Коментар редактора Назара Мухачова:

Пропонуємо Вашій увазі «Творці і браконьєри» Віктора Іванисенка та наполягаємо на обов’язковому прочитанні роману «Собор» –  Олеся Гончара. 

Олесь Гончар чітко вказує нам на глобальну війну морально здорових людей, «правильних», людей чесної сумлінної праці і творення – з одного боку − з аморальними дегенератами, руйнівниками, зрадниками без «роду-племені» та родової пам’яті, людьми, котрим принцип «після нас – хоч потоп» - став основою життєвого кредо, - з іншого боку. І йдеться не про одиниці чи десятки – мова йде про цілі класи управлінців дегенеративної системи, «фільтри» якої встановлені таким чином, що саме дегенерати «найвищої проби» опиняються на верховних щаблях управління.

Олесь Гончар, живучи в СРСР, перебуваючи під пресом тоталітарної машини, чітко вказує на вироджену природу походження глобалізаційної комуно-азійської системи; досліджує фактично весь генезис цього явища, вказуючи яким чином вбивають вікову морально-духовну народну складову в молодому поколінні!...І дуже чітко прогнозує, до чого дійде ця Система в подальшому та «які будуть жнива…»

Один із найбільш глибоких та найточніших аналізів роману «Собор» зробив Віктор Іванисенко. «Творці і браконьєри» - дуже стисла назва критики роману, що цілком передає його зміст.

Яким же було моє здивування, коли в 2017 році виявилось, що тексту рецензії «Творці і браконьєри» Віктора Іванисенка немає в інтернеті! Принаймні, ані мої кількагодинні пошуки, ані аналогічні пошуки моєї дружини результатів не дали. Виявилось, що ця праця була надрукована у 4-ому номері журналу «Вітчизна» від 1968 року та в газеті «Наша Батьківщина» того ж року у Нью-Йорку. Ми завітали до бібліотеки Вернадського, де зберігаються примірники журналу Вітчизна 1968 року, відсканували та оцифрували даний твір і пропонуємо його Вашій увазі.

ТВОРЦІ І БРАКОНЬЄРИ

Певного часу сталося так, що з нашої літературної мови непомітно зникли слова, котрим за всіма ознаками належало жити довговічним життям.

Це був не той випадок, коли сама історія, поступ суспільної думки виносять суворий вирок застарілим, неспроможним уявленням і поняттям. Сталось щось інше: і читачі, й літератори зчудовано спостерігали, як щораз рідше й рідше в літературі й житті звучали слова добро, краса, совість, душа, благородство, справедливість та чимало інших слів, за якими стоять цілі сфери і комплекси понять, пов’язаних з віковічними духовними, морально-етичними надбаннями народу. У своєму сліпому захопленні люди, недалекі й злі, духовні аскети і демагоги-«законодавці», поспішали списати по графі «мотлоху істopiї» цінності мистецького й етичного плану, а водночас намагалися старанно замурувати всі отвори, що ведуть у глибинні надра людської душі - саме туди, де народжуються, міцніють і живуть добро та краса. Щоб не ходити далеко за прикладами, пригадаймо, що тільки недавно критики, схаменувшись, заново відкрили для себе слова талант, натхнення (чи не злякався хтось колись «нематеріалістичного» їх походження?). На одному з письменницьких з’їздів О. Довженко нагадував, що ми викинули з ужитку слово страждання, а воно ж означає, за твердим переконанням письменника, факт людського буття, який «пребуде з нами вічно». Деяким іншим словам і категоріям дісталась інша доля: зміст їхній був збіднений та перекручений, побутували вони або ж з незмінним суфіксом « ізм», або ж з «негативним» епітетом. Сам добрий гуманізм страхав людей грізним епітетом «абстрактний».

