парубка... але останній гине за непотрібністю в нашому блюзнірському світі "шароварщини".

На 5-ту річницю нашого весілля подарував дружині троянду і побачив, з якою любов'ю вона доглядала ту квітку - написав фантастичний трилер "Вбивцю ніколи не помічають, або Гроно червоних ягід" про розумну Квітку, настільки віддану жінці, що вона вбила її чоловіка та його коханку за подружню зраду.

Спостерігаючи, як у сусідній квартирі померла літня жінка, так і не дочекавшись візиту власного синулі - написав новелу "Дульцінея" про живий труп жінки, що блукає комуналкою, шукаючи такого самого синулю.

Коли нав'язли в зубах стандартні голлівудські фільми з гепі-ендом - написав роман-пародію "Двоє в чужому домі" про злодія-домушника, який закохався у кілерку-упирицю.

Їдучи на літературне свято "Просто так!" - принципово писав мініатюрки на коліні в автобусі, по дорозі на Коростень.

Коли вів літстудію у Клубі любителів фантастики "Чумацький шлях" - перед самим засіданням писав фантастичні мініатюрки на задані мною ж теми (щоб не тільки хлопці писали, але й керівник!).

Раніше - ще у КЛФ "Зоряний шлях" зібралося троє київських письменників, включаючи мене, і вирішивши писати "як брати Стругацькі - разом", методом диспуту "народили" трьох героїв. Згодом інші від компанії відпали, я ж написав 5 глав про тих персонажів... і не знав, що з тією заготовкою робити далі - адже заздалегідь налаштувався на колективну роботу. Згодом у моєму житті виник Олег Авраменко, разом ми "розписали" першу частину роману, потім він запропонував ідею - "закинути" двох із тих героїв в епоху Київської Русі... Так народилися "Влада блискавки" та "Воїни пекла". Потім ми посварилися, третій роман так і лишився у проекті, а вийшла всього лише дилогія.

Побачив якось назву книги Зенона Косідовського "Сім смертних гріхів" - вирішив і собі написати цикл творів про оті смертні гріхи. Вибрав біблійні сюжети, потім "схрестив" їх з іншими, доволі різними мотивами. Цикл так і лишився незавершеним, проте дещо з того все ж таки вийшло: оповідання "Каїн, брат старший", повість "Навчениця", роман "Аукціон душ"...

З полеміки з Борисом Комаром, автором повісті "Мандрівний вулкан", спочатку народилося оповідання "Фантом", а через десять років по тому - роман "Приречений жити" про звичайного інженера, який забезпечив перемогу людства у галактичній війні ціною розстрілу зорельота з власною сім'єю. До речі, у цих творах також присутній потужний біблійний мотив - трагедія ізраїльського судді Єфая...

Коли побачив біля однієї київської кафешки чотирьох дівчат, одна з яких на всю вулицю висміювала свою подружку за те, що та "не дає своєму хлопцеві" - вивернув власну підсвідомість і буквально на рівні спинного мозку створив "Повість про чотири квітки" про шалене кохання, яке перемагає навіть смерть.

Коли працював у журналі "ПіК" ("Політика і культура"), одного разу писав статтю про найзагадковішу персону XVIII століття - графа Сен-Жермена. Копирсаючися у його біографії, виявив, що він називався, зокрема, сином графа Ференца Ракоці. Як раптом сяйнула думка, що прізвище "Ракоці" підозріло схоже на українське козацьке "Ракович"... Так народився історичний роман "Помститися імператору" - про сердюка Мазепи, який під час Полтавської битви кинув свого гетьмана заради особистої помсти, мало не загинув, потім потрапив в учні до єврея-кабаліста, розбагатів, заснував масонську ложу... й урвав рід Романових, просватавши за Петра ІІІ розпутну принцесу Анхальт-Цербську - майбутню Катерину ІІ.

Отже - ідеї беруться буквально звідусіль! Хіба що не зі снів... Я снів майже ніколи не бачу. А з того, що дуже-дуже рідко проривається, чогось путящого поки що не вийшло.

Як швидко пишете? Скільки часу потрібно для написання роману?

У 1984 році починав з того, що за тиждень писав оповідання... на 2 аркуші з зошита у клітиночку. Вже у 1993 році чернетку неопублікованого роману "Число звіра" десь на 18 авторських аркушів накатав за 20 днів - доки відпочивав у Миргороді в санаторії. Авторський аркуш чернетки на день - це 23,4 стандартні сторінки машинопису. Хоча потім ще пару місяців доводив рукопис до пуття... потім передруковував чернетки...

