«Товариші! Дорогі товариші! Кому з вас не кортіло, не кортить і не кортітиме поїхати за кордон? Покажіть ви мені такого чоловіка. Покажіть ви мені такого дивака, щоб йому хоч раз не снився Париж, Берлін, або… хоч поганенький який-небудь Лондончик… Мені кортіло, кортить і ще кортітиме».

Не важливо, кому з українських письменників 1920-х років належать ці слова, — підписатися під ними могли б усі без винятку. Поїхати за кордон, особливо в Європу, мріяла кожна свідома людина. Та як туди потрапити? Остап Вишня з власного досвіду радив: «Найпевніше: щоб поїхати за кордон, бажаю вам придбати харрошу язву в шлунку. Круглу. Як її придбати? Хай колись на дозвіллі розповімо. Харроша буде язва…».

А проте за кордон письменники їхали не тільки в європейські лікарні й санаторії. Практикувалися цілком офіційні відрядження, і це могли бути не лише гастролі чи участь у виставці. Відала ними комісія із закордонних відряджень при Народному комісаріаті освіти, а її рішення мала затвердити комісія Народного комісаріату Робітничо-селянської інспекції. Це був дуже серйозний орган у 1920-х, який займався питаннями державного контролю.

От, скажімо, перша комісія на засіданні 10 грудня 1928 року ухвалила відрядити «письменника Ялового М. Н. до Франції терміном на 3 місяці для ознайомлення з мистецтвом, літературою та для наукової праці по книгозбірнях». А друга комісія засідала вже 28 грудня й постановила «дозволити за умови згоди на це відрядження ЦК КП(б)У».

Що ж бачили в Європі 1920-х років українські письменники, крім незнайомих краєвидів, історичних пам’яток і класової нерівности? Враження їхні залишилися не тільки в листах, а й у репортажах про такі поїздки. А географія їхніх маршрутів охоплювала майже всю Європу — від Венеції до Швеції, від Чехії до Франції.

Берлінський день

	Європейські канікули. 1925 року Прага здалася Валер’яну Поліщуку «чуточку кращою за Харків і гіршою за Київ». фото: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ

Так називалася збірка «усмішок закордонних» Остапа Виш­ні, але першим у Берліні побував не він. У грудні 1924 року в Європу вирушила трійця письменників, представників Спілки пролетарських письменників «Гарт». Вони мали ознайомити «гнилий Захід» із досягненнями пролетарської культури й налагодити зв’язки із закордонними письменниками. Це було офіційне відрядження від Наркомосу. «Гарт» очолював колишній боротьбист Василь Еллан-Блакитний, а Наркомос — колишній боротьбист Олександр Шумський, який протегував «Гарту».

Щасливі квитки витягнули Олесь Досвітній, Валер’ян Поліщук і Павло Тичина. Їх не важко впізнати в портретах, які описав Досвітній у «Нотатках мандрівника»: «Один із них час від часу поправляє пенсне та незручну валізу під головою, другий автоматично крутить між пальцями хризантему». В окулярах ходив Тичина, а Поліщук любив носити квітку в петлиці.

Берлін нікого не вразив, ба навіть розчарував. Радянські письменники сподівалися знайти в країні, яка пережила революцію, однодумців і спільників. А так… Ну, багато людей, ну, дуже активний вуличний рух, ну, скрізь ревю, кафешантани, повії й гей-клуби. Та загалом застій і стагнація.

Валер’ян Поліщук писав у листі дружині: «Вражіння на мене Берлін ніякого не зробив, вечором, правда, тут гарно, бо сила електрики й електричної реклами. Правда, рух надзвичайний, але нездорове життя, хворобливе, будинки сірі, буденні, мертві, техніка не має, на моє відчуття, сміливости, дим, і тільки авто та блискучий асфальт радують очі. Німці некрасиві всі, німки паршиві, одягатись не вміють, ноги, як дрючки, словом, Берлін мені не подобається і з того боку. Політично тут буржуазна тупа республіка із соціал-демократами на чолі; аж тут видно, які вони лакеї й плазуни. Ніяких ознак, що тут була революція, немає».

У «соціально-побутових нарисах» «Розкол Європи» (1925) Поліщук усе це описав детальніше і яскравіше. А проте і в листах додому, і в книжці ключовий епітет для Берліна — «мертвий». Такі самі враження залишилися і в Олеся Досвітнього. Його репортаж «Нотатки мандрівника» було надруковано у 1925-му в журналі «Червоний шлях», а окремою книжкою він вийшов лише через чотири роки.

