Про білоруську культуру та літературу, а також про візію майбутнього для демократичної Білорусі із Тижнем поспілкувався письменник Альгєрд Бахарєвіч, гість цьогорічного Книжкового Арсеналу. Розмова відбулася за сприяння Українського ПЕН-центру.

– Про Шабани, де розташовувався один із найбільших нацистських концтаборів на території Білорусі, знають дуже небагато білорусів. Чому для режиму Лукашенки важливо, щоби білоруське суспільство не відроджувало власну національну пам’ять?

– Народився я у Дражні – районі Мінська, повністю забудованому приватним сектором. Коли мені було п’ять, мій батько отримав посаду інженера на заводі, і ми переїхали у двокімнатну квартиру в Шабанах. Для мене це було великою травмою: переїхати з комфортної, зеленої Дражні до індустріального гетто. Шабани – це феномен радянської масової забудови на околицях міст. Поки я навчався в школі, це було місце, викинуте майже в нікуди із загального топосу Мінська, абсолютно позбавлені будь-якої індивідуальності ряди бетонних коробок. У Шабанах завжди почуваєшся, наче десь і водночас ніде. Це місце, яке ні до чого не належить.

Коли я навчався в школі, про те, що в Шабанах розташовувався нацистський концтабір, де знищено сотні тисяч осіб, ми не знали нічого. Був хіба що пам’ятник, до якого нас декілька разів зводили. Але тоді йшлося виключно про «радянських громадян», замордованих німецькими окупантами. Ніхто ні разу не вжив у контексті цього місця слово «Голокост», так само не згадували й про знищення євреїв. На території, де був концтабір, ми з хлопцями гралися у війну, і близько не здогадуючись, який морок історії оповив це місце. Мені здається, що для нинішнього білоруського режиму дуже важливо знищувати цю пам’ять, не давати людям відкривати її для себе. Але я написав про мікрорайон Шабани книжку «Шабани. Історія одного зникнення», що вийшла вже доволі давно. Театр імені Янки Купали поставив за цим романом виставу.

– Білорусь бореться з пострадянським спадком, законсервованим режимом Лукашенки. Яким чином можливий проєкт білоруської європейської ідентичності?

– Почну з того, що нині в Білорусі діє фашистська диктатура. Не побоюся цього слова, бо йдеться про справжній фашизм. Від інших таких диктатур її відрізняє те, що режим Лукашенки не має певної ідеї, візії майбутнього. А в диктатури ідея таки має бути. Візьмемо хоча б путінську Росію: там є бачення власного майбутнього як певної величної імперії. Диктатурам потрібна культура, певні ідеї. А в режиму Лукашенки ідея тільки одна: збереження особистої влади. Це дуже дрібна, мізерна ідея, довкола якої можна об’єднати силовиків, проте неможливо об’єднати народ, націю. Власне кажучи, те, що ми бачимо, – це марні спроби народного об’єднання довкола президента, абсолютно безперспективні, бо великої ідеї за ними немає.

Для Лукашенки будь-яка ідентичність є загрозливою, бо створює певні вищі ідеї, підносить людей до іншого рівня. Він бачить у цьому небезпеку і всіляко бореться з тим, щоб жодних нових ідентичностей, скажімо європейської, в Білорусі не виникало. Лукашенка намагається зробити радянське минуле, Велику вітчизняну війну основою власної своєрідної ідентичності, але в Європі в наш час це вже не спрацьовує. Лукашенка каже: «Давайте перегорнемо сторінку протестів», – однак нам насамперед треба перегорнути сторінку історії ХХ століття, припинити повсякчас згадувати Другу світову і жертви, бо Європа вже інша.

Білорусь – це країна, де націоналізм ХІХ століття запізнився, і лише у ХХІ столітті ми завершуємо процес формування білоруської нації, вписування її в європейський цивілізаційний контекст. Мені здається, що коли говорити про те, куди ми мусимо вписати Білорусь, яке місце білоруси посідають в історії Європи, мусимо акцентувати не на Речі Посполитій, не на Великому Князівстві Литовському, а на тому, що Білорусь – це постколоніальна країна. Конкретніше маємо говорити про останні 200 років, наполягати, щоб світ розглядав нас у такому постколоніальному контексті. Як країну, що два століття була колонією Росії, так само як і частина України. Як країну, що нині намагається долати цю колоніальну спадщину. Нині ми перебуваємо на етапі, коли намагаємося відірватися від Росії і йти далі власним шляхом – це якраз і є постколоніальний період білоруської історії.

– Чи вдається вам та іншим білоруським незалежним письменникам, журналістам і митцям доносити цю ідею як до самих білорусів, так і до решти світу? Чи чують вас?