У 1996 році, маючи заготовку на 5 глав, ми з Олегом Авраменком написали "Владу блискавки" на 25 авторських аркушів десь за півроку - це вже, так би мовити, цілком дорослий темп, і роман опубліковано. Коли у 1997 році через місяць роботи над "Воїнами пекла" ми посварилися, я мав на руках 5 глав у чернетках. Олег працювати відмовився. Термін на написання московським видавництвом "ЭКСМО" було відведено жорсткий - ті ж таки півроку. І через 5 місяців я виклав їм роман на 20 авторських аркушів, який дописав вже сам, без Олега.

Роман "Приречений жити" на 11 авторських аркушів писав з 8 березня по 31 травня 2005 року - темп той самий, цілковито пристойний. Щоправда, тут також мав заготовку у вигляді старого оповідання "Фантом"... при цьому 2 тижні травня просидів у ліжку із загіпсованою ногою і лаптопом на ній. А за наступний червень дописав "Помститися імператору" знов-таки на 11 авторських аркушів, який почав у вересні 2004 року, маючи лише голу ідею.

Ну, а найдовше писав роман "До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять": враховуючи період збирання матеріалів (чуток про Куренівську трагедію, що переслідувалося КДБ), 23 роки свідомого життя - з 1968 по лютий 1992 року.

Чи пишете по етапах, а тобто ідея за ідеєю, а чи пишете тільки тоді коли твір повністю оживає у голові?

Зазвичай у мене в голові немовби вибухає блискавка, що "осяває" основні "вузлові пункти" майбутнього твору - чи то оповідання, чи роману. Але буває, що потім доводиться доопрацьовувати, переписувати...

Наприклад, спробував пародіювати стандартну голівудську мелодраму: перший день двоє зустрічаються, на другу ніч мають бурхливий секс, на третій - сваряться, під вечір миряться й одружуються. Почав писати про злодія, який грабує будинок, куди приходить повія... вони знайомляться, кохаються, сваряться, миряться, одружуються... Бр-р-р, огидно!!!

Майже кинув готовий твір, як раптом осяяло: треба зробити повію кілеркою-упирицею, яка полює на справжнього господаря пограбованого будинку, а натомість знаходить крадія! Переписав, прочитав дружині - забракувала: "У тебе господар будинку, негативний персонаж гине - а ти зроби так, щоб усі залишалися живими". Довелося створювати "оболонку" над першоосновою: виявляється, новелку про крадія та кілерку написав їхній старший син, якого вони зачали під час тих подій... і приніс публікувати до видавця, який і виявився отим господарем будинку, якого кілерка заразила "вірусом вампіризму"! І вони усі зустрілися... А потім зробив вже зовсім хуліганську супероболонку (лише на декілька сторінок), як уся ця четвірка у суперфіналі з'являється... переді мною!..

Роман "Аукціон душ" писався у два етапи: на початку це була повістинка "Великий естет" - частина незавершеного циклу "Сім смертних гріхів", присвячена любові до грошей. Але цьому твору, як такому, чогось бракувало... Довелося зробили повість закінченням роману "Аукціон душ", приписавши до нього початок.

Повість "Місячний сонет" загалом писалася у три етапи. Наприкінці 80-х московський журнал "Техника - молодежи!" оголосив конкурс на фантастичне оповідання на "місячну" тему: я написав щемливу історію про старого космонавта-випробувача, який переселився у саморобне житло на Місяці, оскільки там загинула його дружина. Потім згадав оповідання Джека Лондона "Стежиною уявних сонць" і вирішив створити його антипод. Тобто, якщо індіанець Сітка Чарлі - герой Джека Лондона розповідає середину історії без початку і кінця, я вирішив дописати до свого кінця початок... але без середини: як молодята познайомилися. Відіслав до журналу - відповіли у несподівано доброзичливому тоні (до того лише лаяли на друзки), зазначивши проте, що ненаписана середина історії - то і є найцікавіше! Довелося все ж таки дописати середину: як скучивши за чоловіком, дружина прокралася на експериментальний корабель, чим поставила під загрозу життя і своє, і чоловіка-випробувача, як чоловік хотів її врятувати - проте вона підсунула йому таблетку снодійного, запхала сплячого у рятівну капсулу... а сама загинула. Мотив "змагання за право смерті" знову ж таки запозичено у Джека Лондона, між іншим, але з іншого твору.

