rss
10/18/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Дмитро Чередниченко - скарбник і виразник нашого Українського Духу
Дмитро Семенович Чередниченко - український письменник, поет, літературний редактор, педагог, мистецтвознавець. Член Національної спілки письменників України (1979). Перекладач литовської літератури.

Про автора:
Алла Диба, науковий співробітник відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка Національної академії наук України, член Національної Спілки Письменників України (літературне об’єднання “Радосинь”).

Відійшов у Вічність Дмитро Чередниченко - скарбник і виразник нашого Українського Духу. Приголомшена втратою.

Бджола чекає,
поки яблуня зацвіте,
Черв’як чекає,
поки яблуко підросте,
Свиня чекає,
поки яблуко упаде –
Кожен чекає свого моменту.

Цю славну поетичну притчу Дмитра Чередниченка знаю віддавна, чула її вперше, мабуть, на початку 1970-х, тоді ж записав мені і подарував автограф, а батьки одразу ж конфіскували, але як найдорожче... Знаю Дмитра Семеновича десь із кінця 1960-х років, коли, по закінченні школи почала свій непростий шлях до Київського університету ім. Т.Г.Шевченка, до немодного тоді українського філфаку.

Не пам’ятаю того, коли саме це сталося, за яких конкретних обставин, хто саме нас познайомив. Але знаю, що були ми тоді молоді-молоді. І зустрічалися на Дніпрових схилах у хорі Леопольда Ященка “Гомін”, бігали до музею Івана Гончара. Там вперше я побачила усміхненого чорнявого юнака. Ми оглядали старожитності, Іван Макарович приміряв на нас, засоромлених тією дивовижею, старовинні українські строї, щось мудре оповідав, а у залі лунала чарівна пісня, і хлопець (а то був майбутній художник Петро Гончар) захоплено промовляв: “Це моя дівчина співає!”

З моєю дівчиною ми також невдовзі познайомилися, разом бігали (ноги ж були молоді і прудко, швидко долали життєві стежки!) на Дніпровські схили, у гуртожиток Хору Вірьовки, приязно спілкувалися. Згодом вона стане моєю університетською однокурсницею разом із посестрою Валею Ковальською. І була тією чарівною молодою співачкою, звичайно ж, Ніна Матвієнко. Такі зустрічі, знайомства у нашому житті назавжди залишаються надзвичайно важливими, знаковими.
Я не запам’ятала найпершої зустрічі з Чередниченком, а його кум, друг, брат Петро Засенко добре запам’ятав момент їхнього знайомства і засвідчив його у так званому Відкритому листі Дмитрові Чередниченку – післямові до книги “Батиха”: “Це скільки ж літ над нами прошуміло з того часу, як ми спізналися з тобою? Гай-гай, давненько. В Каневі було це десь на початку тих шістдесятих. І місце ж для знайомства ми обрали! Ізвідти світ видніє на всі боки: Тарасова могила там свята. Насправді місця ми не обирали – воно само нам долею обралось. Бо як прикинуть думкою, то де ж могли б ми, друже, вперше пострічатись – звичайно, там, посеред України. Це дух Шевченків нас звів докупи.

Був день тоді святковий, людний. У колі трьох дівчат стояв ти і читав поезії свої. Я підійшов, ти перестав читати – чи ніяковість, а чи обережність тебе спинили. Подумалось, що, певне, обережність заволоділа нищечком тобою, адже ж тоді тих слухачів усяких ходило безліч. Вони неначе з-під землі з’являлись. Нехай їм Цур і Пек...” Колись і ми зустрілися подібним чином, і хоч пам’ять не зберегла якихось особливих подробиць, не засвідчила навіть пори року, але назавжди зі мною залишився той загальний святковий настрій, який повернеться до мене хіба що восени 2004-го, запам’яталися люди, які були поруч, безмежне київське небо і наші молоді надії. Я тільки-но вилетіла з-під батьківського дужого крила, пішла на першу свою роботу, вступила до університету. Була зовсім юною, наївною, трохи смішною. Хоч і не співала (ведмідь на вухо!), але вдягала українські строї й бігла до друзів на схили Дніпра – тільки б постояти поруч, погомоніти, послухати!.. І могла для декого здатися якимось Цуром чи Пеком від відповідних органів, яких згадує Петро Засенко. Слава Богу, не заарештували, бо ж я не Ліна Костенко і не Василь Стус. Мабуть, не витримала б...