Що ж, небагато літ перевернулось, а води чимало утекло. І вже входить у літературу повнокровне життя, велика історія народу. Уже ваблять майстрів слова до себе невичерпні джерела краси і доброти людської, і стають на своє місце найсвятіші слова, віковічні істини й переконання. Як мріяв про те О. Довженко, розмова в літературі перейшла «на красу, на любов, на розуміння світу, його законів движущих і ролі нашої у ньому».

 Ці докорінні зміни в функціональній сутності літератури, в її ідейно-художньому наповненні перебувають у прямому зв’язку з лінією Комуністичної партії, з новими умовами розвитку особи в соціалістичному суспільстві. Водночас і сама література, чутливо вловлюючи потреби і дух часу, дедалі посилювала свій вплив на дійсність, на спрямування суспільно-громадського поступу. Нинішня література зосередилася на істинному своєму предметі - на морально-етичних проблемах народного життя. Оскільки ж сфера моралі й етики невідривна від соціального буття людини, посилився аналіз соціальних явищ сучасності. Оскільки ж сучасність, як кажуть на дорозі з минулого в майбутнє, література, особливо романістика, прагне розв’язати пекучі, назрілі питання моралі й етики з погляду історичного досвіду трудящого народу, оцінки й нової переоцінки духовних здобутків національної історії.

Збагачення літератури ідеєю гуманізації людських взаємин, пошуків і утвердження духовного і морально-етичного ідеалу сучасності на основі досвіду, нагромадженого поколіннями в труді й боротьбі, поки що ніхто не спробував належно узагальнити, дослідити. Очевидно, робота ця попереду. Бо саме тут накреслився головний напрямок художнього втручання літератури в життя. Твори О. Довженка, Г. Тютюнника, М. Стельмаха, Ю. Мушкетика, І. Сенченка, В. Козаченка, І. Муратова, Е. Гуцала, А. Мороза, В. Бабляка, О. Сизоненка, попри всю відмінність конкретних завдань, що їх ставить перед собою кожен з перелічених та й багатьох не названих письменників, засвідчують: велика й мала наша проза в суттєвих її зразках стала прозою гострих, злободенних питань. І стосуються ці питання до основного: що вносить наша соціалістична сучасність в історичний духовний поступ людства? Яким має бути наше сьогодні й завтра і який зв’язок між минулим, сучасним і майбутнім? Сьогодні література прагне дати конкретний образ прийдешнього світу - світу досконалості, доцільності, краси і людяності. Цей образ мас бути втілений у реальні лінії й пропорції, має переконувати й надихати мистецькою гармонією, духовною змістовністю. І тому література відмовилась чи відмовляється від несуттєвого і скороминущого, хвилинного, а прагне відшукати духовні підвалини доби, утвердити закони й ідеали часу. Бо правдивий художник слова повинен відповідати за свою правду перед лицем сучасників і нащадків.

 Характерне явище з цього погляду творчість Олеся Гончара, письменника, талант якого весь час мужнів і розвивався під знаком посилення інтересу до проблем народного ідеалу людини, до відтворення цільних народних характерів і типів. Зусилля ці супроводжувалися більшими й меншими художницькими успіхами та удачами. Регулятором тут були, крім суб’єктивно-творчих факторів, обставини літературного життя, особливості суспільної й мистецької атмосфери. Створені О. Гончаром образи Брянського, Черниша, Ясногорської, Богдана Колосовського, Мирона Духновича, Оленчука, Дмитра Килигея, старого Горпищенка овіяні духовною чисrотою, глибоко споріднені з традиціями здорової народної моралі. У романі «Тронка» соціальні й етичні завдання сьогоднішнього дня розв’язуються на грунті осягнення одвічної діалектики минулого, сучасного, майбутнього.  Неписаний внутрішній «етикет», високі якості душі, властиві молодим людям, що їх малює письменник, одержані в спадок від гордих, волелюбних батьків і дідів, «мимоволі виринають, пробиваються десь із самих надр психіки», як каже льотчик Петро Горпищенко.