Чи писали коли-небудь «у шухляду»? А чи всі Ваші твори видані?

Принципово - ніколи! Писати "у шухляду"?! Краще не писати взагалі. Навіть коли несвідомо збирав матеріали, а потім писав абсолютно антирадянський роман "До комунізму..." - і то знав, що рано чи пізно випущу його "в люди", хоча й не знав, як і коли це станеться.

Що ж до невиданих творів - таких у мене близько третини від загального обсягу написаного. А може, відсотків сорок... Не враховуючи оповідань і повістей, згадаю лише три романи: "Число звіра", "Аукціон душ" та "Брудний янгол". Та й "коронаційний" роман "Помститися імператору" тільки готується до друку...

Загалом-то, я давно звик, що від написання до опублікування моїх творів спливає у середньому 10 років. Так, є виключення: "Влада блискавки" і "Воїни пекла" у Москві, "Приречений жити" у Львові були опубліковані приблизно через 4 місяці після передачі рукописів видавцеві... Але, як кажуть, виключення лише підтверджують загальне правило: особисто мені треба очікувати публікації у середньому десятиліття. Не знаю, чому... Можливо, я на цей термін випереджаю розвиток видавців, читачів?.. Суспільства?.. Не знаю.

Отже, будемо вважати, що до невиданої третини творів видавці й суспільство ще не дозріли.

Як тяжко видати фантастичний твір сьогодні?

Перепрошую - запитання знову ж таки неконкретне. Якщо пишеш російською мовою - будь ласка, до твоїх послуг і Росія з силою-силенною видавництв і потужною медіа-підтримкою книжкової справи! Тут потрібно виконати лише три умови: вкластися у напрям конкретної серії, що її видає конкретне видавництво; витримати терміни написання твору; вкластися у певні обсяги. Російською мовою тебе із задоволенням видадуть і деякі українські видавництва.

Якщо ж йдеться про українську фантастику... По-перше, знайдеться достатня кількість людей, від видавців і розповсюджувачів до читачів, які заперечуватимуть саме існування української фантастики: для них це - ті ж самі російськомовні автори, які живуть в Україні, пишуть російською, твори яких подеколи перекладаються (нерідко - механічно) українською мовою. По-друге, донедавна існувала одна-єдина серія української фантастики - "Алфізика" від "Джерел-М". Проте торік брати Капранови цю серію прикрили, натомість запровадивши серію "Мейнстрім": красномовна назва, чи не так?..

Тому я "Українська Фантастика" шаленими зусиллями "спокусив" київське видавництво "Кий", а наше віртуальне об'єднання "укотало" львівський Видавничий дім "Панорама" започаткувати ще дві серії - "Бібліотека Української Фантастики (БУФ)" і "Фантастика" відповідно. Все добре, одна біда: "наші" видавництва не надто потужні... Тому всіляко підтримуємо "своїх" видавців, чим і як тільки можемо! Ну, і нові ідеї підкидаємо. Наприклад, ВД "Панорама" спокусилося також виданням журналу "Український Фантастичний Оглядач (УФО)"...

Чи вважаєте кожну щойно дописану книгу - найкращою?

Найкращим моїм твором вважав і вважаю роман "До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять". Окрім усього, він незбагненним чином скеровує усе моє життя: сам "визначає", де його друкувати, завдяки йому я маю певне реноме, декілька разів отримував непогану роботу...

Причому так вважаю не тільки я. Торік цей роман прочитав один відомий (за українськими мірками) письменник. Відчуваю: щось хоче сказати й не наважується. Нарешті: "Послухай-но... Ти знаєш, що ніколи у житті вже не напишеш нічого кращого?! Як би не намагався..." - я не вагаючись відповів на те ствердно. І добродій дуже здивувався, як дивно розпорядилася зі мною доля і яку сміливість треба мати, щоб розпочати творчість з вершини!..

Але з цього роману я починався (ще несвідомо) як письменник аж у п'ятирічному віці!.. Отже, все інше, написане мною, якось непомітно підводить читачів до "До комунізму..." - з різних позицій, кожного по-своєму.

Проте не заперечую - інші твори також класні - кожен по-своєму.

Який літературний герой потрібен українцям?

