У цьому році відзначаємо 130 років від заселення українцями сонячної Бразилії. З цієї нагоди Острозька Академія, найстарша інституція вищої освіти в Україні, спільно з Посольством України у Бразилії влаштували онлайн-конференцію.

До цього заходу приєднались представники громади у Бразилії, а також і української світової спільноти. Вступну і дуже змістовну доповідь з фактами та подробицями виголосив Посол України. Приєднався також Посол Бразилії у Києві, вказуючи на вклад українців у розвиток культури та політики його країни.

За обчисленням демографів більше ніж пів мільйона громадян чи просто мешканців Бразилії знаходять своє коріння серед українців. Це наслідки трьох течій імміграції, перша з яких, фактично, почалась 1889 року, друга - з 1907 по 1914 роки, а третя - з 1947 по 1952 роки. Здебільшого українці знаходяться у провінції Парана, а зокрема у містах Прудентополіс, Куритиба та Сан-Паулу. Вони мають свої церкви, громадські приміщення, культурні одиниці, танцювальні ансамблі, хори тощо. Одна з давніших українських церков, що побудована в 1899 року у місті Маллеті, ще досі стоїть. Понад 200 церков було побудовано у Парані. Саме українці у Парані зробили з рудої землі сільськогосподарський центр. Вже майже 20 років зорганізовану українську громаду очолює юрист за фахом, ще дідо якого прибув до Бразилії з України.

З моєї сторони я пригадую ще з моєї молодості, хоча не дуже чітко, співпрацю між українцями Бразилії та США. Представники громади з Бразилії також прибули до Нью-Йорку у 1967 році, на велике зібрання, що дало початок Світовому конгресові вільних українців (СКВУ). Пригадую також наради Злученого українсько-американського допомогового комітету (ЗУАДК), який протягом років складав кошти на Земельний фонд українців у Бразилії. Чимало у тих часах було і зацікавлення других українських американських організацій, наприклад Союзу українок Америка (СУА), зокрема допомогою дітям сиротам у Бразилії. Але напевно найбільш чітко пригадую довголітню роль отців Василіан - священників з Бразилії, яких прямо “імпортували” до наших Василіанських парафій в Америці, щоби вони виконували будь-яку душпастирську працю. Василіани з Бразилії були молоденькими хлопцями, котрі жертвенною працею збагатили мою парафію Святого Юра у Нью-Йорку та Чин Святого Василія Великого (ЧСВВ). Вони спочатку були помічниками, опісля парохами, а згодом і сьогодні прото-ігуменами.

Я був у Бразилії у ролі очільника Світового конгресу українців (СКУ). Це було у 2005 році. Відвідав поселення, церкви, Владику. Запізнав народ, його культурні одиниці, його молодь. Засадничо втішили мене ці зустрічі, зокрема з молоддю, хоча засмутило, що мало розмовляли українською мовою. Проводив мене підстаркуватий юрист, голова центральної репрезентації українців у Бразилії, Вітторіо Соротюк.

Вітторіо зовсім не розмовляв українською. Розумілись ми хіба тільки тому, що обидвоє були підстаркуватими юристами. Правда Вітторіо трішки знав англійську. Одначе, я відчув його українську теплоту, а також теплоту українців у Бразилії, котра взагалі є теплою та гостинною країною. Кілька років пізніше я зустрів Вітторіо ще раз, цього разу - у Києві. Він повідомив мене, що буде вивчати українську мову.

У 2017 році Світовому конгресові українців виповнилось 50 років. З’їхались ми в Україні. Приїхав і Вітторіо. Почали ми розмовляти вже українською мовою. Це трішки монументальна подія. Відносно старий чоловік - бо йому тоді було близько 65, третього покоління, завдав собі стільки труду, щоби вивчити рідну мову своїх предків, і не тільки розмовну, але також щоб навчитись писати і читати.

Вітторіо незвичайний українець у Бразилії. Він надзвичайний член тої української громади, що є давньою, відданою, завжди свідомою свого українського кореня. Цей корінь становить велику частину їх життя.

Я взяв участь у конференції Острозької Академії, привітав учасників, зокрема і мого “бразилійського брата” по національності, із запевненням дружби та співпраці. Після конференції Вітторіо надіслав мені статтю про українців у Бразилії, що появилася у часописі в Україні під рубрикою «нашого цвіту по всьому світу». Заголовок статті: «Україна там, де ми з любов’ю до неї…» От схопили сентимент цих наших людей у Бразилії і разом з ними Вітторіо! Я ще подумав, у пенсійному віці той українець третього покоління, який ціле своє життя живе у Бразилії, почав учити українську мову, а деякі українці на 8-й рік війни з Московією у себе вдома розмовляють мовою ворога. От іронія!