rss
10/18/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Офіцер запасу Людмила Дем’яник (Катруся Стріла): «Я хотіла встигнути прикрити обличчя руками. Щоб коли мене ховатимуть, доця бачила, що це я. Щоб вона мене запам’ятала»
Директорка кадрового агентства, що пішла у «Правий сектор» - про торт для воїна, який загинув у свій день народження, про оточення бази ПС, про командирів і побратимів, про мрію бути військовозобов’язаною, про звільнення свого викладача, «єдиної людини, яка брала участь у війні», з військового вишу та про те, чому вона «вже ніколи не зупиниться».


«Я не вбила жодного московита»


…Я хотіла б розповісти про хлопців, про їхню відданість, про боротьбу. Бо я - то таке... Я нічого не зробила. Я не вбила жодного московита, не заклала жодної міни, на якій вони підірвалися б...

До війни я жила життям абсолютно цивільної людини. Середньостатистична галицька сім’я, робота, дитина, поїздки до бабусі з дідусем на великі релігійні свята. Працювала я на офісних посадах - менеджером, товарознавцем, директором. Про що мріяла? Мріяла мати своє власне житло, свою домівку - щоб дитині було вдосталь місця, щоб було затишно і комфортно, щоб із нами жили котики й собачки.

За Майданом мені спочатку було цікаво спостерігати по телебаченню. Інформація про побиття студентів застала мене у потязі, я поверталася з Донецька з матчу між «Шахтарем» та «Реал Сосьєдад». Деякі пасажири тоді вирішили змінити свій маршрут та вийти з поїзда у Києві - для того, щоб іти допомагати цим дітям. А я приїхала у Івано-Франківськ та далі відслідковувала ситуацію.

  Title
  
Згодом ми з моєю товаришкою зі Львова та її чоловіком зібралися та поїхали до Києва. Я тоді приїжджала як «турист» - подивитися, що відбувається. Але Революція Гідності почала мене все більше і більше захоплювати, і я вже почала шукати можливості поїхати на Майдан з волонтеркою чи ще якось бути корисною. Мене дуже вразила самоорганізованість людей, вразило те, що кожен був частинкою чогось великого. На автоматі, на підсвідомому рівні люди розуміли кому де потрібно бути, що необхідно робити. Майдан був чистим, доглянутим, нагодованим, це направду вражало.

Потім сталися жахливі події... Після розстрілу Небесної Сотні я пішла у нашу ОДА, де базувався у Івано-Франківську штаб майданівців, та запитала чим я можу бути корисною. Мене відправили у новостворену психологічну службу «Євромайдан СОС» - до психологів, які допомагали майданівцям. Як могли ми намагалися розрадити людей, поспілкуватися із ними.

Це був момент мого початку знайомства з «Правим сектором» - організацією, яка тоді здавалася доволі закритою. Активісти ПС тоді проводив люстрацію нових чиновників, ті проходили своєрідний громадський контроль, кабінет очільника ПС був поруч із нашим кабінетом психологічної служби. І я для себе вирішила піти та познайомитися з ними. Зрештою, після знайомства написала заяву на вступ до організації...

Згодом мені зателефонували та запросили на вишкіл. Перший вишкіл, другий, третій... Так і розпочалася моя більш мілітарна історія. Мені дуже сподобалося вчитися вправлятися зі зброєю, проходити смугу перешкод. Вразило те, що молоді хлопці не шукають розваг - а проводять дозвілля тренуючись. Це було дуже круто.

Згодом на наші вишколи почали приїжджати вже бійці з ротацій на фронті. Вони розповідали про події на Донбасі - і я зрозуміла тоді, що я точно маю бути там...


«Я хотіла б встигнути прикрити обличчя руками»


Звісно, ніхто особливо не поспішав мене брати на війну.

До війни я носила доволі відвертий одяг - коротенькі спіднички, високі підбори. Така вся повітряна дівчинка прийшла - і розповідає, що вона хоче на війну... Сприймали це дуже несерйозно, зі скептицизмом, навіть незважаючи на те, що вишколи вже трішечки підтверджували мою відповідальність.

