Астольф де Кюстін – легендарний мандрівник, який відкрив нам справжню Росію
Безумовно, ціллю даних публікацій не стоїть примус до ненависті до народу московитів чи, як вони кажуть, до «русофобії»; ніхто їх не боїться, оскільки не заслужили вони такої чесноти. Відношення до них як до молодших братів роду людського, як до підлітків, що не вміють формувати себе і обирати свою владу, і боягузливо скаржаться, коли їх критикують за це. І питання не в тому, ким ми їх бачимо останні 500 років аж до сьогодні, а чи стануть вони нарешті повноцінною нацією і вийдуть на рівень відповідальності перед іншими націями та будуть готові на правду перед собою! Наша ціль – мати добросусідські відносини з усіма народами, з якими маємо кордони, та й усіма іншими. Тож однозначно нашою задачею постає допомога нашим північним сусідам подорослішати. Чи станеться це через оприлюднення правди про них? Так, якщо вони адекватно сприймуть її, проаналізують свої помилки і знайдуть в собі сили до світової соціалізації. Чи існують інші методи? Нам покаже тільки час…
Коментар Дмитра Донцова до книги «Росія в 1839 році» Астольфа де Кюстіна, квітень 1958
НІКОЛИ ЗАХІД ТАК НЕ ПОНИЖУВАВСЯ ПЕРЕД МОСКОВЩИНОЮ, ЯК В НАШІ ДНІ, І НІКОЛИ ТАК МАЛО її НЕ РОЗУМІВ. НИНІ ТАК ЗВАНІ «ЕКСПЕРТИ», «ЗНАВЦІ РОСІЇ», ВИВЧИВШИ «КОНСТИТУЦІЮ СРСР» АБО ІСТОРІЮ КОМПАРТІЇ ТА ЩЕ ПИСАННЯ МАРКСА Й ЛЕНІНА, ДУМАЮТЬ ЩО ЗНАЮТЬ РОСІЮ І БІЛЬШОВИЗМ, АЛЕ НА ДІЛІ НЕ МАЮТЬ ПРО НИХ НІЯКОГО ПОНЯТТЯ.
…Це тому, що матеріалісти, якими є ті «специ» від Росії, мають вуха і не чують, мають очі — і не бачать, мають розум — і не розуміють. Це тому, що недооцінюють чинника духової натури; не знають, що невидимою пружиною, мотором, який «накручує» всю внутрішню і зовнішню політику Кремля — нинішнього і позавчорашнього, — є чинник духової натури, а доглянути його можна тільки «оком душі», інтуїцією, ясновидством, — здібностями, атрофованими у матеріалістів, які поза фасадою і брехливими заявами й статистиками — не бачать нічого.
Цю інтуїцію мали люди правлячої касти минулих століть, які гідні були носити ім’я національної еліти. Тому чудово розуміли Росію Герберштайн, Флечер, герцог Альба, і — маркіз де Кюстін, автор епохального твору про Росію Миколи І, ту саму, якій кинув виклик Шевченко.
Крім того, заглянувши глибоко в душу москаля, Кюстін лишив грізну пересторогу Заходові перед новим напливом варварської орди зі Сходу, вказуючи теж на ту силу, яку повинен Захід знайти в своїй душі, щоб ту навалу відбити.
Кюстін писав про Росію Миколи I-го, першої половини XIX віку, але хто знає бодай основні факти з історії Московщини, той, читаючи книгу французького аристократа, тратить почуття часу. Не раз йому здається, що перед ним встає Московщина Малюти, «опричнини» Грозного, або — Московщина Леніна, Сталіна чи Хрущова. До того тут все однакове, все те саме, той самий дух, та сама система, вічна, незмінна, не зважаючи на інші назви, титули і однострої…
Цей вічний дух московського народу, як він відбився в його добі, блискучо схарактеризував у своїй книзі Кюстін. Політики, замотеличені наукою «прогресу», виходять з себе, коли хтось кидає тінь на «вєлікій русскій народ», який нібито не може ж відповідати за діла царату чи більшовизму. Тим не менше, Кюстін говорить про дух самодержав’я, а ми тепер говоримо про дух більшовизму (що є те саме), то очевидно це не дух лише «царських бюрократів» або «сталінських вельмож». Ні, це дух московського народу. Бо, коли російські патріоти пишаються «нашим» Пушкіним, Чайковським чи Петром з Катериною, як витвором генія московського народу, то мусять признати, що й Ленін, Молотов, Серов і Маленков теж є такими ж витворами генія того самого народу. Не дурно ж ліберальні емігранти, як один, стають в обороні пам’яти царської Росії, а монархісти захоплюються імперською політикою більшовизму.
