Про автора:

Сергій Чаплигін — український філософ, історик релігії, соціолог, структурний лінгвіст, перекладач та громадський діяч. Основний напрямок діяльності — дослідницький. Крім наукових досліджень з історії релігій, вірувань та міфів, займається просвітницькою та експериментальною діяльністю. У своїй просвітницькій діяльності зайнятий, перш за все, перекладами праць з філософії. Інша частина просвітницької діяльності — читання публічних лекцій та участь в дискусіях на публічних інтелектуальних майданчиках країни. Публікація науково-популярних та аналітичних статтей в ЗМІ та на просвітницьких інтернет-порталах. Про таких мислителів-консерваторів зараз можна сказати “широко відомі у вузьких патріотичних колах” - серед тих мислячих патріотів, котрі не просто стоять на традиційних консервативних цінностях, а ще й можуть глибоко, чітко та усвідомлено все аргументувати.

Антиліберальні тези на захист свободи

1. Згадаймо сутність визначення ліберальної свободи (Д. С. Міль) - «свобода від», або «негативна свобода» (І. Берлін).

2. Сьогодні лібералізм переміг все, що міг перемогти. «Свобода від» зараз дана нам за визначенням, як факт.

3. Але сьогодні в ліберальному світі (де в принципі, вже немає від чого звільнятися), «свобода від» виробила весь свій релятивно-творчий потенціал - оскільки звільнилася від усіх тих форм, які, так чи інакше, тримали індивіда в якомусь «невільному» стані на протязі історії (стани, релігія, сім’я…)

4. І в цьому саме проявляється чиста сторона liberty («свобода від»), як свободи звільнитися від чого б то не було.

5. А від чого відтепер залишається звільнитися ліберальному людству?

6. Від останніх форм колективної ідентичності. І вони виражені саме в гендерній приналежності.

7. Повірте мені - проблематика сексуальних меншин є не випадковим феноменом ліберальної стратегії, - вона є її основою.

8. Їх логіка проста - «якщо людина не звільниться від статі, - вона залишиться в тоталітарному стані поділу з іншими людськими індивідами певної колективної ідентичності» (чоловічої чи жіночої).

9. Відповідно, зміна статі - це не тільки право, але в майбутньому ще й обов'язок. Бо якщо людина не змінює стать, то вона, по суті, є не толерантною, бо цей індивід (чоловік або жінка) згоден на рабське та »тоталітарне« існування в рамках свого гендерного визначення.

10. А все, що випливає з liberty («свободи від») - є «свободою» людини від ґендеру, від статі, вибору громадянства, місця проживання, професії, релігії.

11. І це є логічним етапом »свободи« від статі (причому невдовзі багаторазової зміни – оскільки індивід починає звикати і впадатиме в «гендерні тоталітарні рамки»).

12. Але і це ще не межа! Залишається остання не подолана колективна ідентичність - приналежність індивіда до людини. Відповідно їм потрібно подолати людську ідентичність - яка теж є в кінцевому підсумку тоталітаризмом з точки зору ліберальної логіки.

13. Тому подолання гендерної та людської колективних ідентичностей - для них це вже просто деталі…

Дещо з сучасної політичної антропології…

Є помилкою вважати, що лібералізм є лише соціально-економічною системою. Це також система певного бачення людини. Вона полягає в тому, що антропологічна ліберальна концепція - це уявлення про людину, як про не-соціальну, неподільну істоту (грецьк. ἄτομος лат. individuus – «неподільний»).

Тому лібералізм аналізує суспільство виходячи з такого собі «атомарного індивідуума». А це можна зробити, лише ліквідовуючи всі структури до яких людина належить (батьківщина, національність, шлюб, сімейні відносини, статеві ознаки та ін.)

Ствердження такого людського типу йде пліч-о-пліч з пануванням ринкових цінностей над всіма іншими: в ліберальному суспільстві все піддається підрахунку та ціні.

Але капіталізм це ж не тільки ринкові відносини – це також режим накопичення, який складається з сукупності соціальних відносин, в числі яких товарно-грошові відносини, взаємовідносини заробітної плати та уречевлення (verdinglichung) соціальних відносин, викликані фетишизмом товару.

А це призводить до появи особливого людського типу (нomo oeconomucus), який постійно шукає шляхи отримати з усього можливого максимальний приватний інтерес.

Цій ідеології та такому типу людини на сьогодні можуть протистояти лише форми культури та сакральності, які відмовляються підкорятися духу прибутку, раціоналізму душі та ідеології тіла.

Політика захисту національної спадщини або консервативне прочитання капіталу

Особистий капітал, який ми отримуємо від наших батьків та який передаємо нашим дітям, належить не тільки нам, а й нашому роду. І це визначає економічну суб’єктність людини – її здатність на примноження та передачу отриманої спадщини своїм нащадкам.

Якщо ж розглянути отримання спадкового капіталу в масштабі не родинного, а національного масштабу – то ми повинні задати два питання:

1. Чи маємо ми відношення до того національного капіталу, що був здобутий попередніми поколіннями?

2. Якщо так – то чи можемо ми стверджувати, що цей капітал на сьогодні належить нам чи він є узурпований?
Відповідь на питання захисту національного спадкового капіталу може дати консервативний підхід до даної проблеми.

Ані лібералізм, ані марксизм не можуть не тільки адекватно вирішити це завдання, а й навіть поставити це питання на порядок денний. Оскільки лібералізм є, переважно, філософією приватного капіталу, а марксизм, в першу чергу переймається працею, ніж спадщиною.

Звичайно, що як у лібералізму, так і у марксизму є свої вимоги до влади.

У лібералів це: «ми платимо податки, відповідно, ми можемо питати з тих, хто ними розпоряджається».

У марксистів цю роль відіграє додаткова вартість: «влада, як агент капіталу живе за рахунок додаткового продукту, створеного нашою працею».

У консерваторів ж вимога до влади полягає в іншому: «влада розпоряджається нашою спільною національною спадщиною – або напряму, або визначає правила її використання».

Кожна з цих підстав безумовно важлива.

Однак в сьогоднішніх умовах перші дві з них або не суттєві, або фіктивні. Ми виставляємо свій рахунок сьогоднішній владі не тому, що ми є платниками податків. І не тому, що ми є трудівниками.

Бо корінь проблеми полягає не в тому, що сьогоднішня влада стягує з нас податки чи експлуатує нашу працю, а в тому, що вона через свою олігархічну природу узурпує суспільний капітал, який включає не тільки уречевлену працю наших пращурів, а й нашу землю з її надрами.

Тому завданням консерватизму є захист, від обмеженого кола осіб, нашого національного спадкового капіталу, як основи загальної свободи.

P.S. До речі, це безпосередньо стосується і нематеріального капіталу, отриманого нами в спадщину – нашої культури.