Про автора:

Бобров Олег Євгенович – доктор медичних наук, професор, хірург, онколог, радіолог. Організатор і перший завідувач кафедри хірургії та судинної хірургії Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика (2002-2006 рр.), заступник директора НДІ паліативної та хоспісної медицини Міністерства охорони здоров’я України (2006-2012 рр.), заступник директора Центру онкології та радіохірургії «Кіберклініка Спіженка» (2009-2012 рр.), медичний директор багатопрофільного МЦ «Васеда» (2016-2018 рр.). Шеф-редактор журналу «Лекарь», член редакційної колегії журналів «Хірургія України», «Новини медицини і фармації», «Терапія», «Пластична та реконструктивна хірургія», «Нова медицина», «Мистецтво лікування», «Consilium Medicum». Публіцист, письменник.

Його перу належать книги: «Медицина (судьбы, нра­вы, бесправие»), «Медицинские преступления. Правда и ложь», «Нехирургические мысли», «Мыслеобрывки», «Мо­литва врача», «У каждого своя Голгофа» (російсь­кою; «Медицина (долі, звичаї, безправність», «Медичні злочини. Правда і брехня», «Нехірургічні думки», «Думкоуривки», «Молитва лікаря», «У кожного своя Голгофа») та численні публікації в журналах.

Автор (співавтор) понад 476 наукових праць, із них – 15 монографій, 37 винаходів і патентів.


Від редакції:

Роман «Соратник» і його глава - «Есей Джорджу Орвеллу» - запрошують Читача на закриту для того територію медичного світу, показуючи хірургію та людей, які там працюють, без прикрас. Незважаючи на великий масив художньої літератури на медичні теми, презентований роман безпрецедентний. Ще ніхто не змальовував медичну реальність так відверто і жорстко, показуючи, як під машкарою янгольського співчуття повсюди розквітли жадоба, лицемірство, злоба і підступність. Настільки точно, глибоко та, місцями, тонко описати реалії української медицини можна лише з середини. Власне сам автор є відомою та масштабною постаттю в українських медичних колах.


Містере Джордже Орвелле! Даруйте, що пишу Вам, ні, ні подумайте, не «Листа в нікуди», а з приводу Вашого Есею різних літ. «Як умирають бідаки». Щоправда, за Вашої доби один російський хірург долистувався з англійським послом, начебто скаржачись. Це було якраз у сорокових роках двадцятого століття. Але ж він був не тільки філантропом, але й справді знаменитим маестро, тому викрутився, ледве живим і лишився. Але до нас нещодавно прикотила демократія. Говори, скільки хочеш, щоправда, за «базаром» ліпше стежити, а то теж можна зуби втратити. Але вони й так на клинку, тож…

Як ми лікуємо бідарів?

А ми в марлевій масці, тож нашої міни при поганій грі не видно. Воістину героїчний фах медичного працівника – нескінченно слугувати людству. Як багато слів та слів і сказано, і викладено на різній товщині та різного формату друкованого аркуша. Справедливо, до глибини душі. Ридати кортить або краще кортить поплакати. Але жилетки вийшли з моди. Так що ж ізнову сталося на межі століть у «рідній неньці»-Україні?

Містере Орвелле, Ви пишете, що втекли, будучи пацієнтом, зі шпиталю «Х». У 1929 році це було. Шпиталь розташовувався, ні, не в Англії, а, на Ваше нещастя (у черговий раз у подорожах здоров’я підвело), був у п’ятнадцятому окрузі Парижа. Так я Вам поспішаю повідомити, що якщо, 70 років потому, забіжите до нас, через дорогу, до шпиталю «N», а попросту «Архіпелагу», краще одразу вихиліть чарчину.

Як наші бідарі вмирають, ліпше не кривитиму душею. Не знаю, оскільки здебільшого вони стали вмирати вдома. Звісно, про деяких, так десятків зо п’ять за ці роки, знаю. Але це іншим разом. А от як їх лікують, бачу щодня, коли на роботу ходжу. Краще на неї не ходити. Я відчуваю, що точно, як і Ви, сам зляжу, і не повірите, радше точно до такої самої палати-камери, як і Вам, містере Орвелле, колись довелося. Але камера ця у нас має номер – чотирнадцятий.