Дуже складне запитання... Сам довго думав-гадав-аналізував, дійшов нарешті висновку, що потрібні яскраві історичні персонажі. Вихід з криз, мабуть, усіх великих націй супроводжувався появою видатних історичних романів із відповідним забарвленням: у славетній минувшині люди шукають опору для стрибка у майбутнє. Либонь, тому зараз трохи відійшов від фантастики і пишу вже другий поспіль історичний роман.

Тут є ще й інші вигоди. Наприклад, за твори цього напряму значно охочіше дають сякі-такі премії - от і за "Помститися імператору" я отримав диплом "Коронації слова". Нині для мене це - засіб "позитивного піару". Бо інакше доведеться піаритися негативно: або матюкатися, як Лесь Подерв'янський, або роздягатися самому і живописати секс, як Ірена Карпа, або (перепрошую!) виставляти Шевченка - п'яницею та вурдалаком, Лесю Українку - лесбіянкою, як зробив це Олесь Бузина. Я не хочу ставати "геростратом". І епатажем нижчого гатунку не хочу займатися: одному автору, який полюбляє застосовувати матюки, зауважили якось, що "Дульцінея" Тимура Литовченка шокує читача на два порядки сильніше, ніж його твори з матюками. Залишається вигравати у літературних конкурсах...

Ну, і якщо уважно придивитися до написаної мною фантастики, то у багатьох творах відчувається потужне історичне підґрунтя. Знову ж таки, про це говорять мої читачі - не тільки я сам...

Хоча з героями не без складнощів! Наприклад, ми з Олегом Авраменком вирішили прописати у "Владі блискавки" альтернативну історію Київської Русі - той варіант, коли Батий не захоплював Києва, але двоє чаклунів допомогли князю Данилі Романовичу розгромити монголо-татарське військо. Тоді "збирання" руських земель розпочалося дещо раніше - і довкола Києва... І що ж?! У відповідь Михайло Бриних розкритикував нас саме за те, що ми позбавили українців реальної історії!!! Виявляється, народ дуже цінує також свої великі історичні поразки, не тільки перемоги...

У романі "Помститися імператору" я вирішив подарувати Україні графа Сен-Жермена... проте друкувати книгу наважилася лише Зінаїда Каменецька - директорка згаданого видавництва "Кий". А інші не схотіли! Ті ж таки брати Капранови м'яко натякнули, що я припустився помилки, взявшись за козацьку тему після потоку "шароварщини", що вилився на нас пару десятиліть тому. Хоча я так не вважаю: у 2009 році виповниться 300-ліття Полтавської битви, а росіяни вже зараз випустили фільм "Слуга государев". Чим відповість Україна?! Не кажу вже, що хоч би тому варто навіть екранізувати "Помститися імператору": це просто мрія ідіота! Хоч би "коронаційну" книгу до кінця цього року випустити...

І останній аспект. У мене є "фірмовий" літературний прийом: ввести в сюжет другорядного, проте яскравого героя-єврея, який обов'язково полемізуватиме з головним героєм, дотягує до кінця сюжету (душа Боруха Пінхусовича у "До комунізму...", Зерахія у "Воїнах пекла") чи посередині помирає (Моше у "Помститися імператору") або гине (ребе Шварцманн у "Приреченому жити") - проте при всіх "контрах" допомагає головному знаходити нестандартні рішення. Всі визнають, що "без єврея твір був би нецікавим, виглядав би зовсім не так" - проте чудово розумію, що певну групу читачів отакий другорядний герой дуже й дуже дратує. Проте інакше не можу: інакше буде "бунт героя", про який вже згадувалося. Або гірше - бунт... цілого твору!

Як уявляєте читача Ваших творів?

Намагаюся ніяк не уявляти. Загалом-то вважаю, що письменник (а фантаст тим паче!) мусить працювати років на 50-100 наперед - а звідки я знаю, яким тоді буде читач?! І як тоді виглядатимуть книги?.. З іншого боку, повторюю: давно дійшов висновку, що мої твори виходять друком у середньому через десятиліття після написання - це означає "напівнове" покоління читачів!