Ми проводили тоді різноманітні акції, я завжди приходила на них, була активною учасницею. Наприклад, завдяки нам лукойлівські заправки були закриті (а потім, як ми вже знаємо, була змінена назва загалом по країні). Тоді ж у нас в організації сталася велика трагедія - загинув Юрій Дутчак, Шумахер, який організував і був відповідальний за вишкільний табір. З його похорону у Городенці група бійців одразу поїхала на фронт. Я плакала, коли вони їхали...

Незабаром я все ж таки дуже напросилася, аби друг Смерека і мене взяв з собою на Донбас. І мови не йшло про те, щоб мене взяли як бійця. Мені сказали, що їхати я буду як психолог - адже вже маю певний досвід. Сказали, що поїду я на декілька днів, максимум на тиждень. Потраплю на базу - а потім перша ж машина, яка буде повертатися у Івано-Франківськ, забере мене назад. Ще йшлося про організаційну роботу з документами - щоб точно знати, хто з бійців з Франківщини є у батальйоні, аби забезпечити їх мінімальною хоча б волонтерською підтримкою. З забезпеченням у нас тоді було дуже-дуже важко.

Був серпень. Дорогою ми потрапили у звільнений вже Слов’янськ - по дорозі завозили туди одну людину. Я побачила розбите місто, завалений міст... На блокпостах нам казали не зупинятися біля зеленок... Чесно скажу, мені стало страшно. Я дійсно навіть замислилася на мить чи варто було їхати - зрозумівши, що це може бути безповоротно. Але ми таки доїхали до нас на базу 5 батальйону... І я там залишилася. На базі.

На передову мені звідти вдавалося потрапити лише зрідка. Пригадую, наприклад, як ми їздили у Піски, бо потрібно було записати інтерв’ю з Дмитром Ярошем для одного з державних телеканалів...

На війні мене вражало те, що все змінюється миттю. П’ять хвилин тому ти знав, якою дорогою поїдеш - а потім надходить інформація про те, що тим шляхом їхати не варто. Багато рішень приймаються терміново, спонтанно.

...Пам’ятаю ще свої думки на «нулі»: якщо щось станеться, я хотіла б встигнути прикрити обличчя руками. Щоб коли мене будуть ховати, доця бачила, що це я. Аби вона мене запам’ятала...

 Title 
  
Коли я поїхала на Донбас, моїй донечці було 10 років. Я знала, що у неї точно все добре, тому що в неї є люблячий турботливий татко. Ми весь час були на зв’язку - засинали разом, разом уроки робили... Але рідні не знали, де я. Я сказала їм, що я у Києві - там є велика-велика база, куди приходить дуже багато волонтерської допомоги, і немає кому цю допомогу сортувати, складати для бійців. Тому я їду туди - бо бійці усі їдуть на фронт через цю міфічну базу, потрібно кожного екіпірувати, але немає людей, щоб все це робити...

Як я вже казала, більшість часу я проводила на батальйоні, на базі. Для мене завжди знаходилася якась робота, яку нібито більше не було кому робити. Вже зараз я розумію, що це була опіка, турбота, інколи навіть унеможливлення будь-якої моєї участі у будь-яких бойових діях. Це батьківська любов, це братерська опіка. Український чоловік турбується та оберігає, він зробить все можливе і неможливе - аби тільки жінка не йшла на війну. Тільки не туди...

Мені казали, що накази не обговорюються. Зараз, скажу чесно, я б діяла зовсім інакше. Дуже шкодую, що була дуже чемною, що не порушила жоден наказ... Маю через це певні психологічні проблеми - вони полягають у нереалізованості як бійця. Адже я їхала на війну воювати і вбивати усю цю нечисть, аби вони не лізли на мирну територію та, не дай Боже, до моєї дитинки.

Втім, я бачила, що бути психологом - єдина моя можливість потрапити у бойовий підрозділ. Це була не професійна психологічна допомога. Зрештою, правосєкам точно не потрібна була підтримка моральна для того, щоб іти у бій - у нас нагородою було те, що тебе беруть на бойові. А ще більшою нагородою було, коли ще й дають автомат... (сміється) Але до мене приходили хлопці просто поговорити, відволіктися, розповісти щось своє. Про сімейні ситуації, про ситуації з дівчатами. За деякий час спілкування з хлопцями я навіть на певний час почала ненавидіти тих дівчат. Думала: «Як можна бути такими мразями?!» Були ще історії після аеропорта, але я не готова про них згадувати...


