rss
07/25/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ Він був несправжньою падлюкою!

Ольга Кийко

Ольга Кийко – уродженка села Гуньки, Кременчуцького району, Полтавської області. У доробку молодої письменниці – вже аж чотири романи і, відповідно, чотири відзнаки Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова»: іронічні детективи «Він був несправжньою падлюкою» (2016) та «Кренделики з Порубіжжя» (2017), психологічне фентезі «Поряд з ними» (2019), за яке, до речі, письменниця отримала відзнаку «Часу і Подій», а також сучасне гостросоціальне фентезі політично-романтичного напрямку «Демоне Ясвир» (2020).

Сама авторка каже: хист до літератури та написання книг отримала у спадок від мами. Бо та була філологом. Книга «Він був несправжньою падлюкою!» – це суміш розслідувань, полтавського колориту та іронічного гумору.

«Я вибрала іронічний детектив саме через те, що на ця нива є зовсім новою в Україні та Полтавщині. Всі події розгортаються в нашому місті та області. Головний герой твору має реального прототипа. Пишучи цю книгу, я хотіла зберегти весь колорит Полтави та області, починаючи з діалекту і закінчуючи способом поведінки. Герої повністю відповідають образу пересічного полтавця», – розповідає Ольга Кийко. І додає, що черпала натхнення у творах Івана Нечуй-Левицького.

Передмова

Років двадцять тому – десь на Полтавщині

Ювілеї у шанованих пращурів історичного віку часто загрожують допитами.

- На два слова, дитино моя.

- Так, мамусю.

З великого вікна просторої літньої кухні виднілося справжнє нашестя численних родичів. Хазяйновиті тітоньки полишили урочисті приготування, чоловіки – майстерню, діти – посильну допомогу дорослим… Адже не народився ще той наклепник, у якого язик повернеться звинуватити хоч кого з родин Демчуків чи Іваниськів у лінощах.

З усіх нишпорок добротного будинку та впорядкованого подвір’я виринали заклопотані господарі й господині, стовпившись за надійним парканом. Звідти загрозливо валив дим, пом’якшуючи перші полум’яні язики.

- Спалахнула купа хмизу за двором! – відволіклася від миття парадного сервізу струнка молода красуня.

- Ай-ай-ай, - задоволено відгукнулась висока гарна жінка.

Щойно остання прабабуся з ціпочком наполегливо приєдналася до нащадків, старша із привабливих жінок відставила запашний пряний томатний соус для святкового столу та виразно поглянула на молодшу.

- Донечко, я хочу поговорити про свого онучка.

Тривога промайнула у великих проникливих доньчиних очах. Разом із покорою неминучому. Матір вказувала на п’ятирічного Сашка, що не витріщався, роззявивши рота, на несанкціоноване велетенське багаття, потай влаштоване підступною бабусею, а мудро керував дітлашнею. Двоє карапузів гордо несли великі ганчірки, старшенькі дівчата збігали за граблями, поки повнолітня рідня оцінювала загрозу. Наймолодшого малюка розважливий Сашко міцно тримав за руку.

- Так, мамо. Питай.

- Не озирайся, тепер ми наодинці. Донечко, йому восени до школи йти...

- Так.

- Але наш Сашко вже освоїв програму початкових класів – просто гортаючи підручники з горища. А вчора я на власні очі бачила, як він допомагав дідусеві ремонтувати дрантулета, не плутаючись у інструментах. А чула б ти, як він вкладає спати малечу у дитячій! Це не прості розповіді на ніч, а щось таке небуденне – до мурах шкірою…

- Чула. Знаю.

- Мій зять золота людина, просто золота. То що ж трапилося шість років тому?

- Інцидент. І ми одружилися раніше, ніж планували.

- Але чому ж навіть я не знала, що не твій коханий Дмитрик тому причиною?

- Дмитрик сказав, щоб я не забивала голову дурницями.

- Тобто інцидент обійшовся без якихось травм?

- Так. Просто я дуже налякалася і не знала, що робити. Соромилась навіть комусь розповісти – скажуть, сама винна. Це було якесь ідіотське непорозуміння.

- Хм. Добре, деталі потім. Але Сашко… Я хотіла попросити, щоб ви пильно наглядали за ним. Займалися моральним вихованням, а не шкільною програмою. Бо такі здібності – велика небезпека. Без твердого духовного фундаменту вони можуть довести до біди. Донесіть до нього якомога раніше, що вроджені переваги не надають права, а накладають додаткові зобов’язання. Що його помилки можуть стати невиправними. І зараз тлумачте цю істину, і у десять років, і у двадцять, бо чим старший - тим більша спокуса покладатися на власний егоїзм, а не на людські правила і цінності. Обіцяй мені!

- Обіцяю.

- Вірю, хоча… А тебе тоді точно не інопланетяни викрали? Бо таких типажів у нашій місцевості зроду не водилося.

- Ма-амо!

- Мовчу-мовчу, то як там мій молодшенький онук Андрійко? Хоча, здається, він за півроку вже не буде наймолодшеньким.

- Ма-а-амо!

- Так я нічого, донечко, я ж тільки «за». Онучка в поміч не завадить. Бо я вже й забула, скільки нас розвелося – поки вчора люба рідня не заполонила тут усе!

1

Доброзичливий вітер обережно мчав квітневим насиченим степом, то пірнаючи у ярочки, то хвилюючи крони дерев, що прокидалися поодинокими самітниками. Невеликі сірі пташки лоскотали їхню шкіру, теплим співом переказуючи зимові пригоди і радо вітаючи з пробудженням.

З прадавніх часів тут найліпше місце для забав – плавному вітерцю, нищівному шквалу чи рвучкому передгрозовому пориву. Політати широким привіллям, пошарудіти панівним ковилем, а тоді, розігнавшись, ковзнути з високих берегів до освіжаючої швидкої річкової поверхні. Час і вічність, увібрані родючою землею, омиті монотонною течією, обігріті густими променями та насичені зливами, не почувалися тут чужими і ніколи не ховалися від людей, що будь-коли населяли його.

Недовговічні створіння часом збиралися у натовпи і нищили одне одного, змішуючи траву із ґрунтом та кров’ю. Зоставляючи по собі незмірні погребальні кургани, які звично розчинялися у мудрій землі, прикрашені хвилями багаторічних трав. І зникала різниця між тими, хто лишився лежати, вдивляючись востаннє у далеке небо й тими, кого вшанували пам’ятними кострищами біля величної гробниці. Все минуло, все влилося незримою часточкою у красу багатого краєвиду, торкаючись душ тимчасово живих невимовним сумом давніх скорбот, що тисячоліттями єднались навколо.

Загибель прокочувалась пожарищами, стогнала стражданнями, кривдними приниженнями, розквітала у розпачі втрат, повертаючись з усе новою жорстокістю. А тоді вщухала та забувалася, осідаючи лише у спогадах вцілілих, розчиняючись у снах дальніх нащадків, які коли-не-коли й здригнуться, зустрівшись посеред виткої натоптаної степової стежки з поглядом минульщини.

Смерть вирувала, врешті-решт обравши найзручніше місце – височенне урвище над рікою. Страти непокірних полонених, розправи над підкореними, покарання зрадників та усі переливи останніх митей зосередилися у проклятому місці. Самогубства від безвиході несправедливого буття доповнили тягар, підживлюючи одвічний морок у спокійніші часи.

Зараз час свіжого весняного ранку, невблаганного зеленого степового килиму, що простелюється до горизонту, торкаючись незмірної блакиті, яка вже котре тисячоліття віщує прекрасний день. Сьогодні буде тихе небо.

Плинність днів, краса незмінного відтворення, сум зникнення зі світу і пам’яті, все є у тутешньому повітрі.

Суворий дядечко видихнув і розплющив очі.

- Історія. Це запах неспотвореної історії, ви чуєте його?

Юна зграйка у різнобарвному одязі, схожа на пташенят, яких щойно з гнізда випхали, топталася на ґрунтовці. Позаду гордо завмер комфортабельний автобус знаної туристичної фірми, у якої подорожуючі замовили дорогий тур, спокусившись захопленими відгуками.

Натомість їх витрусили посеред степу, за десяток кілометрів від гарнесенького готелю зі сніданком та усіма зручностями. Там навіть басейн є, а на балконі кожного номера – вазони з квітучими першоцвітами. Поки ж, напевно, вони поринають у анонсовану безодню місцевого колориту, збагачену віковічними непорушними традиціями.

І саме цього гіда їм радили, як коштовність! Досі ж він більше скидався на викрадача, ніж на відмінного екскурсовода – жорсткий, безапеляційний тип, який ледь не довів Жорика до сліз, а двох подружок – до істерики.

Тільки відмінниця та староста групи першокурсників Руся ловила кожне слово і підтримувала дисципліну. Хоча потай сподівалася, що безладного розбещеного Жорика викинуть посеред дороги (можна на повній швидкості), а менш нестерпним дурепам вистачило б і надійних кляпів.

Нарешті студентство зосередилось. Щось з навколишнього дійсно протверезило вмить. Сміх без сліду розчинився у тиші, яка навалилася невидимим гнітючим гострим кам’яним тиском.

- Хм… Тяжко адаптувати лекцію до рівня немовлят, - ледь чутно пробурмотів гід, з жалісливою огидою оцінивши слухачів. – Старосто, я тобі потім приділю окремий час. Відповім на усі питання.

Гід знову озирнувся, підставляючи обличчя вітру – хоча старості і здалося, що чоловік вітається з усіма привидами поля.

- Моє ім’я – Богдан Анатолійович. Я співробітник приватного підприємства «Дом­жар».

- Ви місцевий? – ненав’язливо поцікавилась староста Руся.

- Ні. Але вже багато років мешкаю там – гід вказав у напрямку малопомітного невисокого міста. – Був проїздом, вийшов на станції під час зупинки і не повернувся. І ніколи не жалкував.

- Що вас переконало? – знову не втрималась староста.

- Його особистість.

- Містечка?

- Так. Кожен населений пункт має свій характер, сформований біографією. Якщо людину визначають гени та виховання, то поселення – мешканці у своїх найсильніших традиційних проявах як внутрішній фактор та геополітична ситуація як зовнішній. Сюди входять і відносини з найближчими сусідами-поселеннями, і тиск зобов’язань державного утворення, яке на даний час володіє територією. Або чиїм данником воно є.

- Богдане Анатолійовичу… - кахикнула Руся.

Група зіщулилась. Жорику хотілося щось вчудити, але острах дозволив лише з ноги на ногу переминатися. Дівчатка-подруги зловили яскраво-зеленого жука і захоплено спостерігали, як він сегментованими вусиками ворушить.

- О! – схаменувся гід. – Перепрошую. Зараз. Отже, кожне поселення має власні особистість й термін життя. Воно зароджується, розвивається і помирає.

- Все, як у людей, - розбавила староста, підозрюючи, що її товариші від тривалого монологу знову концентрацію розгублять. – Тут сприятливі умови – ріка, лісостеп… То коли ж на місці, де ми зараз стоїмо, почали оселятися?

- У палеоліті. Стоянки первісних людей виявлено неподалік. Тільки ти забула врахувати кліматичні зміни. Але я переконаний, що в межах сучасного міста земля зберігає справжні археологічні скарби, бо, судячи з досліджень, населення звідси ніколи остаточно не зникало. Так, змінювало чисельність, так, зазнавало впливів усіх періодів, але жило.

- Не може бути! – вже без хитрощів охнула Руся, озирнувшись убік спокійнісінького компактного містечка.

- Може. І як, на вашу думку, їм це вдалося?

- Щось не схоже на укріплений район. Ні залишків земляних валів, ні оборонних споруд… - нарешті зацікавився Жорик. Інакше він би знав про них все – якби хоч парочка каменів лишилася. А може, лишилася?.. Чому ж тоді навіть серед «чорних» археологів інформація не спливла?

- Озирніться навкруги.

Хлопчики та дівчатка не без цікавості оглянули степ навколо себе. Рівний, широкий і мимоволі лячний.

- А тепер погляньте під ноги.

Поглянули. Найнепримітніша дівчинка нахилилася і занурила пальці у вологий, сповнений міцних диких паростків грунт.

- Прекрасний чорнозем. Відмінний. Чому не обробляється?

- Бо він - частина природного заповідника, - підказав Богдан Анатолійович.

- Теж мені, перешкода, - пробурчав Жорик. – Захотіли б – засіяли.

- Правильно. Вони самі не хочуть. І нікому не дозволять.

