«Кіборги»! Люди, кров і плоть яких сильніша від металу! Непереможні лицарі зі стальними частинами тіла! Мужні воїни з великим серцем і нездоланним бажанням перемоги!

Один із них – Вадим Довгорук із третього полку спеціального призначення, елітної військової частини, яка виконувала найважчі завдання на російсько-українському фронті з весни 2014-го.

Захищаючи Донецький аеропорт, він дістав важке поранення у груди. Але після лікування у шпиталі повернувся до бойових побратимів і продовжив боротьбу з ворогом. Вважав, що його місія – звільнення України від окупантів – ще не завершена. Нащадок вільних козаків, душею характерник, молодий богатир дотримувався козацького бойового девізу: «Чи то пан, чи пропав – двічі не вмирати!» (остання фраза стала гаслом його легендарного полку).

Узимку хоробрі спецназівці виконували важливе завдання – супроводжували колони, які рухалися на Дебальцівському плацдармі по маршруту Дебальцеве – Бахмут. Вони їздили однією і тією ж дорогою («дорогою життя»), на великій швидкості, під обстрілами, зовсім як це було в Донецькому аеропорту. П’ять чи шість разів потрапляли у пастки, але проривалися. Ризикували й неодноразово вигравали поєдинок із ворогом.

16 лютого вони виводили з-під Дебальцевого дві машини з пораненими. У голові колони рухався бронетранспортер спецназівців, у хвості – БМП.

На броню БТР (оскільки усередині місць не залишилося) підсів військовий кореспондент Дмитро Лабуткін, який квапився передати для місії ОБСЄ відзняті матеріали про присутність під Дебальцевим російських військ (Росія цей факт уперто заперечувала).

За містом, на залізничному переїзді, колона раптово потрапила у ворожу засідку. Бронетранспортер кинувся уперед, відволікаючи вогонь на себе. Він урятував машини з пораненими, які розвернулися і поїхали назад.

А далі почалося пекло. Кулеметна черга скосила журналіста (його касету забрали після бою вороги). Один снаряд пробив бронемашину і важко поранив командира групи – капітана Юрія Бутусова. Другий забрав життя у Віталія Федитника і відірвав по лікоть руку Вадимові Довгоруку (вояк знепритомнів).

Бійці опинилися у пастці – під обстрілом у нерухомій машині. Командир наказав їм вибиратися назовні, займати кругову оборону. Він розумів, що цього разу їм не врятуватися, і відчув, що помирає. Тому двадцятип’ятилітній капітан крикнув, прощаючись: «Хлопці! Ви – найкращі! Я люблю вас! Пробачте, коли щось було не так!» Герой відійшов у вічність, стиснувши у руці бойову гранату (він не хотів потрапити у руки ворога живим).

Шляхів для порятунку в українських спецназівців не залишилося (їх оточили з усіх боків). Хоробрі воїни відстрілювалися до останнього набою, запекло огризалися. Навіть після настання затишшя окупанти кілька годин не наважувалися підійти до їхнього БТР…

Коли Вадим прийшов до тями, він помалу вибрався із підбитої машини, відповз далеко убік і прикинувся мертвим. Важкопоранений боєць лежав на снігу і надіявся, що до нього проб’ються свої і врятують. Не міг накласти джгут на понівечену руку, але сильний мороз припік його рану і кровотеча зупинилася. Тому, мабуть, і вижив.

Час ішов повільно – година за годиною, доба за добою. Боєць їв сніг (його мучила спрага) і чекав…

На другий день за п’ятнадцять метрів від пораненого спецназівця зупинився російський танк (очі у членів його екіпажу були розкосі, що видавало представників одного з мусульманських народів РФ). Він почав стріляти у бік українських позицій. Гатив до вечора, а потім розвернувся і поїхав геть. Вороги не запідозрили, що вояк, котрий лежить неподалік од них, живий…

На четверту добу пораненого українця підібрав ворожий патруль – ледве живого, з відмороженими ногами. Його привезли до лікарні, переповненої бойовиками, і через день при обміні полоненими передали на українську сторону – не сподівалися, що виживе…

У шпиталі Вадимові ампутували ступні обох ніг. Але він не впав у розпач:«Маємо, що маємо! Нема чого впадати у депресію! Незабаром мені зроблять протези і я знову буду ходити! Життя не закінчилося! Я ще повоюю!» Його козацький дух, позитивний погляд на буття і незборима сила волі перемогли, як завжди!

Під час перебування у київському шпиталі героя несподівано провідав відомий співак і композитор Святослав Вакарчук. Поговорили, пожартували, поділилися планами на майбутнє. Вражений незламністю молодого воїна, композитор присвятив йому свою пісню «Мить». А незабаром доля піднесла Вадимові ще один несподіваний дарунок – у лікарні він познайомився з медсестрою Олею, вони покохали одне одного і вирішили побратися!

Через кілька місяців незламний воїн Вадим Довгорук почав ходити і навіть водити машину. Поступив на навчання у педагогічний університет імені В.Винниченка на факультет психології, аби у майбутньому допомагати пораненим бійцям виходити з посттравматичного стану. Одружився із коханою Олею. У них народилася донечка Соломійка – татове ласкаве сонечко.

Він довів – у житті немає нічого неможливого! І якщо ти хочеш чогось досягти, то неодмінно зможеш це зробити!

Вадим Довгорук повернувся на службу в спецназ, але в іншій ролі – він став директором музею третього полку спецпризначення у місті Кропивницькому. Проводить екскурсії для молоді, розповідає школярам і студентам про героїв сучасної російсько-української війни. Він живе повним життям, для себе і для України! Вважає, що людина, у якої відсутні руки чи ноги, нерідко може досягти більшого, ніж та, у якої вони є! Вона нічим не відрізняється від інших! Набагато страшніше бути інвалідом моральним, людиною без душі, без Батьківщини!

І він має рацію! «Кіборгів», людей із протезами, сталеворуких і сталевоногих героїв, потрібно сприймати, як нормальних людей! Але – із безмежною, всенародною любов’ю і шаною! Тому, що вони – наші Герої, які зберегли Україну!