 
 Title
 Степан Стефурак
...Все життя ми живемо зі смертями побратимів. Дуже добре пам’ятаю, як загинув Степанчик, 24-й (Степан Стефурак, - Ред.). З другом Дальнобоєм (Олексій Пінчук, - Ред.) вони підірвалися на машині. Тоді наш батальйон був не таким, як завжди. Ми майже не спілкувалися між собою. Все це літало у повітрі. Грошей немає, нічого немає. Як везти тіла?.. Яна Зінкевич почала шукати рефрижератор - бо тепло, а Стефанчик на Франківщині жив, його аж туди через усю країну везти... А друг Дід каже: ні, я свого синочка повезу сам... Степанчика всі своїм синочком називали, він був дуже позитивною людиною, всюди намагався допомогти. І цю світлу дитину ми втратили. Наш комбат емоції ніколи не показує, але тоді видно було, як йому важко...

Моя особиста найбільша втрата побратимів - це друг Сіфон (Антон Кірєєв, - Ред.) і друг Хруст (Олександр Підлубний, - Ред.) І після них - друг Сєва (Всеволод Воловик, - Ред.)

Але, ти знаєш, коли гинули наші побратими - ніхто до мене як до »психолога« з цим не приходив. Бійці справлялися самі і, напевно, часом навіть більше мене психологічно підтримували. Коли повідомили, що знайшли тіла Хруста і Сіфона... Я щиро вірила, що хлопці вийдуть, я молилася, я хотіла, щоб вони повернулися до нас, до своїх рідних.. Їх не стало 5 жовтня, у день народження Саші Хруста. Хлопці подарували йому торт зі свічкою. Він задув ту свічку - і вони поїхали на виїзд. І не повернулися. Я до торта не давала доторкнутися нікому цілий рік. Я тримала цей торт рік у себе. І вже за рік друг Гатило сказав: »Ну що ти, Стрілочко, припиняй вже. Відпускай їх. Йди віддай той торт рибкам, пташкам. Відпусти...«

І я віднесла торт і пташкам, і рибкам у річку...

Оскільки особливим психологом я не була, це не був основний вид моєї діяльності. Ми створили сторінки у соцмережах, почали тоді писати про наших бійців, про наші бої, розповідати, вже перші журналісти до нас приїжджали. Ми билися, боролися про те, щоб назва «Правий сектор» звучала десь у ефірах - інформаційне поле тоді здавалося заблокованим для нас у певний час. У найкращому випадку нас називали просто «добровольцями» - і все. Так моя робота вже стала більш інформаційною.

Title  
  
Одне за одним тягне: про нас почали розповідати, і ми намагалися всім, хто приїжджав до нас на батальйон, казати чого нам не вистачає. Волонтери почали нам все більше і більше допомагати - і потрібна вже була людина, яка зможе впорядкувати це. І цією людиною призначили мене, на деякий час я стала відповідальною за матеріально-технічне забезпечення у нас, за прийом волонтерів.

Це стало ще одним фактором, який унеможливив моє перебування на передовій - що ранило мене ще більше. Вдень я ганяла по питаннях матеріально-технічного забезпечення, спілкувалася з волонтерами, займалася інформаційною діяльністю, а ввечері обов’язково знаходився боєць, який хотів розповісти, що в нього вдома, як у нього з дівчиною. Порадитися: випадкова дівчина завагітніла, і він хоче дитинку зберегти, а вона не хоче... З хлопцями про це не поговориш. А я могла вислухати. У якийсь момент я спала вже по 2-3 години і була дуже виснажена.