Але ота унікальна гомонівська атмосфера, оті мої світанково-весняні знайомства, спілкування, зацікавлення залишилися зі мною назавжди. Відтоді в душі моїй на почесному місці Степан Щербак і Віктор Лузан, Леся Силенко, Тетяна й Богдан Островські, Ніна Матвієнко, Валя Ковальська. І, звичайно ж, Дмитро Чередниченко... тоді ще без Галини Кирпи, але він вже був на шляху до неї. І це відчувалося у його якійсь священній налаштованості на творчу працю, любов і сім’ю в тому нашому дещо втаємниченому старшому побратимові. Ми були молоді, необережні, щасливі...

Доганяє соняшник
Дівчину в гречках,
Носить вітер молодість
На руках.
Бджоли за околицю ––
На молочний цвіт.
Задивилась молодість
На пахучий світ.

Чередниченко увічнив ту нашу молодість у віршах, у притчах, у незбагненних, мов ранок, світлинах, у малюнках своїх... Ще молодим він вже вчив нас, друзів, мудрості, яку ніс у собі:

Коли рушаєш
у дорогу
не смійся з того
хто з дороги
повертається
і шкандибає
не смійсь
у нього збиті ноги
і душа
а ти ще й з місця
не рушав

Читаю його і своє життя на плесах-сторінках:

Мій дід Митрофан
був скрипаль на весь край,
а скрипка його –
на всі краї.

Мій дідусь Митрофан Гоцик (родом із Вашої Черкащини, Дмитре, з Тального!) не був скрипалем і помер пекельного 1943-го, але я завжди його пам’ятатиму, хоч і не зустрічалася ніколи, а все пишу про нього свої травневі етюди. Бо люблю. І з цим живу. Й читаю Ваше:

Тут поруч наші предки.
Щедрують, чую, козаки –
Виносьте, люди, їм дохід,
Коли ще душі, а не лід...
Виносьте, люди, шабельки
Та підем разом щедрувати,
Ватага в нас росте й росте,
До пісні ще б і сталі дзвін,
Аби загомонів і степ...
Тут поруч наші предки.
Щедруймо разом...
Треба.

Вже відійшли за обрій наші дорогі батьки, Дмитре, а серце продовжує вихлюпувати на білі сторінки нові й нові спомини-сюжети:

Визирають ружі,
Яких нема,
З-за хати,
Якої нема.
Тріпочуть клени,
Яких нема,
Над моїм дитинством,
Якого нема,
Зазирає сонях,
Якого нема,
І дивиться
На підвіконня,
Якого нема,
Як доспівають помідори –
Волове серце.

Ми сивіємо, старіємо, одягаємо на носа потужні окуляри, а небесні стежки знову і знову повертають нас у дитинство:

Над Россю
озвалася дитинством
стежка
озвалася й сховалась
в конюшину
і петрів батіг
дивиться у воду
синіми очима.

Звісно, не тільки щасливо-пасторальним леготом наповнені книги Чередниченка:

По Києву іде школярик,
Несе “Родную речь”...
Мамо рідна!

І більш ні слова, а біль ятрить і ятрить душу:

Гоп-са,
Поп-са –
Аж гуде,
А “зірок” –
Аж темно.

Темно, тужно, моторошно... Живемо у цьому світі. І мусимо долати... Він пише про те, що болить, що пече, про те, без чого не зможе жити. Його біль – у мініатюрах, у притчах, у невпинних верлібрах, у перекладах. Теми і авторів добирає, може. й занадто прискіпливо. Але ж...

Уже суверенна
уже не спільна
така стражденна
а ще не вільна
Тим живемо... Чи виживемо? Чи здолаємо? – питає своїм віршем поет...

Але ж треба іти, але ж треба дійти!..

[…]вустами тата
промовляє
досвід віків:
– Бійся корови спереду,
коня – ззаду,
а дурня – з усіх боків
Тепер іди.
Іди.
Йди... (“Казав Семен Чередниченко”).

Чередниченко іде своєю дорогою до власного храму, і ми йдемо стежками його поезій:

падають собори в калюжі
топчуться хами по дзвіницях
а під землею дзвони гудуть
падають трони
на голови неситих
топчуться люди по коронах
а під землею дзвони гудуть
падають закони
на ґрунт мемуарів
топчуться раби по законах
А під землею дзвони гудуть.
«Виживемо, переможемо, здолаємо цей тяжкий шлях», – каже він. Виживемо любов’ю. Виживемо Україною, виживемо родиною своєю...

Квітень б’є бузком у раму,

Просить:

– Відчиняй.