Либонь, знову ж таки вплив "До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять" - мого "роману життя". Коли з 1968 приблизно по 1980 рік обережно розпитував дорослих про Куренівську трагедію і все запам'ятовував, то не знав, навіщо це загалом робити?! Просто душу гризло відчуття несправедливості: як це - замовчувати катастрофу?! Коли у 1986 році сталася аварія на ЧАЕС - остаточно зрозумів, що треба написати про це "потойбічний" роман, пов'язавши холодну й голодну зиму 1921 року, Бабин Яр 1941 року, Куренівську трагедію 1961 року та Чорнобильську катастрофу 1986 року. І все - з періодом в одне покоління... Та як напишеш про це, коли довкола - Радянський Союз?! Втім, все ж таки почав писати: йду в "ливарку" влаштовувати черговий науковий експеримент, а поки пічка з приладами гріється - кину на залізну тачку брезентові рукавички, сяду на них, покладу зошит на коліно... і пишу, пишу про муки душ померлих у пеклі, локалізованому під землею Бабиного Яру...

Розумієте?! Я навіть видавця цієї книги уявити тоді не міг - не те що читача!!! Бо як сказав архітектор зі світовим ім'ям Анатолій Ігнащенко: "Якби не крахнув СРСР, тебе за цей роман посадили б років на п'ятнадцять-двадцять". Я це чудово знав. Але писав! Бо уявляв не читачів, а їхню реакцію на твір: затюкані безпросвітно-сірим життям, мої однолітки й старші люди мали ридати над романом ночами. Або лаяти мене на всі друзки за "антирадянський наклеп" - але все одно читати "від корки й до корки".

Оцю емоційну реакцію розрахував точно, не помилився: байдужих до роману дуже мало. Одне стало несподіванкою: у поколінні моєї дочки раптом знайшлися такі дівчата й навіть хлопці, які... ридають над цим романом так само, як я й уявляв!!! От цього щиро не розумію: наступне після мого покоління значно жорсткіше, прагматичніше, цинічніше від нашого - але ж реагують у передбаченому мною емоційному ключі!.. Бодай частково. Отже, під черствим панцирем у них схована така сама емоційна душа... Це обнадіює.

Завжди і всіх хвилює питання "Письменник-фантаст і віра в Бога". Що скажете про Вашу віру? Адже Ваше життєве кредо звучить саме "З Богом!"

Українське прислів'я стверджує: "Над жида немає кріпшого у вірі". Єврейська мудрість проголошує: "Єврей може любити Бога, як праотець Абрахам. Єврей може боротися з Богом, як праотець Яков. Одного єврей не може - бути байдужим до Бога". Було б дивно, якби я рано чи пізно не прийшов до віри у Всемогутнього, причому саме до юдаїзму - попри те, що виховувався у суто "нейтральному" дусі, як найчастіше буває у змішаних сім'ях.

Ну, а "письменник-фантаст"... При чому це до віри?! Звісно, якщо під фантастикою розуміти виключно фантастику наукову (те, що англійською називається "science fiction"), до того ж обвужувати її до фантастики техногенної, автора уявляти войовничим атеїстом - тоді так, згоден. Але якщо у твоїх творах закладено потужну духовність, до того ж неспотворену - тут віра в Бога дуже й дуже допомагає.

Далі зазначу, що юдаїзм - це не просто релігія, а великою мірою - практична етика. Він спрямований насамперед на пошук тієї чи іншої моделі поведінки у різних ситуаціях. Згадаймо, наприклад, повість братів Стругацьких "За мільярд років до кінця світу": не важливо, яка саме сила тисне на тебе, якщо тиск цей непомірний; важливо, як ти поведешся під непомірним тиском... Це - чистої води етика! Отже, попри всю атеїстичність самих Стругацьких і цього твору, я стверджував і стверджую, що у цих письменників таким чином яскраво виявилося традиційне єврейське виховання - навіть на підсвідомому рівні... що й відбилося у повісті.

Насамкінець зазначу, що найперша (а отже - найфундаментальніша) риса Бога, про яку ми дізнаємося з першого вірша першої глави першої біблійної книги ("Буття") - це те, що Бог є Творцем! Справді, цей воістину наріжний вірш Біблії повідомляє, що Бог створив світ. Підкреслюю: створив! Тому найважливіша функція людини у біблійному контексті - разом з Богом бути співтворцем цього світу, вдосконалювати його у міру своїх можливостей, залишати по собі світ кращим, ніж він був колись. Отже, творчі люди загалом і письменники (у тому числі - фантасти) зокрема у першу чергу реалізують цю "наріжну" біблійну задачу: разом із Богом бути співтворцями світу. Отже, письменник-фантаст цілковито природно може бути людиною віруючою, тут жодних нестиковок не проглядається.

У чому полягає призначення письменника?