Одного разу восени приїхала група бійців з Києва, і коли вони поверталися додому, сказали: «Давай, збирай у рюкзачок речі, поїдеш та хоч трохи відіспишся». Вони мене підвезли до Києва, де я пересіла на потяг до Франківська. Першу добу чи дві я дійсно відсипалася... А потім прокинулася і зрозуміла: мені потрібно бігом туди, бо ж ми скоро звільнимо Донецьк, а я тут лежу і сплю! Вже час їхати назад!..

Чому Катруся Стріла? Раніше я Вконтакті, яка колись у нас була однією з популярних соцмереж, була зареєстрована під ніком «Катерина». Перші знайомства майданівські були з Контакту - тож було «Катя, Катя...» А так як побратими до мене з теплотою і ніжністю ставилися - то я для них стала Катрусею. А Стріла - це псевдо я отримала на одному з вишколів. Ми там називали себе по псевдо, а я його тоді не мала. Комендант підійшов записувати, поки писав список, хто є, ми з дівчатами стоїмо. І я кажу:

– Давайте швиденько вигадаємо, бо як я без псевдо!

А подруга Світла каже:

– Ти знаєш, я от декілька днів тому вчила англійську, і серед слів було слово «Стріла»...

Так я і стала Стрілою. А на батальйоні - вже і Стрілочкою.


«Ми вистояли навіть інформаційно»


Я дуже сильно люблю, дуже сильно поважаю усіх, з ким мене звела війна. Так, люди різні, й туди приходили не ангели. Але з ДУК, а потім вже з УДА, у мене з усіма залишилися добрі стосунки.

Хотілося б пригадати кожного, але я цього фізично не зможу зробити. Настільки багато крутих людей...

...Мій комбат Чорний - для мене дуже велика особистість. Дуже його люблю. Дуже поважаю. Знаю, що до нього неоднозначне ставлення у багатьох бійців. Але хто б що не казав - це людина, яка багато років очолювала добровольчий підрозділ, до якого входили дуже-дуже різні особистості. Це людина, яка вміла іти і вести в бій. Яка вміла сказати деколи не те, що подобається... Але скільки воював батальйон - втрат було у нього набагато менше, ніж могло бути.

...Друг Гатило. Був момент, коли я вже думала, що моя робота нікому не потрібна, що мене не беруть на бойові, мене це ображало - і я почала вже дуже занепадати... А Гатило сказав мені - хто інший буде робити все те, що тягнеш ти? Вони всі бійці, вони будуть воювати. Але і цю роботу потрібно комусь робити. Тоді він мене трішечки розрадив. А потім, навесні, коли відбулося оточення нашої бази - комбат якраз вперше за всю війну поїхав вдому у відпустку. Його заступником був друг Гатило, який взяв на себе командування батальйоном, і був друг Барс. З інформаційників були я і Жорж. Я прийняла рішення поїхати на блокпости, подивитися на це все, по можливості поспілкуватися з командирами... Ця історія давно загальновідома - ми тоді вистояли, витримали, ми змогли, навіть інформаційно. Україна дізналася, що насправді відбувається. Після цього друг Гатило прийшов до нас з Жоржем і сказав: »Інформаційники, дякуємо за службу!« Це було дуже круто.

…Друг Смерека. Він «тризубівець», він вчив мене на вишколах бути абсолютно відданою наказу, навіть не ставити під сумнів те, що каже командир. Приклад відданої людини, вірної своїм ідеалам...


«Нас вчили люди, 99% з яких не брали участі у війні»


Вже після повернення, у 2017 році, я отримала офіцерське звання. Тобто стала вже військовозобов’язаною. Це була моя мрія дуже велика. Я дуже хотіла бути військовозобов’язаною - аби мене вже призвали, мобілізували, аби я точно потрапила на війну. З цим стикалося багато невійськових людей: коли ми приходили у 2014 році у військомати, нас, культурно скажу, не брали...

Я виношувала це у собі постійно. Тим більше, що у добробаті я потрапила у середовище, де мене дуже оберігали, і пробиватися на фронт мені доводилося практично хитрощами.