– Як письменник-публіцист, публічна особа я бачу свою місію тепер не лише в тому, щоб розповісти всьому світові про давні історичні перемоги, до яких приклали руку й білоруси, а й у тому, аби дати розуміння, що Білорусь – це невід’ємна частина Європи, європейська країна. Концептуальна помилка, на мій погляд, полягає в тому, що Євросоюз мимоволі підмінив собою Європу як таку. ЄС і Європа – це різні речі, і перший є лише частиною другої. Білорусь, Україна – це Європа, більша за структури Європейського Союзу. Моя нинішня мета – переконати в цьому моїх західних читачів та політиків, щоб нас нарешті почали сприймати як Європу.

Так, ми відрізняємося від західних європейців, але треба говорити про те, що Європа велика. Білорусь та Україна – це інша Європа, але таки Європа. Будь-яке маленьке білоруське сільце, яких не бракує на сході Білорусі, не менш європейське, ніж село в Провансі, Іспанії чи Італії або якийсь грецький острів.
У мене є есей під назвою «Одяг з Європи». Йдеться в ньому про секондхенди, яких у Білорусі багато і, гадаю, в Україні теж не бракує. На вивісках написано: «Вживаний одяг з Європи». А де ж тоді живемо ми? Нічого не зміниться, допоки ми самі не сприймемо себе як частину Європи, європейців. Оце і є моя боротьба, і думаю, що доволі успішна. 2020—2021 роки показали, що нас готові бачити в Європі, готові там прийняти, але доти ми маємо самостійно усвідомити власну європейськість. Натомість бачу інтерв’ю, висловлювання білоруських інтелектуалів, чую, що говорять пересічні білоруси: «Ось у Європі сказали, що ми…». Що означає «у Європі сказали»? Хто такі «ми» і де ми за такою логікою? Так, ми відрізняємося від західних європейців, але треба говорити про те, що Європа велика. Білорусь та Україна – це інша Європа, але таки Європа. Будь-яке маленьке білоруське сільце, яких не бракує на сході Білорусі, не менш європейське, ніж село в Провансі, Іспанії чи Італії або якийсь грецький острів. Усе це так само Європа. Ми поєднані тисячами зв’язків – релігійних, культурних, цивілізаційних. Оце все нині головна моя мета на інтелектуальному фронті – вписати Білорусь у європейський контекст.

– Як ведеться білоруській культурі та літературі зокрема? Чи стали вони тими явищами, завдяки яким Білорусь впізнають у світі?

– Від білоруських культури й літератури найперше залежить, наскільки ми видимі, впізнавані у світі. Режим Лукашенки не бачив особливої загрози з цього боку, хоча, здається, останнім часом це змінилося. Є два ракурси, з яких можна поглянути на це питання. З одного боку, ми маємо говорити про білоруську культуру всередині самої Білорусі. Тривалий час держава створювала певний штучний бар’єр між суспільством і культурою. Незалежній білоруській культурі, яка розвивалася і розвивається, ведеться доволі добре, але її не допускали в публічну сферу. Її неможливо було побачити на телебаченні, почути на радіо. Я та інші білоруські культурні діячі були публічними особами в себе на батьківщині, але виключно для тих, хто свідомо тримається незалежної хвилі, читає незалежні медіа, бере участь у незалежних ініціативах.

Білорусь упродовж десятиліть мала чіткий поділ на офіційні та неофіційні культуру й медіа. Фактично будь-який білоруський автор – будь-хто, хто займається культурою чи мистецтвом, літературою, – з самого початку мусив обрати, на якому він боці, та зрозуміти, що його чекає. Якщо він обирав бік держави, лояльності режиму, то для нього була відкрита дорога і на державне телебачення, і на державні фестивалі, і до бібліотек та державних премій. Якщо ж людина обрала незалежну культуру, то з такої позиції вона буде ніким. Незалежна білоруська культура природним чином значно живіша і жвавіша, талановитіша, ніж офіційна. Все талановите, що є в білоруській культурі, – там, у незалежному секторі.