Вустами одного із своїх героїв брати Стругацькі зазначили приблизно таке: письменник - це "хвора совість" суспільства; головна чеснота хворої совісті - боліти й непокоїти... Поділяю цю думку: такою може бути "програма-мінімум" для письменника.

Ну, а "програма-максимум" - це наріжна біблійна задача, активна зміна цього світу на краще, його удосконалення. Бажано - не шляхом революції: результат тут може бути швидким... проте і швидкоплинним. Значно краще, коли творчість письменника "б'є" не на поверхневий, а на глибші рівні свідомості. Тоді результати не такі швидкі, зате надійніші.

Хоча, звісно, можна вважати, що у письменника загалом немає будь-якого "призначення", що головне для нього - тиражі, успіх, прибуток. Але то є тупиковий шлях, причому не тільки для літератури, але і для всього суспільства. Наприклад, ще у пізній радянський період раптом виявилося, що у художніх творах можна... матюкатися, живописати покидьків, прославляти негідників, ганьбити "антилігентів" тощо. "Провідні" літератори довго боролися за те, хто кого перематюкає, хто виллє на читачів більше бруду, хто буде найкрутішим. І який же результат?! Дедалі стрімкіша втрата інтересу до літератури як такої, звужування читацької аудиторії, деградація суспільства... За що боролися - на те напоролися.

Що порадите письменникам-початківцям?

Бути уважними до всіх проявів життя і тримати душу відкритою для зовнішнього світу. Людина - то не Бог, Який може створити світ з нічого. Людина бере "піщинки" й "цеглинки" із зовнішнього світу, певним чином рекомбінує їх, викладає з них свої конструкції... Проте не можна заздалегідь сказати, які "піщинки-цеглинки" стануть письменникові у нагоді.

Бути прискіпливими до найменших дрібниць у текстах... бо насправді дрібниць не існує! Майстер тим і відрізняється від початківця, що опрацьовує все до найменших дрібниць, відкидає все зайве.

Бути впертими, пам'ятати слова Альфреда Тенісона: "Боротися й шукати, знайти і не здаватися..."

Крім письменницької діяльності Ви займаєтесь суспільною діяльністю: Ви є головним редактором журналу "Український Фантастичний Оглядач". Як і чому виникла ідея цього журналу?

Перепрошую, моя громадська робота - бути на громадських засадах віце-президентом з паблік-рілейшнз і видавничої діяльності Спілки орендарів і підприємців України: це найстаріше українське громадське об'єднання підприємців, засноване ще за радянських часів, а саме 1990 року. СОПУ заснувала журнал "РоботодавецЬ" - за оцінками експертів Міжнародної організації праці, єдине видання на всьому пострадянському просторі, що фахово займається питаннями соціального партнерства. Я є головним редактором цього журналу, за що отримую скромні грошенята - а віце-президентом СОПУ працюю саме на громадських засадах.

Що ж до "Українського Фантастичного Оглядача", то це більше, ніж громадська робота - то є стовідсотковий самогубчий голий ентузіазм! Не тільки я - вся редакція згодилася працювати на голому ентузіазмі й задурно. Видавець записав проект "УФО" у безнадійно-витратні: просто взяв усі господарські клопоти на себе, зобов'язався друкувати журнал власним коштом - аби ми забезпечували достойне наповнення. Звісно, гонорарів авторам ми не сплачуємо також - отже, і вони роблять все на ентузіазмі.

Чому виникла ідея?.. Куди не кинь - всюди видання закриваються. Нашому віртуальному об'єднанню "Українська Фантастика" це нарешті набридло, от ми й вирішили: нехай усі закриваються - а ми візьмемо та й відкриємося на голому ентузіазмі!!! І нехай усі вороги (особливо - України та української мови) вкусять себе за одне місце... Тим паче, серед нас є письменник з 23-річним стажем і журналіст із стажем 10-річним, член Національної Спілки письменників України та Національної Спілки журналістів України (і так далі, і таке інше) - Тимур Литовченко. От нехай і стане головним редактором на голому ентузіазмі!..

Як саме ідея виникла?.. Знаєте, письменники-фантасти завжди мріють щось на кшталт журналу чи газети видавати й нерідко видають фензіни (від англійського fantastic magazine) - самвидавівські любительські журнали. Нам же просто неймовірно пощастило тому, що директор львівського ВД "Панорама" Роман Фернеза виявився таким саме ентузіастом, як і ми - отже, змогли зробити не любительський, а нормальний літературний часопис. Маю на увазі те, що він офіційно зареєстрований, а з 2008 року, сподіваємося, його можна буде навіть передплатити.

