Анатолій Кичинський - відомий український поет і художник, автор текстів пісень, перекладач, мислитель. Людина рідкісної, напрочуд ніжної й чуттєвої, вдачі.

За поетичні збірки «Пролітаючи  над  листопа­дом» і «Танець  вогню» у 2006 році поету було присуджено найвищу в Україні творчу відзнаку - Шевченківську премію.

Народився Анатолій Іванович 4 квітня 1950 року в селі Преображенка Чаплинського району на Херсонщині.

Хист до письма проявився ще в ранні роки Толі Кичинського. Любов до слова привела юнака на філологічний факультет Херсонського педагогічного інституту. За роки навчання в університеті з’являються його поетичні твори на сторінках численних обласних та всеукраїнських часописів, в альманахах та багатьох колективних збірках.

Перша поетична збірка «Вулиця закоханих дерев» вийшла у 1976 році. За цю книгу автор був удостоєний обласної премії.  Через рік Анатолія Кичинського прийняли до Спілки письменників України. Херсон подарував світові нову зірку, чиє витончене мистецтво надихає, зцілює, збагачує українців дотепер.

Митець закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. О. М. Горького (1981).

У 1982 за збірку «Землі зелена кров» поет був удостоєний літературної премії ім. П.Усенка.

Понад 15 поетичних збірок, наповнених образами, романтизмом та глибокими життєвими цінностями, на мою думку, є важливим елементом національного культурного багатства - це український скарб.

Митець Кичинський є автором текстів низки популярних пісень. Кажуть: талановита людина - талановита в усьому. Ці слова тут навдивовижу доречні, адже Анатолій Кичинський - не лише поет, а й професійний художник - із книги «Танець вогню»’:

«З рідного неба накрапує дощик.
Степ шелестить, мов лавровий вінок.
Толя Кичинський, поет і художник,
любить вітчизну і гарних жінок.

Просяться фарба і слово на волю.
Щастя всміхається звіддалеки.
Жаль, що вітчизна Кичинського Толю
все-таки любить не так, як жінки».

Живописні полотна, пейзажі й натюрморти Анатолія Кичинського, розлітаються світом на крилах шанувальників мистецтва, стаючи коштовними окрасами приватних колекцій в Україні та за її межами.

Анатолій Кичинський багато працює, видає поетичні збірки, пише картини, вчить молодь відчувати й творити красиве українське слово, мандрує, виступає на творчих подіях та літературних семінарах.

Особисто я останні 5 років, відколи відкрила для себе Анатолія Кичинського, є палкою шанувальницею його творчості. Влітку 2021 мені випала чудова нагода познайомитися з Анатолієм Кичинським на літературному семінарі »КУСТ« у Рівному.

Тонке почуття гумору, непересічний інтелект, легка вдача, людяність і душевність, театральне виконання своїх творів - доповнили моє враження, сформоване раніше його поезію. Відтак я цілковито впевнена, що Анатолій Кичинський - це не людина, а справжнє явище. Явище української культури, її скарб.

І щастя, що ми живемо в один час. Можна розповісти автору про свої відчуття від прочитаного, можна запитати його думки з приводу якогось питання, придбати збірку, підписану рукою автора, чи картину - не в контексті історії, а просто з рук художника, який її створив.

МИСЛИВЕЦЬ

Ти ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець,
підступний та хитрий.
Я на правила гри наплював
і нарешті тебе вполював.
Сльози радості, дівчинко, витри.

Не радій мені більше. Не смій
сподіватись на мене. Я — змій.
Надто бійся моєї спокуси.
Не спіши признаватись мені,
що зі мною тобі не страшні
ні потопи, ані землетруси.

Я герой, але зовсім не той,
хто потрібен тобі. Я герой,
але знала б ти, що я накоїв!
Я до тебе на крилах летів,
та злякався таких почуттів.
Не молись на подібних героїв.

Я ікона, але не свята.
О, яка ти свята простота!
Йдеш до мене,
немовби на свято.
Зупинись та отямся! Я — міф.
Я — твій сон, у якому я міг
лиш одне — обіцяти багато.

Я ніколи не стану твоїм.
Із надій побудований дім —
ненадійний притулок. У ньому
ти не матимеш затишку, ти
все гадатимеш, як би втекти
до господаря справжнього дому.

Там на тебе чекає не суд.
Там до ліжка тебе понесуть,
наче стяг відвойований... Там ти,
тільки там ти в раптовій журбі
заспокійливо скажеш собі:
«Він герой, але з префіксом «анти».

Ради Бога, не вір цій дурні!
Це язик мій помстився мені
за недозвіл сказати: »Кохана,
слава Богу, що ти в мене є!
Ти — мій янгол, ти — небо моє,
ти — земля моя обітована«.

Звідки, дівчинко, знати я міг,
що для мене Господь приберіг
серед осені — літо з весною.
Але досвід, мій сивий двійник,
як мисливець у нетрі, проник
мені в душу і злився зі мною.