Бідар, він скрізь бідар, і в Парижі з Лондоном, і у стольному нашому граді або в Москві сусідській. Воно і зрозуміло, за Вашого часу Європою бродив привид комунізму. У наш час Європою і всім світом порозбрідалися «наші гроші». Перебігли з ощадкнижок наших громадян як таргани, порозбрідалися без митниці в офшори і бродять собі. Щоправда, у 56% громадян нашої країни чи, може, дещо більше, «гроші» потрапили до пасток і перетворилися на лавешки в кубушці. П’ятипроцентники стали в тяжі нулями. У них навіть очі покруглішали. Їм класно. Якщо до ока порошинка залетить – на них уже чекають з величезним при тому нетерпінням або нові «держ» чи приватні суперлікарні. Щоправда, і там через порошинку, але за дуже великі «лавешки», пам’ятаєте, як у Вашому питанні соціалістам, «чому вони не вірять у щастя», можуть іноді купити головне задоволення раю – дивитися на муки страдних у пеклі.

Та що там казати, он американці незабаром Сатурн з Юпітером окупують, щó їм до бідарів. У вересні 2003 року пробний камінець кинули. Хотіли, мабуть, спочатку в супутник Європу потрапити, але вона крутиться швидко по орбіті, потрапили в Ірак.

А що у нас майже весь народ бідар, він сам і гадки не має. Щоправда, Господи борони, бідарю захворіти, краще одразу вмерти і не мучитися. Відважні так і роблять або ті, у кого на проїзний квиток грошенят не лишилося. Адже бідар бідарем, а без грошенят до шпитальки все одно йти нема чого. Якщо бідар іще дихає, дешевше до Лаври через Дніпро переміститися до мощів пресвятого Агапіта Печерського. У печеру до нього не глибоко, а на вході до Лаври всього 15 гривень візьмуть. Ну, а якщо дихати припинив, то й фінансові проблеми відпадуть. Може душа бідаря злітати до нього в рай безкоштовно. Що безкоштовно, то це точно. Досі чутка розноситься, що Агапіт і уславився у Лаврі тим, що коли жив і лікував страдних вдало і грошей, Боже борони та вбережи, ніколи не брав. А навіть вони були йому потрібні? У Лаврі годували добре, хліба тоді в наших краях завжди вистачало. Бо ж земля у нас родюча, хлібом своїм аж до Бористена, а може, і далі відома була.

Ну, а якщо наш бідар дістався нашої шпитальки на приймальний спокій, то йому теж квапитися не треба, хіба що за потребою. Клерк у реєстратурі у нас теж сидить, але нікого нікуди не водить, а посилає. Якщо правильно пошле, а, точніше, правильно клерка зрозуміти, то бідар може все-таки на шпитальній койочці й опинитися.

Вас, містере Орвелле, перед цим мили в лазні, то Вам поталанило. Вода, либонь, тепленька була, адже це Париж. Нашому бідарю ліпше вдома в тазику санобробку пройти, але можна і у Дніпрі. Якщо до Дніпра не дотягне, то найближче від шпиталю «N» – озеро, окільцьоване територією очисного заводу з грізними обрисами корпусів, схожими на саркофаг четвертого блоку Чорнобильської АЕС і окружною трасою. Вода там чиста, жодна живність не водиться. Ну, а чи випірне, чи не випірне з нього, бідар цього не знає, а йому і знати шкідливо. У даній ситуації зайві знання – зайві клопоти та переживання для хворого організму. Цей гуманний аспект проблеми входить у комплекс питань, які складають лікарську таємницю. Зате така санобробка безкоштовна, але трішки ризикова. А невеличкий стрес мобілізує адреналін і всі захисні сили організму, у тому числі махальні руками, типу «брас». Отакої! Бідар і не відає, що таким чином «на халяву» перший курс лікування відбувся.

