Згідно соціологічного дослідження Українського інституту майбутнього (УІМ) щодо релігійності українців, 87% респондентів називають себе релігійними (для порівняння, 2000 року — 58% українців називали себе віруючими, 2019 року - 66%).

За оцінками соціологів, це відповідає загальносвітовій тенденції.

Так, у США на сьогодні лише 2% називають себе нерелігійними.

При цьому, в Європі процент релігійності загалом менший, ніж в інших частинах світу.

Якщо ми згадаємо дослідження, оприлюднене у 2018 році американським дослідницьким центром Pew, то на першому місці - Румунія (55% населення є дуже релігійним), на другому – Вірменія (51%), на третьому – Грузія (50%). Найменш релігійними тоді виявилися Естонія (7%), Данія (8%) і Чехія (8%).

Тим не менш, кількість релігійних українців збільшується швидкими темпами.

Такі результати вкотре мають нагадати нашій державі про те, що нехтувати релігійним фактором не варто.

З часів відновлення Незалежності такі тенденції можна було пояснити скоріше демонстрацією відмежування від тоталітарного радянського минулого.

Адже церква - це, в першу чергу, досить стійка спільнота не просто віруючих, а тих, хто розділяє спільні цінності.

Тому московська церква міцно пов’язана з «совєтсь­кою» імперією, будучі одним з основних видів її ідеологічної зброї. А становлення Православної Церкви України в уяві багатьох наших співгромадян міцно асоціюється зі становленням дійсно незалежної держави Україна.

Вочевидь, релігія грає ледь не домінуючу роль у національній самоідентифікації людини.

Наявність релігійного компоненту в політичних конфліктах (а історія України, включно з новітньою історією, яскрава тому ілюстрація) не дозволяє ставитися до такого культурологічного феномену як “релігія” як до малозначущого. Правовим нормам передували норми релігійні, а в основі і тих, і інших лежить справедливість, рівновага прав та обов’язків.

Вчені, і в першу чергу, культурологи стверджують, що для здорового культурно-соціального розвитку у суспільстві повинна бути рівновага між прагматизмом і сакральними цінностями, які є моральним регулятором суспільних відносин, хранителем звичаїв і традицій, синтезатором усіх духовних чинників суспільства, тобто є основою національної свідомості і стрижнем національного характеру.

Історія показує, що будь-який перекос в сторону крайньої секуляризації, коли міжособистісні стосунки підміняються грошовими, призводить до втрати людьми сенсу соціального буття (що демонструє перебування багатьох заможних країн в топі рейтингів алкогольної залежності чи рівня самогубств).

Так само історія свідчить, що до негативних наслідків призводить і “сакралізація” хибних ідей.

Наслідки кальвінізації частини Європи, яку детально описав Макс Вебер в роботі “Протестантська етика і дух капіталізму”, у вигляді занепаду християнських цінностей ми спостерігаємо в країнах, де кальвінізм був тотально насаджений.

Вебер стверджував, що капіталісти за допомогою церкви змогли примусити людей зробити труд самоціллю, “нестримною гонитвою за наживою, плодами якої вони ніколи не користуються” і насадити настанову “людина для справи, а не справа для людини” і фактично довести, що добрі справи не приносять спасіння Божого.

Присоромлення бідності призвело до нестримного споживацтва.

Якщо революція 1578 року в Нідерландах пройшла під гаслами рівності і незалежності від соціального статусу (що не стосувалося завезених рабів з нідерландських колоній), то дуже швидко заможні кальвіністи переставали працювати, а багатство витрачали на скупівлю титулів, змов і спекуляції, внаслідок чого нідерландський ринок став ринком монополій, збанкрутів і вдався до безкінечних воєн з Британією.

Водночас Макс Вебер більше ніж сто років тому говорив про відчай капіталістів, адже у країнах південної та східної Європи, де панували католицька і православні релігії ідеологія «нам хліба не треба — роботу давай!» не пройшла і не вдалося примусити робітників працювати на кілька годин довше за надбавку платні: робітники казали, що їм потрібен час на родину, дітей і час, щоб витратити зароблене.

Не втомлюся повторювати: усі спроби виставити українців невдахами, неефективними та ледачими розбиваються рейтингом якості людського капіталу ООН, у якому українці входять у п’ятірку світових лідерів.

Насправді ж, усі спроби маргіналізувати релігію протягом ХХ століття потерпіли фіаско.

Згадаємо дослідження Конституцій європейських держав данською газетою “Kristeligt Dagblad” на предмет фіксування ними такої цінності як “релігія”, у 25 з котрих Конституція або прямо вказує на релігію як чинник збереження нації (Конституція Угорщини), або напряму зобов’язує державу співпрацювати з певною Церквою (Конституція Іспанії), або оголошує певну Церкву офіційною у державі (Конституція Данії), або виокремлює “релігійні цінності” як “джерело правди, справедливості, добра і краси” (Конституція Польщі).

Історики, соціологи, антропологи та культурологи не ставлять під сумнів той факт, що історія виникнення та трансформація релігійних світоглядів демонструє закономірний розвиток інтелектуальних, логічних, інтуїтивних та художніх здібностей людства.

Адже перехід від многобожжя до однобожжя це не зміна “міфу”, у який сліпо вірують, а свідчення досягнутого людським розумом високого рівня абстрагування.
Про недооцінення релігійної складової сучасними гуманітарними науками та про причини такого становища у своїй книзі “По той бік секуляризації” дуже влучно сказав іспанський соціолог, культуролог, філософ та релігієзнавець Хосе Казанова, який свого часу читав лекції з релігієзнавства студентам Києво-Могилянської Академії.

На його думку, головна причина нехтування релігійним компонентом і насадженням секуляризаційних наративів є те, що народжені в селі науковці — сам Хосе Казанова виріс в глухому селищі Арагону - все життя прагнуть відмежуватися від свого “вродженого селянства” і його традиційного соціуму як від “примітивного способу життя”, від якого бажають “утекти” протягом усього свого життя і тому соціологи та антропологи переважно охоче вивчають сучасний контекст і постіндустріальні явища.

Отже, повертаючись до результатів соцопитування УІМ стосовно релігійності українців.

Попри всі спроби маргіналізувати релігійну присутність та замовчувати релігійну тему як нібито чинник розколу в українському суспільстві, значущість релігії в усьому світі міцнішає, і Україна не є винятком.

Навіть якщо багато з тих українців, що називають себе християнами, багато є таких, що бувають в церкві лише під час власних хрестин після народження і відспівування після смерті, вони все одно є плоть від плоті частиною суспільства, чиї національна свідомість, звичаї та духовні цінності сформовані християнською вірою.

Хосе Казанова у своїй згаданій вище праці з захопленням констатує разючу на тлі інших європейських країн відсутність релігійних суперечок в Україні.

Таким чином, маємо надію, що як знання свого коріння, так і взаємні повага та толерантність, в тому числі до вірувань, сприятимуть справжньому відродженню України та українців за часів відновлення Незалежності України.