Жорик нарешті перестав нудитися і набув людських рис. Він зосереджено озирнувся, оцінивши диспозицію.

- Та це ж поле бою!

- Боїв, - уточнив гід. – Споконвічне ратне місце. Ми з вами стоїмо на кістках усіх епох.

Діти здригнулися, незатишно тупцяючи на місці. Тут вбивали одне одного вороги, які не хотіли помирати. Їм було боляче. Вони хотіли жити.

- Що потрібно будь-якій армії? – продовжив екскурсовод.

- Спорядження. Продовольство, - машинально відповів Жорик.

- А! Я зрозуміла, - сказала непримітна дівчинка. – Землероби. Там споконвіку жили селяни. Правда ж?

- Селяни? – презирливо хмикнув Жорик. – Найбезправніший в усі часи прошарок? Для того, щоб виживати тисячі років, потрібен безвідмовний механізм, злагоджена система. Мізки! Мізки, воля і сміливість. І щоб зрадників було мало – вони постійно все псують. А щоб не було зрадників, не має бути ображених. Щоб не було ображених, потрібна справедливість і… і…

- Громадянське суспільство, - підказала староста.

- Так. А ще – спільна духовна основа. Домінуючий менталітет, гнучка школа дипломатії та збалансована терпимість, - гід, примружившись, вдивлявся у напрямку середньостатистичного населеного пукту.

- Якби все було так прекрасно, про нього б знали усі, - заперечив Жорик.

- Справжні секрети, як і правду, ніхто ніколи не афішує, - задумливо мовила Руся, зважуючи, чи вистачить у неї часу та коштів для додаткової пари діб у цій точці подорожі.

- Правильно. Але поміж очевидних прошарків – побутових, економічних, суспільних та інших, є те, що відразу привертає увагу.

- Ядро системи виживання? – швидко запитала староста.

Гід кивнув.

- Жінки. Ніде не бачив настільки привабливих жінок незалежно від віку.

- Красивих? – стрепенувся Жорик.

- Я сказав - привабливих. Магнетичних понаднормово. І різноманітних – на будь-який вимогливий смак – різна зовнішність, темпераменти.

- Чим ви це обґрунтуєте? У вас же є теорія безсмертя цієї спільноти? Розкажіть нам.

Руся настільки вимогливо насіла на гіда, що у того зникли найменші сумніви щодо її успіху у будь-якому фаховому починанні. Особливо якщо посада передбачатиме тотальний тиск.

- Ви тут купу років. А ми - двадцять хвилин. Я ж не вимагаю від вас висновків наукового консиліуму. Просто поділіться своєю думкою. Будь ласка.

Екскурсовод порадів, що йому вдалося-таки зацікавити безладних створінь. Хоч не розбіглися степом. А то лови їх потім – він же не впорається одночасно бити по руках Жорика, який почне рити ями у пошуках стародавньої зброї, та ганятися за прудкими дівчатками, аби ті не навернулися з крутих берегів зловісної Кручі.

- Добре. Так, я дослідив усі доступні свідчення тутешньої історії. Виходячи з них, принцип з прадавніх часів не змінювався. А полягав він в тому, що тут дійсно був осередок найпродуктивнішого сільського господарства та ремесел. Сировини не бракувало. При наближенні загроз з них брали вклад не людьми, а товарами.

- Як їм це вдалося, цікаво… - вголос міркував Жорик. – Для підкупів рано – тоді ж, напевно, ще й знаті ніякої не було.

- Вони довели таке право. Ймовірно, общини дійшли взаємовигідного консенсусу, намучившись з покоління у покоління. Бо вмілі майстри були ніякими рубаками. А про землеробів й мови немає. Над ними потішалися, але все одно ті гинули у першій же сутичці. Старійшини що вже не вигадували – але навіть виховані сусідами-вояками старанні хлопчики тільки псували загальну репутацію. Бо вони в кращому випадку захищалися. Віддані товариші, надійні соратники, мудрі радники, але абсолютно не придатні до будь-яких насильницьких акцій.

- Як може бути надійним боягуз? – презирливо обурився Жорик.

- В тому й справа, що вони не боялися. Вони просто не могли забирати життя чи калічити.

- Фентезі якесь.

- Є дохідливі ілюстрації. Напевно, вони у дописемні часи відігравали роль протоколів засідань зборів, фіксуючи підняті питання. Переломний момент настав, коли при серйозній загрозі – вторгненні безжальних чужоземців – під час вирішальної баталії… Так, Георгію, найшвидше, безпосередньо тут це і відбулося. Отже, в тому кривавому побоїщі вперше вижив тутешній.

- Ой! Він заволодів якоюсь надприродною силою і усіх переміг?! – захоплено вигукнула шатеночка з наївними очима.

Одногрупники не вистояли.

Староста чітким рухом долоні повідомила гіда, що сама впорається.

Мстивим загрозливим посланцем пекла вона ковзнула до купки підопічних. Безжальні очі не оминули жодного переляканого обличчя. Вони знали її надто добре.

- Ще хоч один, схожий на «ги-ги» звук - і до кінця року будете призначені деканатом активістами з благоустрою. Щосуботи з дев’ятої до чотирнадцятої старанно доглядатимете територію універу. А вже завтра усі знатимуть, що ви на заліковці поклялися висадити біля спортмайданчика сорок трояндових кущів. Власним коштом. Після занять у п’ятницю. Продовжуйте, Богдане Анатолійовичу. Перепрошую.

- Вибачте нас, - несподівано тихо і серйозно сказав Жорик. – Це нервовий сміх. У таких місцях буває. А Лідка у нашій групі найменша. Більше не повториться. Я простежу.

Гід розуміюче кивнув.

- На цій ділянці траси кількість ДТП перевищує статистику у рази. Збоять не тільки водії, а й техніка. Найвразливіші отримують класичне нервове виснаження. Так що не піддавайтеся. Сюди, крім мене, майже ніхто групи не водить. Але я – за максимально повну картину реальності. Ви ще не у тому віці, щоб накопичена за життя погань тягарів та помилок вас розчавила, спогадами на світ вилізши.

І знову цей вітер. Який він тривожний – наче страж усіх, кого залишили тут, розлучивши з душею.

- Йому ж не просто пощастило, хлопцеві з тих часів? – тихо зронила Руся, здригнувшись від самогубної ситуації – миролюбний поселянин серед кривавої жорстокості був приречений. Він мав залишитися поруч зі своїми. Але…

- Він став вирішальним аргументом до змін після тяжкої перемоги над ворожою прийдешньою здалека новою силою. Молодий талановитий учень майстра по дереву, який попрощався з близькими.

- А як вони, цікаво, обирали, кого віддавати битися?

- Жеребом. Рід неблизького войовничого племені, який не ужився зі своїми агресивними сородичами, та попросився на їхню територію, теж виставив визначену кількість чоловіків.

- Визначену? – зрадів Жорик. – Тобто їх не утискали як новачків і чужинців? Як справедливо. І не дуже – бо прирівняти корінних слабаків до природжених воїнів…

- Так. Вся та юрба жертв не варта була і одного бійця. Втім, старійшина наполіг, щоб прибульці рахувалися окремо, аби не посягати на їхні звичаї. Але одне «але» – місцеві, загалом, були прекрасними людьми. Просто іншого складу. Дітьми природи.

Богдан Анатолійович помовчав.

- Учень майстра вижив. Його друг з воїнів пішов проти долі і захищав товариша до останнього. Він вважав його братом і не зміг дивитися, як його вбивають. Він був сміливим і стійким, тому добився бажаного. Але «життя – за життя» – чесна угода. Тому ще перед боєм колишній воїн повідомив про намір у своєму племені. Вони благословили його.

- Сильна притча, - з повагою кивнув Жорик. – Тобто він загинув замість свого друга.

- Так. І після цієї події правила переглянули.

- Бо дурний приклад заразний, - стиха пробурчала староста, уявивши поле бою, де тепер найсильніший замість виживання рятує закоренілих пацифістів. Так, довго така формація не протримається.

- Отже, юний майстер поклявся захистити жінку та нащадків свого друга. Тепер і надалі.

- А, тобто баба дісталася йому, - пожвавився Жорик.

- Жінки ніколи не були на цій землі безправними придатками. Пережиток матріархату плюс аграрна специфіка. А те прийдешнє плем’я не визнавало повторних шлюбів. Виключно вибір на все життя. Єдиний виняток з моногамії – якщо бракувало чоловіків, то самотня жінка могла з власної волі попроситися молодшою дружиною у родину за певних обставин.

- Богдане Анатолійовичу, ви хочете сказати, що саме ця людина розробила і започаткувала систему виживання, яка досі працює?

- Так. Хоча дані у нас є лише вихідні та кінцеві. Що творилося десятки й десятки століть, можемо тільки уявляти. Але найяскравіші прояви традиційно припадають на трагічні етапи історії. Таких і у наші часи не бракує.

- Як? Як це проявляється? – спалахнули очі Жорика.

- Проявляється у зведенні руйнівних та насильницьких зовнішніх факторів до мінімуму силами окремих представників. А всі інші переважно займаються знаєте чим?

- Сільським господарством, - без вагань констатувала дівчинка, яка визначала родючість землі. - У мене дідусь такий – продав чотирирічній крутий седан, замовив на всі кошти породисту корівку і тепер щасливий.

- Абсолютно вірно. Сам бачив – тут міряються не автівками, маєтками чи гаджетами – а врожаєм. Виростити своїми руками якогось монстра – найвищий шик. З кованих шпалер тут замість витончених квітів високорослі помідори звисають, а зараз проїжджатимемо, так побачите, як із позашляховиків біля городів вивантажують ранню насіннєву картоплю, аби посадити під лопату. Бо першу хочеться ручками у лунку покласти, відчути землю. Ту, що в зиму – всією ріднею, пізніше і міні-трактором похизуватися перед сусідами.

- Почекайте. Вони що – масово адепти натурального господарства? Незалежно від професії?

- Переважно. Дітей з іншими проявами ні до чого не примушують, а допомагають отримати освіту згідно нахилам. Так прийнято. І сюди здібні дітки дорослими повертаються опосередковано – своїми діями.

- Ой! Вони захищають свій дім здалеку? – нарешті знову наважилась на репліку студенточка з наївними очима.

- Правильно. Але є і ті, хто вчиняє неймовірне зовсім не дистанційно. Такі вважаються оберегами і після смерті. Бачили у програмці екскурсію по каменям-меморіалам? Датування підтверджує – традиція древніх часів. Вони досі оточують кордони поселення могилами своїх особливих земляків.

- А останнє коли відбулося?

- Сімдесят четвертого року. Сьогодні після обіду присвятимо дві з половиною години меморіалам-оберегам. Перша половина дня – оглядові загальні екскурсії.

- Здорово! – зрадів Жорик. – Тільки все одно щось не сходиться. Перший етап захисту – спорядити та нагодувати найближчих сусідів, аби оборонили. Другий – вихідці з тутешніх, які досягли впливу. Наскільки я уяснив, вони можуть бути навіть у протилежному таборі, але для домівки по-хитрому зроблять все можливе. Правда ж? Ага. А третій, етап останнього шансу – ці сенсаційні тутешні захисники. Не уявляю, як можна результативно щось провернути, будучи чистоплюєм.

- Молодець, - похвалив гід, з цікавістю вислухавши викладки Жорика. – А тепер розкажи про найостанніший крок. Коли армії розгромлені, захисники мертві, а вороги на порозі. Нагадую – людський фактор. Поміркуй, Георгію. Я вже прозоро натякав.

Жорик замислився.

- М-м-м… Чого ти приєднався до цієї мандрівки? – вже відверто навів на думку гід.

Жорик озирнувся на сокурсниць. Його осяяло.

- А-а-а! Це жорстоко! Це нечесно!

Екскурсовод задоволено покивав. Він розумів розпач юного собрата. Одногрупниці зашелестіли тихими питаннями, перезираючись поміж собою. Тільки тямуща староста Руся не мучилася сумнівами.

- Дійсно, що потрібно агресивним мужикам? Які приперлися хтозна звідки мечами - чи що там тоді було - помахати?

- Продуктивна диверсійна діяльність, - ображено скривився Жорик. – А я-то думав, звідки усі ці перекази про те, як відважних чоловіків поблизу населених пунктів неодмінно зустрічає якась дівуля! То воду набирає, то, стерво, якісь ягідки-грибочки-квіточки збирає! Не бабця, не місцевий дурник, не компанія алкашів, а підходяща ватажку прибулих краля!