 Суть і спрямування ідейно-етичних пошуків письменника, його власну індивідуально-художницьку сферу симпатій особливо виразно відчуваєш, читаючи новий роман О. Гончара «Собор». Стають виразніші внутрішні єднальні зв’язки між улюбленими героями, між творми, писаними в різні роки, на різні теми. Вимальовуються зримі обриси тієї «єдиної» книги, яку справжній письменник пише все життя. Очевидно, «Собор» - ще не фінал тієї книги, не розв`язка великого сюжету про народ, що шукає себе на велелюдних розпуттях вікової історії, утверджується в світі як талановитий будівник і творець. Але це вже якась кульмінаційна вершина сюжету.

Хоч дата написання «Собору» позначена роками 1963-1967-м, роман неодмінно буде віднесений читачем до тих книг, що виношуються коли не все життя, то протягом тривалішого часу, ніж час написання, і мають значення творів підсумкових, етапних. Більше того, роман цей характеризує i певний етап у розвитку цілої літераrури, розкриває якісь нові перспективи у її взаєминах з життям.

Непросто замкнути в кілька логічних понять «тему» роману в тому вигляді, як найчастіше у нас її розуміють. «Собор» не має нічого спільного з отими «так званими «колгоспними» та «робітничими» романами, що діляться з суворістю кастовою» (вони також висміяні в «Соборі»). Тут не знайдемо «виробничих» процесів і «позитивно-негативних» персонажів, яких розрізняють тільки професії і посади. Не знайдемо і вузько «особистої» теми в міщанському трактуванні її як чогось такого, що неодмінно виходить за межі «суспільного». l ті конкретні характери та їхні долі, що становлять сюжетний «хребет» і художньо-матеріальну основу роману, не вирізняються з потоку життя, не існують самі по собі, не в них «сіль твору», бо вони тільки окремі  «музичні партії» в поліфонічному житті, — справа рук народу та історії.

  Дія в романі переноситься з робітничого передмістя Зачіплянки, що біля великого металургійного заводу, в сучасне колгоспне село; з степового українського Придніпров’я- в далеку Індію; з сьогоденності - в історичне козацьке минуле двохсотрічної давності, в бурхливий вир війни громадянської, а далі — війни Вітчизняної. Серед персонажів твору поруч з робітниками -металургами, колгоспниками, студентами, лекторами й міліціонерами, поруч з  тими, хто «керує», і тими, ким «керують», бачимо і безіменного архітектора, творця собору, цієї «поеми степового козацького зодчества», і замученого Катериною ІІ кошового Калнишевського, й історика Яворницького, і Нестора Махна – втілення дикої, руїнницької сили в історії.

Часові, географічні, типологічні масштаби вимірів дійсності у романі таким чином найширші. Розмова ведеться по великому рахунку, відбуваються пошуки «формул вічної краси», тих формул, що можуть забезnечити «надійність душі» людської, що відповідають потребі часу, —«невситимому жаданню прекрасного».
«Собор» О.Гончара за жанром найліпше визначається як  проблемно-філософський роман. Але письменника хвилюють не абстрактні категорії етики й моралі, а те, що наболіло й назріло в житті.

 У творі незліченна кількість знаків запитання більшої і меншої значущості, але відповідь на них, як будемо бачити далі, може бути одна, спільна.

Ось кілька таких знаків запитання, поставлених автором і його героями:

«Так у чому ж все- таки він, «кінечний зміст всієї мудрості земної»? Як бути справжнім?Як досконалитись? Як маєш повестись, щоб відчути себе перед вінцем всесвіту справді вінцем природи?.. Нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав?..»

«Чи збагачується духовно сучасна людина? А якщо збагачується, то за рахунок чого?..»

І ще: «Самий смисл 6уття чи не тому, щоб жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці і поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу це берегти...»

