Продовження.
Початок  в попередньому номері

Оцю поему, створену самою історією, мав необережність переповісти своїм учням Хома Романович ще тоді, в «часи великого очманіння», коли азарт руйнації дійшов краю, коли злітали в повітря Михайлівський собор і Десятинна церква, коли «свідомо вдавались до «розчищення» площ, тільки, щоб звільнити місце для своїх бетонованих тумб».

Тепер учні його стали робітниками, металургами. А Хома Романович, побувавши на Магадані, вже не вчить дітей історії, а тільки «чистої арифметики без всяких домішок». Втім, часи змінюються. Уже «слух у людей на красу повертається», уже ті, хто будує, мають змогу вхопити за руку тих, хто руйнує. Так трапилося і тоді, коли величний козацький собор знову став на перешкоді чиїйсь кар’єрі і виникла загроза його знищення.

Не станемо зупинятися на деталях і перипетіях боротьби, що розгорнулася навколо долі собору. Читач тільки щойно знайомився з романом, друкованим у журналі «Вітчизна», і немає потреби переказувати зміст подій. Може, декому здається, що боротьба за собор полегшена, безкровна чи що б то (хоч кров таки проливається: Микола Баглай падає в соборі під ножем бандита й стиляги: браконьєри вдаються не тільки до слів і папірців, але й до ножів). Суть, зрештою, не в напруженні змагання між двома силами: будівничою й руїнницькою, бо на боці першої сьогодні змагається правда часу, епохи. Собор - символ. Такий же символ, як і чорні «індустрійні собори», вивершені в степу руками металургів, нащадків запорозьких майстрів-будівничих. Такий же символ, як і пам’ятник Титану Праці, що височить на заводському подвір’ї, врятований під час фашистської окупації тими ж трудівниками, чий геній у ньому увічнений.

Собор символізує «відгомін життя невмирущого», «дух величавої вільності», «предковічну красу». Боротьба за козацький собор - це й боротьба за індустріальні собори, за працю-творчість, за чистий Дніпро, за чисте повітря над заводами, за чисті дУші людські.

Нині скрізь, на всіх ділянках життя — в мистецтві, на виробництві - «вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з браконьєрами».

І історія собору — тільки один з епізодів цієї боротьби, епізод, у якому, однак, письменник спромігся дати суттєву відповідь на прокляте запитання: «Звідки ж береться браконьєр? Браконьєр різних рангів, у різних сферах?..» Яка його природа? Чого він хоче? Під якою личиною він ховається? Як його розпізнати й перемогти?

Справді, кому заважає старовинний собор? Нехай у розпалі боротьби хтось захоплювався руйнуванням і бачив у церквах та соборах тільки «втілення дрімучого холопства», не помічаючи іншого — саме того, «від чого берем свій родовід». Так, був час, коли собор «голови дурманив чадом лампад, облудністю проповідей, наркотичними пахощами ладану з розмашистих попівських кадил». Але ж усе те давно пішло в небуття, і сьогодні собор несе людям тільки «симфонію пластики», музику ліній і куполів, сповнюе душі гордістю і чистотою. Хто ж він, сучасний шукач лаврів геростратових, що підняв руку на красу? Безумець? Зловмисник? Сліпець, не здатний бачити nрекрасне? Звичайний дурень, яких багато? І чому треба було всій зачіплянській громаді дружно виступати на захист безцінної спадщини своєї супроти однієї, по суті, людини? Чи така вже велика rромадська сила отой товариш Володька Лобода, від чиєї волі й бажання чи, може, просто настрою залежить доля пам’ятника?