- Аякже! – підхопила Руся. – Якби ж вам після походу хотілося дерево посадити! От тоді б місцевий садівник саджанців на вибір виніс. А вам же ж треба довести, хто тут тепер перший на селі. А як це робиться – войовничих чоловіків порубали, сумирних – принизили, жінок – зґвалтували, домівки – пограбували… Огидно і бридко.

- Ага. А тут – р-р-раз – і карти сплутали. Найзвабливіша красуня – командиру! Факт, що вибирали саме ту, від якої конкретно у цього ватажка мізки знесе начисто! Харчі, лазня, звабливі-презвабливі тітоньки так і підморгують… - підхопила дівчина-реалістка, у якої дідусь автівку на корівку проміняв.

- Та… Не цікаво, - розстроївся Жорик. – Я б хотів, щоб верещали і пручалися!

- Не переживай. Персонально для тебе пручалася б щоразу до срібного весілля. Так, знаєш, дзвінко, щиро і різноманітно. Так, що ніколи б не набридло.

- Від вас одне зло!

- За кількома винятками, - зловтішно сказала Руся. - Ти можеш ввечері бути переконаним, що завтра заріжеш цю чужинку згідно наказу вищого командування, але на ранок, коли прокинешся, на тебе чекатиме випрана одежа, шмат смачного м’яса, глечик доречного напою та покірні й повні захвату очі найкращої жінки за твій вік. «О, мій володарю! Твоя чоловіча сила надприродна! Тобі немає рівних!», - пристрасно говоритимуть вони.

- Ха! – спалахнув Жорик. – І що?

- А те, що віддай такий командир наказ на грабунок та знищення – власні підлеглі не зрозуміють і повстануть.

- Та прямо… - невпевнено заперечив Жорик. – Хоча… Потрібна краля покрутиться перед його заступником – от уже і чужими руками позбулися злого завойовника і його місце зайняв… гм… заступник. Чорт.

- Отож. І якщо ці хлопці йшли транзитом – вони не спалять ниви, не зруйнують житла та не завалять вулиці трупами.

- Ну, допустимо, а соціально незахищені верстви в цей час де будуть? Усі ці старі, малі, сліпі, миролюбні або ж високоморальні? – азартно запитав Жорик. – А, стій. Я зрозумів – ліс же поруч. Землянок нарили, харчі, одяг-інвентар припасли. Кгм.

- Само собою. А якщо транзитники назад через рік-два йтимуть, то тітоньки можуть ще аргументувати свою позицію здоровими красивими дітьми, - розвинула ідею старости її подруга.

- Гаразд. А якщо вони після такого прийому вирішать залишитися у цьому раю?

- Тоді їм точно прийде історичний каюк, - безапеляційно відповіла найперша не лише у академічних досягненнях Руся. - Слово з десяти літер. Починається на «А».

Жорик беззвучно ворушив губами, загинаючі пальці. Богдан Анатолійович радів – так, його вступна промова до улюбленого міста провалилася, але результат все одно є – нудьга дітей безслідно розтанула, поступившись лоскітливій цікавості.

- А! А… Асиміляція! Як підло! – зажурився Жорик. – І наступним загрозам вони протистоятимуть вже на боці тутешніх. Ну, хай не вони особисто – бо і триста років може пройти, і скільки завгодно. Але це все теорія! Для того, щоб таке провернути, треба мегапрофесійних агентів впливу виховувати з пелюшок.

Гід кивнув і помахав рукою маленькій постаті, яка щойно виникла з-за дерев поблизу схилу. Невисока людина радісно відповіла і поспішила назустріч.

- Тут неподалік передмістя з розвиненою інфраструктурою. Молодь з хуторів зазвичай там працевлаштовується. Милуся… тобто Людмила теж. Вона кухар у невеликому дитячому садочку. Зараз доповнимо теорію.

Приїжджі з цікавістю очікували на першу генетичну ілюстрацію щойно обґрунтованої тези. І вона не підвела.

Наслідок еволюції був вбраний у скромне пальтечко, скромні черевички та скромне, до колін, платтячко. Яскраву шапочку результат асиміляційних видозмін тримав у манюній долонці. М’яке ж хвилясте бронзове волосся лагідно розтріпав вітер.

- Доброго ранку! – сердечно посміхнулося видіння.

У великому місті її в найпристойнішому випадку першого ж дня запросили б рекламувати будь-що. Якщо у місцевих легендах немає згадок про чарівниць родом з весняних квітів, врода яких чистіша джерельної води, то дарма.

Світлі, змінних небесних кольорів очі радісно та довірливо заохочували жити у гармонії зі всесвітом, поклоняючись щоденній різнобарвній злагоді матінки-природи. Приємні довершені жіночні форми конкурували з визнаними світовими еталонами.

- Доброго ранку, Людмилко! – привітно відгукнувся гід. – Сьогодні ти рано. Щось на роботі сталося?

Прекрасне ендемічне явище розвело ручками і защебетало. Зміст ніхто вловити й не намагався. Звучання та ритм заволікли свідомість слухачів сяючим туманом.

- …на конкурс. А ми просили-просили, але тільки сьогодні передадуть матеріали. До завтра хоч як треба встигнути, бо приїде конкурсна комісія. Олена Василівна попросила прийти раніше, будемо щось думати. Подивимося, що можна зробити. Зараз всі такі напружені, а деякі навіть злі – бо вони вчора кричали, коли ми нагадали, що всім іншим садочкам уже два тижні тому необхідне видали.

- Все налагодиться, - умиротворено пообіцяв Богдан Анатолійович.

- Дякую. Я вірю в це. Вам теж хорошого дня!

Милуся на прощання помахала яскравою шапочкою та поспішила на допомогу колективу.

- Знаєте, на місці завойовника я б вирішив, що тут кубло альтернативної гілки розвитку і забрався подалі, - прокоментував Жорик. – Що це за форма життя?

- Жіночність тут – норма, - запевнив гід. – Ви побачили одну з її проявів. А от різноманіття у цьому питанні просто шокує. На будь-який смак.

- Тоді я розумію, чому ви тут застрягли! – визначив Жорик, передбачаючи райські дні і ночі. – А щось особливе-преособливе зустрічали?

- Те, до чого не можу звикнути досі? – пожвавився екскурсовод. – Ну, наприклад, онучка останнього Оберігача.

- Що смішного? – жадібно спитав Жорик.

- Ви побачите його фото і зрозумієте… Ярко був далеким від вроди, м’яко кажучи. Страхолюддям. Обличчям схожий на мавпу, статурою – на карикатуру. Кульгавий, кривий на одне око. Волохатий! Руки довгі, ноги колесом. Капловухий. Але він був найсвітлішою людиною з золотим серцем. Любов до світу та людей робила його прекрасним. Правда, він був геніальним артистом і вміло приховував скарби своєї душі, доки у цьому не минула потреба… Його посмішка підкорювала, його голос рятував. Докладніше розповім біля меморіалу.

Діти слухали, затамувавши подих.

- Його правнучка, наче складена з чи не найгірших рис, загалом справляє враження красуні з красунь. Їй же не треба ховати шалену енергетику. Темперамент разючий. Вона професійна танцівниця і спритніша за будь-яку мавпочку.

- А ще?

- А ще тут є жінки-Гонти. Це треба бачити. При бажанні зазирніть у громадську організацію на вулиці Симиренка. Одне таке там працює. Старша за вас років на десять, а виглядає школяркою. Симпатичною дівчинкою не старше чотирнадцяти. І поводиться відповідно. Розумово розвивається, фізіологічно – ні.

- Взагалі?!

- Напередодні четвертого десятку вони стрімко перетворюються з непосидючих, але слухняних підлітків на неймовірно звабливих повноцінних жінок. Навіть кольором волосся – з пшеничної білявки до шатенки.

- Пігментація теж лавиноподібно заміщується? – не стрималась староста, з жахом уявивши процес розгортання неконтрольованого гормонального сценарію у своєму організмі. Бр-р-р.

- Кажуть, що так.

- Переконали! До біса фортеці-палаци. Теж мені – пам’ятки! Ходімо оцінювати справжні стародавні реліквії, - виголосив повний дослідницького ентузіазму Жорик.

- Я не відпущу тебе від себе далі, ніж за півкроку, - сухо попередила староста.

- Ну, ти теж нічого так, - приречено зітхнув Жорик.

- Ходімо. І будьте обережними. Дуже обережними, бо тутешній фольклор має зворотній бік, - зорієнтував Богдан Анатолійович. Хай зараз ці дурники нічого не розуміють, але свого часу побачене та почуте торкнеться не лише плинних емоцій, а й докотиться до свідомості. Бо поки що головне – бути уважними, зберігаючи спокій та обачність. І тоді враження від подорожі незабутніми діамантами прикрасять пам’ять цих дітей назавжди.

Вітер зітхнув з полегшенням, підштовхуючи людську молодь до автобусу зі зручними кріслами, апельсиновим соком та нейтральною музикою.

2

Наше містечко одне з багатьох - якщо уважно не роздивлятися. Акуратні вулички міста та широкого передмістя ощасливлять любителів затишку - дух консерватизму й неквапного спокою не змінюється тут із покоління у покоління.

Але простота – запорука омани. Чужинців у нас вираховують на раз, бо правила великих міст однаково схожі й далекі від незримих плетінь мережива часу. Недарма наша спонковічна вишивка – білим по білому.

У нас простіше вирахувати, що змінилося, а не лишилося тим самим. Ми здаємося не новими, а підновленими, як свіжопофарбовані. Задовгий перелік попередників, зависока повага до колишніх життів. У нас просто культ предків, і правда в тому, що він щиріший щирого. Кожен мій ровесник їм морально підзвітний. Ще б ні – якщо з дитинства їхня турбота оточує зі стінами збудованого ними будинку, осипається смачними плодами могутніх дерев у саду, а в поглядах дорослих тобі самому вдосталь перепадає світла, адресованого гідним вчинкам тих, хто захищає тебе вже не з цього світу.

Невисоке містечко плавно перетікає у навколишні села. Тут у кожного містянина якщо не батьки, то бабусі-дідусі вже обов’язково знайдуться. Так що мальовнича магія природи така ж частина життя кожного, як і ритуальне вирощування овочів чи походеньки до кумів у ніч напроти чотирнадцятого січня з торбою зерна й надмірним рівнем алкоголю в організмі.

Недоліки цивілізації пустили у нас коріння вибірково й неглибоко. Викриттю нехороших проявів посприяв як вроджений скептицизм, так і втручання енергійного закордонного земляка, який у далечині досяг вершини успіху і поклявся до кінця своїх днів викорінювати з рідної землі безграмотність у громадських справах, а згодом – якщо знадобиться – й після своєї смерті. Бо, поговорюють, витриманий дядечко з ланцюга зривається від потворних відголосків забитої байдужості співвітчизників.

Свого часу він завзято узявся за освіту та медицину, започаткував фонди, гранти та масу інших справ з грізними назвами. Особисто відібравши прискіпливих діяльних кадрів, земляк не прогадав – вже друге десятиріччя просвіта впевнено тіснить темінь підсвідомості та домагається від людей активної самоповаги.

Так що нині у нас охайно, мудро, хоча й не без особливостей.

Справу шанованого земляка я підтримую не лише на словах. Декілька років тому мене запросила до співпраці керівниця найшанованішої недержавної структури і тепер я знову живу у рідному місті. Я хоч як би повернулася, але планувала ближче до пенсії. Років за тридцять-сорок.

Місія нашої громадської організації займає поверх невеликого особнячку позаминулого століття. Крім підсобних приміщень, ми улаштувалися ще в кількох – тепер це кабінет шефині, приймальна, зал засідань, запасна невеличка комірка та простора територія працівників. Постійних робочих місць у ній обладнано півдесятка, але це умовність – часто там самотньо та нестримно клацає клавіатурою хтось один, а решта розтікаються містом та передмістям, готуючи матеріали де прийдеться – аби у строк здати. Деякі навіть вночі не гребують попрацювати. Вільний ненормований графік – це істинно екстремальний темп існування.

Моя ж функція – інформаційна робота та діловодство. Я забезпечую документообіг, готую відповіді на звернення, листи до організацій, пильно слідкую за місцевими подіями та доповідаю Антоніні Олексіївні про необхідність втручання у окремі з них. Нащо доводити ситуацію до кримінальної хроніки, якщо на ранньому етапі вистачить розмови?

