У Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України зберігається добірка матеріалів Іноземного відділення Секретно-політичного управління ДПУ УСРР, яка дає змогу простежити за діяльністю Нестора Махна в останні роки його життя в еміграції. І хоч у той період, у 1930-ті роки, Махно вже не становив реальної загрози для радянської влади, стосовно нього і його близького оточення продовжували вести оперативні справи, розробляли операції, вербували агентуру із колишніх махновців для виведення за кордон.

Найактивніше працювали по Махну і махновцях територіальні підрозділи ДПУ УСРР у Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську, Харкові, Маріуполі. Тобто там, де жило найбільше вояків так званої Революційної повстанської армії, чисельність якої, за відомостями з оперативних документів ДПУ, сягала 65 000, а в окремі періоди навіть 100 000 осіб. Після того, як повстанський отаман із нечисленними рештками свого війська знайшов притулок на території Румунії, а згодом перебрався до Польщі, проти нього почало працювати, крім контррозвідувальних підрозділів, ще й Іноземне відділення ДПУ УСРР. Адже центральним апаратом радянської розвідки у Москві перед підрозділами розвідки в радянській Україні, які тоді перебували в стадії створення, основними країнами відповідальності були визначені саме Румунія і Польща.

 Нестор Махно входив до списку найзапекліших ворогів радянської влади. У зв’язку з цим перед ДПУ УСРР ставилося завдання з проникнення до його близького оточення, добування інформації про плани й наміри, виманювання отамана і його соратників на територію СРСР. Силами Одеського окружного відділу ДПУ УСРР у той період велася масштабна операція під назвою «Скрипалі». У рамках цієї операції навіть планувалася фізична ліквідація Махна, але він уникнув смерті. Натомість органам ДПУ вдалося впровадити в його оточення свою агентуру, яка постійно доповідала про його дії і переміщення.

У 1923 році, як доповідали закордонні джерела ДПУ, Махно із групою прибічників виїхав із Румунії до Польщі. Одразу після перетину кордону усіх затримала польська дефензива (контррозвідка). Махна тоді утримували окремо у Мокотувськiй в’язницi.

Скорис­тавшись дозволом його вагiтнiй дружинi Галині Кузьменко виїхати на лiкування до Варшави, вiн доручив їй вiдвiдати посольство УСРР у Польщi i почати переговори про укладання угоди з радянською владою. Вона зробила все, як велiв чоловiк. Внаслідок цього візиту посольство 29 липня 1922 року надіслало листа до Наркомату закордонних справ УСРР такого змісту:

«Дня 22 липня ц. р. в консульський відділ нашого посольства зголосила заяву жінка Махна Галина Кузьменко аби дати їй дозвіл виїзду на Україну для переговорів з Укрурядом у справі повернення групи махновців на Україну (заяву при цьому долучаємо). З безпосередніх балачок з нею виявилося, що їх всіх є 16 чоловік, знаходяться в таборі інтернованих в Стржалкові. Польська влада їх ізолювала від петлюрівців. Зі слів її видно, що махновці дуже невдоволені своїм життям в таборі і хотіли би повернутися на батьківщину. Також зник їх бойовий дух. Сама вона (Галина Кузьменко) робила враження перемученої і знеохоченої, просила навіть маленької грошової допомоги. В балачках кілька разів згадувала, що польські старшини (між ними Білінський) з таборової адміністрації пропонували їм вискок з табору і переправку на Україну, але допомоги наразі не хотіли надавати – казали, що, коли зроблять це, можна буде пізніше допомогти. Рівно ж робила натяки в такому напрямку: «Коли б нам Укруряд дав невелику бодай допомогу в грошах (якихось 300.000 – 400.000 польмарок) і 6–8 револьверів, ми могли б вискочити з табору і перекинутися за відомом Укруряду на Україну, а звідти перекинулись би на Гуцульщину в Галичину. Таким чином Укруряд був би критим і мав би закиди польурядові, що не видали в свій час Махна». На таку тему Кузьменко кілька разів звертала балачку і підкреслювала, що питання Гуцульщини серйозно в них дискутується.

