Продовження.  Початок  тут

Продовження нашої розмови з відомим українським художником Сергієм Савченком про реалізовані проєкти, задуми, які потребують втілення, про значення мистецтва і плинність часу.

– Сергію, цьогоріч ти мав виставки групові і персональні у Польщі, у Бельгії, проєкт у Стамбулі. В Україні ти створив кліп для співачки OLVIA, а ще – захопився криптоартом, і ми вже бачили твої перші роботи. Як все це встигаєш?

	Львівська майстерня

– Поступово. Звісно, коли назбирується велика кількість завдань чи планів, може виникати певна напруга, але врешті, іншого варіанту, як зробити те, що запланував, зазвичай немає.

– Окремо варто згадати про твій авторський колір. Як на мене, це унікальний досвід для художника і дуже цікава та корисна співпраця митців та виробників товарів для арту. Чому – лазуровий чорний?

– Це просто один з кольорів, котрий спав на думку і котрий вдалося створити у співпраці із спеціалістами з фірми Rosa. Ми намагалися зробити його цікавим, щоб уникнути банальності чи однозначності. Здається, це в певному сенсі вдалося. Але мені це не видалося складним. Люблю змішувати фарбу. Це, власне те, що справді люблю робити.

– Доволі часто лунають думки, що нам необхідний національний Музей сучасного мистецтва, що в нас загалом становище у культурній сфері значно гірше, ніж у тій же сусідній Польщі. Як ти вважаєш, що саме реально допомогло б виправити ситуацію?

– Ситуація в Україні у процесі становлення і, як ти висловилася, «виправлення». Шкода лише, що не так швидко, як би хотілося. Проте багато здорових процесів та ініціатив уже розпочалося, і вони пробивають собі дорогу, кожен як вміє і може. Із розвитком країни, її ваги, вартості на світових платформах, також зростатиме якість і становище національної сучасної культури. Не хочу про це забагато тут розводитися загальними словами. Ясно одне, що не музеєм єдиним… Для початку – різноманітних культурних осередків має бути багато. Чим більше, тим краще. А рецепт простий – розвивати країну.

– Чомусь нагадались слова Пікассо «..крадіть, як генії». Чи може в умовах сьогодення ідея бути автентичною, чи реально не плагіатити?

Створення лазурного чорного з фірмою Rosa	Червона ріка, 2019

– Є такий сучасний термін, котрий вже скоро вивчатимуть на рівні окремої науки, «Зворотнє проектування». Цей термін і пояснює, і виправдовує метод створення власного твору чи продукту на базі досвіду іншого автора. Достатньо лише додати власну надбудову чи змінити точку бачення на той чи інший виріб. Ми живемо в епоху блискавичного поширення усіх видів інформації, коли кожен має доступ до всього, і всі можуть брати від кожного. Такі правила часу. Тому глибоко перейматися тим, що хтось щось у когось піддивився чи перейняв – це просто витрачати час.

Зрештою, увесь цей інформаційний вулкан, на мою думку, зовсім не збільшив відсоток самобутніх і справді цікавих мистецьких творів. Скоріше лише загострив їхній дефіцит, серед потужного потоку посередніх зразків. Окрім того, оцінювання мистецького твору через призму безперечного новаторства само у собі вже є своєрідною пасткою. Арт – це не обов’язково креатив, котрий передбачає швидкість, новизну і якусь мегавиразну оригінальність. Найчастіше – це продукт тиші та неспішності, результат довготривалих досліджень і спостережень. Тому художня робота, для мене, є абсолютним антагоністом спорту чи змагань. Може, саме тому запеклі вболівальники часто зовсім не розуміються в мистецтві.

– До речі, ти колись казав, що історія мистецтва – це така собі метафорична піраміда, де у художника на плечах стоїть його попередник, а він сам стоїть на плечах свого наступника. Хто твої попередники і чи ти вже бачиш своїх послідовників?

– Головне, щоб не сиділи на плечах, звісивши ноги. Мені не дуже подобається дивитися на когось через призму «послідовник-попередник». Хтось із моїх колег одного разу сказав: «Не можна пройти по вулиці після дощу і не вступити в калабаню, не замочивши ніг». Усі ми в наших середовищах впливаємо один на одного. Для того і організовуються симпозіуми, пленери, резиденції, аби художники спілкувалися, обмінювалися своїми «художніми феромонами», щоб пізніше усі ті впливи перевтілювали і ставали послідовниками самим собі.

Гості, 2021	Краєвиди Гданська надихають

– Сергію, ти не жанровий художник, та й взагалі не мріяв з дитинства (як то часто буває) стати митцем. Розкажи, як воно все склалося?

– Колись вже писав про те, що художником став абсолютно випадково. Просто так склалися обставини. Перша мрія про життєве заняття була пов’язана з бажанням писати. Напевне тому, що багато читав цікавої літератури у дитинстві. Пізніше захоплювався музикою, далі вже залишилося візуальне мистецтво. Завжди все крутилося навколо занять, де могла з’явитися можливість володіти своїм часом. Напевне вибір моїх занять залежав не так від бажання творити, як від потреби зробити так, аби вдавалося хоч якось уникнути тривіальності навколишнього світу людей, до котрого вже з самого дитинства з’являлося немало запитань.

Мені ніколи не подобалося вибудовувати будь-які межі, пов’язані зі стилем чи жанром. Широкий діапазон мислення і дії – це саме те, заради чого варто пов’язувати своє життя зі світом уяви та творення. Тому, якщо і відчував якісь обмеження, то лише ті, котрі пов’язані здебільшого з технічними факторами.

Ніч, 2021

– Своєю творчістю ти ставиш запитання, але у тебе вже є власна готова відповідь. Ти не дуже любиш інтерпретаторів та інтерпретації. Яким чином у такому випадку має відбуватись взаємодія художник-публіка?

– Будь-яке мистецтво – це інформація, котра залишає за собою багато запитань. Чи глядач і художник мають на них відповіді – не має значення. Це другорядне. Адже ґатунок знань, котрі містить у собі художня праця, є абсолютно специфічним. Його основна суть – бути присутнім у полі поміж свідомістю та тілом людини, невпинно зв’язувати та збалансовувати їх між собою. Мистецтво, ті, хто його творять та споглядають, усі разом творять неймовірний візерунок – квінтесенцію культури як такої, надійно прояснюючи сенс нашого перебування тут.

– Над чим працюєш зараз, що найактуальніше?

– Минулого місяця мені пощастило отримати тримісячну Стипендію від Міської Ради Гданська для продовження роботи над моїм давнім проєктом «Ти є тим, на що дивишся». Це проєкт, котрий вже був показаний колись у Франції, в Авіньйоні, та у Гданську два роки тому в Savchenko Gallery. Історія про людей та їхній вплив на середовище і самих себе. Реалізація проєкту передбачає досить широкий технічний діапазон: від живопису, графіки, фото до відео та анімації.

– Людина, яка постійно у вирі подій, ідей, інформації, от коли вона зупиняється (а, може, вона й боїться зупинитися), ймовірно має страхи чогось не встигнути. Як в тебе з відчуттям часу?

– Найважче – це чекати і наздоганяти. Поспішати недобре. Потрібно рухатися крок за кроком. Лише так можна кудись дійти – малими кроками на довгі дистанції.