Нас часто запрошують, як незалежну третю сторону – хоч громадяни, хоч організації. Тоді я всідаюся у персональну службову автівку-ровесницю (вона прекрасна досвідчена італійка і ми розуміємо одна одну, як ніхто) і розшукую Генку Радченка, який суміщає соціальну роботу з працею у родинній меблевій майстерні. Він говорить мало, думає довго, але все вирішує по-справедливості, не упускаючи найдрібніших штрихів - тому й користується заслуженою повагою містян та жителів району.

Тобто наша громадська організація – незалежний надійний суспільний орган, у якому можна дізнатися новини, отримати допомогу у побутових питаннях або ж звернутися за врегулюванням назріваючої проблеми.

Ми – виважені, хитромудрі, прудкі та не зв’язані умовностями і бюрократією державних структур. Нам довіряють, бо роками доведено, що пріоритетом кожного працівника є благополуччя та розвиток маленького світу.

Захищати дім – почесно, важливо і приємно. Я люблю свою роботу. Щоправда, зараз мені тяжко. Хоча настали сонячні дні, настільки весняні, що погане має забутися само собою.

Але бувають і темні часи. Окремі люди заздалегідь чують їх важку ходу, та більшість занепокоєно відчувають лише чорну від безвиході тінь біди. А це пізно, надто пізно.

Я працюю з безпосередньою, не вихолощеною інформацією і тривожні спалахи недоброго торкнулися моєї свідомості завчасно. Та хто ж до мене тепер дослухається…

Моє ім’я Надія Гонта, що для місцевого скаже все, а для нетутешнього – нічогісінько. По жіночій лінії це прізвище залишається за моїм родом з давніх-давен - один місцевий розпорядник зобов’язав заради уникнення плутанини реєструвати дівчаток за прізвищем матері.

Так, ми довго не дорослішаємо.

Зате потім усе встигаємо. Бо після певного рубежу - коли усі однокласниці вже подумують, куди б старших дітей заслати вчитися - за кілька місяців перетворюємся у нічогеньких тітоньок.

Я нервую і боюся, та не у недолікованих травмах справа. Бо лякає безпорадність перед силами, на які не матиму впливу. Назрівають і ось-ось вибухнуть конфлікти у багатьох сферах, а запобігати їм ніхто не поспішає.

Мабуть, зайве було так нервувати у кабінеті заклопотаної шефині, розмахуючи графіком загрозливих змін у показниках нашого місцевого соціуму. Домоглася лише наказу негайно забиратися додому і не дестабілізувати ситуацію.

Голова моя знову розболілася, а з апартаментів шефині звучно долітали попередження про ланцюгову реакцію, яка змете людські життя, долі та навіть будівлі. Це наш місцевий колорит заявився до Олексіївни та пророкує. На туристів він справляє враження – край у нас історичний, сповнений легенд, прикмет, переказів та моторошних незбагненних історій.

Не час мені додому плентатися. Не встигла я подякувати колезі за турботливо принесену чашку заспокійливого зеленого з м’ятою чаю, як першою ластівкою спророкованих негараздів до нас зазирнув Олександр Демчук.

Для мене-то він назавжди залишиться Сашком. Але у тому, що мій обдарований сусід та друг дитинства у дорослому віці досягне всебічних результатів, не сумнівалась ніколи. Товариський, розумний, енергійний та організований, він після школи чкурнув до великого далекого міста, оголосивши рідним, що у нього готовий бізнес-план і для цього йому, по-перше, потрібна професія, по-друге – стартовий капітал. Отримавши диплом, він запроторився на кілька років за кордон.

Повернувся ж він ще більш активним та розумним. Що сказати – його справа успішно розвивається, а він сам цілеспрямовано набуває суспільного впливу. І садівнича фірма обростає з дня у день прибутками та клієнтурою, невпинно з’єднуючи у єдину мережу вулиці садиб та квартали підприємств. Працівники – недавні студенти - живуть і працюють у великому маєтку під керівництвом дідочка, який знову-таки, згідно пліток, був врятований Сашком від посягань недобросовісних кредиторів та являвся якимсь аграрним вченим-практиком. Згуртована позитивна компанія у фірмових спецівках та новісіньких професійних автівках курсує від замовника до замовника, залишаючи відмінні враження результати. Вони впорядковують флору як на подвір’ях громадян, так і у місцях загального користування. Подекуди суто благодійно. Гудвіл – сила.

Зараз у них гаряча пора. Та всі турботи Демчука – проблеми дозволів та вищої бюрократії. Що ж його сюди занесло? Невже замовлені Олексіївною магнолії десь вимерзли?

- Добрий вечір, Надійко. Як почуваєшся?

Уважний. Так, він же ще й уважний! І найперспективніша партія у містечку. Бо якщо синки деяких високопосадовців і привертають увагу визнаних красунь, то ненадовго – йде літо, а на пляжі у Сашка з його кубиками пресу та статурою атлета конкуренції не буде точно. Суперники лише з вікон дорогих автівок мають шанси, та й ті не дуже високі. Бо посмішка у Демчука – вогонь.

Коротше, у дитинстві він мені подобався значно більше, ніж зараз. Він був сильним і добрим. А зараз став зарозумілим. Може, я і помиляюся, але того, що він перестав товаришувати з Генкою – не пробачу. Та він восени навіть не привітав його з народженням сина – так, пару слів сказав мимохідь та й усе. Не знаю, наскільки це зачепило Генку, а мені досі неприємно.

Доброго вечора? Це що - вже вечір?! Я безнадійна і знову забула прийняти пігулки.

- Задовільно, дякую, - ввічливо відгукнулась я, згортаючи офісну програму та відсуваючи розтріпану копицю різношерстих аркушів. – Ти щось хотів?

- Порадитись.

- Тоді ходімо до Олексіївни, - я рішуче підвелася, бо скільки можна залишати улюблену шефиню у апокаліптичному вирі видінь нашого знаменитого відлюдька. Хоча, з такою-то роботою життєрадісним важко лишатися. Він – цвинтарний доглядач.

Взагалі-то Сашко з Олексіївною товаришують, отже, була причина, чому він зі справою до мене направився. Неважко здогадатися – мене цінують за уміння майстерно та лояльно обробляти інформацію. Напевно, розбору на рівні організації Сашко хотів уникнути. А дарма. Порадитися на сьогодні – набагато менше, ніж нічого. Потрібно терміново діяти.

У кабінеті Антоніни Олексіївни віщун, який стояв спиною до дверей і верз, замовк і різко озирнувся на нас із Сашком.

- Я прошу вибачення, виникло нагальне питання, - безапеляційно заявила я, вказуючи Сашкові на стілець для відвідувачів і чемно киваючи дідусеві. – Я перепрошую.

Але дивився він не на мене. З яскраво вираженим розчаруванням він втупився у Сашка і передрік:

- І ти помреш!!!

Навіть ціпком пафосно вказав.

- Буде скрізь погана смерть… - буркнув нервовий відлюдько, махнув на нас усіх рукою і пішов геть.

Ми помовчали. Шефиня перевела подих і випила склянку негазованої мінералки.

- А мені його шкода, - зізналась я. – Він же прийшов не концерт влаштувати, а спробувати поділитися своїми переживаннями.

- Поділився і досить. То в чому питання?

- Питання у Вікторії Мартинчук, - не став зволікати Сашко. - У нас була призначена ділова зустріч, але вже годину ні я, ні Роман, замісник Вікі, не можемо встановити її місцезнаходження. Особисті речі на робочому місці, авто – на парковці біля Клубу.

Це вже не смішно. Наш Клуб – центр ділової активності, його мозок. Як і усі проекти небайдожуго земляка, він набув просто-таки сакрального і респектабельного значення, встановивши перелік практичних правил для ділків. Правил, які викреслили винятки для будь-кого. Державна адміністрація теж активно співпрацює із престижним закладом – і тепер проекти не зависають непевно де. Так що підприємництво у нас процвітає, щедро вкладаючи кошти куди належить.

Керівницею Клубу після ретельних пошуків земляк обрав Вікі. Вона справила враження спершу неабияким рівнем культури, освіти та ділових навиків, а потім і зовнішніми даними. Я б сказала, що серед мого оточення й одиниць жінок не знайдеш, які володіють етикетом, кількома іноземними мовами, економічним та відточеним управлінським досвідом. Про неї мало що знали, але чужинців земляк не визнавав – отже, вона з тутешніх.

Крім того, Вікі - запаморочлива елегантна красуня, яка за роки керівництва заслужила гучні оплески. Ступінь компетентності у неї неймовірний. До того ж, як на мене, їй не більше тридцяти п’яти. Саме те, якщо жінка пильнує за собою. Знаменитий ресторан на мінус першому поверсі клубу завжди ломився від бажаючих не за стійку знаного бару потрапити, а насолодитися грою та співом розпорядниці, яка під настрій виконувала пісню-другу на невеличкій естраді.

Мартинчук Вікторія – той камінь з фундаменту у нашому суспільстві, який не можна забрати без втрати рівноваги.

Та й Антоніна Олексіївна не проста тітонька. Вона вмить вирахувала усі загрози і вирішила:

- У нас мало часу. Це перше. Ми любителі і це друге. Ми необ’єктивні. І це найосновніше… До початку офіційної реакції спробуємо залагодити все тихо. Бо зараз усі принишкли і легкого поштовху досить для незворотного. Згодні?

Антоніна Олексіївна дочекалася наших відповідей і завмерла у своєму панському кріслі, зважуючі останні аргументи.

- Нам терміново потрібен кризовий спеціаліст.

3

- Шода, що там з тією справою?

Шода не був типовим підлеглим – він знав собі ціну і тому жоден з начальників й голосу на нього не підвищував. Колись пробували, але витримки й хребетності забракло. Шода мав неабиякі зв’язки та безумовні професійні таланти. Він давав результат – своєчасний та вичерпний настільки, що знервовані керівники були змушені подавати папери за власним підписом. Попередньо вони, вкриваючись холодним потом, коригували інформацію принципового спеціаліста.

- Вчора закінчив.

- Звіт?

- У секретаря.

Шеф щойно викликав Шоду і тепер у роздумах дивився на кращого фахівця ввіреного йому підрозділу. Два з половиною роки тому до нього на формальну співбесіду потрапив цей громадянин. І ось тепер молодий покидьок працював у пекельних умовах, отримував символічну зарплатню та не реагував на зовнішні подразники як-то тиск, погрози чи дурнуваті накази. Він просто робив свою справу, як належить. Показово, саркастично і з неясною метою. Втім, поговорювали, що це впливовий дядечко змусив його попрацювати. І Шода всього-на-всього розважається. Небезпечно, сумнівно, майстерно та до такої міри нахабно, що глядачам здавалося, ніби так і має бути.

Хоча деякі його витівки заслуговували на оплески та урочисте занесення до золотого фонду застільних анекдотів.

Іншими словами, Данилюк давно чекав на такого – вже думав, що й не дочекається. Кілька хитрих кар’єристів йому імпонували, але він забув про своїх протеже заради цього проблемного спеціаліста. Секрети фаху абикому не довіриш, а так кортить залишити після себе гідного наступника. Або хоч передати життєву школу комусь жадібному на майстерність. Сам Данилюк розбирався у людях настільки, що хоч новий напрямок започатковуй – потворознавство. Роки і роки тотального досвіду дозволяли відсортовувати знайомців і чужинців по випробуваних схемах – кілька рис і людина як на долоні. Це він тільки одного прогледів…

Ів Шода йому імпонував інтелектом, рішучістю, стриманим вольовим характером. Але, як підозрював цинічний реаліст Данилюк, структура пріоритетів у хлопця ще не сформувалася. Тому керівнику вже давно кортіло дослідити, якого ґатунку цей кандидат.

І потрібний випадок трапився.

- Шода, у мене пропозиція. Є нагальна халтурка. Впораєшся – місце мого заступника твоє. Минулого року ти так добре заміщав мене, що тебе досі згадують.

- У чому проблема?

- У ризиках. Офіційно працювати зможеш тільки у випадку крайньої необхідності. Плюс незнайома територія.

- А місцеві що?

- Маленьке містечко – вони всі упереджені. Отже, зникла жінка. За попередньою інформацією – можливе викрадення. Треба розібратися негайно, бо вона заправляє найпрестижнішим в області діловим клубом. Прямо скажемо – єдиним. Там крутиться половина вигід регіону. Цікавий заклад – дітище одного закордонного земляка, але керівницю йому він обирав особисто.

- Тобто якщо ми не допоможемо врегулювати ситуацію акуратно, то він вирішить її масштабно і шумно, - із розумінням кивнув Шода.