Чи виникають труднощі у роботі головного редактора журналу? Які?

Головне не труднощі, а безгрошів'я: про себе не кажу, а от наскільки вистачить впертості та ентузіазму у видавця і редколегії?..

Що ж до складнощів... Основною вважаю те, що з усієї редколегії професійно працювали у паперових виданнях я та Олексій Спейсер Кацай. Але останній з Кременчуга - а це не Київ все ж таки... Решта - відносно молоді за віком письменники-фантасти - Радій Радутний, Наталія Дев'ятко, Ігор Скрипник, - не мають загалом ніякого журналістського або редакторського досвіду. Отже, їм спершу треба елементарно набути того досвіду! Потрібно, щоб редакційна команда спрацювалася. Поки що отримую претензії на свою адресу: мовляв, я культивую бюрократію... Хоча це - просто редакційний процес, без якого періодичне видання існувати не може. Бо часопис - це своєрідний конвеєр. Хлопцям потрібно звикати...

Ще одна погана звичка, пов'язана з відсутністю редакційного досвіду та молодістю - перекладати роботу на старшого: це коли редактор читає й відбирає твори, а потім надсилає мені, щоб я "поредагував і переслав видавцеві"... Смішно! Навіщо мені такий редактор відділу, коли я й без нього можу таким чином відібрати твори та поредагувати?! Їхнє слово має бути першим, а от моє - останнім і остаточним.

Потрібно дещо перебудувати погляди не тільки молодим редакторам відділів - основним "робочим конячками" в журналі. Нехай і автори привчаються до думки, що "УФО" не є "журналом Тимура Литовченка" від початку й ніколи таким не буде. До мене можна апелювати як до вищої інстанції, третейського судді, але основну роль щодо формування контенту часопису нехай відіграють редактори! Люди цього не розуміють. Для України то не дивно: наприклад, у політиці тут усі дивляться на "персональні шоу" окремих політиків, сприймаючи очолювані ними партії як "кишенькові додатки". Отакий тоталітаризм мислення...

Ну, і насамкінець: шеф-редактор журналу "РоботодавецЬ", президент СОПУ Віктор Хмільовський не у захваті від того, що я взявся ще й інший журнал редагувати - адже на це витрачаються зусилля й час. Але як інакше?! Журналістика для мене все ж таки другорядна у порівнянні з художньою літературою і фантастикою...

Яким чином успіваєте поєднувати власну творчість із творчістю інших? Адже перечитати все, що надсилають до журналу певно неможливо?

Я вже давно звик відшукувати для творчості двадцять п'яту годину у добі та восьмий день у тижні. Це - зайві 32 години на тиждень. Ну, а де є 32 зайві години - там знайдуться і зайві 1000 годин!.. Які проблеми?!

Прочитати все поки що встигаю: українські автори доволі інертні, пишуть небагато. За обсягами приймаємо невеликі твори. Окрім того, я лише читаю твори, тоді як працюють з текстами насамперед редактори... Тому й намагаюся побудувати нормальну редакційну "вертикаль". Якщо це вдасться, журнал виходитиме.

Про що жалкуєте у житті, як письменник і чим не задоволенні, як творча особистість?

Я не схильний шкодувати будь про що у житті, у тому числі, як письменник.

Що ж до незадоволення... Хіба можна бути задоволеним рівнем бидлоподібності прошарку нашого суспільства, який називає себе "елітою нації", а насправді герметично замкнений сам на себе і має один інтерес - хто, кого, і на яку суму "зелених" взгріє?! Хіба можна бути задоволеним посадовцями, які здатні тільки красиво патякати й набивати власні кишені, а не працювати на користь України та українського народу?! Хіба можна бути задоволеним українськими урядами, які протягом усього періоду Незалежності тільки й робили, що розвалювали книговидання?! І хіба можна бути задоволеним пересічними українцями, основна маса яких досі очікує "дива" від обраних "царів", щоразу апелює до їхньої совісті та патріотизму, а не керує ситуацією власноруч, не робить свою справу наперекір усьому?!

