rss
10/18/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Наша духовність \ Сергій Дмитрієв, капелан: Священник, який не любить свій народ, приречений на дуже провальну проповідь
Фото священника Сергія Дмитрієва з бійцями, де він сидить за столом посередині, як на Тайній вечері, облетіло весь світ. Воно, втім, не подивувало тих, хто давно знає самого отця Сергія. У священника, колись Моспатріархату, який першим у часи війни перейшов до невизнаного тоді Київського патріархату, – багато яскравих вчинків і проєктів. Він один з ініціаторів ідеї відкриття стіни пам’яті біля Михайлівського, яка засвідчує – всі наші втрати на війні персоніфіковані й мають імена та обличчя. А ще – ініціатор відкриття шелтеру, притулку для жінок, постраждалих від домашнього насильства. У його житті все поперемінно – тренінги в соціальній місії для вразливих груп населення та поїздки на фронт. Ми зустрілися напередодні одного з його виїздів у зону ООС.

Спілкуємося з ним у кафе навпроти Михайлівського, де Падре (так називають отця Сергія) зустрічається з волонтерами, депутатами, вчорашніми бійцями.


Для мене головне надбання – українська церква


– Тільки не пишіть, що я – волонтер. Я – капелан. Священник на війні – головне. Я туди їздив як священник, а коли щось передавали бійцям, то привозив. Я займаюся соціальною роботою, отримую за це гроші в проєктах, я штатний капелан, отримую заробітну платню, нехай невеличку, це 5 тисяч гривень на місяць. Так, через мене передають допомогу, я комунікую, але це не є моя мета, я не вважаю себе волонтером, – попереджає отець Сергій.

– Як за 30 років в Україні змінилися відносини: суспільство й священник, держава і священник. Чим він став для України, суспільства?

– Я все ж вважаю, що 30 років – це відновлення незалежності. Україна ж була незалежна. Є досвід і Української революції, і проголошення української державності, й виборювання української автокефалії, які неможливо забути чи знехтувати. Ми і стоїмо на цьому досвіді, й багато у чому живимося ним. І з часів падіння тоталітаризму та відновлення незалежності ми консолідуємо суспільство, ми стаємо народом, ми повертаємося до традицій, культури. І для мене головне надбання – українська церква.

Раніше, подорожуючи Росією, я бачив, як ми відрізняємося. Архітектурою, рівнем побутової культури і культури взагалі. Будинки Курської, Білгородської, Ростовської областей виглядають інакше, ніж хатинки українського прикордоння. Багато що залишилося від тоталітарної системи, але наше суспільство лікується.

Якщо говорити про еволюцію ставлення саме до священника. В 1990-х роках до священника ставилися краще. Я служив на Слобожанщині після семінарії, це Полтавщина, Харківщина. Для мене цей період церковного відродження має такі картинки. Пам’ятаю, ішов по селу, виходили бабці з хат, плакали з радості, намагалися дати якогось гостинця. Такий був підйом – і зворушливий, і величний. Але бабусі померли. І відносини з наступними поколіннями у церкви складаються по-різному. Секуляризація... Сьогодні мене вже запитують: для чого церква, для чого священник? В європейському суспільстві таких питань не виникає. Це якби я зараз запитав: для чого лікарня, армія, школа? Є багато стереотипів. І цей час відродження, на жаль, УПЦ Московського патріархату (тоді була одна церква) не використала, щоб збудувати міцний фундамент.

Мені кажуть: ви не схожі на священника. У Польщі, Італії, Греції мені такого не скажуть, бо я схожий на священника.

– І цей стереотип виник через Московський патріархат?

Можна так сказати, що ми дуже відійшли від нормального розуміння, який повинен бути священник. Це наслідки імперської традиції, їхньої культури відносин та церковного творення. Створення Православної церкви України – шанс відродити або запровадити іншу модель і культуру. Чи ми відродимо це, я не знаю, але я буду це робити. Багато чого цікавого для мене, наприклад, я бачу у греко-католицькій церкві. Я думаю: якщо ми хочемо змінити щось, варто посилати наших священників на стажування в різні соціальні ініціативи інших релігійних організацій у Європі, щоб вони бачили просто культуру. В храмі, як і деінде, рівень культури часто вимірюється наявністю та якістю туалету. Це говорить про рівень турботи про людину, бо це важливо. І я хочу, щоб у наших храмах було все для людей.