 Це лише кілька з тих запитань, відповіді на які напружено шукає один з героїв твору — студент, інженер і поет по духу Микола Баглай. Недаремні ці запитання, бо виникають вони з численних конфліктів повсякденності: психологічних, побутових, соціальних. І не осягнувши отого самого «смислу буття» та «кінечного змісту мудрості земної», мабуть, не вдасться людям упоратися з простішими загадками сьогочасності, як, наприклад: «Чому в нас так хаплюг багато?», чому люди злі, чому молодь пісень не співає, а слухає їх з «коробок», і доки будемо отруювати воду в Дніпрі? І чому «епоха народжує» ще й досі «людей-авосьок», лжедмитріїв і батькопродавців, кар`єристів і свистунів, лакиз і крутіїв – усіх отих, кого свідомість людська сприймає як представників однієї породи -  браконьєрів життя. А людей ще цікавлять і доцільність «антикозячих законів», і причини «копійчаного трудодня», і «горохвяний хліб», і всякі інші сумні та дивні речі, травми недавнього часу.

 Інколи здається, що в романі створюється певний надмір життєвого матеріалу, який потребує аналітичної роботи письменника й читача.  Часом побоюєшся, що реально існуючі в творі колізії і характери не в спромозі охопити всю ту поліфонію світлого й темного, до якої письменник прагне.  До речі, на цю тему могла б відбутися окрема критична розмова, що стосувалася б художніх пропорцій між життєвою фактурою, необхідною в сучасному романі для вираження ідеї, і тією ширшою частиною життєвих спостережень і вражень письменника, яка може бути лише предметом «особистого» вивчення попередньої, глибинно-прихованої роботиписьменника в процесі виношування ідеї. Але треба мати на увазі, що в даному разі автор і не має на меті аналізувати, знаходити причини, пояснювати часткові факти чи явища локального значення, тим більше, що більшість таких явищ уже в минулому і вже знайшли пояснення в процесі розвитку життя. Для письменника важливо підвести численні життєві вияви добра чи зла під загальний знаменник моральної цінності, віднайти закономірності людських дій, показати глобальні сили, що протистоять одна одній у напруженій боротьбі за красу і правду життя, дати їм загальноетичну оцінку. Філософсько-етичний принцип «Собору» піднесений над дріб’язком сірих клопотів, господарської метушні, чиновницької адміністративної «діяльності», над мізерністю «особистих трагедій», над усім тим, що часом ставало «темою» в романах і повістях вузько практичного при- значення. І саме з цієї висоти письменник має можливість не просто назвати речі своїми іменами, не тільки відмежувати зло від добра, але й розкрити їхнє походження та суть у нашому суспільстві.

Два взаємно протилежні принципи людського ставлення до життя, до суспільного багатства визначють суспільно-моральну цінність характерів. Це принцип розумної творчості і духовності, з одного боку, і принцип тупого руїнництва та матеріального споживацтва — з другого. Династія будівничих, трудівників, творців, господарів історії протистоїть у романі сучасним гepocтратам і «пігмеям з вибухівкою», тимчасовим фаворитам і браконьєрам життя: браконьєрство набуває в романі значення категорії соціальної. Психологія творця життя і психологія браконьєра, морально-етичні засади цих двох суспільних явищ і становлять об’єкт художнього дослідження в романі О. Гончара «Собор».

 ...Серед привілля придніпровського степу поруч з великим індустріальним гігантом живе своїм особливим життям робітниче селище, де й розгортаються основні сюжетні події твору. Населяють Зачіплянку «здебільшого праведні» люди, як каже автор роману, або ж, за словами студента Баглая, «правильні» люди.

Подивимося, чому ж так пасує до них це незвичне слово «праведні» одне з тих слів, що «забуті» літературою.