Ці дві течії в білоруській культурі практично не перетиналися, оскільки тривалий час держава створювала штучний бар’єр, коли більшість білоруського суспільства і гадки не мала про жодних білоруських письменників, їхні книжки, премії, закордонну діяльність, великі фестивалі тощо. Але у серпні 2020 року цей бар’єр було зруйновано дощенту, бо почалася білоруська національна революція. Нарешті ці події можна називати революцією, а не просто протестами. Держава відразу зрозуміла, яку небезпеку й загрозу становить незалежна білоруська культура, коли вона відкриється для більшості громадян. А це, власне кажучи, вже сталося: більшість людей цій державі більше не довіряє. Офіційним каналам ніхто не вірить. І майже автоматично відбувається так: якщо телебаченню вірити не можна, звертатимемо увагу на незалежну білоруську культуру. У нас нині відбувається культурний вибух. Ті, хто ще навесні-влітку минулого року не замислювався про жодну білоруську мову, історію, книжки, зараз відкриває все це для себе. Відкриває спрагло, дуже активно. Всюди створюються групи з вивчення білоруської мови, постають книжкові клуби, точаться онлайн-обговорення. Якось раптом оприявнилося, що існує активна білоруська діаспора. Ми з Юлією Цімафєєвою нині живемо в Граці, за кордоном. Усе наше життя перетворилося на низку онлайн-виступів, інтерв’ю. Ми проводимо значну кількість онлайн-зустрічей із білорусами Німеччини, Шотландії, Норвегії, Польщі, інших країн у всьому світі. В цьому плані тепер можна сказати, що білоруські література та культура почали створювати певний образ Білорусі у світі, відкривати її не тільки самій собі, а й закордонню.

Нині все це відбувається, процес пішов. Про Білорусь уже знають у світі, і ми це відчуваємо. Нікому більше не треба пояснювати, як це було ще два роки тому, де розташована наша країна, що в неї є своя мова, цікава література. «Ой, ви такі, виявляється, цікаві книжки пишете! А ми думали, що ви такі собі дикуни…» – отака реакція, здається, вже в минулому. Білорусь і Росію вже не ототожнюють. Натомість у світі тепер склався образ Білорусі як країни, де відважні жінки й чоловіки вийшли проти озброєних до зубів силовиків, підтримуваних режимом бандитів, і мирно борються, а їх кидають до тюрем. Постав не лише медійний, а й виразний культурний та літературний образ моєї країни. Ще ніколи в історії незалежної Білорусі не відбувалося того, що бачимо зараз: стількох виступів, інтерв’ю, перекладів. Білорусь опинилася в тренді. Раніше переклад білоруської літератури був проблемою, а тепер цих перекладів стало багато.

– Чи є серед білоруських опозиційних інтелектуалів дискусія стосовно того, якою може і має бути демократична Білорусь? Якщо так, то про що йдеться?

– У білоруських культури та літератури тепер два головні завдання: осмислити і зрозуміти, як так сталося, що ми дійшли до ситуації 2020—2021 років, як фашизм став у нас можливим, і створити візію майбутнього. Нині ми перебуваємо на такому етапі, коли кожен день приносить новини, все дуже швидко змінюється. Це позбавляє нас можливості сконцентруватися на питанні майбутнього, спробувати уявити чи якось спрогнозувати, що буде далі. Тепер ми на етапі контрреволюції. Але природно, що про майбутнє думати треба. І отут, мені здається, все дуже пов’язано з тим, що відбуватиметься не в самій Білорусі, а довкола неї, зокрема в Росії. На превеликий жаль, Білорусь дуже міцно прив’язана до РФ, і майбутнє моєї країни залежить від неї набагато більше, ніж майбутнє України.

Якщо в Росії будуть протести, хоча б якась політична змагальність, то й у Білорусі є певний шанс відірватися від цієї імперії. Однак мені здається, що все одно ми весь час житимемо в тіні Росії. І мусимо, думаючи про стратегії майбутнього, це враховувати. До мого великого жалю, білоруси не можуть уявити свою країну як цілком незалежну від Росії, що парадним кроком піде на Захід. Якщо поглянути на історію, то, мабуть, ще ніколи не бувало, аби бодай якась революція повністю досягала своєї мети. Все одно все закінчувалося певним компромісом. Які найкращі для нас компроміси тут можливі? Білорусь уже ніколи не стане моноетнічною країною з однією національною мовою. Білоруський проєкт має це визнати та інтегрувати всіх, і він неможливий без російської мови і культури. Так, це буде країна під біло-червоно-білим прапором, із гербом «Пагоня», з любов’ю до Європи, проте це буде переважно російськомовна країна.

– Тобто велика частина вашого суспільства досі не сприймає ідею, що шляхом певних зусиль можна стати білоруськомовними?

– Навіть нинішньому поколінню дуже тяжко прийняти той факт, що вони можуть бути білоруськомовними. Для багатьох сьогодні велике відкриття, що можна говорити білоруською і при цьому не бути письменником чи журналістом. З мовою у нас ситуація вельми жахлива, значно гірша, ніж в Україні. Тому Білорусь у майбутньому – це двомовна країна. Але це також країна, де білоруська мова буде рівноправною з російською, а не так, як було у нас раніше, коли білоруська була другою офіційною мовою, та й то тільки на папері. Вона була другою державною суто формально, а панувала у нас російська.