О якій би порі не зустрів цього дивовижного чоловіка, коли б не зателефонував до нього, він обов’язково усміхнеться й промовить: “Доброго ранку!”. Його вмитий вранішньою росою світ, несподівано скупає й твоє серце:

Летіла по синьому небу
срібна павутинка
зачепилася за листочок
та й везе за собою
золотого човника.

Як він працює? І чи взагалі працює він? Адже Чередниченко настільки зовні по-українськи вайлуватий, незворушний, настільки органічний і втаємничений, що іноді навіть здається – дрімає, а не працює... До речі, класичний приклад такої дещо відстороненої поведінки – поет і політик Іван Драч, але то вже, звісно, трохи інше. Отже, “дрімає-дрімає” Чередниченко, а потім враз підніме очі від свого гросбуха і... починає нам розповідати про нас... І як розповідає!.. Жодної дрібниці не пропустить ні доброї, ні поганенької. Одержавши чи почувши черговий наш шедевр, він не тільки уважно, з олівчиком перегляне, перечитає той текст, а потім обережно (щоб не дай Боже не образити, щоб не вбити творчий потенціал претендента!..) м’яким, батьківським голосом промовить: “Придивіться – тут русизм... А тут бажано якесь інше слово, образ... Не просто описуйте, а спробуйте створити власну оригінальну метафору...” Часом цитує класиків: ”Не бійтесь заглядати у словник!” Часом розповідає якусь мудру бувальщину, читає власну притчу. Якщо й закликає до чогось, то хіба що до вивчення кращих зразків світового мистецтва, рідної та іноземних мов. На конкретних прикладах показує, як інша мова допомагає пізнати свою рідну, як рідна мова відкриває нам чужу мову і чужий духовний світ.

Литовський лицар (бо ж і справді за свої фахові здобутки нагороджений литовським лицарським хрестом і орденом князя Гедемінаса), український козак, невтомний вчений, який тридцять років життя віддав на пошуки і вивчення життєвого шляху і творчого спадку Павла Чубинського.

Ми йшли
й співали славень –
гімн співали...
нас брали,
засилали,
мордували,
а ми співали...

Пригадую дещо анекдотичну історію, коли нам одного дня несподівано оголосили про те, що тодішній президент Кучма дослідив і виявив – в українському славні перший рядок має звучати в дещо іншому варіанті й затвердили нововиявлений відмінок слова Україна. Ми, учасники літературного об’єднання «Радосинь», яке вже майже два десятиліття діє при Національній спілці письменників України, та й, мабуть, тисячі інших українців були тим спантеличені, вражені й навіть ображені, бо ж Чубинський написав, наші діди й батьки співали, а Кучма раптом почув, зрозумів, «дослідив»? Чи не з досліджень Чередниченка ті перли так невміло повитягали президентові помічники?

Не одне десятиліття Дмитро Семенович ішов шляхами Леоніда Полтави, Василя Сухомлинського, Кирила Стеценка. Стоп! Але чому ж тоді литовський лицар? А де ж українські нагороди? Чи нема й досі?

  Title
  
Давні зі свічкою шукали у всесвіті людину... А в нашій Батьківщині таки й досі нема пророка?.. Але ж Чередниченко – кавалер Лицарського хреста Литви, кавалер Ордена Великого литовського князя Гедемінаса ІІІ ступеня, лауреат премії Фонду ім. Тараса Шевченка (Вільнюс). Широкому читацькому загалу добре відомі двомовні видання Рауля Чілачави – українські тексти Шевченка, Лесі Українки, інших авторів, а поруч створені ним переклади грузинською. Але мало хто знає, наприклад, про те, що Дмитро Семенович Чередниченко за таким же принципом підготував перше в Україні (та й, мабуть, у світі!) видання поезій М.К.Чюрльоніса – литовські тексти й українські відповідники. Литва ж мала власне оригінальне видання на рік пізніше.

У своєму інтерв’ю Наталці Позняк, опублікованому у віснику “Радосинь” 2003 року Чередниченко ледь відкриває завісу над тією маловідомою нам працею: “Взагалі у Литві було багато несподіванок. Одного разу, коли я жив у Ніді в Будинку письменників, іду вранці до моря, а мені назустріч – якийсь незнайомий чоловік, кланяється і дякує. Потім – ще якась жінка з місцевих, потім ще. Уже коли я повернувся, то дізнався, що до Будинку творчості хтось привіз з Вільнюса газету «Literatura ir menas» («Література і мистецтво»)1, де на першій сторінці був надрукований мій вірш “Не чіпайте Литву!” в перекладі Ніколаса Карчяускаса. Але для мене й досі лишається загадкою, звідки вони всі дізналися, що це мій вірш і хто я такий”.