У Вас, містере Орвелле, Ваш одяг відібрали і видали лляну нічну сорочку та короткий синій фланелевий халат, капчики забули. Нашому бідарю таке й після Нового року не присниться. Таку одежину і штовхнути можна б, і на шприци заробити. У нас в яких шароварах прийшов, у таких і лягай або можуть вручити білизну Адама. Такий вигляд трикотажу для злидаря є поганою прогностичною ознакою. В Адамовому одіянні бідаря можуть швидко вкласти на візочку та накрити простирадлом, іноді з головою.

Судячи з того, що палати у шпиталі «Х» були довгими, щоправда, низькими та погано освітленими, з трьо­ма рядами койок, то на­ша палата №14 не була спотворена новаторською архітектурно-будівельною думкою та напрочуд подібна до Паризького зразка. Хіба що тільки два ряди койок уміщується, але койочки теж стоять підозріло впритул одна до одної. Але це Вам не доброчинна нічліжка, не думайте. Хоча й бідарю, але вона теж грошенят коштує, як за готельні послуги. Платити грошенята треба у страхову компанію масштабу уїзної парафії з багатонадійною назвою «Гарантія», яка й розташовується у самому шпиталі та якраз його власністю і є, а, утім, чиєю – це комерційна таємниця. Одним словом, якщо злидар поліс купить, то відносна гарантія в тім, що дощ на голову не поллється, нагорі ще поверх є, а стосовно грипу, СНІДу та інших там болячок гарантії й ВОЗ не дає.

Бідарю в Адамовому одіянні, який простирадлом накритий з головою, замість багатолюдної камери №14, можуть запропонувати два варіанти – холодна, тобто ванна кімната, або окремо розташований будиночок у палісаднику. Цей будиночок дещо хмурненький. Це якраз для тих бідарів, про яких Ви, містере Орвелле, і писали. Холодна теж для бідаря не вельми вдалий варіант. Там можна відпочити дві години. Щоправда, для одного бідаря-постояльця, який особливо інфікований, головний і штатний, у шпиталі законспірована саунка з басейном. Але там найстрогіший карантин, і зазирнути туди можна лише з живим пивом. Можна з другом, який у хатиночці біленькій теж штатний і особливо інфікований.

Щодо запахів, містере Орвелле. Нехай буде Вам відомо – вони вічні. Витали вони у Вашій палаті, витають вони й понині, такого самого гидкого нудкого штибу. Це не страшно. Ми у масках. От погано професору. Він без маски ходить. Ось тому, мабуть, раз на тиждень його обхід і здійснюється. Професор – натура тонка, це ж Вам не бідар якийсь там. Йому тиждень треба для реабілітації нюхального апарату. А апарат цей, маю Вам зазначити, завжди у порядку треба тримати. А як інакше! З-поміж бідарів у 14-й камері може, випадково, і середнячок опинитися. А його студенту віддавати на курацію з усілякими там інноваціями ніяк не можна. Навіщо ж тоді профі? Держава на них скільки витратилася, скільки вклалась у метал орденний. Так це все для того, аби їм бідарів лікувати? Помилуйте. Так уся «профі-сцура» перейде на «лису гуму»,

Студентів і у нас досхочу. Це святе. Молоде покоління необхідно ростити, воно у нас новим називається. Палата №14 для нового покоління просто полігон. Щоправда, злидар не знає, що він на полігон потрапив, але йому, містере Орвелле, за нашого часу вже «банок» не ставлять. Один трилітровий слоїк під койкою стоїть, та й по всьому. Йому ставлять усе, будь-що і будь-куди. Як би там не було, а за вікнами ХХІ століття грянуло, нові технології пішли. А на кому їх апробувати? Бідарю ж це майже на халяву. От і торжествує «синдром Евересту» – використовуй усе, що можеш, у благо вершини. Про всяк випадок для бідаря є холодна і будиночок у палісаднику.