Я мисливцем себе називав,
і повір: я не фантазував.
Я і справді виходив на лови.
І летіли у сіті ловця
легковажні жіночі серця,
що легкої шукали любови.

Але ти... Ти звела нанівець
ту свободу, якою ловець
дорожив над усе в цьому світі.
Тож ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, що втрапив у сіті.

***

Стояв у лісі дощ,
як спомин про дощі,
які пішли, а я –
прощатися лишився.
Горнулися до рук
дерева і кущі,
з якими я колись
і жив, і не нажився.

Стояв у лісі дощ,
стояв у лісі я.
Текла вода зелом,
немов сльоза щокою.
Я жив і схожий був
на того солов’я,
що горло полоскав
дощинкою терпкою.

Він нею захлинавсь,
і то була не смерть.
Живіше за життя
було те заклинання.
Він нею заклинав
земну й небесну твердь
повірити в його
магічне заклинання.

Ну от, мабуть, і все.
Відсиріли слова
про те, як соловей
несмертніє в ліщині.
Стоїть у лісі дощ.
Стоїть і не сплива.
На кожного із нас
у нього по дощині.

ВОРОН

Злітаю. З матір ю на пару.
Гніздо під нами кружеля.
І віддзеркалює рілля
і чорних нас, і чорну хмару.

Я буду чорним триста літ.
Я відтінятиму цей світ,
який чомусь назвали білим.
Я вчусь літати. Ще невмілим
назвати можна мій політ.

Я весь від радості тріпочу.
Тугий повітряний потік
мене жбурляє з боку в бік.
Та я не збочу, я не збочу.
Я вчусь дивитися. Мій зір
уже гостріший мого дзьоба.
Мені вже видно, як спідлоба
з кущів за мною стежить звір.

Даремно стежить. Час поволі
але усе-таки мине,
і звір, здихаючи у полі,
заплющить очі свої кволі,
аби не бачити мене.

Живому зла не заподію,
А мертвому... У тім-то й суть,
що мертві болю не імуть.
І я цій істині радію.

Я вчуся нюхати. На лапах
біда крадеться до гнізда
чи на ногах бреде біда,
мені підкаже її запах.

Мій погляд вихопить з туману
старого лиса. В бур'яні,
аби ввести мене в оману,
аби сподобатись мені,
він буде ладен день при дні
приймати позу бездиханну.

Але мій нюх мені підкаже:
»Не жди від ризику добра.
Не наближайся. Не пора.
Ця гра — смертельна. Час покаже,
хто виграє, а хто програ.

Мої широкі в небі кола,
де кожне коло — рятівне, —
не гра у піжмурки. Ця школа
навча вичікувать мене.

Я зачекаю. Я в запасі
ще маю довгих триста літ.
Я ворон. Отже мій політ
не так у просторі, як в часі,
залишить кар-р-коломний слід.

Я каркаю. І звуки срібні
голублять слух мій. Слово »кар-р-р
всесильне. Інші не потрібні.
Я не поет. Я — санітар.

Я хоч малий ще, але ж ворон.
І пір'я в мене — вороне!
Я ворон, отже маю гонор.
Не раджу клюнути мене.

Я ж воронований. Бо ж ворон!
Лечу — немов хто кинув ніж.
Здоровий ворон, юний ворон!
Чи буду я старим і хворим?
Про це ми потім поговорим.
Літ через триста. Не раніш.

КУХОННА ЕЛЕГІЯ

Ті вірші писались на кухні
під брязкіт кастрюль і мисок.
І пінилось пиво у кухлі.
І пінивсь у вазі бузок.

І серце тобі не давало
варитись у власнім соку.
І друзів у тебе чимало
збиралось, мов на толоку.
І не заїдав тебе побут.
І ти не боявсь недостач.
І мав на поезію попит
духовно голодний читач.

І кухня твоя поетична
була наче перша любов.
І муза твоя симпатична
ще не диктувала умов.

Ти мав лише творчий неспокій.
І муза в сорочці нічній
ходила навшпиньках, допоки
ти не одружився на ній.

***

Між тобою і мною
одна лиш сукенка тонка,
під якою пливе по тобі,
ніби човник озерцем,
найщасливіша в світі
моя найтвоїша рука,
делегована в рай
моїм битим самотністю серцем.

То не вітер – то я задираю
сукенку твою,
аби ноги твої від колін
цілувати до лона.
Ти купалася в морі?
Моя ж ти медово-солона!
Не пручайся. Полежмо.
Побудьмо обоє в раю.

То не море – то час, наче хвилями,
крильми шумить,
ще й піском шелестить,
ще й вустами твоїми шепоче:
“Зачекай… не спіши…уповільни,
будь ласка, цю мить…
і, можливо, тоді відлітати
вона перехоче…”

А сама ти шепочеш:
“Ну де ж ти?.. пливи ж… я ріка,
чиї хвилі, повір,
загойдають тебе до нестями…
стань моїм… відтепер –
ні порогів, ні гребель між нами…
між тобою і мною
одна лиш сукенка тонка…”

***

З осіннього неба усміхнений Бог
говорить мені:
“Не печалься, мій сину”.
Послухаюсь Бога – і купу тривог
закину подалі хоча б на часину.

