rss
12/05/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Лія Прайс: «Для частини сучасного суспільства читання виконує функцію своєрідної медитації. Це спосіб утечі від соціальної інтеракції, економічної продуктивності»
Професорка Ратґерського університету, американська літературна критикиня Лія Прайс поспілкувалася з журналісткою “Тижня” Ганною Трегуб про трансформацію функції та завдань читання у сучасному суспільстві та власну історію книжок. Співрозмовниця журналу, стала учасницею цьогорічного IV Міжнародного книжкового фестивалю Book Space, що відбувся в Дніпрі.

– Нині рівень читання помітно зменшується, воно переходить до проблемних питань. Чому й навіщо так відбувається, адже читання – одна з суто людських навичок?

– Дійсно, сьогодні ми читаємо менше, ніж бібліофіли цього хотіли б для суспільства, проте не певна, що є факти, які засвідчують, наче раніше люди читали більше. У ХІХ столітті письменність поширилась у Європі серед представників усіх соціальних верств, зокрема й серед жіноцтва. Ця доба також була часом, коли журналістика, газети та журнали, стали масово доступними. Якщо глянемо на тогочасну суспільну критику, то виявимо часті нарікання на газети й журнали, що по суті мало відрізняються від тих, які сьогодні лунають на адресу соціальних медіа. У ХІХ столітті люди побоювались, що книжок більше не читатимуть, а лише розглядатимуть картинки й стежитимуть за плітками про знаменитостей на шпальтах газет і журналів. Тобто що зникне вдумливе й неквапливе читання, таке, коли повертаються до вже прочитаного. Не впевнена, що ми можемо знайти свідчення істотного зменшення серйозного читання, проте точно здатні зафіксувати довгу боротьбу між короткими та довгими формами текстів, між ефемерною журналістикою, текстами, які втрачають важливість одразу після прочитання, і книжками, актуальними впродовж століть. Як історикиня, яка досліджує читання, можу стверджувати, що книжки завжди програвали, бо люди в усі часи були неуважними, нетерплячими й до певної міри недосконалими.

– Читання довгих текстів потребує вміння зосереджуватися, доволі довго концентрувати увагу. Як вважаєте, чи допомагає воно тренувати такі вольові здібності?

– У певному контексті довжину тексту можна розуміти як форму складності, що вимагає терпіння й витривалості. Водночас звичайна поезія може бути складнішою та дивнішою за белетристику. Імовірно, неможливість заховатися або ухилитися від читання є тим, що робить читання коротких поетичних текстів таким складним. Адже тут маємо кілька слів, на яких потрібно зосередитися, натомість у процесі читання довгого роману можна собі десь трошки покуняти й пропустити кілька сторінок. Наявні історичні речові докази, що читачі таки пропускали сторінки, коли читали белетристику. Наприклад, у бібліотеках є надруковані в позаминулому столітті романи, у яких певні сторінки лишилися нерозрізаними, а решта – зморщені, зашкарублі, брудні від кількості пальців, що їх перегорнули, вкриті нотатками й записами. Це підштовхує до гіпотези, що читачі справді можуть бути глибоко зацікавленими певним літературним текстом, наприклад романом, але пропустити цілі його частини й навіть не помітити цього – якісь довжелезні описи заходу сонця чи гір, щоб швидше дістатися сторінок, на яких розгортається дія твору. Довгий белетристичний текст дає змогу пропускати певні свої частини, натомість у сонеті чи іншій короткій поетичній формі доводиться бути уважним до кожного слова. Це інша категорія складності й дисципліни.

І у випадку читання романів, написаних, скажімо, у ХІХ столітті, і у випадку сучасних серіалів ідеться про вміння зосереджувати увагу певним способом. Це наштовхує на ідею про те, що типовим жанром ХХІ століття є довгі телевізійні серіали, які потребують багатогодинного перегляду. Власне, того зосередження й терплячості, що й великі романи ХІХ століття, які часто були серіалізовані, бо їх друкували частинами в газетах, журналах тощо.

– Ви сказали, що століття тому люди не читали більше, ніж тепер. Але чи можна хоча б схематично виокремити в історії період – своєрідну золоту добу читання?