Ми зі свого боку поминули мовчки її пропозиції такого роду і торкнулися виключно того, за чим вона прийшла – себто повернення її на Україну. Ми сказали, що Укруряд ледве чи буде вести переговори з ними як з групою, а кожний з них індивідуально може просити про амністію як всі, що активно боролися з Радянською владою. Така відповідь її не задовольнила, і вона прохала, аби заяву її все-таки вислали до НКЗС» (ЦДАВО України. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. № 566. – Арк. 16).

Наприкінці 1923 року Нестора Махна за відсутністю доказів у підготовці повстання на західноукраїнських землях з метою нібито подальшого приєднання їх до УСРР звільнили з в’язниці. Водночас активізація діяльності махновців за кордоном змусила керівництво ДПУ вжити додаткових заходів для одержання якомога повнішої інформації про їхні плани і наміри. Відповідну вказівку одержали Іноземний відділ ДПУ і представник варшавської резидентури радянської зовнішньої розвідки.

На початку 1924 року з резидентури надійшло чергове повідомлення. Знову група махновців звернулася з проханням надати дозвіл на повернення в Україну. Резидент при цьому зробив свої коментарі: «Ми вважаємо, що цих людей можна сміливо пропустити на батьківщину. У нас є всі підстави вважати, що Махно був щирим, коли намагався зв’язатися з Радянською владою. Він прекрасно і мужньо тримався у в’язниці, не компрометуючи нікого, хоча за останнє він одержав би і свободу і ще дещо. Його люди, які пережили арешт у поляків, тепер налаштовані рішуче на користь Радянської влади… Вважаю, що потрібно посприяти як прискоренню видачі їм такого дозволу, так і використанню цих людей після їхнього повернення у наших інтересах».

Зваживши всі «за» і «проти», керівництво ДПУ прийняло рішення: в’їзд махновцям в Україну, де вони будуть під пильним наглядом і не такі небезпечні, все ж дозволити. За іншими, хто залишиться за кордоном на чолі з Махном, продовжити пильно стежити і регулярно доповідати всю інформацію.

Так тривало упродовж 1920-х років. У 1931 році ситуація, пов’язана з подіями у Польщі восьмирічної давності, коли Махно нібито збирався йти рейдом західноукраїнськими землями, майже повторилася. У справі з оперативною назвою «Махно» у низці документів повідомляється, що його нібито бачили у Львові, де він «збирає банду» для походу в Україну. В інших документах закордонні джерела інформували, що він перебуває в Бессарабії, звідки піде в Україну тоді, коли на українських землях розпочнеться повстання. Понад те, Махну навіть приписували контакти з генералом Андрієм Шкуро, який у Польщі нібито збирав п’ять кавалерійських загонів чисельністю у сто шабель кожен, щоб разом із махновцями перейти на територію СРСР і підтримати повстання проти більшовиків.
Насправді, усі ці чутки не мали під собою реального підґрунтя. На початку 1930-х інтерес до Махна дещо притупився. Він тоді жив у Венсенні, містечку поблизу Парижа, часто хворів, перебивався випадковими заробітками і був зосереджений здебільшого на написанні мемуарів та пошуку коштів для їх видання. У одному з архівних документів під назвою «Про місцезнаходження і діяльність Махна» від 11 жовтня 1931 року зазначається: «За даними на 30.09 ц. р. Махно знаходиться нині в Парижі. Кілька місяців тому Махно дуже потребував роботи як маляр із фарбування одного з будинків на бульварі Распай» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7935.– Т. 1. – Арк. 51). У іншому документі із паризької резидентури йдеться про те, що Махно займається монтажем на Колоніальній виставці від Рено, куди його влаштував колишній офіцер Крюков, який обіймає на Рено відповідальну посаду.  

