rss
09/27/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Народ має інтерес, і лише нація має волю
І тут, і всюди — скрізь погано.
Душа убога встала рано,
Напряла мало та й лягла
Одпочивать собі, небога.
А воля душу стерегла.
— Прокинься, — каже.
— Плач, убога!
Не зійде сонце. Тьма і тьма!
І правди на землі нема!
Ледача воля одурила
Маленьку душу. Сонце йде
І за собою день веде.
І вже тії хребетносилі,
Уже ворушаться царі...
І буде правда на землі.
Тарас Шевченко

Title  
  
Державність – спосіб мислення, менталітет, дух. Державність – це не ознака і не характеристика. Це – явище, яке виникає в результаті ототожнення себе, мислячих суб’єктів, із певним унікальним «арбітром», мета якого – балансувати між інтересом одиниці і загалу. Для повного звершення державності необхідною є присутність цього «арбітра» на своєму місці – у парадигмі влади.

Державність – це необхідна умова такого самореалізованого пророцтва, як створення держави. Чому самореалізоване пророцтво? Тому що спочатку була ідея, а за нею – воля і здатність її реалізувати. Державність передує державі. Вона передує навіть суверенітетові. Якщо поставити її у хронологію творення держави1, то вона знаходиться між волею до існування і здатністю її реалізувати.

Ідея ж виникає в процесі усвідомлення інтересу до існування. Лише тоді вона формується остаточно і вербалізується. Виникає воля до існування – до об’єднання заради виживання на основі взаємного «порозуміння»; об’єднання заради досягнення усвідомленої вербалізованої ідеї. Виникає потреба у самовизначенні – усвідомлення спільних ознак, характеристик, надбання; потреба в об’єднанні зі собі подібними і відмежуванні себе від інших.  Таким чином формується новий спосіб мислення, менталітет, дух – державність.

Те, що я називаю «порозумінням», в ході історії не завжди було таким, тобто мирним. «Порозуміння» – це предмет суспільного договору, а його формування відбувалось поперемінно, то шляхом права, то шляхом сили. То ж об’єднання на основі «порозуміння» є об’єднанням на основі суспільного договору. Так створюються держави. Але держава не тотожна державності.

Державність передбачає волю до виведення на вищий щабель ієрархії держави «арбітрів» – незалежних, самовідданих, які будуть боронити умови суспільного договору.

 «Арбітри» - це державники, яким надані повноваження на реалізацію державної влади, іншими словами, «правильні люди на правильних місцях у державі». Це ті люди, які здатні тими «арбітрами» бути. Це люди – одного світогляду – формованого історією, культурою, традиціями, етичними нормами. Тільки коли державники отримують змогу посісти місце у законодавчій, виконавчій чи судовій владі, вони стають «арбітрами». Це люди, які здатні самозречено забезпечувати функціонування держави кожного дня, звіряючи свої дії із тими приписами, на виконання яких вони отримали мандат. «Арбітри» – це люди у всіх трьох гілках влади, які мислять з точки зору держави і приписів, які вони покликані виконувати. Вони мислять з позиції держави, а держава не має права реагувати на явища з точки зору. Держава повинна бути тим «сукупним арбітром», який захистить права одних, не порушивши права інших. Для цього люди, що є таким «арбітрами» повинні володіти високими моральними якостями і знанням норм і приписів ядра. Ті, хто «арбітри», – це «посланники» ядра – тобто людей, які мислять як державники.

«Сукупний арбітр» є виявом, сумою воль тих членів суспільства, які є його ядром і які є носіями державності – менталітету, потрібного для створення й утримання держави. Сукупний арбітр є провідником принципів, правил і цінностей для всього суспільства.

Здатність державників до реалізації волі народу і нації до існування і самовизначення залежить від внутрішніх (суб’єктивних), і зовнішніх (об’єктивних) умов світу, які сприяють чи не сприяють тому, щоб державники посіли місце «арбітрів». Якщо всі необхідні умови існують, то державники приймають рішення це місце посісти. І тоді відбуваються проактивні процеси, такі як проголошення суверенітету і незалежності.

Здатність «арбітрів» до збереження держави гарантує продовження існування держави. Втрата держави не загрожує народові, доки присутня державність. Навіть коли «арбітри» не на своєму місці, то відбуваються процеси збереження державності після створення держави. Ці процеси реактивні, тому що вони є реакцією на хаос, що виникає у зв’язку з відсутністю «арбітрів» на своїх місцях. Але в такому випадку державність потрапляє в залежність від рішення «ядра» й часу та умов реалізації цього рішення. І коли таке рішення нарешті приймається, то відбуваються революції.

То ж державники – це ті члени суспільства, які виходять з «ядра». Це ті, хто має волю і здатність (два компоненти державності) до того, щоб створити і утримати державу. Ті,  хто мислить з точки зору держави.

Державники усвідомлюють, що для створення держави, вона повинна досягти певного рівня самодостатності, а щоб утримати – вона повинна отримати визнання від собі рівних – тобто міжнародного співтовариства.

З моменту, коли держава досягає певного рівня самодостатності і заявляє про нього – оголошує суверенітет, який визнається іншими державами, вона підлягає захисту міжнародним правом.

Під самодостатністю розуміється здатність існувати за допомогою власних засобів (ресурсів). Такими засобами є території, люди, власний правопорядок, повнота суверенних прав, юридична і фактична можливість застосування примусу, наявність бюджету, податків і зборів, інфраструктури, власного війська. До самодостатності належить здатність самому забезпечувати себе. Але й це може бути також самодостатність за рахунок домовленостей з іншими державами, які допомагають їй підтримувати засоби до існування. Таким чином держава забезпечує свій суверенітет.  