Треба просто зрозуміти, що хоч "помаранчеві" НУНС та БЮТ, хоч "біло-блакитна" Партія регіонів, хоч "рожева" Соцпартія, хоч "червона" Компартія, хоч "зелений" Блок Литвина, хоч всякі різні "прогресивні" соціалісти, ПНЕРУ, "праві", "ліві" та "центристи" - все це "обойма", яка за радянських часів ходила в одну піонерську організацію, або діти колишніх "комсомолят". Отже, всі вони - твої вороги! Хто б не став у влади, він нищитиме українську книгу (а через це - вибиватиме стільця з-під українського письменника), сприятиме загарбанню нашого ринку російськими видавцями.

А отже, всі ми приречені на тривалу партизанську війну на власній літературній території. Хоча і українцям сидіти у "схроні", і євреям перебувати у "партизанах" - справа звична. Ну, то й діяти треба відповідно: ненавидіти будь-яку владу, поводитися з будь-якими вождями, немов з ворогами. Можеш книги писати? Пиши! Можеш журнал заснувати? Засновуй! Проте не звертайся до влади по допомогу, а "макай" їх принагідно і не звертай на те "правляче бидло" найменшої уваги! Нехай казяться... Вони перебісяться й подохнуть - ми залишимося.

Ви щаслива людина?

Так!

Яке Ваше найзаповітніше бажання? Чи таке вже здійснилося?

Моїм найзаповітнішим бажанням було мати другу дитину. Проте воно ніколи не здійсниться: дружина казала, що ми не можемо цього собі дозволити, доки я не захищу дисертацію. Я так і не захистився - бо нашу лабораторію в Інституті електрозварювання ім.Є.О.Патона розігнали за повною непотрібністю науки цій державі. А тепер і мені, і дружині вже "за сорок". Так що не склалося...

Звісно, є мрії про всякі різні премії (як не Нобелівську, то хоч би Шевченківську), про вихід на європейські видавництва і світовий літературний ринок, шалені наклади та пристойні гонорари (тоді можна буде піти з журналістики й повністю переключитися на літературу), про нову квартиру для сім'ї (бо наш дім 1899 року побудови простояв донині без капремонту і тепер тихенько розвалюється) - але це, так би мовити, "план дій" на майбутнє. Тож отакі нормальні "робочі" бажання я не назвав би "заповітними"...

Де можна придбати Ваші книги?

Або у звичайних книгарнях, або в Інтернет-книгарнях, або на київському книжковому ринку "Петрівка". Цим нехай видавці переймаються, а мені ще не вистачало замість них розсовувати наклади по торговельним точкам!..

Ну, а якщо не знайдете - звертайтеся до мене: зазвичай я підписую видавничі договори під 10% накладу "натурою". Видали книгу тиражем 3000 примірників - забираю 300 штук, видали 1000 примірників - моїх 100 штук. Із задоволенням поділюся своїми "гонорарами" із зацікавленими читачами! Я не жадібний... Ще й перешлю книги за власний кошт.

Що побажаєте читачам?

Розуміння, що ми живемо у дивовижну епоху постмодерну, який розумні люди недарма називають "некромодерном". Це означає, що на вас у масовому порядку скидається "мейнстрімне" чтиво, мета якого - спричинити деградацію читачів. Вашу деградацію через позбавлення вас, шановні читачі, внутрішнього стрижня! Хочете назад у печери? Тоді можете прагнути "хліба й видовищ"! Але пригадайте, чим скінчилося подібне прагнення для Давньоримської імперії: варвари насмкінець рознесли її на друзки... Якби не ранні християни (які ще недалеко відійшли від юдаїзму, до речі!), то все було б іще значно гірше.

Отже, якщо не хочете отупіти від сучасного генетично модифікованого "хліба" і мейнстрімних "видовищ" - згадайте старі недобрі радянські часи і шукайте справжні книги не на полицях книжкових гіпермаркетів, забитих яскравою макулатурою, а дещо в інших місцях. Знаю - це складно. Знаю - читачі давно вже звикли дослухатися до потужної реклами та "піару". Але вирішуйте, чого хочете для себе і своїх нащадків. Щоб вас спочатку "оболванили" сучасні "мейнстрімники", а потім розшматували якісь там терористи? Тоді нарікайте виключно на себе! А от якщо прагнете убезпечити свої мозки від промивання - тоді шукайте альтернативу!

Шукайте - і знайдете! Бо вона є.

Себто, ми є...

Домовитися можна про газ, але не про демократичні цінності

Вен Дзею Джан: “Через десять років китайців стане набагато менше”

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com