– У своїх дослідженнях я використовую й матеріальні свідчення, тобто конкретні книжки, й нематеріальні, тобто економічні дані про книжкову індустрію та видавництво у США. Вони є підставою вважати, що золотим часом читання можна вважати добу, яка, грубо кажучи, починається з моменту поширення масової письменності у ХІХ столітті й триває до часу розповсюдження книжок у м’якій обкладинці, тобто до середини ХХ століття. Такі книжки були дешевими у виробництві й одноразовими; їх продавали повсюдно, а не лише в книгарнях. У США їх можна було купити в супермаркеті, бакалії, аптеці. Ця золота доба читання стосувалася здатності читати, тобто письменності, у поєднанні з доступністю книжок. Тоді був дешевим папір, а отже, й книжки в м’якій обкладинці. Також це час розквіту публічних бібліотек.

Щоб означити, коли та золота доба читання завершується, можна обрати різні вихідні точки. Одна з них – піднесення телебачення, ще одна – поява й популярність соціальних медіа. Якщо повернутися до думки про складність читання як виклик, то завжди відбувалося змагання між часом, потрібним для читання, і тим, який займала інша діяльність. Є жарт, авторство якого приписують філософу Артуру Шопенгауеру: було б дуже добре, якби ви комусь разом із книжкою дарували також час, потрібний для її прочитання.

Сьогодні в багатих країнах відбувається дещо, що разюче зменшує рівень і доступність читання. Ідеться не про доступ до книжок, їх ціну чи поширеність бібліотек. Біда не у відсутності доступу до об’єктів, книжок, а в нестачі часу, щоб їх читати. Це та дійсність, яку дуже чітко можна було бачити у США з розгортанням пандемії коронавірусної хвороби, коли зростав поділ між доволі привілейованими американцями, які мають роботу офісних «білих комірців», що її можна робити з дому, і рештою. Оця група диспропорційно заможних, освічених американців забезпечила зростання рівня читання: вони нині читають більше, ніж три роки тому. Також зріс рівень позичання книжок у бібліотеках, зокрема аудіо- й електронних книг. Ті, хто нині працюють з дому, витрачають на читання час, який раніше займало добирання на роботу й назад. Водночас є інша група американців, що не має можливості безпечного перебування вдома. Вона постала перед збільшенням труднощів щоденного життя і, відповідно, купує менше книжок і рідше користується бібліотеками. Тому читають сьогодні ті, кому пощастило бути заможними. Не знаю, чи в Україні ситуація з читанням нині схожа, але в США й частині Західної Європи, зокрема у Франції, поглиблюється розрив між тими, хто читає, й тими, хто ні. Межі цього розриву наближаються до меж економічного та етнічного поділів.

– Чому, на ваш погляд, читання досі важливе? І чому варто говорити про нього не лише як про цінну, а як про необхідну навичку?

– Це запитання належить до тих, на які важко чесно відповісти без певної сентиментальності чи впадання в роздуми на морально-етичні теми. Думаю, можлива відповідь на нього сьогодні відрізнятиметься від тієї, яка була б сто років тому. Тоді люди сказали б, що читання дає нам доступ до інформації та практично допомагає у щоденному житті. Але сьогодні не думаю, що така відповідь релевантна, бо якщо нам треба дізнатися, як щось зробити, то ми звернемося до відео в ютубі.

Сьогодні, принаймні для мене, важить ота підказка щодо внутрішнього світу та інтелекту, які дає читання. Ідеться не про релігійні чи духовні речі, а про те, що для частини сучасного суспільства читання відіграє роль своєрідної медитації. Це спосіб утечі від соціальної інтеракції, економічної продуктивності. Думаю, ця функція відрізняється від тієї, яку читання мало впродовж довшого відтинка історії. У XVII–XVIII століттях читання було різновидом соціальної активності: багато хто тоді був неписьменним, читали здебільшого вголос для групи осіб, копіювали позичені тексти, залишали багато нотаток на берегах прочитаних книжок. Читання було частиною соціальної взаємодії, чимось схожим на те, що сьогодні відбувається в соціальних медіа. За століття, що відтоді минули, значення читання радикально змінилося. Сьогодні це практика усамітнення, що дає людині змогу побути наодинці з собою.

– Одна з ваших книжок присвячена дослідженню власної історії книжок як речей, а не як медіатора, який зберігає й оповідає історію, написану певним автором чи групою авторів. Власне, яким може бути непряме призначення книжок і як воно змінювалося з часом?

