За Незалежність України було знищено 46 членів моєї родини. Одного мого діда Юрія Топузяка  в 1916 році вбили росіяни на війні, іншого Миколу Пожоджука в 1918 році закатували в концтаборі в Омську.

Обидва були свідомими українцями, обидва були заможними господарями в Космачі. Дід Микола був одним із засновників читальні «Просвіта» у Космачі. Мого дядька Івана вже після другої світової війни закатували чекісти в Яблунові, а дядька Танасія, який повернувся з війни, як солдат червоної армії, застрілив московський солдат у Космачі і кров залила його військовий квиток. Москва знищувала українців на українській, Богом даній, землі. Після війни більше половини населення Космача було депортовано в кримінали Росії і Казахстану, про що стверджує історик Валентин Мороз у своїй праці «Хроніка опору». Серед них велика кількість моїх родичів: Дмитро Палійчук, Петро Палійчук з родиною, Гафія Палійчук, Анна Гаврищук, Василь Ребеджук, Параска Ребеджук… Я, коли був ще школярем, ходив з мамою по афини в Космацькі гори. Там було безліч дерев’яних хрестів як свідчення, що московити знищували українців. Люди знали, де і кого було вбито. Хрести погнили, попадали, загубилась історія та не стерлась пам’ять. Пам’ять, як у Космачі, на очах у вагітної дружини Марії російські солдати палили живого її чоловіка Михайла Варцаб’юка, підвішеного на смереці, як у родині Николєшиних застрілили на полі дівчину, яка спала в сіні, прив’язали її до коня і волочили дівоче тіло село…

У Космач вів свою каральну дивізію чекістів Ніколай Дергачов аби знищити це село, яке не хотіло коритися Москві. А пізніше в Космачі проводились арешти і я вже бачив, як арештували в нас історика Валентина Мороза, отця Василя Романюка, останнього було після концтаборів у Росії висвячено в Космачі на владику Ужгородського і Хустського і обрано патріархом Київським і всієї Руси-України. І, коли всі держави на Дунаї стали на коліна перед Гітлером і Сталіном у Космачі майоріли ще жовто-сині знамена. Українці боролись за свою Незалежність, українці і зараз борються за свою Незалежність, бо Москва не спить – вона і далі знищує Україну і вбиває українців на теренах Донецької і Луганської областей. Я свого часу певний період жив у Ленінграді. Мав можливість відвідати багато визначних місць. Під час однієї такої екскурсії до Ісаківського собору був глибоко вражений, коли гід хизував, що цей храм збудований на козацьких кістках. І таких прикладів можна наводити немало.

Космацька родина на засланні в Сибіру

4
Космацькі гуцули та інші українські політичні в’язні на засланні в Сибіру рубають ліс

Коли чую російську мову, то мені здається, що кати йдуть вбивати мене, бо саме цією мовою підписувались накази на катування мого діда Миколи та інших українців, на депортацію моїх родичів і численних українських патріотів з України в російську сибірську мерзлоту. Вся Росія, починаючи від Санкт-Петербурга до Магадану, стоїть на українських кістках, полита українськими сльозами і смутою. І дивно стає, коли ще жителі  теперішньої  України банують за Москвою, хочуть руского язика, хоча зрозуміло, що значна частина із них – це нащадки чекістів, секретарів райкомів, обкомів, центрального комітету комуністичної партії, а також тих сексотів, які вірно служили тій комуністичній каральній владі. Їм було добре, вони жили заможно, вони мали роботу і тепер намагаються служити Москві. Безбатченки, бо не знають і не хочуть знати з якого вони роду і з якого народу. Мені здається, що якби отих рускоязиких поселити на певний період на Соловках чи Колимі (там тепер багато вільного місця) то, можливо, вони схаменулися б.

Як закінчилась війна та й після страшного 1933-го в Україну було привезено з Московщини безліч людей, яких і призначили на керівні посади. Виглядало, що на Україну посипалась московська злива. Масу посад у вищих навчальних закладах України посіли «рускіє фронтовікі», яких я мав змогу пізнати навіть у Львівському національному університеті Імені Івана Франка. Мій однокурсник Олександр Коцький на одній з лекцій відмовився відповідати російською мовою і був відрахований з університету. І таких було багато. Я також попав у немилість КГБ, і оте КГБ переслідувало мене все життя. Зараз мені продовжують снитися страшні сни про оте КГБ. Мене виключали кілька разів з університету, я не мав можливості друкуватись в українській пресі, мене не брали на роботу. То ж стає зрозумілим, що таке для мене Незалежність України.

Мій дід Пожоджук Микола Васильович

Сьогодні минає тридцять років з часу проголошення Незалежності. І мені видається, що ота незалежність є тільки на папері. Українці скитаються по чужих краях в пошуках праці, руйнуються сім’ї, деградує нове покоління, яке підростає. Колись я радив Леонідові Кравчуку прийняти закон про повернення в Україну українців з Аргентини, Бразилії, Венесуели та інших країн, надати їм для проживання відповідну компенсацію і поселити в українських селах, які вимирають. Ті українці привезли б в Україну певну культуру землеробства, набуту в тих країнах і певний капітал. На жаль, Леонід Макарович цього не почув.

Ціни в Україні на продукти харчування зростають не те що кожного місяця, а, мабуть, кожного дня. Українці не живуть, а виживають. Корупція процвітає, мова українська на задвірках держави. У яку державу мають іти українці аби знайти Україну? До поляків, але там Польща, до французів, але там Франція, до японців, але там Японія… І кожна з цих держав шанує і поважає корінну націю, дбає про неї. Тільки не Україна. Знищується українська історія, українська культура, руйнуються українські звичаї і традиції. У тому знищенні провідну ролю відіграє телевізія, московська церква, і, звичайно, влада. Влада, яка не думає про Україну, а тільки про своє заможне життя.

Якщо ми глузуємо з України, називаємо її повією, іменуємо Томос термосом, зневажаємо українців, зморених голодомором, не цінимо наших героїв від козацьких часів до сьогодні, то ні до чого показові паради аби зробити собі ще одне відео і зажити слави. Україна має бути в кожного в серці, Україну треба любити і для України жити. Україну має любити і шанувати, працювати на її славу президент та його оточення, депутат, письменник, спортсмен, артист і простий селянин чи робітник.

Наш український поет з Гуцульщини Юрій Федькович свого часу висловився: «Я наш народ цілим серцем люблю і душа моя віщує, що його велика доля жде!» Але чи жде?