У документі, датованому 20 листопада 1931 року, зазначається, що «матеріальне становище всієї паризької групи анархістів доволі складне. Грошей немає ні у Махна, ні у Воліна, ні у Аршинова». Про Махна, зокрема, йдеться, що «він так само без роботи і фактично живе на кошти своєї дружини, яка працює в одній із сімей домашньою робітницею». А закінчується документ такою фразою: «Матеріальне становище Махна настільки тяжке, що він нині боїться, що його виселять із кімнати через неплатіж» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7935.– Т. 1. – Арк. 65–66).

У справі є довідка паризької поліції про Махна від 10 листопада 1931 року такого змісту: «Міхненко Нестор Іванович, відомий як Махно, 40 р., вул. Дідро у Венсенні. Живе благодіяннями анархістів-активістів. Співробітничає з «Лібертер», у якому 7.02.1931 р. надрукував статтю «Проти більшовицької тиранії». Його співмешканка Кузьменко Галина Андріївна, 35 р., у минулому шкільна вчителька з Росії» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7935.– Т. 1. – Арк. 60).

Про політичні погляди Нестора Махна у той період красномовно свідчить документ від 20 листопада 1931 року під назвою «Зв’язок Бесєдовського з Махном». Григорій Бесєдовський був радянським дипломатом, зокрема радником посольства СРСР у Франції у 1927 році. У 1929 році він утік із посольства і попросив політичного притулку у Франції  після того, як на спеціальну бесіду з ним приїхав із Москви співробітник ОДПУ. Мав побоювання, що його заарештують нібито за матеріальні розтрати. У подальшому намагався довести своєму оточенню, що постраждав від сталінського режиму. Відтак прагнув заручитися підтримкою представників численних емігрантських кіл у Парижі, зокрема і Нестора Махна. Махну, як свідчить документ, він нібито «допомагав передавати до друку його мемуари і окремі марки, як наприклад, «Бесіда з Леніним», «Гуляй-Поле» та ін.». А ще підтримував матеріально – позичив 250 франків.

Минулим авторитетом Махна упродовж певного періоду намагалися скористатися й інші особи та політичні організації. «За словами Махна, – йдеться в цьому самому документі, – з його авторитетом рахуються анархісти Іспанії й іноді звертаються до нього за порадами. Так, він рекомендував їм організувати анархістський рух у селянському середовищі і злити цей рух на федеративних началах з робітничим рухом. Він рекомендував навіть організувати бойові загони із селян за подобою махновських в Україні». Більшовицький лад він вважав таким, що вже достатньо зміцнів і, як свідчить документ, «скептично відгукується про всі дитячі починання еміграції, спрямовані на безнадійні спроби зазіхати на радянську територію».

Махно вважав усіляку подібну боротьбу з більшовиками безцільною і непотрібною. На його думку, адміністративний апарат радянського уряду настільки глибоко проник у всі сфери життя, що виключає можливість діяльності в країні великих партизанських загонів.

Зрештою, неназване в документі джерело робить такий висновок: «Махно справляє враження особи, яка давно вивітрила свій отаманський запал, але ще зберігає популярність, яку їй випадково дала стихія великих потрясінь» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7935.– Т. 1. – Арк. 49–51).

У довідці паризької поліції дружина Махна Галина згадується як співмешканка. У той період у них дійсно були непрості стосунки. Вони вже не жили разом. Зазначається, що у них різнилися політичні погляди, зокрема Галина, на відміну від Нестора, нібито почала прихильно ставитися до радянського ладу. У одному з документів йдеться про те, що Домініка Кузьменко, мати Галини, яка у той час жила у селі Піщаний Брід Новоукраїнського району Одеської області (нині – Кіровоградська область) серед свого оточення розповідала, що дочка розлучилася з Нестором.