У політичному сенсі Білорусь так само не зможе існувати без Росії. Думаю, що можливий такий собі варіант фінляндизації. Майбутні білоруські політики будуть змушені певним чином маневрувати. За обіцянку не виступати проти Росії, гадаю, Білорусі, можуть дозволити зайняти проміжну позицію між Сходом і Заходом. І це найліпший варіант. Найгірший варіант майбутнього Білорусі – це те, що її цілковито захопить путінська Росія, і ми припинимо своє існування як окрема держава. З цих двох варіантів ліпшим мені видається варіант фінляндизації. Коли ж той велетенський російський ведмідь розпадеться на тисячу частин, то з фінляндизацією у випадку Білорусі буде покінчено. Проте доки РФ така, якою вона є, для нас це ліпший варіант, ніж аншлюс.

– Аншлюс лишається цілком реальною перспективою для Білорусі, на ваш погляд?



– Допоки ситуація лишається такою, як тепер, Путін не має особливої потреби щось змінювати, бо Лукашенка – найбільш проросійський політик Білорусі. Навіщо аншлюс, коли Білорусь і так в одній упряжці з Росією? Проте якщо переможуть білоруські демократичні, національно орієнтовані сили, то перспектива аншлюсу стає реальною. Перемога білоруської революції становить небезпеку для Росії. Думаю, що тоді росіяни вдадуться й до певних військових методів. Тому в цій ситуації ми дуже залежимо від того, що відбуватиметься за межами Білорусі, як поводитимуться Захід та Росія.
Хочу, аби було зрозуміло: наразі для нас найважливіше припинити насильство, що відбувається в країні щодня. Щоб люди могли хоча б видихнути, аби випустили з тюрем усіх політичних в’язнів, припинили катування. А вже потім ми думатимемо про певні стратегії, про те, що робити далі. Наша мета нині – і далі тиснути на Лукашенку, щоби білоруси перестали бути жертвами.

– Чи належною, на вашу думку, є реакція України на ситуацію в Білорусі?

– Мені здається, що Україна цього разу вперше в історії українсько-білоруських відносин зайняла вельми виразну позицію, і ми за це дуже вдячні. Білорусів приймають і пропускають до України практично без проблем. Ми вдячні за ту принципову позицію, яку зайняли український уряд і Верховна Рада. Я хочу закликати всіх сусідів Білорусі: не піддавайтеся на маніпуляції, вмовляння, погрози Лукашенки. З ним не можна провадити переговори як із притомним, адекватним політиком, до нього треба ставитися як до злочинця і терориста. Хитрість Лукашенки і його режиму в тому, що вони постійно ведуть торг. Таким чином Лукашенці 26 років вдавалося хитрувати, йти методом отих маленьких поступок: «Я вам оце, а ви мені оте». Наприклад, визнання в обмін на звільнення політв’язнів. Не піддавайтеся, поставте на ньому хрест.

Маю відчуття, що світ стоїть на порозі нової великої війни. Вона вже почалася на медійному, пропагандистському рівнях, а також на певній периферії. Розкол між Заходом і Сходом уже видимий і дедалі поглиблюється. Україна, як на мене, вже на боці Заходу і ніколи не повернеться на бік Росії. Думаю, що Путін та його режим уже зрозуміли, що Україна їм не дістанеться і вони можуть хіба щось від неї відкраяти. Україна як політичний, культурний феномен, як держава вже відбулася. Питання, чи досягне цього Білорусь.

Довідка
Альгєрд Бахарєвіч – білоруський письменник та перекладач. Народився 1975 року в Мінську. В 1997 році закінчив Білоруський державний педагогічний університет імені Максима Танка, де вивчав білоруську філологію й педагогіку. По закінченню навчання працював учителем, а потім журналістом. Учасник мистецького руху «Бум-Бам-Літ». Учасник Берлінського літературного колоквіуму, театрального фестивалю у Любліні (Польща), літературного фестивалю «Vilenica–2006» у Словенії, Lesefest Osteuropa (Лейпциг, Німеччина), «Місяця авторського читання в Брно» (Чехія, 2006), Міжнародного літературного фестивалю у Львові (2009). Стипендіат IHAG (Грац, Австрія, 2006) і німецького ПЕН-центру. Член білоруського ПЕН-центру. Автор низки прозових книжок, зокрема «Практичний посібник з руйнування міст» (2002), «Шабани. Історія одного зникнення» (2012), «Діти Аліндарки» (2014), «Собаки Європи» (2017), «Остання книга пана А.» (2020).