- Берешся? - обережно поцікавився Данилюк, підмічаючи, що підлеглий останній місяць переживає кризу. На самовпевненості та гардеробі це не позначилось – як завжди, недруги його зачіпати побоювалися, а вартість елегантного ділового вбрання у рази перевищувала можливості нечистих на руку колег. Треба буде у вільний час зазирнути до його податкової декларації… Так от і сьогодні, блідий навіть крізь показову засмагу, з ознаками хронічного недосипання, підлеглий не втікав на лікарняний, не клянчив відпустку, а обмірковував пропозицію шефа.

Шода глибоко зітхнув і якось зовсім нетипово для себе неформально розвалився на офісному стільці. Данилюк виховав двох синів і тому у нього вирвалося:

- У що ти вляпався?

Взагалі-то клопотів з Шодою не було - крім численних закидів у тісній співпраці з сумнівним контингентом, не підтвердженому хабарництві та тривалому лікарняному у перший рік перебування на посаді. Лише одного разу достеменно трапився інцидент з фахівцем суміжної служби, який вирішив помститися за те, що відгріб купу неприємностей. Камера відеоспостереження на глухій вуличці біля знаного специфічною популярністю ресторану зафіксувала епічну сцену, яку із задоволенням переглядали знайомі із ситуацією специ. Трохи вищий середнього зросту і не вражаючий габаритами Шода без зволікань дав прикурити трьом характерної зовнішності типам. Уповільнений режим дозволив глядачам насолодитися кількома швидкими точними ударами, від яких нападники посипалися стиглими грушами. Що показово, до, під час та після усієї тривожної історії протистояння служб та безглуздого фіналу з рукопашною Шода лишався незворушнм. Міцні нерви у хлопця. Або якийсь негаразд із головою, чого теж не виключав безпосередній керівник.

- Це особисте. Слухайте, Дмитро Петровичу, я там розгрібся у паперах, все доробив, розклав і попідписував.

- З жінкою посварився? – спробував вгадати Данилюк, врахувавши схильний до дурниць вік підлеглого.

- Ні. І ми офіційно не зареєстровані. На жаль. За справу я беруся.

- Шода, у мене досі в голові не вкладається, що ти – протеже свого дядечка.

- Він не мій дядечко, - криво посміхнувся Ів Шода. - Його племінник був у паніці від перспективи потрапити до вашої неоднозначної контори і ми з ним угоду уклали. Взаємовигідну.

- А, так ось звідки байдужість до кар’єри та матеріальних заохочень, - вирішив керівник, несподівано отримавши сенсаційну інформацію.

- Не звідти – це я у вільний час на замовлення працюю. У зовсім іншій галузі, - роз’яснив підлеглий, махнувши рукою у невідомому напрямку.

Данилюк не сумнівався як у можливості Івана ефективно вирішити поставлену задачу, так і у його здатності вичудити щось непередбачуване.

Настала пора протестувати підлеглого на істинний рівень відповідальності перед справою та самим собою. Бо здаватися можна ким завгодно і є лише кілька речей, які в усі часи виводять на чисту воду.

4

Катруся Дмитренко ніколи не була романтичною. Життя чомусь настирливо демонструвало їй жахливі наслідки жіночої необачності. Наочні приклади оточили її з дитинства, зробивши розсудливою і недовірливою.

Мрії більшості ровесниць лякали її більше за щурів, яких вона страшенно боялася змалку. Прагнути стати тимчасовою пустопорожньою забавкою для чоловіків здавалося їй божевіллям. Нічого ні приємного, ні корисного у стосунках з будь-ким вона не бачила. У взаєминах треба не лише брати, а й віддавати. А у неї поки не було чим ділитися.

Тому Катруся перші три роки повноліття присвятила освіті – вивченню майбутнього фаху й не тільки. Вона жадібно і наполегливо освоювала життя та працювала над собою.

Вбухавши у давні прагнення саморозвитку і відмінного володіння професією увесь свій час, Катруся отямилася після напружених років стрункою, зі смаком одягненою елегантною шатеночкою з цікавою престижною постійною роботою на півставки. Попереду маячив четвертий курс університету, а кімната у гуртожитку з двома гамірними сусідками вже не здавалася підходящим житлом.

І ось, одного доленосного дня, гортаючи у солідному агентстві каталог із пропозиціями квартир у найм, Катруся завмерла над одним чарівним варіантом. Двокімнатка з дизайнерським ремонтом, зручним розташуванням, повна доречних меблів та побутової техніки за цілком людську ціну. Дивно, що вона вже півроку невитребувана бовтається – у чому ж перешкода?

- А, це просто біда якась, - поскаржився менеджер, - інтелигентна бабусечка заявила, що здасть помешкання своїх діток – син з невісткою на п’ять років відбули за контрактом – тільки гармонійній молодій парі, щоб не псувати атмосферу гніздечка. Ніхто їй не підходить…

І тут клієнт, що сидів на зручному диванчику, визирнув з-за каталогу і впевнено заявив:

- Ну, Катеринко, це наш варіант. Коли ідемо причаровувати бабусечку?

Катруся підозріло зиркнула на ледь знайомий голос і розслабилась – з цим хлопцем вони пересікалися нерідко – у їхнього потоку за семестр не раз проскакували спільні пари. І до бовдурів студент не належав – спокійний, витриманий і розумний брюнет допомагав ближнім та ставив на місце зовсім вже потворних. Ще й нічогенький. Навіть її ім’я запам’ятав. Вона ж цим похвалитися не могла:

- Хоч зараз, любий.

Навчений гірким досвідом менеджер поставив їх поруч і ледь не застрибав від радості – не вигадаєш вдалішої пари. Наче з дорогої реклами відомого бренду. А враження завершували очі - такі однакові погляди сильних одинаків, які нарешті знайшли одне одного.

- Прямо Голівуд! Ходімо негайно! – підхопився менеджер, якого вже задовбали з цією пропозицією лайливі клієнти, прискіплива бабуля та жорстокий начальник.

І бабусю було підкорено! Жахлива рентгеноподібна бабця, яка вмить розгадувала липові парочки, твердо спроваджувала істеричних дамочок та їх хамських кавалерів або ж скептично хитала головою егоїстичним молодятам, нарешті просвітлішала обличчям та висловила захват. Клієнтів було названо хорошими діточками та благословлено дожити до золотого весілля.

Так Катруся з Івом отримали прекрасне житло, а ощасливлений менеджер на радощах щедро пригостився у бабусечки полуничною наливкою і ледь пригадав, що це за бабця і чому він до неї таскається чи не щотижня.

Якби Катерина Дмитренко знала, у яку халепу втрапить, то з гуртожитку б і не потикалася. Бо два роки потому ця розумна молода жінка визнала, що по вуха вгепалася у свого співмешканця.

А починалося все з веселих та не дуже дрібниць – просто сусіди по чудесній квартирі були одного поля ягідки і відразу скооперувалися у побуті.

Потім стали приятелювати по-справжньому – приходили спершу з інституту, пізніше – з роботи і обмінювались новинами. Дивилися фільми, сміялися з жартів, доглядали одне за одним під час простуд, згодом виникла ідея разом відвідувати заходи – офіційні і навіть сімейні.

Катруся звикла до Іва, як до самої себе. Що коїлося у голові Шоди, вона не знала і довідуватись не збиралася. Секретів у нього вистачає, це зрозуміло – взяти хоча б ці періодичні халтури, на які він ходив з незмінним чемоданчиком й у темному немаркому одязі. І оплачувалися вони сповна – матеріальних труднощів співмешканець не мав.

Але з ним було затишно та надійно. Якось само собою вони насправді стали повноцінною парочкою. Наче так і треба. Тут Катруся остаточно зрозуміла бідненьких сокурсниць. Ні, хоча не зовсім – Шода хоч того вартий, а вони втрачали розум через якихось нікчем.

Їхні відносини нагадували мрію – повага, чуттєвість, гумор та жодних обіцянок. У душу партнери одне одному не лізли.

Катруся оцінювала ситуацію об’єктивно – Шоді добре з нею, але він перспективний, привабливий і ще дуже молодий для подружніх тортур – будь з ким.

Їй же шлюб вважався таким собі безумовним прокляттям, що найадекватніших людей перетворює на сварливих скудоумних особин, які знервованими зграями глушать біди алкоголем або іншою згубною залежністю.

Тому, поставивши собі невтішний діагноз закоханості, Катруся вирішила звернутися за допомогою і запросила на чашку кави з тістечками дівчину, з якою Ів зустрічався до неї.

Сонячна славна красунечка радісно помахала Катрусі з-за столика під здоровенним квітучим екзотичним кущем.

- Вибач, я прийшла раніше! – довірливо зізналася весела білявка. - І вже замовила нам молочні коктейлі. Я – Зоя. А ти – дівчина Іва. Завжди хотіла потеревенити з тобою, але соромилась. Щось трапилося, так?

- Так, - сказала Катруся, похмуро представилась і у двох словах виклала свою проблему. - Я хочу почути все про його недоліки і зцілитися.

- Ох, як романтично! Слухай, ми просто розважалися на першому-другому курсі, бо гормони – це ж непереборно у такому віці. А, вибач, у кого як… Ну, з Шодою жодних проблем не було – прекрасні спогади, відмінний досвід. Зізнаюся, мій чоловік, хоч і влаштовує мене, але… Ой, вибач! Ти ж про недоліки питала. Але ми не посварилися з ним, просто час прийшов – мені заміж закортіло, йому теж когось складнішого за мене. І жодного неприємного осаду від стосунків не лишилося.

Зоя навіть винувато похитала головою.

- Я у його справи не лізла. Ів щедрий, симпатичний, сильний та уважний – у компанії мені заздрили. А фігура – м-м-м… Наче цінний подарунок, а не хлопець. О, вибач! Ну, він впертий, мовчазний і непередбачуваний. А ще жорсткий. Ні, не з жінками – до нас він поблажливий. Але усі ці чоловічі ієрархії та правила – страшна річ. Я колись бачила, як до нього один тип придовбався, який себе найкрутішим вважав. За щось вони там не порозумілися і той його перестрів, коли ми під вечір у кіно зібралися. Вийшли від мене, а він вже біля під’їзду чекає. Ів мені наказав вшиватися, але я, звісно, сховалася і підглядала.

Колишня подруга Шоди від тієї згадки здригнулась і схопила Катю за руку.

- Що вовки на Діскавері! Я собі рота затулила, щоб не верещати. Ну і битва! Потім той бугай, коли вони обидва вже були схожі на хтозна що, всі у кровищі та брудні, щось сказав і ці двоє потисли руки.

- А потім?

- Культурна програма – затарилися у джип того бугая і шофер повіз їх спершу у лікарню, а після у кабак.

- А ти хоч кіно подивилась?

- Подивилась. По ноутбуку. У котячому товаристві.

Дівчата розсміялися.

- Отож! – підсумувала Зоя. – Він чоловік і все чоловіче у нього на першому місці. Живи своїм життям і радій жіночим радощам. Нам їх не зрозуміти.

- А що б ти зробила на моєю місці?

- Не дано мені бути на твоєму місці. Я просто свіженька краля з розміром три з половиною та довгими ногами. А у тебе характер. Саме характер, а не гонор. Ти з віком тільки набуватимеш жіночої привабливості, а не втрачатимеш. Ти й зараз з родзинкою, а згодом так зовсім очей не відведеш – у мене родичка є твого типажу. Їй вже за шістдесят, а вона справжня спокуслива дама. Шода розбирається у жінках. Мені він просто симпатизував, а ось до тебе у нього однозначно серйозніший потяг. Так що ваші стосунки мають перспективу. А взаємне кохання між вами має бути чимсь феєричним. Довірся долі і не нервуй.

- Ти дуже мудра жінка.

- А, це інтуїція. Бо у плані інтелекту я дурепа дурепою. Тому ось через місяць, як захистимо дипломи, влаштуюся на необтяжливу посаду за допомогою татка або чоловіка, а за рік-два піду у декрет. Оце і все.

- Не все.

- Ну, я вибрала собі підходящого стабільного чоловіка зі статками, старшого за себе на одинадцять років. Він мене балує і майже не сварить. Не ображає – бо я знаю його слабкості і вміло на них граю. Я поважаю і люблю його. І найму няню, коли з дітьми не зможу впоратися, а сама поїду на власній блискучій автівочці на масаж, у басейн та салон краси. І знаю, що наші діти матимуть усе необхідне – в тому числі і живого-здорового татка без секретів. Таке моє щастя. Тобі не підійде. Ти любиш свободу. Ти не витримаєш залежності і примх звичайного шлюбу. Ні майнових, ні психологічних.