Ні, Лобода зовсім не класичний негідник у стилі деяких викривальних романів. І цікавий він для письменника і для нас не як «відсталий керівник», що «допустився помилок», а як породження доби, як соціальний тип, ім’я якому браконьєр, точніше, один з його найнебезпечніших різновидів. Лободу невипадково «взяли в апарат», де він «на культурі сидить». Кого ж і висунути, як не сина потомственного металурга, свою людину серед робітниківІ Він і від людей не відірвався, любить проїхатися в повнісінькому автобусі, серед «маси» («вивчаєш їхні настрої, їхні потреби»). Лобода — ініціативний працівник, ба навіть «ідеї обмізковувати» — його справжня стихія, він майстер вигадувати «всі оті «кімнати щастя», вікторини, карнавали, Палац шлюбів і навіть святкові кольоретки для цукеркових коробок...». Або збудувати шашличну «назустріч побажанням трудящих», в масовому порядку провести на лоні природи День спокійного сонця чи День приємних думок. Одне слово, не відстає від часу, «нових форм шукає». Може здатися, що він нікому не 6ажає зла відверто, а, зовсім навпаки, старається для інших.

То чому ж тоді добрі наміри цього «зачіплянського генія», як називають його робітники, повертаються до людей злом? Чому він «не в той бік думає»? Чому не працює, а тільки старається? Не мислить, а вигадує?

 «Душі в тебе нема!» — каже Федька-прокатник одному з представників браконьєрського племені. Немає душі і у Володьки Лободи. Точніше, вона є, тільки безнадійно паралізована «наркотиком владолюбства», «героїном кар’єризму». То тільки здається, що лободи «стараються» для загального добра. Немає нічого у Володьки позад себе і навколо себе. Навіть батька рідного на старість влаштував у будинок для старих металургів (звичайно, під пристойним приводом), і те- пер внески ппатить за нього «як профспілкові». Ні жінки, ні дітей, ні звичаїв батьківських, ні любові, ні пам`яті... А попереду одна перспектива: «працювати в тому високому головному будинку, де кроки твої гаснуть у килимах». Майбутнє його - «золоте поле дії, обрань, висувань», внутрішні сили його — «жадоба іти по висхідній, брати штурмом Ельбруси життя». На запитання: «Як живеш?» — лободи відповідають: «Висувають потроху. То висувають, то засувають». Навіть «теорію» вигадали і в закон її возвели, «теорію здорового кар’єризму», яка звучить приблизно так: «Що поганого, коли працівник прагне здорової кар’єри? Хіба це не стимул?.. Працюй краще, підеш вище… Такий закон життя». Звідси й дух «старання», угодництва. Звідси й нестримне прагнення прожектувати, «виявляти активність». І лихі плоди цієї активності: «висмоктані з пальця різні бездушні псевдообряди», проект, «як би плавні затопити» (море буде) чи, навпаки, висушити їх («овочеві бази баклажанами заб’ємо»).

Так з’явилася ще одна ідея: з «безхозного» собору козацького, на ремонт якого вічно бракує грошей, зробити холодильник або, піднявши його в повітря («небагато треба - ящик тротилу» ), на його місці « молодіжне кафе відгрохкати». 3 повним комплексом. Шашличну. Чебуречну. («В козацькому стилі можна ж усе оформити, на фасаді кафе стоятиме запорожець з бандурою, у шароварах! Навіть і кафе можна б назвати «Козак Мамай»...)  Що ж до собору, то вся глибина лободянської логіки вміщується у фразі: «А чого йому, власне, стояти?»  Бачите, лободи ніколи не хочуть робити корисне діло, клопотатись, вишукувати кошти на полагодження собору, а особливо відповідати за власні дії. Здійснення своїх «ідей» він потараеється «зіпхнути» на когось іншого (нехай той і працює, й відповідає)). І задуману акцію з собором він не виконуватиме сам, а поста- рається підсунути «ідею» начальству, якщо переконається, що догодить нею. Жаль тільки, що начальство нині пішло таке, що йому не догодиш дурними ідеями...

Не будемо заглиблюватись тут у питання, скільки в цих «ідеях» демагогії, а скільки недоброго наміру. (Зазначимо тільки, що, мабуть, недарма кинув фразу той же Баглай, що «може, кому я потрібен тільки декоративний, а я не хочу бути декоративним»). Йдеться, повторюємо, про психологію даного типу руйнителя і мутія чистої води. Лобода — далеко не такий безневинний автор пустих прожектів. Як переконують людей дальші події, це «страшний, підступний і мстивий тип», справжній «єзуїт». Ласий до того, щоб у когось «відшукати грішок на душі», він ладен вчителя старого назад у тундру запроторити, якби його воля. Так і ходить він по землі, цей рицар на годину, ефемерид серед вічних трудяг, руйнач серед творців, зі своїм «нержавіючим оптимізмом», вириваючи в життя блага, що не належать йому, скрізь сіючи зло і зерна браконьєрства. 3алякуючи чесного трудівника Ягора Катратого «махновським» минулим, він змушує його займатися 6раконьєрським ловом риби для компанії нічних «юшкоїдів». І красуню Єльку намагається урвати для себе браконьєрськими прийомами. 