– Сьогодні нам важко бачити у книжках об’єкти, проте дуже легко уявляємо їх собі як своєрідне знаряддя для передачі набору слів. Бачимо книжки як певні відра чи мішки, в які автор насипав чи налив певний набір слів або думок, тобто посудини, які все це вміщують і несуть до свідомості читачів. Проте важливо думати про книжки як про об’єкти, які мають власне значення, свою історію. Прикладом цього є ситуація, коли значення одного й того самого тексту, на приклад конкретного перекладу Біблії, залежить від величини, розміру, ваги, ціни книжки як об’єкту, що його вміщує.

Інколи я зі своїми студентами в університеті роблю одну вправу. Звіддалік, щоб вони не могли прочитати назву, показую їм ряд з шести книжок. Одна з них дуже велика – і студенти кажуть, що її оформлено так, щоб читати за допомогою певних меблів. Цю книжку не розгорнеш, якщо не покладеш на стіл або якусь іншу пласку й широку поверхню. Інша – дуже маленька, з тонкими, майже прозорими сторінками. Студенти кажуть, що цю книжку можна легко покласти в кишеню, щоб прочитати десь дорогою. Ще одна призначена для читання під час якогось університетського курсу тощо.

Потім я підношу ці книжки ближче до студентів, і вони бачать, що це щоразу Біблія. Текст християнського священного писання в тому самому перекладі, проте одна з них призначена для того, щоб покласти її на церковний аналой, інша – кишенькове видання, яке можна прочитати накоротко, коли є декілька вільних хвилин. Ще одна – видання Біблії Асоціації євангельських християн Гедеон (Gedeon’s Bible. – Ред.), американської місіонерської організації, яку найчастіше можна побачити в шухляді тумбочки біля ліжка в готельному номері. Наступна – видання Біблії для секулярного використання в аудиторіях нерелігійних університетів, тобто певний історичний артефакт, який можна порівнювати з іншими, ставити до нього запитання. Я так роблю, щоб студенти побачили – певний текст сам по собі не визначає жодної форми, типу читання. Ту саму Біблію можна читати з духовною метою, а також як частину навчального університетського курсу чи щоб утриматися від якогось прикрого вчинку. Те, що визначає спосіб читання людей, полягає не в тому, що вони читають, а радше в їхніх прагненнях і намірах, очікуваннях від певного тексту.

Не скажу, що наявність книжок автоматично означає, що людина здобуде глибокий досвід їх читання. Так, справді, в декого такий досвід є, проте насправді його значення ширше.

Цілком очевидно, якщо ми повернемося до теми великої романістики ХІХ століття. Твори, які тоді постали, по-різному сприймали, коли їх видавали як кілька товстих, обтягнених шкірою томів, і коли розділ за розділом друкували, скажімо, впродовж двох років у журналах. В останньому випадку читачі буквально проживали їх за ті два згадані роки. Уявіть, що ви читаєте опублікований розділ і ваші друзі також, – це створює певний спільний ритм. Коли ж белетристичний твір опубліковують як окремий том, його можна читати будь-коли та будь-де, і про досвід колективного читання вже не йдеться.

Думаю, моє дослідження є приводом подивитися на книжки, а не через них, як на речі, що мають власну історію, ніж як на посередника, що оповідає історію.

– Яким, на вашу думку, може бути майбутнє читання? Який набір факторів на це впливає і чому?

– Зростання рівня читання серед частини населення під час пандемії можна бачити як певний обнадійливий сигнал, а водночас – як сигнал для зневіри, бо йдеться про поділ, який стає дедалі виразнішим. У Великій Британії, наприклад, він включає гендерний компонент. Статистика свідчить, що коли школи були зачиненими, школярки читали більше, ніж раніше, а школярі – менше. Моє сумне передбачення полягає в тому, що поширення читання та радості від нього зменшуватиметься й воно стане чимось таким, як сьогодні верхова їзда. Кілька століть тому кінь був один з основних засобів пересування й багато хто вмів їздити верхи, а сьогодні таке вміння – це хобі дуже заможних людей, до якого почасти вдаються, щоб відмежуватися від звичайних, які водять машини. Моя надія полягає в тому, що з читанням так не станеться.

Спілкувалась: Ганна Трегуб
Джерело: Український Тиждень
(https://tyzhden.ua/Culture/253478 )

Ікона вимагає пошани

Розцвітала папороть в Карпатах

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com