Угода президента США Джо Байдена та канцлера Німеччини Ангели Меркель вкотре показує нам реальне ставлення міжнародних гравців до України. На відміну від більшості «патріотичних» політиків чи «правдивих» журналістів українських ЗМІ – україноцентричні патріоти говорили про це вже дуже давно, а не тільки зараз. Адже це стало очевидним вже у 2014 році.

Я особисто пам’ятаю один цікавий епізод: Ольга Галабала, співкоординатор Громадського сектору Євромайдану, (зараз – Ольга Ситник) у 2014 році разом з Ганною Гопко їздили до ЄС, спілкуватись із європейськими політичними лідерами. Це відбулося вже після загибелі Небесної Сотні, втечі Януковича та нападу Московії на Україну. І от у своєму виступі Ольга Галабала тоді сказала, що у нас горе: стільки крові пролито, бюджет, обкрадений Януковичем, казна порожня, Московія напала - допоможіть нам, бо московська загроза для ЄС така ж велика. І не робіть з нас сировинного придатка та ядерного могильника Європи. Дослівно можу помилитись, але зміст слів був такий. З того часу Ольгу вже не допускали до спілкування з міжнародними представниками, на відміну від тієї ж Гопко, котра з 2015 року стала офіційним захисником та лобістом інтересів транснаціонального капіталу в Україні. Саме Ганна Гопко, до речі, заблокувала у 2015 році дуже хороший законопроєкт проти виведення коштів з України в так звані «офшори». Власне ситуація є дуже показова – Захід показав, що йому потрібні прислужники, які торгуватимуть Україною оптом і вроздріб, зберігаючи при цьому антимосковську псевдопатріотичну риторику.

Власне, остання тенденція зараз набрала особливої потужності. І тут варто у свідомості українців поставити далеко нериторичне питання: «Якщо політик проти Москви, то чи стає він за Україну?».

Повертаючись до міжнародних відносин далі, після цього візиту були новини щодо продажу «містралів» Францією – Росії. Московські гроші для ЄС не пахнуть, навіть якщо вони политі українською кров’ю!


І з цього моменту починається те, що при здоровому глузді мало б викликати надзвичайне обурення. Але всі політики та ЗМІ просто промовчали, наплювавши на правду, чесність та вже пролиту на той момент українську кров. Побудова кар’єри, прагнення заручитись західною підтримкою, заробити грошей, зокрема і через торгівлю на крові і т.д. – ось справжні мотиватори «українських» політиків.

І отут ми вже підходимо до найцікавішого - впливу Ангели Меркель на Порошенка у 2014. Саме Меркель настільки тиснула на Порошенка – і відбувся наказ про одностороннє припинення вогню з 20 по 27 червня. Порошенко тут вжив цікаве формулювання: «щоб сепаратисти могли скласти зброю». Розповім детальніше, що означав цей наказ – відступ з околиці Луганська, з якого вже втекли всі московські колаборанти, а добровольчий батальйон «Айдар» вже зайшов у місто і міг його зайняти дуже швидко, разом з підрозділами ЗСУ. Відступ підрозділів, які могли реально зачистити Донецьк, про що кричала московська агентура в інтернеті. Два місяці до Іловайська. ЛНР, ДНР - ще не набрали такої сили, Кремль ще не встиг їх напомпувати зброєю, своїми кадровими офіцерами, регулярною армією, ще навіть структур управління не створив. Гадюку можна і треба було задушити, випалити вогнем. Але Порошенко дає наказ про одностороннє припинення вогню, а колаборанти «дуже неочікувано» зброю не склали, а навпаки – перегрупувались, отримали багато чого з Росії, Гіркін перейшов без перешкод зі Слов’янська (колону легко могли знищити!) і т.д. Якби це все було зроблено, то Іловайського котла просто не було б!

Відповідно до Конституції України Турчинов, а потім і Порошенко, і Зеленський були зобов’язані ввести воєнний стан. На міжнародному рівні це означало б фіксацію факту військового вторгнення Московією, а саму Росію на рівні Ради Безпеки ООН юридично було б зафіксовано агресором! І після цього розмови про санкції були б зовсім іншого характеру, а можливості побудови «газових потоків» і т.д. – взагалі не було б. Росія в міжнародному просторі не є агресором, бо зрадники Порошенко й Турчинов не ввели воєнний стан!!!

Плюс – початок консультацій по Будапештському меморандуму, які повинна була запустити Україна, направивши відповідні дипломатичні ноти у посольства США та Великобританії. Саме ноти, а не заяви чи звернення, адже нота – дипломатичний документ, який потребує обов’язкової відповіді.

Єдині, хто про ці всі речі говорив публічно і голосно вже тоді - це мої побратими, першим з яких був Степан Ількович Хмара, Герой України, дисидент. Але такі речі практично не висвітлювались ЗМІ, була чітка вказівка з шоколадної Банкової – блокувати.