На Вас, містере Орвелле, справило величезне враження цілковитої байдужості до Вашої думки, коли Вам «банки» ставили. Ні, цей деонтологічний гріх у нас уже ліквідовано. Нашому бідарю все розкажуть, усе покажуть і почім, іноді з-під поли, від серця відкраюючи, запропонують. Адже бідар до камери потрапив, значить, вузлик маленький із «лавешками» є. настала пора його позбутися. А щодо відсутності навіть найменшого натяку на стерилізацію «банок», то це Ви, містере Орвелле, дарма переймалися. Як показало життя, елітні шпитальні мікроби інтелігентні та у бруді не живуть. А ті, які у бруді, вони теж бідні. А що бідний може заподіяти бідному? Наїхати? Так він і бідний тому, що в нього сили катма або розуму. У нас так і кажуть: «Чому бідний – тому що дурний, а чому дурний – тому, що бідний». Он як! Логіка!

Дуже співчуваю Вам, містере Орвелле, що після «банок» Вас одразу ж почастували гірчичною припаркою. Звичайно – це боляче. Але не забули ж про Вашу хворобу, комплексно непокоїлися. З прикрістю повідомляю Вам, що в наш прогресивний час однокомпонентні методи лікування пережили себе, передусім як нерентабельні. Тому для нашого злидаря «гірчична припарка» «NEW»! – купив би, та «купила» нема. Вона високо модернізована, а, значить, витратна. Отримання її залежить від вузлика бідаря. Якщо він його ще не розв’язував, то можна дійти і до припарки, а якщо аналізи здав, то здав і вузлик.

У палаті-камері №14 у нас бідарі сплять по-різному, як на Дарницькому залізничному вокзалі. Далеко в кутку можна і мертвим сном заснути, доки не знайдуть випадково. Хто ближче до виходу, у того перевага в кисні, але втрати в затишку. Бродить народ поночі, мордується-нидіє. На вокзалі більшою мірою від неробства в сумному очікуванні, бо ж у нас люди болящі. Для довгожителів камерних особливо привабливим невдовзі стає костурний тупіт. Доки звикає, довгожитель уже не прокидається, але вві сні він начебто одразу мандрує до царства зубного болю. Якщо у палату клієнт із гангреною потрапляє, то вночі є шанс прокинутися від волань, у порівнянні з якими Річард Левове Серце просто шепотів, або не заснути взагалі.

Такий закарбований у Вашій пам’яті, містере Орвелле, сніданок типу la soupe, для наших бідарів тепер депутатським зветься і рецептурним складом залишається досі дивовижно схожим і стабільним, який такий популярним був би у шпиталі «Х». Париж завжди був законодавцем моди.

Інтерни, зграйки студентів-медиків – усе це як і в колишньому Парижі, а от чорнобородих лікарів у нас зменшилося, бороди зголили, а нецензурність виразу їхніх облич лишилася. Як же? Чого всміхатися тому пацієнту-бідарю, хто не платить, або який замало платить? Його тільки в експонати для інтернів і зграйок студентів-медиків пришпандорити й можна. Спробуйте в будь-якій крамниці щось купити без грошей. Які обличчя продавців і охоронців Ви побачите? Отак і в нас.

Звісно, містере Орвелле, Ви маєте рацію, у загальній палаті типу №14 можна побачити різні жахіття, які навіть для бідаря здадуться в дивовижу. Люди, як і раніше, порою вмирають, а от що при їхній смерті ніхто не присутній, з цим погодитися не можна. Увесь склад палати цей процес спостерігає з інтересом, як у зграє, і кожний сумно думає про своє, нібито приміряючи фатальну сорочку на себе. На бідарських обличчя завжди печаль, але за таких хвилин вона особливо глибока та осмислена. Я помітив навіть певну філософічність такої печалі.