– Війна якось вплинула на релігійність?

– Для тих, хто був релігійний, війна лише загострила ці почуття: він став розуміти, для чого капелан, у церкві стало більше потреби, але ґрунт був готовий і просто насінини швидше проросли. Тому, коли мені кажуть, що війна відродила релігійність... це все було закладено, тому що на Донбасі ж також війна, з того боку. Чи ми бачимо там відродження капеланства чи ще чогось, чи війна вплинула на це? Ні. Тому що там цього не було закладено. Чи в російській армії ми бачимо якихось капеланів відомих? Ні. Тому що в тому суспільстві цього нема і не буде.

– Як, власне, відбулося ваше остаточне рішення про перехід?

– Я служив у Польській православній церкві. Коли повернувся в Україну, в Херсон, моє ставлення було таким: головне – служити людям, для яких ти проповідуєш. Священник, який не любить свій народ, він приречений на дуже провальну проповідь, місію в цьому суспільстві. Церква, яка не є зі своїм народом, приречена на еміграцію. І ще в 2004 році під час уже Помаранчевої революції – мої богослужіння були українською мовою, у мене була школа бандуристок гарна, Спілка української молоді, проєкти, пов’язані з українською книгою.

Title  
  

– Де ви знаходили прихожан під такі проєкти?

– Та вони самі приходили, я нікого не знаходив, люди приходили самі, й це були журналісти, викладачі, інтелігенція, у мене дуже міцна парафія була... вона і зараз дуже міцна. Я просто помилково надіявся, що Українська православна церква Московського патріархату буде незалежною і прийде до діалогу та буде працювати зі свої народом. І я ніколи не розділяв вірян розмовами про розкольників чи канонічних. Коли почався Майдан, мені була незрозуміла позиція своїх ієрархів, священників, церкви з МП. Я чекав, що вони солідаризуються з Україною. Але ні. Далі, коли почалася війна, почали вбивати людей, наших людей, а мій син зараз призовного віку, вони мовчали у кращому випадку, у гіршому – підтримували (іншу сторону – ред.). Це значить, що мої церковні побратими будуть благословляти, щоб убивали мою дитину? Вбивати мене, моїх парафіян, моїх друзів? І для мене це просто не є церквою, це церква, яка не несе мир, а несе війну. І для мене це церква, яка так само винна у вбивстві українських громадян, і в цій структурі мені нема чого робити, і це було ясно й чітко…

– Це був 2013-й рік?

– 2014-й рік, в липні місяці, після смерті Володимира. Я почекав рівно 9 днів, написав пост у Фейсбуці про перехід. Цьому сприяла ще одна подія. Коли в Перевальному захопили храм Київського патріархату, я сказав: якщо ми дійсно брати і ми – церква, я думаю, що Московський патріархат в Україні повинен був віддати такий самий храм цьому священнику, якого вигнали з Криму, з Перевального. І якщо цього не станеться, я готовий свій храм віддати Київському патріархату. І пройшло 9 днів – і ніхто нічого. Може бути, знаєте, думали, що я жартую чи що... І я перевів свою парафію. Під час захоплень храму з боку МП нічого не було зроблено, ніхто не захистив вигнанців, і я перевів усю громаду в Київський патріархат юридично суто, без скандалу. Місцеві священники МП мене шантажували, лякали також.

Але у мене були свої важелі протидії й дуже міцна громада, тому що, коли я вийшов після недільної проповіді й сказав, що ми будемо переходити в українську церкву, що я далі так не можу, і хто не згоден, може вийти з храму – то ніхто не вийшов.

– Люди були готові... Розкажіть про ваш священницький досвід на війні, є якісь такі сторінки, які ви ніколи не забудете?

– Якщо про це говорити, я не забуду тих, хто загинув, і все, їхні родини.

– Вони в зв’язку зараз?

