rss
09/18/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Душа і дерево: печеніжинські майстри уміють залишати слід
Довбуш, дерево і аркан – за цим усім знають коломийський Печеніжин. Та головне – місцева різьба, яка завжди вирізнялася унікальною технікою, не схожою на жодну іншу. Її укорінив знаний рід печеніжинських різьбярів. Майстри мали настільки філігранне відчуття краси, що навіть на дерев’яних капцях знизу робили різьбу, аби на землі залишався гарний слід. Їхні нащадки та учні досі творять у селищі.

Не в одному франківському селі запевняють, що Олекса Довбуш народився саме в них. Так само стверджують і в Печеніжині. Але тут цей факт підтверджений відомим істориком Володимиром Грабовецьким, який, до речі, теж родом із Печеніжина.

Про опришківський рух тут нагадує не лише Довбуш, але й танець опришків аркан. Танець братерства, який покликаний згуртовувати чоловіків громади задля добрих справ. Звичай виконувати «Аркан з Ковалівкою» в Печеніжинській ОТГ торік визнали нематеріальною культурною спадщиною України.

Але у всі роки Печеніжин знали через місцевих різьбярів і їхню унікальну техніку, яка не схожа на жодну іншу.


Золото задурно не дають


«Знаєте, десь раз на сотню років народжуються особливі люди, яких торкається десниця Божа, вони спалахують, як блискавка – дуже яскраво, хоч і миттєво, але резонанс роблять на віки, бо там була істина. Такими були Семенюки», – так у селищі кажуть про геніальну місцеву родину різьбярів, які були знані навіть за кордоном.

 Title 
 Іван Семенюк
Найпершим був Іван Семенюк – справжній віртуоз, самоук, мав дар від Бога. Ще за Австрії отримав золоту медаль, а золото задурно не дають. Він брав участь у міжнародних виставках, його різьблені витвори були по всьому світу.


Іван Семенюк мав свій особливий стиль і техніку різьби, став засновником місцевої школи обробки дерева. Він навчав своєї оригінальної техніки «сухої» плоскої різьби, тобто не лакованої, а такої, що зберігає природні кольори й породи дерев, а також інкрустації та її особливого виду – інтарсії.

Йдеться найперше про витонченість виконання, виважені пропорції, відчуття стилю і гармонії елементів. Тут нема перевантаження декору, натомість тиха делікатність. Кожен витвір нагадує мереживо. Навіть на дерев’яних капцях Іван Семенюк знизу робив різьбу, щоб на землі залишався гарний слід.

Його син, Никола, вчився у свого батька, згодом отримав від тата у спадок стару віденську токарню. У 60-х роках вів гурток художньої різьби по дереву у печеніжинській школі. Багато його учнів стали відомими різьбярами. Николині  роботи також є по всьому світу: у музеях і приватних колекціях. Багато просто роздарував людям.


Title  
Никола Семенюк 
Никола, як і його тато, був людиною незвичайною: любив спілкуватися з пташками, комашками, рослинами, бачив світ дивовижним. Сам він говорив: «Люблю весну заквітчану, коли сади цвітуть, ранок, коли ще люди не ходять. Мені тоді здається, що я в раю». Тонке сприйняття краси вкладав у душу дерева.

Процес творення різьби для Николи був цілим дійством. Свої роботи виготовляв лише зранку – «щоб не було заломлювання світла, щоб рухи були чисті, і коли тихо». Не використовував лаків, але вироби були досконало відполіровані. Перламутру не любив, як і яскравості – «тріскатості». Кольоровий бісер використовував обережно.

Дід Никола різьбив до кінця життя. У 94 роки ще працював із деревом.

Ніхто з його чотирьох дітей не продовжив справу. Але ремесло Семенюків не зникло, його опанував чоловік прийомної внучки діда Николи – Василь Андрусяк, теж із Печеніжина.


