Астольф де Кюстін – легендарний мандрівник, який відкрив нам справжню Росію

КНИГА, ЩО ПЕРЕЖИЛА СВІЙ ЧАС

МАРКІЗ АСТОЛЬФ ДЕ КЮСТІН ПРО РОСІЙСЬКИЙ ДЕСПОТИЗМ БЕЗ ГРИМУ Й ПРО РОСІЙСЬКУ МЕНТАЛЬНІСТЬ.

Цензурна історія світової літератури багата найнесподіванішими сюжетами, голосними іменами, назвами теологічних, історичних, політичних, філософських книг, а також творів красного письменства, що їх піддавали жорстокому остракізму і на них накладали сувору заборону…

У тій історії не можна не згадати колізії, пов’язані з книжкою іронічного француза маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році». З книжкою, яку в Росії не тільки було заборонено — їй, як, зрештою, і її авторові, царська Росія оголосила війну. Кюстінова книга й сьогодні вельми дратує квасних російських патріотів, які вважають, що француз завдав їхньому народові національної образи. «Росія в 1839 році», на їхню гадку, — взірець русофобії. А те, що Кюстінів твір усім його пафосом спрямований проти культу деспотизму в Російській імперії, що ця книжка — пристрасний заклик упустити в російський простір повітря свободи, опонентами Кюстіна до уваги зовсім не береться…


Царський двір зустрів Кюстіна, як мовиться, з розпростертими обіймами. Як пишуть С. Гессен та А. Предтеченський, гільйотина, що урвала життя його батька та діда, була найкращою рекомендацією маркізові до царського двору. Воднораз його особа мала велике зацікавлення й у середовищі російської інтелігенції, для якої його ім’я було добре відоме передовсім із літератури. Кюстін добре зарекомендував себе кількома книжками подорожньої прози, драмами та навіть романами. Про нього та його прозу прихильно писав Бальзак. Він приятелював із Шатобріаном, був завсідником літературного салону Аделаїди Рекам’є, що його відвідували чи не всі тодішні знаменитості. Там він зустрічався і з російськими письменниками, котрі часто бували в Парижі…

Однак Кюстін не виправдав сподівань. Те, що згодом російський двір прочитав у його книзі, було значно страшнішим, аніж у Радищева чи Чаадаєва. Він, власне, замахнувся на самісінькі основи…

Кюстін одержує запрошення від царя на різні учти. Спершу він захоплюється їхньою велелюдністю, далі почуває силуваність того, що розгортається перед його очима, імітацію народних веселощів. Це так властиво саме для Російської імперії. Француз виводить своєрідну формулу цього явища: «Отже, ця голова без тіла, цей монарх без народу дає народні святкування.» І далі таке спостереження; «Мені здається, що перед тим, як шукати (імператорові, — М. С.) популярності в народові, треба б створити сам народ»…

Кюстін діагностує: Росія просто дивовижно піддається всім видам обману. «Раби існують у багатьох країнах, але щоб знайти таку кількість придворних рабів, треба приїхати в Росію. Не знаєш, чому більше дивуватися: лицемірству чи протиріччям, що владарюють у цій імперії. Катерина II не вмерла, бо, всупереч відкритому характерові її онука, Росією, як і раніше, править облуда. Щиро зізнатися в тиранії було б тут великим кроком назад»!

За Кюстіном, росіяни обдурюють себе, а також намагаються — і доволі успішно — обдурювати весь світ. Здається, всі дивляться на Росію саме через ті окуляри, які запропонувала їм Росія. Повторюють про неї ті міфи, які вона сама про себе вигадала. Кюстін чи не єдиний із зарубіжних авторів, хто на цьому виразно наголошує... «…Уявіть напівдикий народ, який мілітаризували й вимуштрували, але не цивілізували, — і ви зрозумієте, в якому становищі перебуває російський народ...».

Очевидно жоден з іноземних подорожан різних часів (за всієї їхньої критичності в оцінці росіян) не ловив себе на такому спостереженні, яке висловлює допитливий француз: «Чи знаєте ви, що таке подорожувати по Росії? Для поверхового розуму це значить живитися ілюзіями. Але для людини, хоч трохи спостережливої і тієї, що має незалежний характер, — це важка, вперта й невдячна праця. Бо такий подорожанин із величезними зусиллями відрізняє на кожному кроці дві нації, які борються одна з одною: одна з цих націй — Росія, якою вона є насправді, друга — Росія, якою її хотіли б показати Європі...»

Чи ж не звідси починається перманентна ксенофобія московитів і їхня хронічна ненависть до Європи, що про них писав не один чужинець?