Хто ж такий, той Дмитро Чередниченко? Він – учень і побратим Григорія Кочура, Миколи Лукаша, Дмитра Білоуса. Але за цим не стоять якісь ритуально-звичні стосунки. Хоча яскравими сторінками життя вписані його труди і дні в літстудії видавництва “Молодь”, якою керував тоді ще молодий Дмитро Григорович Білоус. Вічно пам’ятатиме він і епізод, коли порядний, небайдужий Білоус прибіг до Спілки тільки (!) заради того, щоб порятувати Чередниченка від партійної анафеми за те, що повітався (!?) з опальною Ліною Костенко.

На його серці запеклися рани, які пам’ятають часи переслідувань Лукаша і Кочура. Він був серед тих небагатьох, хто боровся за поновлення корифеїв перекладу у рядах Спілки письменників. Вдячними перлинками пам’яті народилися вірші:

Ліні Костенко:
Такий великий світ,
а Ваші вікна світять.
Або оці рядки:
Григорію Порфировичу Кочуру:
У світ, казав Учитель,
Треба іти
Себе щоб пізнати,
У світ широкий,
Умитий,
Де різні світи
Світом одним пройняті.
До себе, велів, добутись,
Пізнати себе,
Щоб вийти до світу,
У світі себе
Не забути,
Й у сині небес
Зірку свою засвітити.
У світі зоря та осяє
Ще й інші світи,
Стежки пелехаті
І небо глибоке
Безкрає,
Бо тільки іти –
Велить наша доля і мати.
Він подарував нам вічного литовця Кукутіса – такого собі прибалтійського Насреддіна, що нагадує мені Франкового безсмертного русина (українця), який по пеклу товкся і “начальники пекла” вирішили його зрештою відпустити на волю, на землю, в Україну, бо ж спасу не було від невтомного, енергійного нашого земляка.

Чередниченко стільки часу, сил, уміння віддає нашому літоб’єднанню, він стільки уваги приділяє юним талантам... Інколи хтось подумає: “І воно йому треба? Краще б власні творчі проекти позакінчував!” Так, може, й скаже якийсь скептик і сіпне плечима на додачу. “А воно йому треба?” – задумаємося й ми... І таки зрозуміємо, що цей дивак із “Радосині” не мислить собі іншого життя. Так колись більш ніж десятиріччя проніс на своїх (безперечно – втомлених!) плечах газету “Жива вода” – подумати тільки – один-однісінький!.. Якась людина-оркестр.

Ми зараз вже звикли, що де не ступи Україною – якась нова, «продвинута» школа, ліцей, якась чергова – мала чи велика – академія. Й здебільшого не задумуємось, із чого ж це починалося, хто був отим фантазером-першопрохідником, невтомним батьком первісного унікального проекту. Так колись народилася побіля Києва славнозвісна Гнідинська школа-академія, яку замислив і разом із друзями-однодумцями зреалізував Дмитро Семенович Чередниченко. Поруч із ним тоді працювали радосинці Віктор Лузан і Степан Щербак з дружинами… Стоп! Та це ж саме там вони зустріли своїх майбутніх дружин – сестер Ольгу й Олену, разом із ними співпрацювали з Чередниченком у Гнідині, разом створювали у ті ж роки літстудію «Радосинь», якій судилося згодом збутися найпотужнішим літоб’єднанням Національної спілки письменників України.

Скільки Дмитро Чередниченко сам і разом з дружиною письменницею Галиною Кирпою підготував читанок, збірників, антологій, хрестоматій, альманахів!.. Він відредагував безліч наших радосинських книжок, понаписував (десятки чи й сотні?!) передмови до них, як турботливий батько, благословивши молодших і не дуже молодих побратимів і посестер на подальші творчі пошуки. Він упорядкував наші альманахи “Радосинь” (1993 р.) і дві “Сонячні Мальвії” (2005 та 2007р.р.), антологію “Радосинь” (2004 р.), а скільки одсидів за друкарською машинкою чи комп’ютером, вперто длубаючи пальцями клавіатуру, бо далеко не кожен із нас мав змогу понабирати свої труди й віддати керівникові готові дискети і чисті видруки.

А ще Дмитро Чередниченко знаний, унікальний фотохудожник. І “просто” художник, бо навіть ілюструє своїми малюнками книжки. Де тільки ті меценати, які забезпечили б відповідні експозиції, допомогли б видати фотоальбоми?