Органи ДПУ ретельно відстежували листування Галини зі своєю матір’ю і двома братами. У одному з листів до брата Миколи вона повідомляла, що має намір виїхати до Америки, і ще просила ретельно зберігати вдома світлини, книги, картини, листи, мовляв «усе це в майбутньому становитиме цінний матеріал  для істориків і для музею». А ще цікавилася: «Скільки нині шкіл у нашому селі? Якими спорудами збагатилося село після революції? Чи є в селі електрика, вимощені дороги, кіно, автомобілі і т. п.? Чи наздоженемо і перегонимо Америку?» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7932.– Т. 1. – Арк. 33).

Подібні запитання ставив і Нестор Махно у листах до своїх побратимів, які жили в Гуляй-Полі, зокрема до ад’ютанта Івана Лепетченка. Лепетченко був у складі невеликого загону, з яким Махно у серпні 1921 року перейшов на румунську територію. Він був відданий своєму отаманові. Не дивно, що Махно саме йому дав завдання розшукати золото та інші цінності, сховані свого часу на просторах Дикого поля.

Про ці плани дізналися співробітники ДПУ УСРР. Ось повідомлення варшавського резидента від 25 липня 1924 року в ДПУ УСРР: «…За словами інших махновців і хмарівців, Лепетченко мав велику довіру у Махна і виконував обов’язки ординарця (вірніше, денщика). У даний момент Лепетченко знаходиться в тяжких матеріальних умовах, так як Махно виїхав у Данциг, його покинув, а він своєю працею не в змозі прогодуватися (проф. швець)…

У середині липня місяця ц. р. він зустрів Черняка (варшавський анархіст), який запропонував йому виїхати нелегально в Україну для вилучення цінностей, які свого часу ним, Лепетченком, були залишені за вказівкою Махна, і перекинути ці речі в Польщу, так як вони в даний момент переживають фінансову кризу, за що йому, Лепетченку, буде видана відповідна компенсація. Лепетченко погодився…».

Під час переходу кордону Лепетченко був затриманий і змушений показати деякі місця, де ховали цінності, особисті речі і документи Махна. У подальшому все його листування з Махном стояло на контролі в ДПУ, а деякі листи ад’ютант взагалі писав під диктовку чекістів. Більшість із цих листів зберігалася у оперативних справах контррозвідувальних органів УСРР. У справі Іноземного відділення СПУ ДПУ УСРР «Махно» є так звана «полотнянка» – власноруч написана Нестором Махном на невеликому клаптику шовкової тканини записка своєму ад’ютанту. У ній ідеться про таке: «Іване, надішли мені всіх наших родичів – С. Каретника та інших фотознімки. Які є наші листівки, газети, все замотуй у великі газети і надсилай на адресу…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7932.– Т. 1. – Арк. 5).  

Цю записку, як свідчать матеріали справи, привіз від Махна досвідчений ідейний анархіст, який 15 років провів у еміграції в Америці, Німеччині і Франції. Записку зашив під підкладку одягу, щоб безпечно провезти через кордон. Перед поверненням до СРСР у 1928 році він отримав від Петра Аршинова і Нестора Махна низку доручень для поновлення зв’язків з колишніми анархістами і махновцями, зокрема з Іваном Лепетченком. У матеріалах справи він проходить як «Волковський», якого чекісти залучили до співпраці і мали намір використати у розробці Махна, зокрема послати із завданням до Франції. Але не встигли.

Як і «Волковський», Махно, перебуваючи в еміграції, не раз розмірковував над можливістю повернення на батьківщину. Та щоразу відкидав подібні варіанти, як нереальні. У листі до Івана Лепетченка він писав, що це неможливо, бо немає гарантії, що його життя і свобода будуть недоторканними.

У 1934 році після тяжкої хвороби Нестор Махно помер. Більшість із його соратників, які разом з ним втекли від переслідування до Румунії, так і залишилися доживати решту своїх днів за кордоном. Дехто, не витримавши тяжкого і нужденного життя на чужині, повернувся на батьківщину. Але не знайшов щастя і спокою.