Знайомства корисні й не дуже

У Берліні українські письменники не тільки відвідували різні цікаві заклади, яких не було в СРСР, а й виконували завдання Наркомосу — налагоджували контакти з митцями. Саме під час цієї поїздки зав’язалося знайомство з художником Ґеорґом Ґроссом, чільним представником берлінських дадаїстів. Ґросс уславився як графік, майстер соціально-політичної карикатури. Поліщук одразу загорівся ідеєю влаштувати в Харкові його виставку. Цю ідею не реалізували, але коли в кінці того року виникла ВАПЛІТЕ й серед її керівників був Олесь Досвітній, одним із перших видань «академії» став памфлет Ґеорга Ґросса «Мистецтво в небезпеці» (1926).

Закордонні усмішки. Обкладинка книги «Берлінський день» Остапа Вишні, художник Борис Фрідкін (1930)

А після зустрічі з Ґроссом письменники поквапилися на демонстрацію з нагоди звільнення з в’язниці відомого німецького поета й драматурга, анархіста Еріха Мюзама. Мюзам вийшов за амністією, за якою звільнили також організатора «пивного путчу» Адольфа Гітлера. Мюзам засуджував нацистів ще до їхнього приходу до влади. У березні 1933-го його схопили штурмовики й повісили після 17 місяців катувань. Тоді ж таки доробок Ґеорга Ґросса оголосили «дегенеративним мистецтвом», а художник ще 1932 року емігрував до США.

У репресіях загинули й ті, хто приймали українських письменників у Берліні. Повноважний представник СРСР у Німеччині й Австрії Володимир Ауссем, уже арештовуваний і оголошений активним троцькістом, зник безвісти в тайзі 1937 року. Миколу Крестинського, який у 1920-х на гроші Кремля організовував революцію в Німеччині, розстріляли 1938 року.

Рожеве повітря Парижа

Програма концерту капели «Думка» в Парижі. 15 січня 1929 року

Не справили враження на українську трійцю й інші німецькі міста, де вони побували, — Гамбург, Дрезден і Лейпциг. Хоча Поліщук «обдивився… Дрезденську галерею з рафаелями й тіціанами та іншими рембрандтами й ван-дейками. Вражень багато, але од західноєвропейської культури з кожним днем все більше й більше розчарування!».

З Німеччини Досвітній, Поліщук і Тичина поїхали… ні, не в Париж, а в Прагу. До того часу вони вже між собою зовсім розсварилися. Перші двоє вважали Тичину противним скнарою, який голодує, бо шкодує грошей і замість повноцінного обіду їсть копійчаний бутерброд. А Тичина переживав відчуження і теж страждав. Зрештою, Поліщук мусив змиритися: «У Празі він потрібний, бо своєю неясною творчістю відповідає й імпонує цілком тим емігрантським колам з їх провінційними, з українського болота виловленими думочками та настроями. А все-таки й він свідчить за Радянську Україну й проти них».

У Празі Поліщукові найбільше сподобалися концерти:  «…Прага мені так набридла, як гірка редька. І публіка тут якась обмежена, і життя тут дрібне, і навіть комуністичні кола не зробили на мене враження. Одне добре тут іде — це музика». Тут Поліщук слухав Ваґнера й Дворжака, а перед тим у Берліні нову угорську музику й Стравінського. Загалом же своє враження від міста він окреслив так: «Прага чуточку краща за Харків і гірша за Київ, це факт».

Нарешті Париж! Ще й вдалося покинути в Празі Тичину! Отож у Парижі Поліщук і Досвітній змогли розгулятися на повну. І Париж їм обом страшенно сподобався. Навіть скупий на слово Досвітній захоплювався красотами Парижа, а найбільше — привітністю французів: «Дивна штука! Чому парижани, що їм протягом десятиліть таки добре остогидли чужоземці, ще й досі не згубили до них інтересу? <…> Вам не буде сумно ні в таверні, ні в вагоні, ні в крамниці, ні в готелі — ніде! Особливо в таверні. Ви неодмінно будете увагою ввічливих французів: ціла таверна буде гадати, якої ви національности, який-небудь молоденький лейтенант або каменяр стане неодмінно за конферансьє, і почнуться здогадки; спом’януть усі нації, крім, звичайно, вашої, а коли ви врешті весело назветеся, тоді почнуться згадки: хтось неодмінно розповість щось з цього приводу, і ви станете приятелем всіх одвідувачів таверни». Йому вторив Поліщук у листах до дружини: «Пишу тобі з чудової столиці світу, мого любого (вже мого, бачиш?) Парижа. Це, здається, єдине місце в Західній Європі, де я можу жити, не скучати, почувати себе веселим, бадьорим і любити всіх і вся, крім буржуазії… Французи мені прямо до серця йдуть. Така чудесна нація, весела. Йде й свище, робить і співає, їсть і компліменти до печені додає та присипає перчиком словечок».