А от медсестри, як у Вашому спостереженні, містере Орвелле, в основній масі такі самі милосердні та покладливі, і тупуваті бувають, але світлин нашого президента, як в Англії Королеви, на камін не ставлять. Вони віддають перевагу зеленому лику президентів на хрустких банкнотах у своїх гаманцях. А де їх брати? Це з їхньою зарплатнею, та і в бідаря що взяти? Тож, якщо придивитися до очей медсестер, то вони теж порою засмучені та задумливі, особливо в незаміжніх. Так закрадається підозра, що між чергуваннями в декого з них інший фах наявний, який з-поміж бідарів не має популярності.

Так. Виходить сумна наша шпитальна пісня. Співали її в Парижі, виходить, що співаємо ми її й зараз з одним і тим самим мотивом. І мотив цей придуманий для бідаря та залишається він незмінним. Середняк і 5-процентники – це інша річ, там мотив інакший. Це інші соціальні верстви суспільства. Про них пишуть і показують, говорять і блягузкають-пліткують. А от бідар нікому не потрібен. Але бідар – це теж верства, а слова з пісні не викинеш, пісні не буде. Сумно, що так було в усіх реально відомих нам історичних епохах. Виходить, що наявність у суспільстві бідаря – це закономірність, від слова закон. Який це закон?

А ніхто точно не знає. Знане одне, що це не виписаний закон поганий, але той, який реально чинний. Авжеж, бідар здебільшого змирився з об’єктивною реальністю сьогодення. Він лише питально дивиться на громаду та, утративши віру в її поводирів, сподівається на Всевишнього. Але виявляється, що бідар – це ж не дно суспільства. На дні його перебуває верства жебраків і занепалих. Серед них особливо вирізняються бомжі.

Це не бідарі – це здебільшого зухвалі нехлюї та нероби, які хіба що потруждалися, так це народитися. Вони, як у відомій нам байці, улітку роздолля, а зимувати десь треба. Щойно вітер-сівер по лівому березі Дніпра подув, наш бідар утрачає шанс прилягти на койочку в палату № 14, адже вона виявляється дуже підхожою місцевим бомжам як барліг. Отже, з’явився конкурент. Вони й ведмедя знайшли, який цей барліг вибиває підсилено й на вході його квитки роздає, та так, що, бачця, для себе теж містечко притримує. А раптом його банк обвалиться або мандат депутата у тролейбусі витягнуть. Радили банкіру недержавний барліг закотити, використовуючи резервний фонд свого банку. А от і ні! Державний барліг тепліший. Свій газифікувати треба, комунікації там усілякі. Словом, ліпше табличку навісити і оголосити мораторій. Колгоспу – колгоспне. А колгоспне ж – тю-тю в пастку, ах!, і «лавешками» плескає в офшорі досі.

От і замкнене коло. Зберімо на новий колгосп, кричить депутат із броньованого джипа та пургу з туманом пускає. А туман чомусь «черемшиною» пахне, а вона, як відомо, рослина лікувальна, на психіку діє. Тому всі слухають, як паралізовані, а заперечити не можуть. І бомж урочисто у брудних шароварах уже на койочці.
Тому, містере Орвелле, моя Вам порада: узимку через нашу дорогу не стрибайте. Одягайтеся тепліше, купіть у росіян валянки і тілогрійку. Разом із малиною, але обережно, дозовано, класно допомагає. Так до весни, доки бомж головний, адже наш бідар теж удома, дотягнути можна. Словом, щойно навесні бомж звалить, при цьому не влаштувавши пожежі, з’явиться шанс потрапити, у порядки вишикуваної черги, на курс гірчичних припарок NEW! Палата-камера №14 милостиво двері розчахну та чекатиме на тебе, бідарю. До клерка не забудь за полісом зайти, шаровари чисті надінь, тормозок бажано до la soupe прихопити, і особливо вузлик не загуби. Без вузлика й «банок» не отримаєш.

А Вам, містере Орвелле, величезна подяка за такі цінні шпитальні записки. Вони нам як бальзам на душу. Он яка подібність наших шпиталів, просто не віриться. Тепер ми певні, що Європейським стандартам ми відповідаємо та місце в Європейському Союзі нам гарантовано.