- Спасибі. Ти мені дуже допомогла.

- Нічого подібного – просто ти цей розріз життя не вивчала і відносини для тебе абсолютно невідома територія. Я турбуюся – можеш дурниць наробити.

- Так і є. Але чого це ти спершу простушкою прикидалася?

- Щоб тебе оцінити. Без сумніву, ви з Шодою з однієї планети і я дуже хочу, щоб ви були щасливі. Давай дружити.

- Що?

- Ну, дзвони мені, коли треба буде виговоритися або почути сторонню думку. По усіляким жіночим питанням я просто спец. А Ів мене цінував за те, що весела, безклопітна і вмію тримати рота на замку.

- А, то його секретів ти не виказала.

- Само собою. І твоїх ніколи не викажу. То жіноча змова?

- Змова, - кивнула Катруся, цокаючись з подругою рештками коктейлю. Зойка їй імпонувала. Тим більше, у неї досі не було близьких спільниць.

З тих пір минуло більше року і Зойка-зайка не підвела. Дійсно, її чоловік – щасливчик. Привласнив собі звабливого життєрадісного товариша на усе життя.

Подекуди зідзвонюючись, часом зустрічаючись, дві подруги обмінювались рецептами, плітками та побутовими дрібницями.

У них були настільки різні життєві сценарії, що про заздрість чи суперництво не йшлося навіть у теорії. Але поговорити вони любили і щоразу Зойка засипала її компліментами, оскільки Катруся стала схожа на принадну жінку, а не якусь насторожену недосвідчену «синю панчоху».

Та жодне щастя не вічне і не безхмарне. Зненацька, як порив вітру перед зливою та градом, прийшов неспокій. Щось стало не так. Зовсім не так. Катя домовилася про термінову зустріч із Зойкою.

Новоспечена матуся всучила дитя миролюбній свекрусі, а сама прибігла до піцерії підтримувати дорогу подругу.

- Е! – сказала вона, побачивши перед собою виснажену занепокоєну дівчину і від несподіванки впустила меню.

- Еге, - погодилась невесела Катруся, важко опускаючись на м’яке сидіння. - Щось буде погане. Я відчуваю.

- Факти на стіл.

- Я хвилююся за Іва. У нього неприємності. І він припинив себе контролювати.

- Правда?! І у що це вилилося?

- Він не тримає дистанції – наче ігри закінчилися. Ну… І він не так себе поводить – обіймає мене, цілує… Мимохідь, просто як елемент побутового спілкування. Звертається такими словами, які мене бентежать. Так, ніби ми якесь показове подружжя. Весь час ніби десь інде. Майже не розмовляє – наче розв’язує задачу, у якої рішення одне гірше за інше.

- Почекай. Показове подружжя! Ти ж розповідала, що у його батьків, і у бабусів-дідусів – саме показові подружжя.

- Точно. Так і звертається. Бо у мене від хвилювання вже голова не варить.

- Виношу вирок – у нього дуже серйозні проблеми. Щось критичне. Ти нічим не допоможеш, просто будь терплячішою. Мишкою тихою сиди – зараз не до ваших ігрищ у партнерський шлюб, - повчала мудра Зоя. – Давно це почалося?

- Три тижні тому. А сьогодні зателефонував і сказав, що затримається на пару годин. І завтра із самого ранку їде у термінове відрядження на три доби. Голос спокійний, наче він вже щось вигадав з тією ситуацією.

Зоя зітхнула.

- Ти ж розумієш, що не вплинеш на нього. Це його оборудки плюс зовнішні фактори, про які він у родині – а ти його родина – не буде розповсюджуватися. І втішся – він-таки до тебе небайдужий.

- Прекрасно, але толку, якщо я йому нічим зарадити не можу.

- Можеш. Не нервуй і допоможи йому пакувати валізи.

- Я серйозно.

- Я теж. Це перший етап. Другий – гайда завтра у жіночу консультацію. Він нехай свої чоловічі питання розгрібає, а ти свої жіночі.

Катруся вражено покліпала. Їй вже довірили власний проект, людей та повну свободу втілення ідей, а у сімейних питаннях вона так і залишалася повним нулем.

- Цього не може бути! Ми дуже відповідальні і все контролюємо!

- От до завтра збережи цю переконаність. Шоді – ні півслова – йому своїх турбот вистачає. Далі будеш чинити по ситуації, але вже з урахуванням свого стану.

- Ти настільки впевнена?

- Так. Сумніваєшся – в аптеку за тестом навідайся. Тільки знову ж таки – заникай його подалі у сумочку до завтрашнього ранку. Після спишемося і я тебе поведу до своєї лікарки. Домовились?

- А мале?

- Пристрою у хороші руки, - підморгнула Зойка. – У тебе зараз період – ой-ой. А тепер іди відпочивай і бережи себе. А то я зараз зі своїм сюсюкатиму по телефону і це буде огидніше огидного. До завтра.

Провівши поглядом розгублену подругу, Зоя прибрала з обличчя удавану бадьорість і витерла очі. Їй було шкода Іва і Катрусю. Прекрасна цікава пара. Але, наскільки вона знає життя, її подрузі світило майбутнє матері-одиначки. Якби не її переляк до «штампу в паспорті», то хоча б на дитину отримувала виплати по втраті годувальника.

Зоя розгадала основну проблему Шоди давним-давно – він завжди діяв, як належить. Чудово захоплюватися настільки відповідальними громадянами зі сторони, але чоловік має бути вдома, а не займатися хтозна де казна-чим, про що навіть найближчим людям совісно зізнатися. При ній він теж брав якісь сумнівні замовлення. А після снував, як примара, сам не свій.

Ймовірно, вже догрався.

5

Кожна щаслива родина спотворює дітей по-своєму.

Наприклад, коли бажання тата не виростити сина слимаком наштовхується на потяг мами долучити малюка до чуйності та почуття прекрасного. Бо у гармонійному подружжі завдати прикрість другій половині – найтяжчий сімейний злочин. Інша справа – спільне дитятко.

- Сонечко, - лагідно шепотіла мама-красуня, щоб чоловік з кабінету не почув, - ти у мене такий розумничок! Я записала тебе у образотворчий гурток, будеш гарненько старатися і потім кожного тижня ходитимеш на заняття при художній школі! Правда, чудово? Тільки татусеві скажемо, що ти поглиблено іноземну вивчаєш, добре?

- Синку! – урочисто виголошував мужній спортивний тато, прислухаючись, чи досі кохана дружина торохтить посудом на кухні, - ти вже зовсім дорослий, пішов до школи і тому я попросив дядю Толю записати тебе до своєї групи – він відмінний тренер! За десять років ти станеш по-справжньому сильним! Тільки хай це залишиться між нами, чоловіками, бо мама хвилюватиметься.

І маленький Іванко взяв час на роздуми – до цього його привчила мамина сестра і за сумісництвом хрещена матуся. Вона жила у передмісті в іграшковому будиночку, оточеному кремезним старим садом. Хатка виблискувала найновішими будівельними досягненнями, а подвір’я виглядало дикуватим і самобутнім – чим не життєва філософія?

Тьотя Женя була невисокою, зібраною жінкою з пронизливим поглядом. Якщо Іванко любив та оберігав маму, то своєю вихователькою він міг назвати тільки хрещену матір. Вона поводилася з ним, як з дорослим, і дохідливо розтлумачувала усі питання.

Ось і того разу, купивши у шкільному буфеті цукрового печива, першокласник відправився до тітоньки за порадою. Вона бажала йому тільки найкращого і сувора правдива наука вже вигідно вирізняла Іванка від безпорадних ровесників.

Тітонька розлила по великих чашках традиційний чай, виклала на блюдце печиво і запросила хрещеника до дерев’яного столу під гігантською яблунею.

- Мама хоче, щоб я малював, а тато – щоб займався бойовими мистецтвами.

- А ти чого хочеш?

- Ще не знаю.

- Тоді тобі немає на чому наполягати. В кожному занятті є величезний сенс, якщо ним не нехтувати.

- Це буде корисним, так?

- Залежить від тебе. Образотворче мистецтво розкриє у сумлінному учневі спостережливість, розвине пам’ять, знову ж-таки портретистика навчить розбиратися у людях. У твоєї мами найсильніша інтуїція, яку я коли-небудь зустрічала. Якщо ти її успадкував, то зможеш відтворювати натяки долі. У нашій країні самим розумом не проживеш, відточені інстинкти рятують частіше за логіку.

- А спортзал тричі на тиждень?

- Фізичне виховання вже точно зайвим не буде. Травматизм високий, але в усьому свої плюси. Вирішувати тобі, і тільки тобі. Поради-порадами, але помиляються всі. Якщо готовий добре попрацювати найближчі десять років, то я пишатимуся тобою. Бо повноліття не стільки початок, скільки підсумок – дорослим себе уже не зміниш.

З тих пір минав час і кожного візиту до хрещеної Шода отримував все довші й довші лекції, сповнені життєвої мудрості. Щоправда, тепер він не просив порад, а більше із задоволенням дискутував, не забуваючи ні тортика до чаю принести, ні висловити подяку за багаторічну науку.

Але шістнадцять років потому після знакової розмови Шода навідався до хрещеної мами у особливій справі.

Він привітався з хазяйкою дому і вручив гостинці.

- Без подарунків я тебе, зрозуміло, на поріг не пущу… - пробурчала тітонька, готуючи чайник для заварювання. Церемонія спілкування має бути довершеною, як завжди.

- Хто ж вас знає.

Ів оглянув знайому кухню, яка усі роки прагнула визволити жінку від зайвих марних робіт, як-то миття посуду, шинкування овочів та прискіпливого контролю за стравами. Ось тільки чай потребує уваги.

- Поганий у тебе вигляд.

Шода усміхнувся.

- А, це ще квіточки. Тьоть Жень, у мене до вас прохання. Як до відповідальної прагматичної людини. Близької людини.

Мудра Євгенія любила свого племінника, як рідного сина, у якій слабкості зізнавалася лише собі. Вона вклала у його виховання життєвий досвід, науку гідних людей та ретельно піклувалася, аби він став достойним чоловіком.

Тепер отримала наслідки.

Ів попивав чай і з посмішкою дивився на неї. Все підмічає, ну і правильно.

- То який ваш вердикт? – поцікавився Шода.

- Результат нашої із тобою співпраці задовільний, - в тон хрещенику відчеканила хазяйка дому. – У тебе серйозні неприємності? Бо у такий час ти зайшов вперше.

- Ви знаєте, чим я на життя заробляю?

- Підозрюю. Ти рано став матеріально незалежним.

- Так. Але мені контрактом заборонено розголошувати умови та характер роботи.

- І для того, щоб легалізуватися у суспільстві, ти пішов на службу?

- Не тільки. Ще для рівноваги – у мого основного заробітку багато побічних ефектів.

- О, ну тоді вибір влучний – брудна казенщина приземлює безвідмовно. Але як ти туди потрапив?

- Підмінив племінника одного посадовця із зовсім іншого напрямку. Той мріяв, щоб його протеже на хлібному впливовому місці прижився. Мій приятель тепер успішно бізнесом займається, а я практикуюся «по вовчому вити». Для достовірності йому навіть довелося мені свою автівку подарувати.

- Практичності тобі не бракує.

Ів Шода негайно і вкрай природно зобразив жорстку зверхність.

- Переконливо? – гордо запитав хрещеник.

- Довго тренувався?

- Довго. – Зітхнув Ів, відразу трансформуючись у самого себе. У домашнього самого себе. – Треба ж відповідати займаній посаді.

У сімейному колі Іванко був милим спокійним хлопцем. Позитивним, вдумливим і безпроблемним. Його недоліки виглядали дурничками і викликали усмішку.

Спершу обраний ним для суспільного повсякдення образ бентежив хрещену. Але зрозумівши, наскільки безслідно він сповзає з вихованця у домашніх умовах, вона заспокоїлась.

Ось і зараз увесь неабиякий тиск хижої особистості вщух і гість став просто втомленим Іванком - засмиканим і незахищеним.

- Тьоть Жень, ви тоді правду спрогнозували. Інтуїція мене ніколи не підводила. Ну, і у цьому випадку, гадаю, на неї можна покластися. Або хоча б врахувати.

Іву було ніяково.

- Не тягни.

- Три тижні тому на мене навалилося передчуття. Сильне, як ніколи. Таке не проігноруєш. Тільки уривчасте, наче пазли. Ледь склав.