...З роками ми з Дмитром Семеновичем то віддалялися один від одного, то знову активніше спілкувалися. Як тепер розумію, у надзвичайно важливі, найбільш напружені для мене особисто і для моєї Батьківщини моменти. Так було й на гребні “перебудови”, коли ось-ось Україна мала стати незалежною. Пам’ятаю, як хвилювалися ми тоді, як тривожно чекали звісток з Прибалтики – вони ж бо тоді починали!.. Пам’ятаю, як Чередниченко мені розповідав, що ледь не цілодобово живе Литвою – слухає радіо, зідзвонюється телефоном із тамтешніми друзями, а при першій же можливості їде туди за ковтком джерельної води із священного келиха свободи. Ось як він описуватиме ці події у вже згадуваному тут інтерв’ю Наталці Позняк: “А в січні 1991, коли були пам’ятні події у Вільнюсі, ми з Петраускасом [Альфонсос Петраускас - перший голова Литовського товариства України, яке, до речі, одразу ж після створення українські литовці пропонували очолити Чередниченкові, але він рішуче відмовився, вважаючи, що голова товариства має бути народжений литовцем – А. Д.] вийшли на Майдан із прапорами зібрати підписи в підтримку литовських патріотів. І тут до нас почали підходити люди й питати, де наша скарбничка. Коли дізналися, що немає, за кілька хвилин принесли скриньку і почали збирати гроші. Ми потім на ці кошти накупили медикаментів, і я повіз до Литви у Саюдіс і від Народного Руху, і від простих людей цілий рюкзак бинтів, системи для переливання крові. А які записки там були, з усієї України! Це така солідарність була, така підтримка!”.

Ми тоді думали – вийде в них, буде й у нас все добре. Може, до справжнього добре ще далеченько, але слідами вільної Литви ми продовжуємо йти...

Традиційно свої виступи на вечорах “Радосині”, представляючи усіх нас і коли вже ніяк не можна відкараскатися, замовчати власну творчу персону, Чередниченко якось лагідно-притишено промовляє:

Білявий котик
проситься до хати:
– Чого, котусю,
ти такий сумний?
Давно не їв чи ніде спати,
Чи утомився, йдучи з далини?
Замуркотів малий: – О люди!
І сон, і втома якось промине,
Поїсти я і сам десь роздобуду,
А от якби погладив хто мене.

Усіх нас начебто накриває якась тепла, рідна, легка хвиля щастя, щастя від того, що тебе люблять, розуміють, підтримують. Щастя, в якому завжди живі, здорові, молоді наші батьки, того щастя, в якому щаслива, вільна, найкраща твоя рідна земля:

Межиріцькі гори
Гори –
Як груди матері.
Коли втомить
Далека дорога,
Нахолодить
Буденна утома,
Прийду
До старого Межиріча,
Прихилю свою голову
До грудей матері –
І знову
Ладен у дорогу.
Щоранку Дмитро Чередниченко прокидається, вмовляє свої натруджені ноги й виходить з дому – до бібліотеки, у видавництво, на виставку, до Спілки письменників, у «Радосинь»:

Пробудилося сонце зарані,
приготовило кави
з туманом,
напоїло стужавілу ниву –
і пшеницю, і жито грайливе,
приголубило, поцілувало –
вже й іскринками
роси заграли.
Вгледів жайвір –
із неба спустився
та, щоб дужчий був голос,
напився.
Знов у небі завис –
і над полем
розливається радісне соло
(«Ранок»).

Доброго ранку, Вчителю і Друже! Хай щастить Вам на кожній дорозі!

Лука Войно-Ясенецький: святий єпископ і хірург

«Безсердечний» Іван Франко

 

Свіжий Номер
(Тисніть на обкладинку)

#2021-41
14 жовтня – Покрова, День Захисника України, День Козацтва, День створення УПА
На правничі теми
Офіцер запасу Людмила Дем’яник (Катруся Стріла): «Я хотіла встигнути прикрити обличчя руками. Щоб коли мене ховатимуть, доця бачила, що це я. Щоб вона мене запам’ятала»
«Початок операції стосовно «вагнерівців» санкціонував міністр Таран, скасування не було, її просто зірвали», – Бутусов
Як Зеленський про «вагнерівців» із Лукашенком говорив
Американка українського походження Уляна Мазуркевич – про роботу в комісії США з Голодомору та про діаспору у Філадельфії
Про Редьярда Кіплінґа і не тільки Презентація унікального перекладу в Центрі Шептицького
Прийняття в Генеральному Консульстві України в Чикаго
Історія діаспори у світлинах
Олександр Панченко Шлях хуторянина у фактах, подіях, дописах, віршах й цифрах

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com