Українська художниця, твори якої нагадують, радше, фотознімки і "яких немає хіба що в Антарктиді". При усій точності мазків та фантастичній грі світла з фарбою ці неймовірні картини вражають ще й своїми розмірами - півтора метра в ширину, а то й більше. Абсолютна майстерність, унікальний стиль, гра стихій у воді, сонці та жіночому магнетизмі - сила й творча енергія Лесі Ригорчук.

- Лесю, що формує твоє внутрішнє ставлення до справи життя?

- Підзарядка. Наповнення. Сенс. Контакт з зовнішнім світом виснажливий. Без живопису з ним було б складно взаємодіяти конструктивно без шкоди для себе)

- З яким стилем живопису ти пов’язуєш себе більшою мірою?

- Стараюся уникати ярликів, в рамках стилів також. Передусім, це фігуратив і мої стани під час його викладення на полотно. Для читачів - це буде, швидше, реалізм з елементами примітиву і попарту.

- Чи була якась точка відліку – раптове усвідомлення: ‘’ось цим хочу займатися’’?

- О так, така точка була!) Коли мене змусили повернутися в дитячу художню школу, яку я насичено для себе прогулювала)). Примус до академізму, який потім трансформувався в неможливість жити інакше. Без фарб кожного дня.

- Твої картини мають дуже широку географію. Яка вона наразі?

- Так, хіба в Антарктиді їх немає)) Є така мрія - провідати кожну з них. Класний тур би вийшов. Географія радує.

- У більшості людей перша реакція на твої картини - мороз по шкірі. Люди прицілюються, наводять фокус, щоб зрозуміти: це фотографія чи справді створене рукою художника. Звідки така фантастична майстерність?

- Дякую) Тільки практика! Натхнення приходить під час роботи завжди. Бувають дні, коли я згадую, що забула поїсти, бо «ще мазочок, і ще один, а там проситься кадмію краплинка… « - і так до ночі. Кожен рух пензля відкриває розуміння наступних. Як захоплива гра.

- Є прихильники думки, буцім 99% успіху - це системна робота і 1% - заслуга вродженого хисту. Правда, що можна всьому навчитися?

- Я впевнена в цьому)

- Чому жінка? Чому саме жіноча енергія й вода є ключовими елементами твоєї творчості?

- Для мене це певна синергія наймінливіших стихій, де жінка - теж стихія. Краса. Сила. Еротизм у чистому вигляді. Цей світ несе стільки болю і смутку, що хочеться народжувати йому тільки прекрасне - що буде лікувати око і серце. Прагнення до прикрашання, якщо хочеш ;)

- Скількох жінок ти ‘’втопила’’ у водах свого невичерпного таланту?))

- Сміюсь)) Дотепне і влучне формулювання) Топила, топлю і планую топити, але ж воно того варте?) – (Без сумніву!) – І так, чимало їх вже назбиралося) До речі, чоловіків я також підтоплюю часом, просто вони несуть іншу енергію, яка рідко взаємодіє з водою так, як жіноча.

- Як твій інструмент обирає конкретну людину? Це технічний момент чи мусить відбутися якась хімія?

- Однозначно відбувається якийсь викид ендорфіну на певні мотиви, гамму кольорів, рух. Це можна назвати хімією. Як закоханість.

- Як жінки реагують, коли вперше бачать себе на картині?

- Жартую часами, що була б ідеальним чоловіком) Я так обожнюю свою модель на момент створення картини, що вона стає музою не лише для мене - і несе це далі у своє життя.

Колись була цікава історія. Написала італійка, що закохалася в мою роботу: що там вона намальована і стан, у якому вона себе відчуває. Історія про неї, без неї створена. І що дуже хоче придбати, але не має такої суми. Що навіть чоловік, який був проти таких витрат, зрештою, втомився за ці дні бачити її сум в очах і виділив певні кошти на те, щоб вона «купила нарешті цей живопис і повернула назад його веселу дружину». Звісно, я продала з великою знижкою - це було єдине можливе рішення) Ми ще декілька років листувалися з цією родиною. Люблю, коли відбувається хімія не тільки під час створення, а й покупки. Це був саме той випадок)

- Скільки часу йде на створення однієї картини?