– Звичайно. Я підтримую настільки, наскільки можу, наскільки мені вистачає любові та сил, наскільки це приносить користь. По-різному. Це ж біль людини. Наскільки цей біль буває різним і наскільки моєї любові вистачить цей біль притупити – з кожним по-різному.

Сьогодні (на час проведення інтерв’ю – ред.) день народження у Альони Буслаєвої, у неї залишилося двоє дітей, ми дуже близькі. Взагалі, я вчора написав статус, що їду на фронт, і я побачив, хто мені переказує гроші на картку: між нами, з 70-ти людей – 16 це вдови, і вони перераховували більше всього. І я знаю, як їм важко, мені дуже незручно отримувати у них гроші, ну, от так.

– Ясно. Ну, а є запит на духовне життя на фронті?

– Ви знаєте, коли приїжджає священник (а війна – вона страшна, про неї не можна говорити позитивно), священник же – це представник вищої сили, тієї вищої сили, яка не спитає у тебе, чи ти стоїш струнко, це не генеральська перевірка, чи там ще щось, а це представник тої сили, яка з ними просто поп’є чаю, поговорить з ними. Звичайно, хлопці тебе чекають, я не знаю, як у інших, що інші про це кажуть, а для мене це так, для мене – це родина, я їжджу в одну й ту саму тридцяту бригаду.

– Це звідти ваша фотографія «Тайна вечеря»? Я прихильниця документалістики, але це фото...

– Це не постановочне фото, це фото було зроблене випадково. Це на Світлодарській дузі, під Дебальцевим. Був Великдень, ми сіли їсти, це було о 5-й ранку, по-моєму. Після служби нічної всі причастилися. Ми сиділи, і фотограф, який забув фотоапарат, і на вулицю не можна було виходити, він робив фотографії на Polaroid. Він каже: ви сидите як на Тайній вечері, ви могли б розвернутися трошки? Ми розвернулися, і вони потім фотошопом якість дотягнули. Фотограф каже: вас 12, а не 13. Я кажу – ні, нехай нас залишається 12, тому що будуть казати, що хтось із офіцерів Іуда, а в українській армії Іуди бути не може. Друге, у мене було питання, ну, я ж священник, і я можу бути на місці Христа, і це логічно так є, і для мене це добре. А третє, я знав, що брат фотографа є одним із фундаторів греко-католицької церкви та автокефальної церкви Київського патріархату, – я думаю, що ніхто людину, яка допомагає грошима церкві, не буде тролити. І я кажу – фотографуй, і була зроблена ця фотографія. Так, ми її зафотошопили, художньо оформили, попрацювали над нею, обличчя там такі неякісні, тому що вона витягнута з комп’ютера.

– Скажіть, а як зараз відбуваються ваші служіння, є якась періодичність, ви приїжджаєте і служите...

– Я написав на Фейсбуці, де мій храм. Локації мого храму – у військових наметах, на опорному пункті, десь у донецьких та луганських степах, де хлопці несуть службу, в дорозі. Мій храм може бути на трасі Одеса–Чоп, де на заправці я сповідую безхатька, потім ми п‘ємо чай з пиріжками, я віддаю йому свою куртку, щоб він не змерз, і їду далі. А часом мій храм – на Хрещатику, де я зустрічаю знайомих, і наша розмова переходить у щиру сповідь. Мій храм – в курилці Veterano Pizza, де збираються усі свої, побратими. Ми говоримо про Бога всюди: в кав‘ярні, барі, аеропорту, лікарні, в Домі Марфи і Марії, центрі для ВІЛ-позитивних людей, які й досі страждають від стигми та дискримінації, в Шелтері Святої Ольги, де живуть жінки, які постраждали від насилля.

Була також історія з Дебальцевого. Зі мною їхав військовий лікар, і він був парафіянином Московського патріархату, і каже: знаєте, я рік не причащався, я соромився до вас приходити, бо ви з Київського. І тепер, мовляв, шкодую про це. А я кажу: а що, я ж бачу, що не причастився. І зупиняємо машину, і прямо в полі я для нього служу коротку службу, він причащається. А потім розплакався, обняв мене: дякую, я радий, що побачив вас, бо рідна церква мене зрадила. Він із Житомира, цей доктор. Зараз ходить у наш храм.