Від Парижа до Біаррица з тріумфом

Чудесна французька нація з таким самим захватом вітала взимку 1929 року капелу «Думка» на чолі з Нестором Городовенком. Від товариства культурного зв’язку із закордоном з капелою поїхав Дмитро Грудина, театральний діяч і письменник. Він і описав ці гастролі українського колективу в книжці «Перший рейд» (1930). «Рейд» відбувся так успішно, що всі вірили й у наступні гастролі. Квитки на концерти «Думки» було розпродано ще до приїзду капели. У Парижі концертами диригували знаменитий швейцарський диригент Ернест Ансерме й російський композитор Алєксандр Ґлазунов. Капела виконувала твори українських митців — Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, зокрема й «Щедрика», Михайла Вериківського, Пилипа Козицького. Коли зі сцени прозвучали твори Шарля Ґуно, Клода Дебюссі й Моріса Равеля, публіка буквально зірвалася з оплесками. І навіть сам Равель, присутній у залі, був у захваті. З Парижа капела поїхала за маршрутом Ліон, Монпельє, Бордо, Біарриц. Тут, на атлантичному курорті, капелі довелося виступати в концертній залі казино. Хоча надворі був лютий, у Біарріці вже пахло весною. Місто «з дуже теплою сонячною годиною, з кучерями виноградників, біля яких уже ходять селяни, так як у нас, приміром, у квітні, копаючи та угноюючи землю. Бурхливі хвилі, зелень, прозоре повітря — усе це одразу настроює на мирний лад кожного, хто дістається цього благодатного краю. «Умиротворилися» й думчани. — Отут би з тиждень, то й загорів би, як у липні в Криму».

Крамольні враження. За «Листи з чужих країв» Євгена Черняка звинувачували у «вихвалянні фашистської Польщі» й зобов’язали покаятися. фото: приватний архів Єлєни Гаврічевої (Москва)

Та довго засмагати не довелося. Капела повернулася в Париж, де дала останні концерти, а потім, дізнавшись, що в Лондон таки ніхто не поїде, записала свою першу платівку. Грудина вважав, що цей день, 25 лютого 1929 року, «Думка» ніколи не забуде.

«У цей день в Парижі, в театрі Des Champs-Élysées о 3-й годині опівдні Державна українська мандрівна капела «Думка» — перша українська радянська капела — наспівувала українські пісні на грамофонні платівки американської грамофонної фірми «Колумбія». У цей день уперше за своє десятилітнє існування «Думка» почула… сама себе.

І, здається, вперше за все існування української пісні ця пісня пролунає широко по всьому світу аж до найвіддаленіших кутків земної кулі. (12 000 філій має «Колумбія».)».

На платівці, яка вийшла мільйонними тиражами, записали народні пісні в обробці українських композиторів, «Заповіт» Шевченка, твори Ґуно, Шумана й інших.

Коли життя — як кіно

А от Євген Черняк їхав зворотним маршрутом — із Ніцци в Париж. На французьку Рив’єру він потрапив з італійської Рив’єри, а перед тим був у Генуї, Мілані, Вероні, Венеції й Удіно. А взагалі в Італії він опинився з транзитною візою тільки для того, щоб дістатися до Франції. Бо він був у Відні, а «потрапити з Відня до Парижа можна трьома шляхами — через Німеччину, Швейцарію або Італію».

Через Німеччину Черняк не хотів їхати, щоб не втратити візу, яку йому видали в Берліні на поворот туди з Парижа. Тому довелося вибирати два останні. Дипломатичні відносини зі Швейцарією Союз розірвав після вбивства в Лозанні Вацлава Воровського. До швейцарського консула звертатися ніхто не наважився б. Залишився один шлях — через Італію, та й той непростий. Торік в Одесі застрелили італійського віцеконсула, й Італія неохоче видавала радянським громадянам навіть транзитні візи.