Тут немає киянки


Різьбяр дуже вплинув на Андрусяка. Той прийшов у дідову хату ще юнаком, одразу після армії. За п’ять років, що жили вкупі, Василь каже, став геть іншою людиною: «До того у своєму житті я ще не зустрічав такої людяності, характерності і шляхетності, які мав дід Никола. Він прийняв мене, як сина. Вірив у мене навіть у тій справі, де я взагалі нічого не тямив. Ви не уявляєте, як сильно це міняє ментальність людини. Щоразу, коли я виходив з хати, дід Никола ставав коло хвіртки, дивився мені услід, я оглядався, а він махав рукою. Дощ чи сніг – не важливо. Завжди. Діда вже купу років нема на світі, а я й досі спиняюся на тому куті і озираюся».

Коли дід Никола помирав, то вже нікого не впізнавав, а Василя впізнав. Споріднені душі. Дідо встиг навчити його не лише своєму різьбярству, але й вміти наскрізь бачити людей, а ще розпізнавати вартісні речі у житті. Дідо завжди казав: «Є пан, а є панок. Пан як сказав, то там уже нічого додати. А панок говорить багато слів, але толку ніякого».

При дідові Василь Андрусяк не вирізьбив жодної роботи, почав творити лише після його смерті. Любить так делікатно зробити, ніби на траву дує вітер: щоб різець торкнувся дерева і плавно пішов – то є правдива печеніжинська різьба. Тут немає киянки: лише різець, рука і очі.

Андрусяк каже, що різьбярство ніколи не годувало його, то лише для душі. Бо не може не різьбити. За роки зробив не одну ікону, але мало яку продав. Не схотів. Бо то було одкровення, а таким не торгують.


Потрохи меркне


  Title
 Василь Скрипник
Досі творять у Печеніжині і деякі учні Николи Семенюка. Наприклад, 68-річний різьбяр Василь Скрипник – завжди усміхнений чолов’яга, який «ніколи не забиває собі голову дурницями». Головне, каже він, знайти свій талант – і вперед. А талант є у кожного. Та й взагалі – людина мусить мати щось для душі.

Дід Никола лише трохи вчив Скрипника у школі. Майже все ремесло чоловік опанував сам. Власноруч вирізьбив усе, що має в хаті: ліжка, комоди, світильники, рами на образах, столи, мисник – вся кухонна стіна викладена декоративними дерев’яними тарілками… Ще є з десяток помпезних ложок і скриньок – решту роздарував. Усе красиве і делікатне. І все це намалювати навіть важко, не те що різьбити. Майстер каже, ескізів ніколи не малює – в голові просто народжується ідея. Навіть Ющенко якось придбав його тарілку на виставці.

Про різьбу може говорити годинами. Найкраще для цього ремесла підходять грушка і явір, бо дуже еластичні і не сколюються. Найгарніші вироби вдаються зі сливи та горіха. Перш, ніж взятися за деревину, вона мусить вистоятися роками – аби виріб не покрутило потім. У Василя Скрипника на горищі є дошки з грушки, котрі сохнуть уже 40 років. Липа сохне трохи швидше – десь із десяток років.

Title  
  
Тепер майстер майже не різьбить. Руки хочуть, а очі підводять. Хіба може взятися за щось крупне, без філігранних деталей, наприклад, ключницю. Та й за останні роки пан Василь геть заслаб: чоловіка збила машина, невдало зробили операцію на хребет – відняло ногу, боровся з раком, діагностували діабет…

«Він так хоче різьбити, аж гине, але вже не годен, – каже дружина Марія. – Страшне мордується».

До Василя Скрипника не раз ходили учні, у перші тижні дуже горіли різьбярством, а потім згасали. Хотіли, аби на цій справі можна було заробити вже і багато.
«Нинішня молодь хоче швидких грошей, – каже майстер. – Вони приходять, і перше, що питають, – скільки будуть мати з цього ремесла. У різьбярстві так не буває. Коло дерева треба багато наробитися, а потім можеш і не мати де збути. На туристичних базарчиках продають товар для базару – «ширпотреб». Щось добротніше – в галереях, на виставках і безпосередньо в майстрів. Але ці вироби – дорогі, не кожен купить. Люди тепер більше їжу купують. Тому різьбярство потрохи меркне. Навіть печеніжинське».

Автор: Наталя МОСТОВА
Джерело: Галицький Кореспондент
(https://gk-press.if.ua/dusha-i-derevo-pechenizhynski-majstry-umiyut-zalyshaty-slid/ )

Коротка історія української пісні

Фестиваль #МИ_Є_КРАЇНА

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com