Зрадію вороні, що не відліта.
Вклонюся камінню,
що впало під ноги.
З дощем привітаюсь, дарма що сльота
розмила до тебе стежки і дороги.

В цей наскрізь промоклий,
в цей пахмурний час,
дарма що в розлуці душа самотіє,
ти теж не печалься – ця осінь для нас
ніколи й нізащо не відзолотіє.

І не відкурличе. І не відлетить.
Ні з листям за вітром.
Ні в ірій за птаством.
Ця ж осінь для нас –
не що інше, як мить,
зупинена Богом і названа щастям.

Зупинена там, де від купи тривог
ні сліду, ні згадки про неї нема вже,
де, з неба зійшовши,
признавсь мені Бог,
що в тебе він, рідна, з
акоханий майже.

***

Напхом напханий тролейбус -
бочка, повна оселедців.
За зупинкою - зупинка,
мов за жовтнем - листопад.
В парку золото сусальне,
мов »Перлина степу«, ллється.
Якось дивно йти судилось:
крок вперед і два назад.

Слава Богу, є де сісти.
Вчасно Бог послав і столик.
Гера Квіт мені й сьогодні -
друг, товариш і братан.
Сидимо, блаженні духом,
православний і католик.
Під густою міддю дзвонів
сріблом дихає орган.

Розливаючи у склянки
золоту »Перлину степу«,
Гера мружиться від сонця,
що іскриться у вині.
Зазираючи у пляшку,
можна втрапити в халепу.
Але ж як тоді шукати
ту із істин, що на дні?
Це не я кажу. Це Гера.
А іще говорить Гера,
що одну й ту саму чару
двічі спити не дано,
що болить йому вітчизна,
мов галернику галера,
до якої той прикутий
і яка іде на дно…

З парку золото сусальне,
мов скрізь пальці витікає.
Блудним сином сновигає
по алеях дим багать.
Всі шляхи ведуть до римів,
та не всі - до ватиканів.
І не всі, хто відлітає,
до едемів долетять.

Рим римується із Кримом,
але це не так важливо.
Крим і Рим пройти ще можна,
а хотілось би - весь світ.
На одну і ту ж дорогу
двічі вийти неможливо.
Це не я такий розумний.
Це говорить Гера Квіт.

Гарне прізвище у Гери.
Квітне Гера і не в'яне.
А йому вже, слава Богу,
з добрим гаком шістдесят.
Це життя, - говорить Гера, -
не таке вже і погане.
Хоч і дивно йти судилось:
крок вперед і два назад.

То ковтнеш »Перлини степу«,
то посмокчеш валідолу.
За весною в тебе - літо,
а за осінню - зима.
Це нагадує собою
рух тролейбуса по колу,
де кінцевої зупинки
просто-напросто нема.
Той виходить, той заходить,
сподіваючись на диво,
що місця хоча б стоячі
будуть зайняті не всі.
У той самий у тролейбус
двічі сісти неможливо?
Хрін із ним, - говорить Гера, -
нашкребемо на таксі.

***

Все іде не туди. І пливе не туди.
І летить не туди.
І не так ти живеш. І не там ти живеш.
І не сам. І не з нею.
І не в тому саду абсолютно не ті
пожинаєш плоди.
І несеш їх не їй.
І не їх ти несеш, а якусь ахінею.

І говориш не те. І мовчиш не про те.
І не ти її дім
не минаєш, аби ощасливитись тим,
що тобі не належне.
Все не те і не так.
І живеш ти життям аж ніяк не своїм.
Якось мимо живеш. І живеш-
не-живеш, і живеш-не-живеш-не…
***
Течія... ти чи я?.. ти чия?.. нічия...
Це – відлуння ріки,
що впадає у спогади.
Це – загадка,
що вкотре породжує здогади
і яку до кінця розгадаю не я.

Течія... те, чим я... то чия ж це рука
вислизає з моєї, мов те, що минулося?..
Ти в минуле втечеш... ти течеш... ти ріка,
чиїм берегом бути –
мені не всміхнулося…

***

На відстані сльози осінній сад стоїть,
одним один листок
шумить мені у ньому.
Шумить мені листок, погойдується віть,
вітаючи мене з поверненням додому.

На відстані сльози над полум'ям рудим
стоїть холодний дим
до самого до неба.
Холодний і гіркий іде у небо дим.
Теплішого мені й солодшого не треба.

На відстані сльози ідуть за днями дні,
одним одне вікно
горить мені між ними.
Горить мені вікно у рідній стороні,
щоб я не заблукав між вікнами чужими.

На відстані сльози, ковтаючи слова,
кладу своє лице у мамині долоні.
І хай мені у них життя моє сплива.
Не сплинули б вони,
від сліз моїх солоні.