22 липня Генеральна прокуратура РФ подала до Європейського суду з прав людини першу заяву проти України. Із заявою було подано й клопотання про застосування тимчасових заходів за правилом 39 правил ЄСПЛ і надання Україні вказівки «припинити обмеження прав російськомовного населення, особливо в контексті використання їхньої рідної мови в школах, медіа й Інтернеті, та припинити блокаду Північно-Кримського каналу».

Це клопотання Суд відхилив уже наступного дня як таке, що не стосується серйозного ризику заподіяння непоправної шкоди правам, гарантованим Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Чому ЄСПЛ прийняв таке рішення?

Клопотання про застосування тимчасових заходів ЄСПЛ задовольняє лише за наявності виняткових підстав, коли в іншому разі заявник зіштовхнеться з реальним безпосереднім ризиком серйозної й незворотної шкоди. Відтак, на практиці тимчасові заходи застосовуються лише в обмеженій кількості сфер і переважно стосуються висилки та екстрадиції (наприклад, у випадку екстрадиції в країну, в якій людині загрожує нелюдське поводження або смертна кара).

У контексті міждержавних заяв, Суд застосовував тимчасові заходи у справі Україна проти Росії (VIII) щодо забезпечення належного медичного лікування полонених українських моряків внаслідок інциденту в Керченській протоці 25 листопада 2018 року.

Обставини, на які вказує Росія у своєму клопотанні, не відповідають жодній вимозі правила 39. Зокрема немає фактів заподіяння незворотної шкоди внаслідок обмеження використання російської мови та перекриття Північно-Кримського каналу. До того ж ці обставини стали відомі Росії не вчора й навіть не рік тому. У зв’язку з цим безпосередньої небезпеки на момент подання клопотання теж немає. Відповідно, не дивує, що Росія не змогла аргументовано пояснити, в чому ж полягає реальний безпосередній ризик серйозної та незворотної шкоди.

Звісно, представник Росії в ЄСПЛ не міг не знати, яка природа тимчасових заходів, коли вони застосовуються і чому подання клопотання саме такого змісту приречене на відмову Суду. Тож подання зазначеного клопотання є виключно політичним і пропагандистським кроком.

Що стосується основної заяви Росії до Європейського суду з прав людини, то більшість заявлених нею скарг теж є суто політичними, тож їх перспективи в ЄСПЛ — сумнівні.

До прикладу, в заяві йдеться про низку подій, які відбулися ще 2014 року (події на Майдані Незалежності, в Будинку профспілок в Одесі, знищення рейсу МН17, антитерористична операція на Сході України впродовж 2014–2018 років), хоча в Конвенції є чітка вимога подавати заяви впродовж шестимісячного терміну. Для порівняння: свою заяву щодо подій у Криму починаючи з березня 2014-го Україна подала у березні того ж 2014 року.

Окрім того, в міждержавних справах зазвичай держави заявляють про порушення прав своїх громадян. У зв’язку з цим, незрозуміло, в чиїх інтересах Росія заявила скарги щодо «ответственности властей Украины за гибель мирного населения, незаконного лишения свободы и жестокого обращения с людьми, в том числе имевших место на площади Независимости в г. Киеве (Майдане) и в Доме профсоюзов в г. Одессе в 2014 году, а также в Донбассе в ходе проведения так называемой «антитеррористической операции» та «лишения жителей отдельных территорий юго-востока Украины возможности участия в выборах в центральные органы власти».

До того ж питання катастрофи рейсу МН17 уже є предметом заяви Нідерландів проти Росії, що була об’єднана із заявою України проти Росії у спільну справу «Україна та Нідерланди проти Російської Федерації». У зв’язку з цим, заявлення Росією такої скарги, швидше спрямоване на зміщення фокусу уваги, ніж на захист прав загиблих.

Вдаючись до таких заходів, Росія може ставити перед собою дві мети. Перша — затягнути розгляд справ України проти РФ. Друга — скористатися цим процесом як інструментом внутрішньої пропаганди та дискредитації ЄСПЛ.

Зокрема, розгляд міждержавних справ відбувається дуже довго. За всю історію ЄСПЛ таких справ було трохи більше двадцяти. Наразі у провадженні Суду перебувають одинадцять таких справ, чотири з яких є справами України проти Росії. Попри складність і багатоаспектність цих справ самих по собі, багато процесуальних питань ЄСПЛ доводиться вирішувати вперше, що теж впливає на тривалість розгляду.

Якщо ж російську заяву проти України об’єднають із однією з заяв України проти Росії, то це може затягнути розгляд на десятиліття.

Що ж стосується внутрішньої пропаганди, то дискредитація Європейського суду з прав людини в Росії почалася ще 2015 року, коли початковий етап конфронтації Росії з Європою дуже вдало збігся з наділенням Конституційного суду РФ повноваження приймати рішення про можливість чи неможливість виконання міждержавних судових органів.

Оскільки міждержавних судових органів не так і багато, це рішення було спрямоване саме на ЄСПЛ, який регулярно виносить рішення про порушення Росією прав людини.

Так Росія стала єдиною країною Ради Європи, в якій законодавчо визначено право органів влади не виконувати рішення Суду. Фактично, Росія створила абсурдну ситуацію, коли, у разі констатації ЄСПЛ порушення прав людини, Конституційний суд може дійти висновку, що їхня Конституція захищає громадян краще, ніж Конвенція. Утім, якби правова система Росії справді захищала права людини краще, то потреби звертатися до ЄСПЛ просто не виникало б.

Промовисті й аргументи, висунуті росіянами Венеційській комісії у відповідь на вимогу позбавити Конституційний суд повноваження забороняти виконувати рішення ЄСПЛ. Так, у виконанні цієї вимоги було відмовлено через «позицию большинства граждан» та «растущее недоверие в России по отношению к ЕСПЧ и его судьям».

Тож відхилення ЄСПЛ клопотання про застосування тимчасових заходів та ймовірний програш Росії в інших справах неодмінно будуть інтерпретовані як упереджене ставлення та використані як інструмент пропаганди проти європейських демократичних інституцій.