Важливо розуміти саме всю цю комплексність, адже тільки тоді складається реальна картина того, що було. Україною торгували вже тоді, при посередництві Меркель та руками Порошенка, який до початку 2016 року займав абсолютно беззубу брехливу антиукраїнську позицію. А у 2016 році, розпочавши підготовку до виборів, категорично змінив риторику, завернувши свою зраду та злочини у вишиванки «армії, мови, віри».  І вже щоб завершити щодо Меркель, у 2014 році – «родзинка на кривавий тортик»: саме Ангела Меркель запропонувала зробити Віктора Медведчука «посередником» в роботі Тристоронньої контактної групи – 25 червня 2014 року,  під час чотирьохсторонньої телефонної розмови за участі президента України Петра Порошенка, президента Франції Франсуа Олланда та президента Росії Володимира Путіна. Меркель чітко виконала вказівку або прохання Путіна, адже той не міг особисто в тих умовах попросити зробити свого кума «посередником». І Порошенко завів його у групу від України, надавши певні документи від СБУ, а потім займаючись брехнею у заявах усім ЗМІ, що Медведчук не представляє Україну. Вражає, чи не так?

А далі – це вже наслідки. Один з перших за хронологією та найболючіших за впливом наслідок – Іловайський котел. Хочете вшановувати пам’ять Воїнів - Добровольців – то для початку почніть розповідати правду: що, чому та як відбувалось. А оте пафосне «Герої не вмирають» треба перестати повторювати як мантру. Герої вмирають. І через загальне мовчання та байдужість – вмирають першими та масово. Це нам довів Іловайськ.

Далі - зрадницькі Мінські угоди, Нормандський формат, спроба федералізації через внесення змін до Конституції, Ізварине, Савур-могила, Донецький аеропорт, Дебальцеве… І глибоко стурбовані «західні партнери», котрі наполягають на виконання зрадливих «мінських угод», написаних під диктування Кремля. Правильно, нехай дурні українці виконують зрадливі угоди, раз готові обирати зрадників, бо інакше нам би прийшлось виконувати Будапештський меморандум, а для чого це нам?!

Україна на міжнародній арені – не партнер. Партнером чи другом може бути тільки суб’єкт міжнародної політики. А ми зараз і для Москви, і для «західних партнерів» є РЕСУРСОМ. Так само як українець – РЕСУРС для олігархічної держави. І Москва, і основна частина Заходу розглядає Україну як ресурс – сировинний (газ, нафта, руда, рідкоземельні метали, Уран, титан, ЗЕМЛЯ!), трудовий (дешева робоча сила, кваліфіковані кадри…), ідейний (винахідники, патенти), територіальний (Земля як життєвий простір і джерело сировини). 100 років тому – було так само. Тому й вставили ніж у спину УНР західні «партнери».
Уряд і Президент України не відстоюють національні інтереси України. Народні депутати України (більшість) не відстоюють інтереси українського народу і, фактично, не є його представниками в органах влади. Серед перерахованих, до речі, практично відсутні етнічні українці. Як і серед олігархів, котрі є власниками політичних партій, всіх телеканалів та провідних ЗМІ. Випадковий збіг обставин, ні?

Всі політичні баталії звелись до боротьби за важелі управління і розподілу матеріальних цінностей. Державні органи деградували до маріонеток лобіювання інтересів окремих осіб, іноземних держав і наддержавних фінансових структур. Проукраїнські сили витіснені з органів вищого управління.

Навіть в середині однієї партії можливе явне і неприховане перебування представників різних сфер впливів. Промосковські, європейські «толерастичні», сфери впливу того чи іншого олігарха (які всі певною мірою споріднені з Москвою, але змушені «загравати» із Заходом) тощо. Всі ці групи впливу борються за владу над нами між собою. І готові боротись між собою до останнього українця. За наші ресурси – сировинні, територіальні, дешеву (рабську) робочу силу.

Це те, що ми маємо зараз. І що саме ми, патріотичні українці, повинні змінити.

Україна повинна стати суб’єктом міжнародних відносин. Сильним гравцем на «світовій шахівниці», одним з геополітичних лідерів Європи та Світу. І потенціал для цього у нас насправді є. Навіть в теперішньому пограбованому стані, в умовах фактичної війни за незалежність зі споконвічним ворогом – Московією.

Для цього потрібно захищати українські національні інтереси на всіх рівнях, та передусім в економіці, у політиці та міжнародних відносинах. Маємо проявляти свій прагматизм і не боятись цього. Робити не те, що каже Захід, а робити так, як робить Захід! Без толерастії, поводячись з усіма ворогами так, як вони поводяться з нами. І пам’ятаючи, що влада та власність в Україні повинна належати українському народу та працювати в його інтересах.

Що нам треба зробити, щоб стати суб’єктом міжнародних відносин? Один з перших кроків - зрозуміти, чим ми, український народ, володіємо. Чи може справжній господар не знати, чим він володіє? Не може, очевидно. І розпочати з обліку та контролю національного багатства. Мусимо створити українську еліту і привести її до влади – для втілення Україноцентризму в усіх сферах життя. Ми, українці, фактично, повинні створити самі себе. Ніхто інший не буде, не здатний та, врешті-решт, і не захоче цього робити. Їм потрібен ресурс, а не конкуренти. А нам потрібна Україна як міжнародний суб’єкт. Що будемо робити, українці?