Title  
  

– З Моспатріархату зараз хочуть бути капеланами, в 2014-му не дуже хотіли. А на них є попит в армії?

– Ні. Я вам хочу сказати, що, наприклад, якщо взяти мою бригаду, то перше буде питання до священника – з якої він церкви? Якщо це буде священник з Московського патріархату, його просто не приймуть. Зараз хлопці всі обізнані, вони знають, що, скажімо так, ми страждали від московських священників.

– Це вже під час війни?

– Під час війни. Вони брали в полон священника з автоматом, місцевого.

– Як вони зрозуміли, що він священник?

– Ну, коли він потрапив у полон, він кричав: не бийте мене, я священник.

– І його не відлучили від церкви, не заборонили за автомат?

– Ми не знаємо.

– Ясно. Скажіть, після Томосу на Херсонщині, де ви жили, щось змінилося у ставленні до церкви?

– Я не знаю, я виїхав з Херсонщини після переходу, і мене запросив тоді патріарх Філарет заснувати й очолити Синодальне управління соціального служіння Елеос, зараз воно так само і називається. Я хотів створити щось на зразок місії, яка є у католиків – Каритас. І в мене, здається, вийшло. Я задумую проєкти, починаю їх робити, а потім під це знаходяться ресурси. Те, що суспільству важливо, – те церква повинна зробити. Я хотів, щоб Церква відкрила шелтер ще п’ять-десять років тому. Адвокатував це у Фонді Відродження зі своїми друзями десь три-чотири роки – що саме в релігійних організаціях повинен бути якісніший прихисток для жінок, який буде відповідати всім міжнародним стандартам, усім правилам, нормам. Що буде абсолютно безбар’єрним, він буде краще, ніж державний і там будуть приймати будь-яких жінок. У нас у шелтер може жінка потрапити в стані алкогольного сп’яніння чи наркотичного, тому, що до цього може спричинити насилля. Принаймні, перший раз можна прийняти. Бо ми – це церква відкрита, яка – справжній прихисток.

– Як у шелтері справи?

– Зараз у нас там проживає 9 жінок, 11 дітей, близько 8 жінок уже випустилися з гарними історіями.

– Куди вони випустилися?

– Пішли в життя. Тобто вони у нас побули, їхнє життя змінилося, і вони зараз живуть. Для мене важливо навіть, якщо б ми одній тільки допомогли. Але за такий короткий час вісім – для мене це велика цифра.

– Сьогоднішня ситуація з УПЦ МП. Ми всі сподівалися, що вони, умовно кажучи, перебісяться, після того звикнуть, що ми все одно поруч служимо. Але ж ви бачите, що поки що нічого не виходить. Яким ви бачите наш процес діалогу?

– Я розумію, що це процес довгий. Тому що Москва буде опиратися до останнього, вона буде купувати архієреїв, священників, впливових людей, місцевих бізнесменів. Я просто пам’ятаю слова, коли переходив в українську церкву, свого благочинного. Він мені казав: все повернеться, ти робиш помилку. А я розумів, що помилка – залишатися. Але тоді у них був розрахунок на старе життя, а зараз – є страх, страх визнати свої помилки. Тому що протягом незалежності України московська церква звинуватила клір і вірян автокефальних церков у всіх гріхах, мислимих та немислимих. Тож сьогодні прийняти нас – це визнати в собі свої помилки, і проявити християнську любов і братерство. А це також випробування.

Але Бог – він найкращий жартівник. Коли вони казали, що от, ви – розкольники, ви такі-сякі, й якщо вас хоча б одна церква визнає, ми тоді з вами будемо спілкуватися. Але ж – визнала церква, і не одна, і канонічне право дозволяє, і народ... Але люди не вміють визнавати свої помилки. Це по-перше. А по-друге, я вважаю, що церкву слід називати її ім’ям. Я не бачу політичної волі влади на перейменування – а воно потрібне, щоб віряни розуміли, в яку церкву вони ходять і для чого саме ця церква. І якби не було б Української церкви, не було б проукранських релігійних організацій, ми були би повністю вже окуповані. Сьогодні церква як інституція – це душа, це те, що оберігає нашу традицію і культуру, те, що дає прихисток. І треба просто це розуміти, розуміти кожному читачеві, який вас читає, кожному політику, кожному можновладцю. Церква буде зростати за рахунок нашої віри, добрих справ.