Згадаймо Павла Халебського, котрий був вельми розчарований, потрапивши після «Землі Козаків», як він називав Україну, до Московії, де відчув, що за ним, як і за кожним іноземцем, там шпигують; відчув фальшивість поведінки господарів, а також їхню незмінну настороженість у ставленні до себе — вони поводилися так, мовби перед ними не особи духовного сану, до речі, приналежні до тієї ж конфесії, що й росіяни, а — посланці зловорожого світу. Так чи інак ця тема звучить у «Записках про московські справи» дипломата Сигізмунда Герберштейна, в «Описі подорожі в Московію» дипломатичного представника німецького князівства Гольштинія Адама Ольварія, в книжці англійського дипломата Дж. Флетчера «Про державу Російську», в дослідженні американського публіциста Георга Кеннана «Сибір», у студії німецького вченого Дітера Гро «Росія очима Європи». І це далеко не повний перелік творів, у яких виразно звучить такий мотив…

Кюстін помітив у них «відверто іронічне й недружнє» ставлення до французів, як, зрештою, і до всіх іноземців узагалі. Вміло приховуване у вищому світі, тут воно мовби демонстративно виставлене напоказ. «Вони нас ненавидять, як усякий наслідувач — того, кого він копіює»…

Що було після появи книги Кюстіна? Були, як мовиться, громи і блискавки, які мали долетіти від Петербурга до Парижа.

Уявімо собі, що Микола І прочитав усі фрази приблизно такого характеру: «Хоч і неоглядна ця імперія, все ж вона не що інше, як в’язниця, ключ од якої зберігається в імператора». Або ж: «Тому, хто мав нещастя народитися в цій країні, лишається тільки шукати втіхи в гордовитих мріяннях та надіях на світове панування».

Аж такого собі не дозволяли ні Халебський, ні Герберштейн, ні Олеарій, ні Горсей, ні Манштейн. Ще недавній прибічник абсолютної монархії в ідеалі, Кюстін звинувачував Російську імперію в багатьох гріхах, серед яких найголовніший — культ рабства. Здавалося б, парадокс, але зовсім не парадокс, якщо врахувати, що Кюстін — духовний спадкоємець ідей французького Просвіщення. Людська гідність, честь, рівність усіх перед законом та багато інших важливих моментів існування індивіда в суспільстві були для нього не порожнім звуком.

РАБ НЕ ШУКАЄ СВОБОДИ, РАБ ПОРІВНЮЄ ХАЗЯЇВ

Це Кюстінів вирок. Якою була відповідь Миколи І з його численними клевретами? Класична відповідь. Ця відповідь справді у канонах російських традицій: книгу Кюстіна в Росії заборонити; заборонити навіть будь-яку згадку про неї. Розгорнули в Європі операцію «Анти-Кюстін». Сценарій її заперечував все, що написав француз й усіма можливими способами компрометували його.

…Автор не зрікся своїх висновків, висловлених у цій книзі, не переглянув їх. А його «Росія в 1839 році» пережила свій час — їй і сьогодні належить значно більша роль, аніж просто історико-літературного документа… На жаль, і нині не застаріли деякі Кюстінові діагнози. І нині є серйозні запитання про особливості російської ментальності і про загрози російського імперіалізму. Про все те сьогоднішньому читачеві багато може сказати Кюстінова книга, писана ще сто сімдесят років тому. Очевидно, й сам автор був би вельми подивованим, якби йому хтось тоді сказав: саме у вашій книзі через стільки десятиліть шукатимуть відповіді на питання про характерні особливості буття російського народу в його державі й про загадкові мотивації його ставлення до інших народів. Без такої лектури, як Кюстінова «Росія...», все це розуміти складніше.

…Як відомо, кожен текст неодмінно несе в собі дух і температуру доби свого літературного народження. Тут виразно відчутна похмура атмосфера років «холодної війни». Саме нею зумовлені й відповідна риторика, й політичні інвективи. Кюстін дав творцям цієї книжки дуже серйозні аргументи. Саме такого характеру мотиви зазвучали згодом у збірці історико-політичної публіцистики Євгена Гуцала «Ментальність орди», в якій сучасний український письменник розглядав взаємини українців і росіян у контексті протистояння двох типів цивілізацій.

Без будь-якого перебільшення можна стверджувати; той, хто знайомий із лектурою характеру Кюстінової «Росії...», значно глибше розуміє причини й закономірності чеченської чи грузинської інвазії Росії, тамтешній феномен Путіна або такий «тріумф» національної демократії, як, скажімо, розстріл Білого Дому в Москві...

Свою книгу Кюстін завершив зверненням до французів; «Якщо ваші діти надумають нарікати на Францію, прошу вас, скористайтеся моїм рецептом, скажіть їм, їдьте в Росію! Така подорож корисна для будь-якого європейця. Кожен, хто близько познайомиться з царською Росією, буде радий жити в якій завгодно країні. Завжди корисно знати, що існує на світі держава, в якій щастя немислиме, бо за самою своєю природою людина не може бути щасливою без свободи».

Хто сьогодні візьметься стверджувати, що ці слова для Росії — вже не актуальні?!