- Це дуже індивідуально. Залежить від багатьох факторів: розміру, складності роботи, матеріалу. В середньому - це 50-150 годин роботи.

- Вражає. Лесю, ти - як Іван Марчук - «раб мольберта, прикутий до нього» чи робочий процес залежить лише від натхнення?

- Ці слова Марчука мені зрозумілі. Я теж відчуваю майже фізичну потребу писати постійно. Така своєрідна залежність від процесу і, певною мірою, медитація, без якої вже складно відновити внутрішній баланс.

- Коли приходить розуміння, що – все: картина готова - більше додати нічого?

- Це ще не вивчений мною механізм. В певний момент просто дивишся і розумієш: крапка - ні мазка більше!.. Це не буде дивно, якщо я скажу, що закінчую, коли серце і мозок починають думати про наступну роботу?)

- Навпаки, дуже влучно й метафорично.
А нема, свого роду, материнського інстинкту до картин? Любиш кожну, як свою дитину чи буває, що згодом чимось незадоволена?

- Я - найстрашніший, найбезсердечніший критик для самої себе. Тому намагаюся не триматися минулого, не повертатися до нього. Це стосується і картин. Дивлячись на вже створені, не відчуваю тієї, властивої процесу, закоханості. Перетворююсь на лупу і аналіз: бачу всі недосконалості - все, що не допрацювала. З цієї причини з легкістю продаю роботи.

- Лесю, хто зіграв визначальну роль у становленні твого мистецтва? Кому ти завдячуєш за те, ким є?

- Самій собі. Своїй витримці та працездатності;) Ну, і трошки моєму професору з Краківської Академії Мистецтв. Величезну роль відіграли й певні митці. Щоб не створювати список, назву найбільш важливих з різних жанрів - це Фройд, Абрамович, Ротко, Шиле, наш Гнилицький. Всі дуже різні, але рівномірне наповнення можливе лише за умови максимальної емпатичності у всьому. До цього прагну.

- А бувало, що хтось, навпаки, ‘’ламав крила’’?

- Теж вчитель) Але з ДХСШ. Відомий, український абстракціоніст, для якого моя кольорова палітра і точність форм була більмом в оці й кричущим неподобством на фоні його благородних витриманих сіростей. Всі в майстерні мали бути подібні до нього, або хоча б на Матіса. Добре, що далі зі мною трапився Краків, бо раніше в Україні ця практика: «домінуй, ламай і нищ всіх, хто на тебе не схожий» була у більшості педагогів.

- Чи залежить характер твоїх картин і загалом творчий процес від емоційного стану?

- Ой, дуже, Юль! Дуже) Вмію працювати тільки в гармонії з собою і світом. Якщо нещаслива, все - живопис неможливий. Тому дуже обережно підбираю своє оточення.

- Я знаю, що ти любиш мандри. Можеш назвати себе затятим мандрівником?)

- Є таке) Перерва між роботами, нагорода і бажання спробувати на смак це життя з максимально різних сторін.

- Які речі ще приносять задоволення?

- Сміливо можу назвати себе гедоністом. Чимало мене радує. Частіше, це звичайні речі: запах волосся моєї доньки, кава, новий тюбик фарби, крапельки з апельсинової шкірочки на фоні сонячного вікна, голосний сміх, кермування, перелив різних кольорів в зіниці співрозмовника, фарба на тілі… - нескінченно можу називати))

- Як ти усе встигаєш?) Це, здається, одна з найпоширеніших проблем 21 століття: насиченість та інтенсивність життя і нестача часу на все, що викликає інтерес))

- Сміюсь))) Ти ж знаєш відповідь) Уявляю себе Феррарі: коли втрачаю тверду основу під ногами, просто відхожу, а тоді відштовхуюсь знову - і лечу, лечу, лечу… Там, де швидкість, на роздуми - мало часу. Довіряєш своїй м’язовій пам’яті.