Органи ДПУ–НКВС, виконуючи волю партії, рішуче і послідовно займалися знищенням махновщини, як явища. В інформаційно-циркулярному листі ОДПУ СРСР № 34 «Про анархістів» зазначалося: «Особливу увагу потрібно приділити боротьбі із залишками махновщини на Україні. Необхідна систематична робота з виявлення колишніх кадрів махновської армії, з висвітлення їхньої антирадянської діяльності у нинішній період і з вилучення тих елементів, які є організаторами анархо-кулацьких груп на селі».

 Незважаючи на минулі амністії для махновців, у 1937 році багатьом згадали старі «гріхи». Був заарештований і розстріляний колишній начальник штабу повстанської армії Віктор Білаш. Як румунський і англійський шпигун, у 1938 році був розстріляний Лев Зіньковський-Задов, який у армії Махна в останній період збройної боротьби очолював контррозвідку, а потім упродовж 13 років служив у органах ДПУ–НКВС, не раз заохочувався начальством за сумлінну роботу. У 1930-х роках неодноразово заарештовували Івана Лепетченка. У жовтні 1937 року він був розстріляний за «активну контрреволюційну діяльність».

Гуляйпільський та навколишні райони Запорізької області у 1930-ті роки давали змогу репресивним органам виконувати й перевиконувати плани з викриття «ворогів народу». Адже у махновській армії служили десятки тисяч людей. Як наслідок, багато з них у роки тоталітаризму потрапили до списків неблагонадійних, були розстріляні або засуджені до тривалих термінів ув’язнення.

Симпатиків Нестора Махна брали на замітку органи НКВС–МДБ–КДБ в усі подальші роки, аж до розвалу СРСР. Такими були ідеологічні настанови комуністичної партії, і спецслужби спільно з правоохоронними органами неухильно їх виконували. Про це свідчить один із останніх документів, долучених до справи. Так, у шифртелеграмі із Управління КДБ УРСР по Запорізькій області на адресу начальника 1 Управління (зовнішня розвідка) КДБ УРСР від 28 серпня 1989 року зазначалося: «За завданням партійних органів з метою зриву запланованого святкування анархо-синдикалістами 100-річчя від дня народження бандватажка Махна Нестора Івановича, нами готуються документи, які викривають скоєні ним злочини в роки громадянської війни і після неї. Просимо Вашої вказівки надіслати на нашу адресу для ознайомлення матеріали про Махна, наявні у 10-й групі Управління» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7932.– Т. 1. – Арк. 78).

Відповідь із Києва була лаконічною: таких документів в управлінні немає. А в окремій довідці, написаній власноруч начальником 10-ї групи, зазначено, що матеріали на Махна доповідалися начальнику управління та заступнику голови КДБ УРСР і отримано вказівку, щоб нічого «без їхнього дозволу нікому не надавати».

Попри те, що в матеріалах справи дійсно немає документів, які б свідчили про скоєння Махном якихось злочинів, у 1989 році в окремих керівників спецслужби, як свідчить прийняте в Києві рішення, вже з’являлося розуміння, що ситуація в світі і в СРСР кардинально змінилася й не можна діяти за старими мірками. Невдовзі розпочався процес реабілітації жертв політичних репресій. Під реабілітацію потрапили тисячі махновців, засуджених свого часу за антирадянську контрреволюційну діяльність чи як румунські, польські, німецькі шпигуни.

За новітніх часів постать Махна і роль очолюваного ним селянського повстанського руху в Українській революції 1917–1921 років зазнали суттєвого переосмислення, про що вже багато написано. Водночас документи із архівних фондів розвідки дають змогу пролити світло на деякі епізоди іншого, закордонного періоду життя повстанського отамана, найменш дослідженого й вивченого.