Чернякові ж нікуди було діватися. Він і у Відні опинився не з власної волі — його депортували з Чехословаччини. За кордон Євген Черняк поїхав як представник ВУФКУ — Всеукраїнського фотокіноуправління, де він був членом правління. У Берліні вони з торгпредом Овсієм Гольверком підписали угоду з компанією «Національфільм» про прокат українських фільмів за кордоном, про спільне кіновиробництво й прокат цих фільмів у Радянській Україні. З Берліна Черняк рушив у Прагу на перемовини з чеськими кінопромисловцями, але після приїзду його заарештувала поліція й вислала з країни. Радянське посольство подало протест у чеське Міністерство закордонних справ, але Черняк уже давно був у Відні, Потсдамі, гуляв у Пратері, відвідував Шенбрунн і Сан-Сусі.

Австрія, Італія й Монако очима блогера

І ось Євген Черняк завдяки «щасливому випадку», якщо таким можна вважати висилку з країни, майже «галопом по Європах» оглядає три країни, ба навіть чотири. Та хоч він і шкодує, наприклад, що бачив Італію тільки з вікна автомобіля й потяга, його спостереження дуже влучні, а замальовки художні. Як порядний галичанин він добре знав німецьку, але італійської не знав зовсім. Це не заважало йому за допомогою кількох румунських слів, вивчених на фронті, познайомитися з супутницями, які за браком ножа намагалися пилочкою для нігтів відкрити бляшанку консервів. Дами програлися в казино Монте-Карло і їхали в Париж. Уже цікава історія вимальовувалася.  І цим Черняк нагадує сучасних блогерів. З кожної дрібнички він робить «сторіз». Ось фокстрот, який збурив радянських дипломатів, аж на зборах партосередку вирішували, чи дозволено його танцювати (ухвалили, що так). Чи спроба автора повечеряти в ресторані на міланському вокзалі. Замовив суп, «через десять хвилин кельнер вже безшумно зупинився коло мого столика з круглою каструлею, тарілками й тертим сиром. Я ніяк не міг збагнути, нащо тут ще той сир, а головне, не бачив глибокої тарілки для супу. Він розкрив каструлю, і я побачив звичайнісінькі білі, довгі, як дощові гробаки, макарони. Мені стало ніяково — їсти замість супу макарони. Але це Італія — подумав я і заходився притрушувати їх сухим пахучим сиром».

Радянські акценти. У «Нотатках мандрівника» Олесь Досвітній із захопленням описував красивий і привітний Париж, де він був ладен «любити всіх і вся, крім буржуазії»

Ба навіть фото в нього підібрано відповідні. Тут не тільки традиційні робітничі квартали, демонстрації та страйки, а й усі побачені історичні пам’ятки, фото інтер’єрів казино й кафешантанів. Шкода, що тогочасний друк не давав письменнику можливости вмістити більше якісних знімків.

Черняк умів передати емоції одним реченням: «Пратер — це щось виїмкове, суто віденське. Як немає другого Відня, так немає другого Пратера»; «Місто на воді дуже глибоко вражає людину з степу»; «Середземне море котило до генуезьких берегів величезні, як двоповерховий будинок, хвилі, а сильний вітер із землі здував з них піну й розносив її, як узимку розносить сніг. Було враження справжньої снігової завірюхи. Що може бути краще, як стояти під гарячим італійським сонцем і дивитись, як коло ваших ніг бушує метелиця?».

Його порівняння завжди дотепні й доречні. «Італійці, як і французи, не розуміють ні обіду, ні вечері без вина. Вино ввійшло в побут куди глибше, як у нас горілка». А добра дорога в Італії нагадала йому, як ванько на асфальтованій вулиці в Харкові питав його: «А скажіть, громадянине-товаришу, чи де є такий город, щоб вся мостова така була? То-то лафа візникам». І висновок його невтішний: «Треба сотні мільйонів карбованців, величезного ентузіазму людности, щоб скільки-небудь зробити нашу дорогу подібною до доброї дороги».