Я вчилася чотири місяці. Було незвично, але мені подобалося. Хоч і хотілося б, щоб нас вчили люди з бойовим досвідом, адже це був вже кінець 2017 року, початок 2018. У країні вже не бракувало тих, хто бойовий досвід мав, хто міг би вчити та передавати знання, які вони застосовували на війні, тим, кого вони вчать. Але нас вчили люди, 99% з яких просто не брали участі у російсько-українській війні. Був один генерал-майор, пан Павло Дісяк, з яким керівництво вишу (Національного університету оборони ім. Черняховського, - Ред.) не продовжило контракт через те, що він на той час написав велику статтю про те, як Крим здавався. Він нас довів до стрільб - але на полігон у Дівички його вже з нами не відправили, мотивуючи це тим, що у нього закінчився контракт. Ми все розуміли, ми порушували це питання, ми збунтувалися... Але бюрократія. Нам пояснили, що ми нічого не доб’ємося - контракт закінчено...

Це дуже обурює і дуже болить. Це єдина людина, яка була на війні, це наш викладач основної дисципліни - артилерії. Теорію він нам викладав, а практику на бойових стрільбах вже не мав можливості нам показати.

Але я стала офіцером запасу ЗСУ. Склала військову присягу. Я не пішла одразу підписувати контракт - вирішила залишитися поки тут через достатньо серйозні проблеми зі здоров’ям. Але у військкоматі я сказала, що на всі збори нехай мене кличуть... Я долучатимусь.


«Лише від нас залежить, ким ми в історії залишимося»


...Я знаю, що той 2014 нам вже ніколи не повернути. Дуже шкодую. Це реально були одні з найкращих часів, у моєму житті точно...

Найважливішою зараз для мене є пам’ять та правдиве збереження історії нашої війни. Ми - носії цієї правдивої історії, і лише від нас залежить, ким ми у ній залишимося, як ми її збережемо для майбутніх поколінь.

Я дуже хочу, щоб кожного нашого загиблого знали. Щоб про них говорили всюди. Щоб говорили правду про нашу війну. Щоб діти знали, хто наш лютий ворог і ворогом буде завжди.

Я знаю, що жодна смерть не є даремною. Жодна загибель воїнів на війні ніколи не буде даремною - на жаль, такою ціною ми відвойовуємо мир. На жаль, така жорстока і страшна ціна миру в Україні... І ми зобов’язані продовжувати цю боротьбу.

...Я працюю. Я займаюся громадською діяльністю у Жіночому ветеранському русі. Я себе намагаюся відволікати від важких думок - інакше дуже скоро і дуже легко можна саму себе загнати у глухий кут.

...Я не герой. Я зробила дуже-дуже мало. Хотілося зробити набагато більше, і хочеться набагато більше. Але я вже ніколи не зупинюся. Вже ніколи не замислюся про те, щоб покинути свою землю, щоб кудись звідси поїхати. Я вже ніколи не зраджу. Так, я зараз перебуваю на цивілці - але тут просто безліч роботи, яку, як бачимо, крім нас ніхто не поспішає робити.

Автор: Валерія Бурлакова,
Джерело:  Цензор.НЕТ Джерело
(https://censor.net/ua/r3288472 )

Останній дзвінок сина і 70 засекречених томів Як розслідують загибель українських військових під Іловайськом

 

 

Свіжий Номер
(Тисніть на обкладинку)

#2021-41
14 жовтня – Покрова, День Захисника України, День Козацтва, День створення УПА
На правничі теми
Офіцер запасу Людмила Дем’яник (Катруся Стріла): «Я хотіла встигнути прикрити обличчя руками. Щоб коли мене ховатимуть, доця бачила, що це я. Щоб вона мене запам’ятала»
«Початок операції стосовно «вагнерівців» санкціонував міністр Таран, скасування не було, її просто зірвали», – Бутусов
Як Зеленський про «вагнерівців» із Лукашенком говорив
Американка українського походження Уляна Мазуркевич – про роботу в комісії США з Голодомору та про діаспору у Філадельфії
Про Редьярда Кіплінґа і не тільки Презентація унікального перекладу в Центрі Шептицького
Прийняття в Генеральному Консульстві України в Чикаго
Історія діаспори у світлинах
Олександр Панченко Шлях хуторянина у фактах, подіях, дописах, віршах й цифрах

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com