– Ви вірите, що будуть ще священники переходити?

– Так, поступово будуть. Знаєте, на сьогодні я би далеко не всіх архієреїв з МП хотів би бачити в новій церкві. Я б не хотів, щоб владика Павло був нашим архієреєм. Я би не хотів (я чесно це кажу) бачити там багатьох єпископів Московського патріархату і священників. Якщо вони настільки глибоко не сприймають ані нашу церкву, ані українську ідею, то нехай вони залишаються там.

(...В кафе заходить та вітається чоловік у камуфляжній формі – це імам Саїд Ісмагілов. Отець Сергій просить його пару хвилин почекати – у них далі зустріч у Михайлівському).

– Скажіть, як ви співпрацюєте з імамом Саїдом?

– Ми разом ходили на безхатьків, ми їздимо на фронт, беремо участь у соціальних проєктах. Коли я приїхав у Київ, десь напевно рік часу – саме Арабський культурний центр на Дегтярівській, Саїд Ісмагілов та його мечеть кожного місяця перераховували мені 5 тис. грн на розбудову соціального служіння Київського патріархату. Я йому дуже за це вдячний.

– Як казав покійний Гузар: люди діляться не на конфесії, а на тих, хто любить Україну, і кому вона байдужа. Ваші бійці часто причащаються?

– Коли я служив, то у мене в парафії причащалися всі. Я завжди казав: якщо хтось не причащається, значить він не з нашої парафії. У мене був, я так жартую, шмемнівський гурток, де була необов’язковою сповідь, якщо ти приходиш на літургії – ти причащаєшся. Апостол і Євангеліє у мене читали парафіяни. І зараз так. Зараз офіцери читають. Подячні молитви ми читаємо разом. У Херсоні в мене була служба під бандуру, під волинку навіть колись.

– Колись казали, що Київський патріархат, куди ви спершу переходили, він, мовляв, відсталий, не дуже освічений... Ви цього не відчували, що у них брак освіти?
– Знаєте, брак освіти в суспільстві – це по-різному буває. Є освічені священники, є неосвічені. Для мене головне, що на той час у Київському патріархаті були віруючі люди. (Апостоли теж були неосвіченими). Вони віруючі, вони служать своїм людям, вони жертовні, й я відчуваю тут духовне братерство. Це мої брати.

– Ви чекали Томос?

– Я знав, що це відбудеться. Я прийняв це – як те, що повинно було відбутися і відбулося. Я навіть не був тоді на площі Софійській. Я бачив це в онлайн-режимі й робив якийсь там черговий проєкт. Для мене головне – визнання нашого народу.

Розмовляла Лана Самохвалова, Київ
Джерело: Укрінформ (https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3316902- )

Центр гідності дитини УКУ провів першу школу для духовенства з протидії сексуальному насильству

Що в основі реальності – речі чи відносини?

 

Свіжий Номер
(Тисніть на обкладинку)

#2021-41
14 жовтня – Покрова, День Захисника України, День Козацтва, День створення УПА
На правничі теми
Офіцер запасу Людмила Дем’яник (Катруся Стріла): «Я хотіла встигнути прикрити обличчя руками. Щоб коли мене ховатимуть, доця бачила, що це я. Щоб вона мене запам’ятала»
«Початок операції стосовно «вагнерівців» санкціонував міністр Таран, скасування не було, її просто зірвали», – Бутусов
Як Зеленський про «вагнерівців» із Лукашенком говорив
Американка українського походження Уляна Мазуркевич – про роботу в комісії США з Голодомору та про діаспору у Філадельфії
Про Редьярда Кіплінґа і не тільки Презентація унікального перекладу в Центрі Шептицького
Прийняття в Генеральному Консульстві України в Чикаго
Історія діаспори у світлинах
Олександр Панченко Шлях хуторянина у фактах, подіях, дописах, віршах й цифрах

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com