А втім, каже автор «Собору», лободи і лободівщина — поняття загальне і як таке має в житт чис- ленні різновиди. Бур’ян браконьєрства проростає тут і там на пустирях людських душ, не зрошуваних цілющою водою любові до людей, причетності до колективного розуму народу, не засіяних вірою в майбутнє і потребою в красі.

 Хіба не браконьєр отой бригадир фермівський, «спокусник, що знівечив Єльчину душу», захитав її світлу віру в людей ради хвилинної потреби своєї? Хіба не майбутній лобода пробивається в душі отого хлопця, що в листі до дівчини (а вона ж «листи пушкінської ніжності» знає!) так описує своє життя: «Січас служить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все правикнеться, пайка хватає, наїдаюся полностью, так що на здоров’я не скаржусь, плюс до цього ще й рижим…».

Певно, що недалеко від нього відійшов і освічений технократ, що «хизується своїм практицизмом» і цікавиться тільки поліпшенням сортності сталі. Він майже певен, що вже нині можна прожити без фресок Софії і мадонн Рафаеля, а в майбутньому навіть зубів людині не треба буде, не тільки серця: «серце, не знаючи інфарктів, механічною помпою гнатиме по жилах кров». Чи задумається колись цей Геннадій з факультету холодної обробки металів, що важлива не тільки кількість металу на душу населення, але й кількість та якість самих душ?

Різні бувають браконьєри і за мірою соціальної небезпечності та життевої спроможності. Є такі, що тільки рибу глушать вибухівкою. Є лектори, що ради монети читають лекції про кохання, а самі любити не навчилися. Є й страшніші типи, як той хирлявий пенсіонер з богадільні, що все шкрябає пером в усі інстанції. Є просто «свистуни», а чимало й «ідейних», цілеспрямованих, що свідомо творять «царство стандарту», «дивляться на тебе як на руду, з якої він має будь-що болванку виплавити».

Паноптикум руйнівників відтворений письменником добросовісно, всебічно і, головне, з гнівною пристрастю.

А як же з будівниками і творцями? Про них, жителів вулиці Веселої, «серед яких багато вродливих облич, гарних не тільки рисами, скільки гідністю своєю, спокоєм, незалежністю, певністю в собі», про тих, у кого є «твердість, зосередженість, думою в кожного повите чоло», уже трохи йшлося вище. Але, крім цього загального портрета, - нехай він і вражає нас чистотою, і глибиною віри в трудову людину, - ми тим більше чекаємо від нього переконливого, життєвоконкретного образу героя нашого часу, борця і трудівника. Образу, здатного справити на читача глибокий духовний вплив, спроможного «повести за собою». Тут письменника завжди чекають найтяжчі випробування. Адже зло і потворність алогічні, вони сприймаються як відхилення від моральних норм і тому вражають здорову уяву уже фактом свого існування. Не кажучи вже про своєрідність і розмаїтість індивідуальних форм, у які вони прибираються.

Краса і доброта душі - нормальна якість людини, хоч в одному випадку вона існує як органічна якість «для себе», а іноді ж тільки як неодмінна маска «від людей». І малюванням добра, «оповіданнями про людей хороших» важко вразити навіть у наш час. Простіше кажучи, герой високого морального ідеалу (не тільки можливий, що доведено, зокрема, творчим досвідом О. Гончара, але й абсолютно необхідний для літератури) важко виокремлюється з маси, якщо тільки його якості не здаються титанічними чи подвижницькими, взагалі феноменальними. Для малювання героя позитивного в палітрі художника слова повинні зберігатися особливі, найяскравіші фарби.