Велика книжка хюґе

Одночасно з Євгеном Черняком 1928 року на іншому краю Європи подорожував невтомний Валер’ян Поліщук. І його друга репортажна книжка — «Рейд у Скандинавію» — теж нагадує блог. Рука тягнеться написати «інстаграм», але в Поліщука, Черняка й інших не було персональних гаджетів і можливостей для фотографування, не кажучи вже про відео. Поліщук старанно добирав, купував і діставав гарні листівки, пересилав їх дружині в Харків і просив зберегти, щоб він ними проілюстрував майбутню книжку. Дружина все точно виконувала, і книжки справно виходили. І обсяги розділів у «Рейді в Скандинавію» — ніби справді для соцмереж, по два-три абзаци.

Скандинавія Поліщука просто зачарувала. Цього разу він і не поривався писати «соціально-політичні нариси», хоча у вступі з двох фраз попереджав: «Це була не тривала дослідницька мандрівка — це був рейд у глибину ще мало відомих для нашого широкого читача людських масивів і класових противенств». Та описував Поліщук геть усе: людей, починаючи із зовнішності й одягу, міста, вулиці, погоду, музеї й експонати, транспорт, готельний номер, ресторан, меню, звички (там і тоді кидали велосипед без нагляду та приходили за ним через кілька днів), новітню конструктивістську архітектуру й інтер’єри, якими він захоплювався ще до того, а тепер бачив їх утілення навіч. Окремий розділ він присвятив Едварду Мунку (називав його Мюнх і пояснював принципи фонетичної передачі прізвища) і аж три — Олександрі Коллонтай, амбасадорці СРСР у Норвегії, одній з перших жінок-дипломатів у світі. У фокус письменника потрапили не тільки Осло, Берген, Стокгольм, Гельсінкі, а й країни та міста, які довелося відвідати по дорозі, — Львів, Варшава, Берлін, Гамбург. Ці останні становлять ненавмисний контраст до тієї картини, яку Поліщук побачив у Скандинавії. Ні, він не вживає слово «хюґе», але йому імпонує такий спосіб життя.

«Листи з чужих країв»

Такі дива дивовижні бачили українські письменники в Європі 1920-х років, що про них і не розкажеш за один раз. «Рейд у Скандинавію» можна прочитати в антології «Шляхи під сонцем» («Темпора», 2016). Інші тексти ввійдуть до антології «Листи з чужих країв», яка незабаром побачить світ. І саме ця книжка свого часу стала присудом для її автора.

Вийшла вона аж 1932 року, хоча описано в ній події і враження 1928-го. І майже одразу книжка здобула негативну критику. Авторові закидали, що він обминає проблеми класової боротьби в капіталістичних країнах, не викриває глибоких причин світової економічної кризи, затушковує тяжкий матеріальний стан пролетаріату й селянства на Заході та політичний тиск. Ба більше, вихваляє фашистську Польщу й пілсудчину.

Євген Черняк тоді вже покинув і ВУФКУ, і Київ. Жив у Харкові, працював заступником завідувача культпропвідділу міськкому ЦК КП(б)У. Розглянувши його книжку як небезпечно шкідливий вияв буржуазних впливів, міськком ухвалив оголосити авторові сувору догану й негайно зняти з посади, заборонити два роки перебувати на партійній і будь-якій ідеологічній роботі, притягнути до відповідальности працівників видавництва, які пропустили книжку в друк, виявивши при цьому гнилий лібералізм, і звичайно, зобов’язати Черняка покаятися. Ну, і зняти книжку з ринку.

Удруге книжка спливе на допитах. Євгена Черняка арештували 11 травня 1933 року в справі «Української військової організації». А 21 червня, розповідаючи про свою «практичну контрреволюційну роботу» в «УВО», Черняк заявив: «… я хочу специально остановиться на контрреволюционной книжке, написанной мной, под названием «Листи з чужих країв». Далі він стверджував, що книжку писав на замовлення таких самих «контрреволюціонерів», як і сам, зокрема висвітлював у ній такі питання: «а) восхваление германской нации, б) восхваление Петрушевича как вождя-президента Галицийской народной республики, т. е. галицийского возрождения, и целый ряд других явно контрреволюционных мест, а также клеветы на партию и соввласть».

Останнього в «Листах із чужих країв» точно немає, хіба вважати наклепом нарікання на погані дороги в Україні, а от про німців і Петрушевича справді є. Сьогоднішні читачі зможуть прочитати й вирішити, чи оспівував їх Євген Черняк. І хоча засудили його не за книжку, побачене за кордоном наклало свій відбиток не тільки на творчість, а й на долю всіх письменників, яким пощастило подорожувати Європою 1920-х років.