…Єдино, що московити органічно засвоїли — в усім своїм житті, — це традиції Орди, яка колись тримала їх триста літ під ярмом. Перемішані з фінами, чужі нашому Києву, радимичі й в’ятичі, предки москалів, відчули в тих традиціях Орди щось собі рідне...
Ось чому в своїй книзі, той дух московського народу спостерігає Кюстін і в царях, і в дворянстві московськім, і в мужиках. У вдачі — пише він — різних верств того народу нема різниці, а коли іноді здається, що вона є, так це просто тому, що вища верства — посідає силу примусу, а нижча — ні. Коли ж представники останньої дориваються до влади, то їх панування є копією панування тих, кого вони як провідну верству, скинули. Як каже він — в Росії «деспотизм є на троні, а тиранія — всюди», як то образово-символічно геніально показав у своїй поемі «Сон» Шевченко.
Що ж це за дух тієї нації, в уяві нашого автора? Яка є московська вдача? Кюстін стверджує, що це дикунська вдача, байдужа до святости даного слова, до всякого правдивого почування, до почуття справедливости. Все в ній — тріумфуюча брехня, облуда й обман, брак всякого морального сенсу, відсутність поняття права і обов’язку… Відзначає їх страшна ксенофобія, ненависть до чужинців, випливаюча із заздросте до них, основана на почутті власної інферіорности (нижчосте).
Все в Росії — «анрежіманте», скошароване, це взагалі — «штучна нація». Все — фасада, фальш, чванкуватість і злоба. Це раби фізичні, душевні, з рабською душею і з рабською совістю. Лад чи система за доби Кюстіна панують в Росії такі самі як за Івана Грозного, як за Сталіна чи Хрущова. Провідна верства рекрутувалася за Грозного не на підставі вищих якостей…, а одчайдушність, розгульність, готовість щохвилини до розбою і насильства... Опричник царя Івана, так само як партієць Сталіна, — мусив бути скінчений хам і бандит в душі, готовий до послуг білого чи червоного царя, без жодних моральних правил. Мусив виректися всіх природних, органічних зв’язків — родини, Бога, нації. Кремль — для Кюстіна — це «сатанинська будівля», в якій місце лише «постатям з Апокаліпси».
| |
| |
І ще щось констатує Кюстін, — річ надзвичайно важливу для всіх, хто цікавиться російською політикою. Він стверджує, що весь той страшний режим, який панує в царській Росії того часу, і який панував і раніше, а як ми знаємо — і в наші дні, — що це єдиний режим, який може тримати ту імперію вкупі. Іншими словами — що при всякім іншім, — імперія розлізеться, розпадеться на свої складові частини, що ми і бачили, коли охляла провідна верства дворянства Олександра ІІ-го і Миколи ІІ-го почала бавитися в лібералізм і в конституційну монархію. Це ствердження француза важливе особливо для тих наївних чужинців і рідних земляків, які вірять в «еволюцію» імперського режиму і в можливість якогось компромісу з ним. Кюстінові належать слова, що, коли імперія московська в майбутньому зазнає великої кризи, що загрожуватиме її існуванню, то москалі волітимуть знову мати на троні такого тигра як Іван IV, аніж бачити розпад своєї орди. Ось де — в цій вдачі москаля — джерело повстання Сталіних і Хрущових. На жаль цього не здібні збагнути наївні чужинці й українці, які мають вуха і не чують, мають очі і не бачать.
Як той режим випливає з вдачі москаля, так з неї випливає і його завойовницька політика. На Заході думають, що основою російської заграничної політики є або забезпечення границь, чи огляди економічної політики. Все це нісенітниця! Її зовнішньою політикою керують «імпондерабілі», внутрішній потяг орди завойовувати, підбивати інші народи, красти, мордувати, грабувати і панувати. Москалі називають це своєю «месіанською ідеєю». Це ті самі внутрішні імпульси, які гнали колись на Європу монгольські орди... Це є той чортівський московський «ерзац» почуття, яке ставить вище над людину свою мету. І не дасть з тою бісівською силою собі ради Захід, ні Україна, коли тій темній силі не протиставить ще могутнішу, ще страшнішу силу ідеалізму, гарячої віри в свою Правду, поставлену над все земське і дочасне, силу мілітантного духа.
Такі думки викликає епохальна книга маркіза де Кюстіна. Написана відважним, блискучим стилем, повна глибоких думок, елеґанції вислову, і невгнутої віри в свої слова, — ця книжка вимагає не тільки, щоб її читали люди, які боліють за долю своєї нації і нашої християнської цивілізації, але й щоб над нею медитували. Для людей, для яких шляхетність, мудрість і відвага не є порожніми словами, — є книга Кюстіна дороговказом в нашу темну добу, на яку впала тінь московського диявола.
Сергій Соколов.
Cпеціально для «Час і Події»