Ми знаємо великі можливості О. Гончара в царині образного відтворення дійсності, а «Собор» ще більше в них переконує. Хоч тут і можна відзначити успіхи різного значення: одні з образів, безперечно, вдалі й цікаві, перебувають на рівні того, що нам вже добре знайоме з попередніх творів (з «Тронки» зокрема), інші свідчення нових творчих здобутків.

 До перших можна віднести улюблені письменником образи юного трудового покоління, «вишневої молоді», отієї, що спроможна розуміти поезію буття, прагне найчистіших моральних висот. Своєю духовністю, нетерпимістю до фальші й неправди, красою помислів та інтелектуальною глибиною Микола Баглай, Єлька, Олекса-механік, Ромка- скептик, Вірунька, Іван Баглай та інші прямо продовжують галерею образів, виписаних у «Тронці».

 «Юнак чистий думками і непорочний ділами» - таку характеристику дає Миколі Баглаю вчитель Хома Романович з властивою йому деякою велемовністю. У діях і думках Миколи, в способі його мислення вловлюються і деякі конкретніші риси, які дають підстави сприймати його як певний індивідуальний характер. Втім, точніше було б говорити про зародок майбутнього характеру, про його вже сформовані, але ще не виявлені в складних життєвих обставинах етичні та світоглядні підвалини. Річ у тім, що наймолодший Баглай ще не має за собою життєвої долі, він ще не боровся, не спізнав випробування на міцність. Це ж можна сказати і про всіх героїв - ровесників Миколи, і це не закид письменникові, а пояснення, чому молоді герої роману трохи одноманітні і, можливо, трохи декларативні. Вони розумно сперечаються, світло почувають, мріють про справжнє діло в житті, але ще тільки починають кувати власну долю. Серед них усіх тільки Єлька має досвід життя, зазнала жорстоких його ударів, і невипадково саме її людська доля найбільше запам’ятовується, найбільше вражає. Але Єлька - натура, по- жіночому пасивна. Очевидно, не вона має уособити той бар’єр, який народ виставляє супроти браконьєрів і руйнівників. Хіба, що чиста душа Єльки протистоїть їм. Її трагедія тільки ще раз підкреслює згубну дію суспільного браконьєрства на людські долі й душі, на духовне життя цілого народу.

Важлива обставина: сама розстановка діючих сил у романі підкреслює, що межа між добром і злом, між людяністю і бездушністю проходить не по лінії «батьки - діти» чи по інших зовнішніх ознаках, а визначається найглибшими основами людської душі, закладеними в чесній праці серед людей і для людей. Добре розуміються між собою старий військком і його син - архітектор, запальний, нестримний, сповнений ненависті до «тупих убивць краси». (Хоч, здавалося б, саме ці батько й син могли 6 і не брати близько до серця долю козацького собору: вони зовсім нові люди в цьому краї, лише кілька років перед цим приїхали сюди з Півночі). Але бездонна прірва розділяє старого Ізота Лободу і його сина-«батькопродавця». Поруч з Ягором Катратим Ізот Лобода один з художньо найяскравіших у нашій прозі останніх літ образів, що втілюють незламну силу народного характеру (ще пригадується тут, наприклад, «гордий та вільний» старий Гамалія з «Виру» Тютюнника). Залізні рамки журнальної статті не дозволяють, на жаль, розглянути з належною повнотою образ Ізота Лободи, прозваного в народі Нечуйвітром за його безстрашність, чесність, повсякденну готовність головою накласти за правду. Це йому, обізнаному з тайнами природи й душ людських, припало стати справжнім головним героєм твору, міцно і надійно підперти ідейно-філософське склепіння «Собору». Навіть смерть його зміцнює віру в те, що собор буде жити, викликає певність у тимчасовості браконьєрів на землі, де живе народ-творець, народ-будівник. «Насувається небуття, вічна розлука, а все ж йому, Нечуйвітрові, іноді здається, що й звідти він, знатуживши силу останню, колись знову повернеться в цю дійсність, до цього Скарбного, до зілля, до вод, повернеться, щоб ганяти браконьєрів підлих та щоб подивитись ще раз хоч зоддалеки на свого заводського Титана, на собор зачіплянський, на буре небо над містом. То його небо! То його він таким витворив бурим, бо домни він ставив і мартени, металу виплавив ріки не менші, як оце Скарбне. І якщо настане час назавжди йому попрощатись, сказати усім: кидаю домни вам, Скарбне покидаю у спадщину, то заповість поховати себе не там, де їхній богадільні місце відведено, а на найвищій з могил степових, хай з одного боку дуби Скарбного зелено шумлять йому, а з-над Дніпра височать списи рідних труб заводських».