- І що вийшло?

- Схоже на те, що днями я спричиню рідним людям багато горя і неприємностей, - винувато зізнався Ів, викладаючи на стіл папери – один за одним.

Тітоньці він передав три аркуші.

- Це я результат зафіксував. Але є важливий нюанс – те, що ви бачите, найкращий вихід із ситуації. Так що це не попередження, а підказка. Впевнений.

Хрещена матір, яка знову переконалася, що зворотній бік довіри – довічний тягар, уважно вгледілася у наслідки тритижневих Іванкових експериментів над собою.

Сестра не просто так захопилася ідеєю відвідин сином художньої школи. Тоді, у вересні першого року навчання, її викликала класна керівничка для серйозної бесіди. Вона розповіла, що завданням для дітей було намалювати курочку – для цього вчительський стіл заполонили варіанти – пластмасові, плюшеві, керамічні пташки розсілися навколо вчительки. Вручивши матері першачка усі роботи класу, вона чекала, доки та зацікавлено розглядала титанічні спроби, доки не дійшла до роботи, невимушено виконаної олівцем – це був кумедний портрет заклопотаної кури, у рисах якої безпомилково вгадувалася класна керівничка. Поки мама Іва вагалася між сміхом та вибаченнями, керівниця початкового класу висунула ультиматум: «Не згубити дар».

Не згубив. Хрещена матуся, яка вважалася хранителькою секретів Іва, перевела погляд з праць на Шоду.

- Вірю, - зізналась вона, повертаючи майстерно зображене майбутнє. Біль і захват у рівній мірі глибоко скребнули загартоване серце жінки. – Чим я можу допомогти?

- Спершу я б хотів пояснити свою життєву позицію – щоб ви за потреби донесли її до рідних мені людей. Бо люди ж бачать лише те, що хочуть бачити. Як завжди.

- Безумовно.

- Отже, так. Я задоволений своїм життям. Мені дуже пощастило. З родиною, оточенням, здоров’ям, здібностями… Перелік довгий. З Катеринкою я планував прожити, скільки відведено. Тепер дивіться – якщо передбачення відповідає дійсності, то вона постраждає найбільше. Бо маму і тата горе зблизить ще сильніше, ви – втілення стійкості, а моя дружина – дурне дівча, яке ще не переросло підсвідомі страхи. Ледь приручив. Почуття провини зламає її.

- За що?

- Вона досі боїться повноцінних стосунків. Гадатиме, що ображала мене своєю недовірою. Ніби її почуттів по очах не видно. Дурниці, одним словом, але це може зашкодити їй у наступних відносинах.

Шода замовк, схиливши голову набік – як завжди при роздумах. Доля є доля і спасибі, що хоч натякнула на свої плани.

- Я склав заповіт – залишив Катеринці квартиру, автівку і кошти на переоформлення.

- Вчинок чоловіка. А на зйомній ви жили заради нейтральної території?

- Якби ж то – я збрехав їй заради спільного проживання. Дівчинка навіть не знає про мою нерухомість. Бо того дня у агенцію я навідався аби здати її у найм, а не навпаки.

- А у чому ще брехав?

- Всього лише недоговорював. А от вас хочу навантажити організаційними процедурами. Будь ласка, продивіться про всяк випадок ритуальні контори, аби все було пристойно і без біганини для рідні. Це для них такий удар – особливо для дідусів-бабусів. Гірше, ніж дітей, ховати онуків. Гроші на картці, там вистачить і на усі поминки. Довіреність… Так, а ось перелік осіб, яких треба буде повідомити.

Шода погрібся у паперах, пригадуючи важливі питання.

- Ів, - тихо покликала тітонька Женя, - я тут сиджу сама серед давніх яблунь, як законсервований об’єкт, бо не хочу ні до кого прив’язуватись і нікого втрачати. З усіх людей я б найбільше хотіла вберегти тебе.

- Я знаю. Розумієте, моя робота не лише приносить великий прибуток, але і руйнує відчуття реальності. Тому я пішов на службу і тому так поводжуся на людях. Здаватися нормальним – моя мета. Без щохвилинного самоконтролю я, щонайменше, ексцентричний. Ваша підтримка рятувала мене усі ці роки. Без перебільшення.

Поки Шода виговорювався, беручка хрещена підчепила його папери і всунула носа у справи племінника. Виявилось, що він активно співпрацює з благодійними організаціями, а у Центрі для дітей з неповних сімей проводить безкоштовні тренування одного з видів східного бойового мистецтва та виховні заняття з проблемними хлопчаками. Хм, бідне божевілля – з Шодою у нього малувато шансів.

- Не вірю. Ти здравіший за будь кого.

- Помиляєтеся. Це я для компенсації. Насправді замовлень все більше – добре, хоч мій агент професійний і позиціонує мене як ексклюзив. Інакше бути мені хронічним психом. Так, я комплексую.

- Гаразд, допоможу. Але ти заслуговуєш на диво і я до останнього віритиму.

- Дякую. І вибачте, що так усе склалося. Я б хотів, щоб ви на моєму весіллі погуляли, а не оббивали пороги державних установ заради отримання свідоцтва про смерть чи місця на цвинтарі. Несправедливо.

- Ще як! - Підтримала тітонька Женя, пишаючись мужністю хрещеника. - Почекай іти… Про що ти мріяв?

- Завжди хотів, щоб у мене був брат. І справжній друг. Зараз – про родину з Катрусею... Звичайні такі мрії.

Євгенія втратила багатьох за своє життя. Щось перелік ніяк не завершиться. Вона теж підвелася, поклала руку на плече сина рідної сестри і впевнено промовила:

- Люди не зникають після смерті – їхнє життя розсипається стиглими зернами у душах тих, хто лишився. З нього може вирости як дивовижне дерево світла, яке зарадить і у найтемніших сутінках, а можуть щіткою зійти потворні бур’яни, що завадять йти своєю стежкою.

Шода мовчки обійняв тітоньку, чого досі не робив жодного разу.

Господиня дому вдивлялася услід Іванку – він витягав її з духовної самотності і безнадії понад двадцять років. Прожите враз навалилися на жінку, яка останнім часом не уникала товариства.

Провівши Шоду, вона зосередилась, намагаючись пригадати, де ж бачила раніше місцину із тих моторошних зображень. Спогад прийшов блискавично. Швидкими кроками зміривши коридор, Женя дістала із шафи старезний фотоальбом з найдорожчими сімейними реліквіями – пам’яттю. Перегорнувши потрібну сторінку – цупку, сіро-коричневу, вона не втримала емоцій і провела долонею по довоєнному знімку. Давно-давно, перед окупацією, попередники залишили домівку. Навіть вона не була у тих краях особисто. Іванко вдався у материн рід, її рід. На батька він не схожий анітрохи – ні вдачею, ні виглядом. Тільки кумедними зубами, від яких Ів ще у дитинстві прийшов у захват і відмовився псувати таку оригінальність. Не помилився – тепер без своєї чарівної доброї посмішки він уже не він.

А зі знімка на Євгенію дивився молодий, гарний і сильний старший брат її бабусі, який зник безвісти на фронті. Між ним та Іванком відмінностей було аж цілих ніскільки.

Отже, доля.

6

Антоніна Олексіївна зосереджено вчиталася у єдиний аркуш – за останню добу місцевих подій не густо. Відмітивши до подальшої роботи дві позиції, вона повернула мені папір і зібралася щось додати. Щось важливе і неоднозначне.

З шефинею я щасливо пропрацювала чотири насичені роки і ми встигли вивчити одна одну, як жодній дослідній лабораторії ніколи не вдасться.

- Надійко, ти трудишся неефективно.

- Не те слово, - що тут сперечатися? Взагалі-то я на лікарняному. Ще місяць, але є для організму більш дієві препарати, ніж ті, якими фармацевтичні компанії ринки завалюють. Звичний ритм швидше поверне до норми. Точніше, я на це сподіваюся – після аварії міжміської маршрутки я провалялася на койці у загальній палаті під крапельницями довше, ніж гадала. Тоді, на фоні трагедії, травми не здалися серйозними. Ще з трьома пасажирами-щасливчиками ми допомагали тяжким постраждалим, чим могли. Тепер зрозуміло - підвели нерви, ще й струс мозку – не пряник глазурований. Та й рука не так оптимістично поновлюється, як гадалося. Посттравматика замучила, але виходу, окрім як повернутися до звичного життя і настрою, не бачу. Життєрадісність мою як рукою зняло – у таке горе життя пикою натовкло, що тепер картинка світу помітно покосилась. Повна апатія, слабкість і втрата життєвих орієнтирів.

- Я вирішила перекласти інформаційну роботу і поточну аналітику на Журавську.

- Іра впорається, - кивнула я. - Вона в курсі справ, а підібрати нового кваліфікованого секретаря – не проблема.

Шефиня моя не краля, але з того вдалого типу жінок з вогником, який дуже цінують далекоглядні дядечки. Бо надійнішого партнера для життя не знайдеш – підтримає, розважить та забезпечить надійний тил. Так що її чоловік зробив свого часу найвлучніший вибір – ясноока одногрупниця стала не тільки дружиною, а й талісманом на усе життя. Тепер їхні дорослі діти розлетілися підкорювати світ, засипаючи матусю увагою та подарунками – он, доця знову незрівняні туфельки підігнала. З бантиками.

- Ти не розстроїлась? – обережно поцікавилась Антоніна Олексіївна.

- Та ні, звичайно, - нічого не відчуваючи, важко навіть образитися.

- Надійко, я тут подумала, що тобі ще важко спілкуватися з людьми, - шефиня підвелася з-за столу і підійшла до вікна. – Сашка Демчука це не стосується, ви друзі зі школи, але у нашому місті його знають усі, а тут потрібен сторонній погляд. Неупереджений.

- Де – тут? Таки Діловий клуб?

- Діловий Клуб, - вимогливо констатувала Антоніна, не сумніваючись у моїй поінформованості. Звичайно, обізнаність у міських та приміських подіях – мій хліб. З маслом, не буду прибіднятися. У нашій громадській організації зарплатня усім тутешнім конторам на заздрість. Зате й віддача має бути відповідною.

- Ситуація не змінилась? – я швидко зібралася – досить скиглити. Якщо більше не виходить посміхатися, то хоч професійні навики треба зберегти.

- Жодних новин. Я вчора негайно зв’язалася з одним старим другом. Він обіцяв прислати надійного компетентного спеціаліста. Напівофіційно. За потреби «корочками» помахає, за потреби замовчить зайве. Зараз він має бути. У вас максимум пара діб – потім у гру вступить власник Клубу.

- Ну, це вже буде стихійне лихо. - Закордонний земляк за свою протеже переверне тут усе з ніг на голову, нацькує банду якихось необережних типів і мало точно нікому не здасться. А тільки цього нам бракувало. – Одне прохання – віддайте нам у команду Радченка.

- Гену? – задумалась над кандидатурою Антоніна Олексіївна. – Ну, аналітикою по Клубу він займався, але я планувала все-таки Демчука попросити. Він мені, як завжди, дещо винен і не відмовиться.

- Не відмовиться, але і на повну викладеться навряд. Буде помірно корисним. Епізодично доступним. А тут треба ще й відповідального виконавця, крім вхожого до усіх суспільних груп лояльного городянина.

- Згодна. Ви з Геною – підпорядковуєтесь викликаному фахівцю, а Сашко буде консультантом і взагалі діятиме своїми каналами.

- Згода.

Від шефині я відразу направилась готувати місце для тимчасового керівника. Взагалі-то я люблю оцінювати роботу людей з підлеглими. Видно, чого організатор сам вартий.

Тому до прибуття стороннього фахівця поставилася з усією відповідальністю – перетягла у куток просторого кабінету вільний стіл і видобула з підсобки зручне офісне крісло. Наша тьоть Ліда просто розумничка, але не пройтися ганчірочкою по меблях я не могла психологічно. Пожвавивши поверхню стола симпатичним перекидним календарем з пейзажами та пам’ятними місцями краю, встановила зручний канцелярський набір.

Робота з людьми має свою специфіку – важко відсторонитися від емоцій. Так що потай сподівалася, що спеціаліст, тінню якого я маю стати для користі справи – стриманий розсудливий авторитетний дядечко з гарними манерами.

Мабуть, Антоніна Олексіївна теж на щось подібне розраховувала, бо вигляд мала збентежений. Пропозиція зайти до кабінету застала мене зненацька – я заглибилась у цікавий документ і забула про ранню розмову. Мене обнадійливо запевняли, що проблеми з пам’яттю минуть, але записника я все ж обачно завела.