Передусім праведний у них труд: «не скотячий», «не тільки ради шлунка», «не пустопорожній», «не на холостому ходу», а труд корисниЙ і чесний, «все життя лицем до вогню». Вони, ці у перті, крутолобі металурги й будівники, певні в своєму праві жити й творити на цій Землі, политій кров’ю і потом своїх предків. Вони не зайди й не безбатченки, вони знають свою «династію», родовід свій, шанують минуле своє і хочуть зберегти його для майбутнього. Нехай всілякі покидьки творять свою філософію браконьєрську, базікають про судний день атомної катастрофи, про планетарний фінал. У крові, в надрах свідомості трудівника живе здорова віра в безконечність буття, і «душа прагне безсмертя».

Свідомість своєї безконечності то, може, і є основне, що формує психологію будівника на відміну від браконьєра, у котрого немає минулого і котрий не хоче майбутнього.

Династія придніпровських металургів сягає далекої минувшини. Ще «в давні, в дозаводські часи, було, кажуть, на цьому місці велике село, що робило списи запорожцям. І коли мандрували козаки на Січ, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отоді, може, котрийсь козак і зачепився тут за якусь, поклавши початок династії».

 І, мабуть, від тоrо, що багато поколінь зачіплянців працювали біля вогню й металу, від того, що життя їхнє просте, доцільне й гармонійне, як природа, серед якої вони живуть («Зачіплянка хоч і живе від заводу, але й землі не цурається»), що до краси земної ставляться зачіплянці чесно, по-людському, без підступності, — може, саме від усього того й постає їхня незалежність і незаляканість, «відвага почуттів» і відсутність «тріщин у душі».

«Всі тут куми, свати, брати. Ні злодіїв, ні літунів». Про свою природну прямоту і одвертість вони з гордістю кажуть: «На нашій вулиці анонімок не пишуть».

Звісно, як і в кожному іншому місці, де живуть люди, живе з ними щастя й горе, драми й розлуки, та й самі ці люди, як водиться, досить різні, з різними долями й характерами. І треба сказати, що автор, залишаючись вірним своїй постійній схильності до малювання натур ідеальних, чистих і цільних, відтворив ряд складних характерів, нелегких людських шляхів життєвих, не зупиняючись при цьому перед знівеченим життям, перед найглибшими трагедіями (найбільш характерні й найвиразніші в цьому плані історія Ягора Катратого, доля його племінниці Єльки та інші). 

Але художній притиск у творі все ж зроблено не на різноманітності особистих людських шляхів і характерів, зумовлених тими чи іншими конкретними обставинами, інколи від людей не залежними, а на спільних моральних принципах, на тих глибинних основах духовності, які допомагають людям діяти всупереч обставинам і всупереч їм залишатися людьми. Йдеться про те,  що об`єднує людей праці і творчості, що робить їх сукупністю, єдністю, яку називаємо народом.
 «Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!» — в цих словах старого вчителя Хоми Романовича розкривається символіка назви твору, ідейне спрямування його. Невипадково вдається вчитель до високого стилю, до незвичайного символу. Трагедією власного життя заплатив він за цей собор, що височить серед Зачіплянки, немов живе втілення краси й безсмертя людської творчості, невмирущої історії народу, живе дихання волелюбності, непокори. Історія козацького собopу давно стала легендою: «Після зруйнування Січі, в потьомкінські часи, повержені запорожці заснували монастир у цих місцях, у плавнях, що належали одній із окраїнних запорозьких паланок. Отам у плавнях постригались у ченці, брали до рук замість шабель книги святого писання. Перевдягалися, як оточенці, в буденну сіру одежу гречкосіїв. Чорною жалобою ряс прикривались буйно-червоні шаровари лицарів Запорожжя. І вирішено було тоді на їхній сумовитій раді: збудуємо собор. Воздвигнемо, щоб піднісся в небо над цими плавнями, що рибою кишать, над степами, де наші коні випасались і буде незломлений наш дух жити у святій цій споруді, наша воля сяятиме в небі блиском недосяжних бань. Шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі й жадання краси! Наша непокора в цім витворі стане серед степів на віки...»