Щодо роману «Собор» до речі було 6 ужити формулу «народ — головний герой цього твору», якби її високий зміст не був безнадійно заяложений рецензентами. Тема народу і його майбуття, куди шлях починається з минулого і прокладається в нашій сьогоденності, - такий найширший задум твору. Народ сприймається як основний герой роману і з того погляду, що кожен з персонажів, відбиваючи якусь певну рису, якусь блискітку народного характеру, зливається з іншими, і в єдності своїй вони утворюють повнокровний, вражаючий образ народної душі.

Образ цей багатогранний, випуклий, тому що подається письменником y всіх трьох часових вимірах. Матеріал з історичного буття народу, зримо і незримо присутній у романі, не фон для подій сучасності, навіть не експозиція сучасної драми, а зав’язка її, котра ще тільки має бути розв’язаною. Без особливих зусиль читач ловить той внутрішній зв’язок, який існує між будівниками всіх часів. Між «збирачем слави нашої» істориком Яворницьким і простим трудівником нашої доби Ізотом Лободою. Певно, що обидва вони зійшлися б на переконанні історика: «То не ідеал, до якого йдуть через руїни та через трупи».

 Психологічний та етичний двобій між Яворницьким і Махном, двобій, у якому зіткнулися дві протилежні сили прогресу: творчість та гармонія порядку, з одного боку, і дика руйнівна сила та «влада безвладдя» з другого, безперечно, допомагає осягти деякі довговічні колізії історії…

Зрештою, і в сьогоднішній icтopiї можна було б знайти абсолютно переконливі факти і докази того, що чінгісханівський деспотизм і безладдя, руїнництво і вандалізм завжди йдуть поруч, бо це явище спільного кореня.

...Собор живе. Живуть і будують нову красу зачіплянські металурги з вулиці Веселої. І слава іхня йде далеко по землі, аж до індійського міста Бхілаї, де металурги з-над Дніпра учать індійців метал варити.

 А як же з руйначами? 3 Володькою Лободою? 3 лободами? Скільки їм лишилося жити? «Висунуть» чи « «засунуть» його найближчим часом?

І тут не зайво було б прислухатися до того, що каже під гарячу руку один з героїв «Собору»:

 «Всі ми руйнуємо... Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо... Руйнуємо своєю байдужістю!»

 Руйнач і браконьєр торжествують серед байдужості і заклякнутого мовчання. Сьогодні байдужих стає дедалі менше.


Справа літератури - порушувати перед життям і суспільством назрілі проблеми, вказувати на гострі моральні конфлікти сучасності.

Справа життя — розв`язувати їх.

Суспільна значущість творчості залежить від того, наскільки глибоко схоплює художник слова суть характерів, породжуваних часом, наскільки об’єктивно й точно розкриває їхню соціально-психологічну сутність, їхню типовість. Від сили й точності сигналу залежить своєчасність і гострота реакції.

 Від «Прапороносців» до «Собору» О. Гончар пройшов великий шлях. Від натхненної і правдивої поетизації загальних законів сучасності і сучасника - до активної чорнової роботи у сфері будівництва і вдосконалення життя. Від пафосу — до аналізу. Від образів-характерів - до образів-типів, до суворої поліфонії життя.

На цьому шляху не загубилася, а зміцніла найчистіша віра в мудрість історії, у творчиЙ талант і си- ли народу - будівника комунізму, в прекрасні і вічні собори людської душі.

А це і є найдорогоцінніша якість таланту О. Гончара.