- Ти яскрава творча особистість. Часто таких людей пригнічує рутина й ‘’земні’’ клопоти. Буденність тебе заземляє?

- Так, моя буденність дуже практична, відповідні умови для комфортної роботи. Вважаю, що дім - це простір свободи від умовностей, місце сили. В ньому завжди має бути затишно і комфортно, а створення цього мені ніколи не набридає.

- Мушу сказати, прекрасно, що ти обрала саме цей шлях. Інакше, світ втратив би видатного абсолютно унікального у своїй природі художника. А все ж якби не живопис, то що?) Виникали колись думки щодо інших сфер діяльності?

- Дякую за такі слова, дуже приємно. Певно, хотіла б бути піаністкою. Це прекрасний інструмент - від його гри мурахами по шкірі вкриваюся. Можливо, колись ще навчуся. Це ще одна мрія, як і пілотування літака.

- Отакої!) Ось вона - жива енергія. Що ж, я певна, ти й небо підкориш. Тому нехай твій дух авантюризму і цей інтерес до життя дають сили твоїм крилам кожної миті.
Я переконана, що твої роботи світ побачить і серед картинних галерей у Парижі, Римі чи Нью-Йорку. Які твої особисті амбіції щодо цього?

- На сьогодні є пропозиція декількох виставок, одна з них - в Парижі. Але це не про амбіції - це більше про контакт з глядачем. Мої амбіції стосуються тільки майстерності, до якої я прагну.

- Адже справжній митець просто робить свою улюблену справу, а твори його завжди знайдуть відгук у серцях людей і навпаки. Так воно і є. А що тебе саму вражає у живописі?

- Це можуть бути навіть елементи картини, і завжди безконтрольно.

- Яку музику ти любиш?

- Різні напрямки, під стан: від джазу, інструменталу (Пако де Лусія, ах!) - до електронної даунтемпо і тріп-хопа. Особливу слабкість маю до португальського Фадо. Колись Лісабон подарував мені цю музику - люблю досі.

- Я записую))
Лесю, припустімо, що ти маєш невичерпний матеріальний ресурс, ніхто й ніщо тебе не обмежує. Який вигляд мав би день абсолютно вільної Лесі Ригорчук?

- Можу назвати себе щасливою людиною, бо мій день зазвичай так і виглядає, як би я й хотіла).

- Клас! У моєму розумінні цього варто прагнути. А, якби ти мала, комфортний для життя, поки що безлюдний острів, ким би його заселила?

- Звісно, ніким)) я б туди привозила втаємничених на дегустацію вина, змішаного з тишею, морем і заходом сонця. Так можна?)

- Ідеально) Можна все, що ми по-справжньому хочемо.
Лесю, а наші читачі можуть замовити у тебе картину? Як це зробити?

- Найшвидше - написати мені на сторінку фейсбук - Rygorchuk Lesya - це найкоротший шлях.

- Що б ти порадила людям, які хочуть спробувати себе у живописі чи пов’язати з ним життя? Тяжкий цей шлях чи задоволення від процесу варте всього?

- Це підступне питання) Якщо справа життя - це вибір найвищої гори у світі з одночасним усвідомленням, що до вершини ніколи не дійти. Це шлях гедоніста, де найважливішою є сама дорога і рух. Або мазохіста, який помре від нестерпності розуміння недосяжності ідеалу.

Але це, однозначно, того варте. Відчуття, коли колаборація мозку, ока й серця створює щось, що ти уявив - нічим не описати. Я б хотіла, щоб усі це пережили!

Ніщо так не лікує, як розмова з самим собою через якийсь інструмент. Мені дуже пощастило вміти це робити через пензлі й фарбу. Чого усім бажаю)