Наявність наступних п’яти елементів характеризує суверенітет: інтерес до існування, воля до існування, влада, рішення і примус. Здатність їх реалізовувати самостійно свідчить про самодостатність держави.

Самодостатність не є передумовою продовження існування держави. Їй достатньо один раз досягти самодостатності, яка призведе до визнання суверенітету, щоб міжнародне право продовжувало захищати цей суверенітет.

Держави визнаються не тільки тоді, коли досягнуто самодостатності, але й тоді, коли ця самодостатність припускається. В історії можна знайти такі приклади, особливо коли йдеться про колишні колоніальні держави. Багато з них не мають інституційних характеристик суверенних держав.

Інакше виглядає ситуація з тими державами, які ще не визнані міжнародним правом. Вони завжди повинні докладати зусиль, щоб забезпечити свої власні ресурси, щоб продовжувати своє існування. Їм доводиться знову і знову доводити, що вони здатні на це. Вони є потенційно суверенними державами – державами, які «найімовірніше виживуть» – «most likely to survive»2.  Саме цей критерій – здатність вижити і функціонувати, діяти відповідально, прийнявши «правила гри» собі рівних – служить для оцінки можливостей держави міжнародним співтовариством. Це виправдовує існування держави, відображає її можливості та сприяє визнанню, за допомогою якого досягається легітимність держави.

Суверен – у цьому випадку, народ – це колективна особа. Народний суверенітет  досягається, коли існує певний ступінь контролю суспільства над індивідом3. Народний суверенітет полягає в тому, що відображає втілення «спільної волі». Іноді воля особистості співпадає зі «спільною волею». Але це співпадіння не є безперервним, оскільки воля особистості зазвичай схильна до користі, а «спільна воля» – до рівності4. А рівність ця передбачає компроміс.

«Спільна воля народу» – це лише бажання реалізувати свої власні інтереси спільно. Тобто йдеться про спільну реалізацію особистих інтересів кожного окремого індивіда, який є частиною даного народу, на основі компромісу.

Але є ще одна воля – воля нації. Ця воля не спільна, вона – єдина. Воля нації – це воля до самовизначення – та, яка дає поштовх до створення держави. Вона безкомпромісна. Вона визначає національні інтереси держави.

Заснування держави не означає, що суверенітет народу чи тим більше суверенітет нації змінюється державним суверенітетом. Вони існують паралельно. Лиш народ не може виконувати законодавчі, виконавчі і судові функції на постійній основі, оскільки він не є інституціоналізованим. Народ створює вищу форму життя організованого суспільства – державу, наділяє її владними повноваженнями і зобов’язується підкорятися їй. А національна складова народу забезпечує реалізацію цих повноважень відповідно до принципів самовизначення.

Народ – це всі члени суспільства, в той час, як нація – це його ядро. Саме це ядро складається з державників, з людей, які є носіями державницького духу. Саме з цього ядра постає держава.

Представники народу і нації можуть збігатися. Більше того, в одній державі може проживати кілька народів. Як-от кримськотатарський народ в Україні. Але їхні представники можуть входити в ядро, можуть впливати на нього і формувати його.

Народ, нація і держава є суб’єктами інтересу до існування, але суб’єктом волі до самовизначення – носієм державності – є лише нація. Саме у парадигмі державності ми яскраво бачимо відмінність між нацією і народом, що полягає у наявності волі. Народ може мати інтерес, але лише нація має волю. І ця воля, на відміну від влади, не може бути передана, а лише реалізована. І не держава, а державність є передумовою її реалізації.

Про автора:
Марта Барандій, доктор філософії (університет Саарланду), засновниця Промоут Юкрейн.

1     Marta Barandiy Souveränität als Gewährleistung der Interessen der Staaten: Völkerrechtliche und europarechtliche Aspekte (Europäische Hochschulschriften Recht) (German Edition). – Peter Lang Velag, 2012, 241 p.
2    Bartmann Bary Political Realities and Legal Anomalies. Revising the Politics of International Recognition in: De facto States. The Quest for Sovereignty, Tozun Bahcheli, Barry Bartmann and Henry Srebnik (ed)., Routledge 2004, p. 12 – 31, p. 250.
3    Hymen Ezra Cohen Recent Theories of Sovereignty in: The University of Chicago Press, Chicago, Illinois, Jul. 1937, 169 P., p. 130.
4     Rousseau J.J. Über den Gesellschaftsvertrag. Traktaten

Що «нахімічив» Зеленський у Вашингтоні і з чим повертається в Україну Перші підсумки президентського візиту в США без «зрад» і «перемог»

Стаття CNN про зрив спецоперації із затримання «вагнерівців»

 

Свіжий Номер
(Тисніть на обкладинку)

#2021-38
Архієпископ Вігано (Erzbischof Viganò): Захід стоїть перед загибеллю, я закликаю всіх вставати і боротися
Вікно Овертона Як зробити прийнятним канібалізм (чи інше вироджене явище)?
Байден і Харріс намагаються використовувати поняття «систeмний рaсизм» для радикального перетворення Америки
Протистояння США і Китаю: хто збере більше союзників та партнерів? Про нинішню геополітику альянсів двох супердержав
Есей Джорджеві Орвеллові (уривок з книги «Соратник»)
Іван Франко у Музеї Марійки Підгірянки
Мистецькі події в Українському Чикаго
СКУ засуджує проведення Росією виборів до Державної Думи рф на окупованих українських територіях
Одна з найдавніших українських діаспор
Кремль поставив експеримент на жителях ОРДЛО Що відбувалося під виглядом народного волевиявлення на тимчасово окупованих Росією українських землях?

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com