Тому, побачивши навпроти шефині посланця її давнього друга, розгубилась.

- Надія Гонта, - прокоментувала мою появу Антоніна Олексіївна.

Прибулий виховано підвівся і, на відміну від мене, спромігся утриматися від подиву.

- Іван Шода.

Хоча інтер’єр у Антоніни ніхто б не посмів розкритикувати за відсутність смаку, цей Шода виглядав у ньому екзотичною птахою серед любительського курятника.

Нічого більш інородного нашу установу ще не відвідувало – прекрасно підібраний одяг, який він умів носити, коротка, але професійна зачіска. Несезонна рівна засмага, надміру спостережливі карі очі та хижі виважені рухи кричали про небезпечність цього типа.

Дороге вбрання вміщало не менш достойне тіло, над яким явно систематично та ретельно працювали. А те, в свою чергу - відповідну душу. Така зібрана суцільність на порожньому місці не формується. Їй передують випробування. Небезпечні, болючі уроки. Ой.

Високооплачуваний найманець якогось синдикату, а не державний службовець. Ще й вік! Та йому ж, напевно, ледь за двадцять перевалило. І порода нетутешня – не сказати б що високий, якоїсь акуратної тонкокістної статури, а досконалі пальці прямо як у грандмайстра карткового шулерства.

Але фізично розвинений якраз у міру – без надлишку м’язів, які, зазвичай, слугують тільки тому, аби у дзеркалі собі подобатись. Хоч з ворогами, хоч з дівчатами толку від них – що від стразів на бойовій зброї.

Тільки як же з таким спільну мову знайти? У мене ж досі провали у пам’яті, у сон невчасно хилить, а Геночка - мій друзяка і найдобріший хлопець у світі, але теж з особливостями, яких розторопний Шода може не зрозуміти.

- … у ситуації, що склалася, - підсумувала Антоніна Олексіївна, дивлячись на мене.

А, ще й концентрації жодної.

- Впевнений, що тісна співпраця з вашими фахівцями необхідна і не сумніваюся у ефективній взаємодії. Також розумію і підтримую доцільність вичерпного звіту з додатками усіх матеріалів по підсумках проведеної роботи вашій довіреній особі Олександру Демчуку. Нинішнє становище потребує негайного опрацювання, - перехопив ініціативу Шода, вірно оцінивши ускладнення нової підлеглої. Хитро сформулював – і мене просвітив, і Олексіївну запевнив.

- Так, звичайно, я вас більше не затримую.

Вже у коридорі Шода прискіпливо роздивився моє обличчя, особливо вглядаючись в очі.

- Черепно-мозкова – не та травма, з якою гратися можна. Вистав собі нагадування і не пропускай прийом ліків. Зараз же!

Суворий керівник терпляче проконтролював виконання першого наказу і вже більш буденно поцікавився:

- А у чому секрет твого віку?

Він відчинив двері, запрошуючи до кабінету.

Прекрасне виховання і витримка! Більшість нетутешніх засипають моїх колег некультурними питаннями. Шода ж сформулював інтерес ввічливо і без посередників. Ну справді – очі у мене дорослі. На роботі, в усякому випадку.

- Спадковість. У нашому роду жіноча лінія «пізня» - тільки після тридцяти ми схожі на дорослих жінок. А доти відносини між статями у нас на рівні дитячого садка.

- А чоловіки вашого роду?

- Навпаки. До двадцяти вони вже одружені і, до речі, прекрасні сім’янини.

- То скільки тобі за паспортом?

- Двадцять сьомий. Це на вигляд сімнадцять.

- Максимум - чотирнадцять. І одежа завелика – очевидно, наслідок хвороби. Через це візуально кілька років відмінусувалося.

Тю! Я навіть не помітила. Так же ж можна і у нічній сорочці на роботу припхатися.

- Не будеш ігнорувати режим – швидко одужаєш, - помітив мою паніку Шода.

- Вибачте.

Мімікою Шода явно не зловживає – та майже не користується. Обличчя розумне, просто якесь незворушне. Ну, губи тонкуваті. Але ніс рівний, а очі взагалі перебирають на себе все враження від цього індивіда. Хто зна, наскільки він путній як професіонал, але як особистість безумовно вартий уваги. Бо рідко у наш час побачиш, щоб сутність забивала зовнішність. Вже точно не у такому віці.

- Надійко! Для своїх я – Ів. У нас замало часу для налагодження контакту, тому - жодних умовностей.

Ів поставив свій респектабельний портфель на стіл і туди ж поклав отриманий від Антоніни Олексіївни аналітичний матеріал. Точно Радченка підпрягла – ще вчора, бо за ранок він би не встиг стільки наваяти. Він працює вичерпно, але довго.

- Як скажеш, Ів. Думаю, спрацюємось. Траплялося й гірше за принципового хлопчика з хорошої родини, переповненого комплексами і секретами.

Ха, я теж людей перебачила разом з їхніми тарганами. Тут рівень вищий, але витоки ті самі.

- Прекрасно спрацюємося! – несподівано засяяло тимчасове керівництво, розпливаючись у задоволеній посмішці.

Страхіття яке!

Безліч особливостей можна лояльно ігнорувати в людях, але часом трапляються переломні. Зліва широка посмішка Шоди блищала бездоганними рівнісінькими протезами, а справа не гірше білішали його природні, скошені у різні сторони зуби.

Загальне враження мене розгромило. Нестандартні особини – це здорово, але цей чорнявий типчик все більше нагадував моторошного персонажа-небувальщину. Ну, з тих творінь, де до титрів не розбереш, що воно за фрукт. Яке різне у нього, виявляється, обличчя – наче інша людина на мить з’явилася. Замість шахрая-інтелектуала – доброзичне сонечко.

Одне зрозуміло – ці три доби я точно не сумуватиму.

- Негарно, правда? Це стоматологи чомусь відмовилися копіювати мої оригінальні. Не переконав я їх. Навіть за доплату.

Шода полишив мене розбиратися в оцінках і всівся за робочий стіл, заглибившись у матеріали справи.

Працював він зосереджено і вдумливо. Гарна самоорганізація у хлопчика. Бо, як би там не було, він молодший за моїх братів, яких я звикла вважати малечею. Дітлашня завжди дітлашня – навіть при здоровому глузді та посаді.

7

Геннадій Радченко був окунівцем. Так, стовідсотковим уродженцем знаменитої Окунівки.

Уславлений хутір вкорінився на лісистому півострові, оточений як природними небезпеками, так і побутовими незручностями. Розніжуватися у сучасних вигодах загартовані жителі не бажали і вперто противилися періодичним спробам відселення. Проблеми транспортного сполучення, електропостачання та безліч інших ризиків не змусили жодну родину залишити землю пращурів. Згуртовані, сміливі, спритні та безмежно відповідальні окунівці були для району не тільки головним болем, а й гордістю.

Роботодавцям ставали байдужі анкети, резюме та відгуки, якщо у кандидата на посаду місцем народження значилася Окунівка. Недосяжні моральні якості у них вдало співіснували з відданістю справі. Якщо окунівець наймався прибиральником, це означало, що ввірена територія іскритиметься чистотою, а якщо прес-секретарем - що озвучувана інформація є насправді достовірною та перевіреною. Місцеві анекдоти часто починалися десь так: «Призначили якось окунівця начальником Податкової…».

Але порушення угод та посягань на свої права та права колег вони не терпіли і тому мати у колективі благородну й активну людину наважувалися лише сумлінні роботодавці. Якось приїжджий ділок, не розібравшись у місцевій кон’юнктурі, найняв на тимчасову роботу студента-окунівця, а по завершенню терміну мало того, що відмовився платити, так ще й двинув неповнолітнього у пику.

Подальший блокбастер із задоволенням смакувала уся тутешня спільнота. Бо безгласний сумирний селючок враз обернувся на пекельного демона. Невблаганний, стрімкий та розсудливий юний окунівець холоднокровно переслідував жертву, навівши такого жаху, що здоровенний мужик з диким ревом метався містом, даремно сподіваючись на допомогу.

Врешті-решт, загнаний та знесилений, він поліг посеред чистенького тротуару поряд з літньою верандою романтичної біло-рожевої кав’ярні. Довелося гідно оплатити працю маленькому монстру та отримати аналогічного синця під око. А переслідувач навіть з ритму дихання не збився – бо його односельці споконвіку славилися як майстерні рибалки та мисливці, а от хліборобами були не дуже вправними, про що глибокодумно зазначив, помішуючи «мокко», місцевий правоохоронець, вмиротворено визираючи з-за пишного вазону з ампельними петуніями.

Окунівці були його улюбленцями – проблеми залагоджували самостійно та без перевищення меж необхідної самооборони. Тому усі статні врівноважені сіроокі русяві мешканці викликали у нього заслужену повагу.

Чого не скажеш про деяких нервових немісцевих. Наприклад, згадати хоча б професора, який прибув щось досліджувати, але того ж вечору трохи вийшов з ладу через запрошення на дегустаційне торжество тутешніх виноробів.

Розслаблений гість тупцяв околицею, безжурно захоплюючись цивілізованим та недорогим містечком, коли перед ним виникла моторошна знайома постать. Вуличний ліхтар освітив незворушне обличчя з яскраво вираженими антропологічними ознаками. Професор кинувся назад, але наштовхнувся ще на кількох ідентичних типів.

О Боже, вони оточили його! Високі, широкоплечі, мужні чоловіки насувалися на нього. Їхні риси, їхні фігури, їхні рухи не мали нічого спільного із сьогоденням. Це вони, це ті воїни, яких його група розкопала місяць тому!!! Один-в-один, повсталі потривожені воїни з могили кількатисячолітньої давнини! Тіні прадавньої цивілізації, зметені часом, прийшли за ним. «О, ні-і-і, - стогнав професор, не маючи сил відвести погляд від ожилих зображень з гробниці, - ви мертві, вас немає, ваші кістки… Точно! Я перепоховаю ваші кістки, я поверну вам спокій!». Не допомогло – наймолодший, ще майже дитина, простягнув до нього міцну руку, якою тільки списа метати, і підтримав за лікоть: «Дідусю, вам погано?».

Так, дідусеві було недобре. Особливо вранці, коли тремтячим та бруднючим, його витягли з канави за містом. Під величезним лопухом він намагався сховатися від мертвих месників.

Так все і було, чесно. Старший синок співробітниці моєї мами усю ніч слідкував, аби п’яненький професор не зверзся у річку чи у іншу халепу не вліз. І тільки під ранок зміг викликати допомогу. Ну не могла ж відповідальна дитина знати, які нетверезі видіння породила така опіка у підстаркуватого незнайомця. А кмітливий черговий лікар, уважно вислухавши подробиці, міг. І навіть попросив колег родом з Окунівки не потрапляти на очі пацієнтові з переохолодженням та нервовим виснаженням, побоюючись рецидиву.

Мій друзяка Геночка Радченко – окунівець. Само по собі не так уже і страшно, Шода – не дурень, я б йому за хвилину розтлумачила особливості співробітництва, але у дитинстві з Генкою трапилася прикрість. Найліпший учень у класі, староста та спортсмен враз поінакшав. Одні списували зміни на наслідки сильної психічної травми (двоє його друзів-однолітків загинули), інші ж переконували, що йому однозначно пороблено.

Якби там не було, але ось вже половину життя Генці доводиться тяжко – ніби його справжнього жбурнули у темну в’язницю, де власне тіло відторгає душу. Він став повільним, замкненим та мовчазним. Розмова для нього справжня проблема. Я-то розумію його чудово, як і найближчі родичі, як і Ларисик, але ж інших більше за нас. З нього кепкували у школі, навіть директриса планувала здихатися і відправити у допоміжню школу, але більшість вчителів розлютилися і наробили шурхоту. З того часу Генка здавав матеріал лише письмово, а його роботи неодноразово нагороджувалися на обласному рівні.

Та й досі багато хто не знає, як поводитися з ним, відверто не розуміючи відданості люблячої дружини-красуні. Тільки окунівство і рятує від пліток – пари у них утворюються на все життя.

Так що я з напругою очікувала на знайомство Шоди з Радченком. Ів уже закінчив читати звіт і тепер швидкісно ваяв якісь схеми у записнику, подекуди звіряючись з текстом.

Весняне сонце прозорим килимом променів вторглося до кабінету, де ми розташувалися. Тепер я мала змогу ще більш прискіпливо спостерігати за Шодою та зробити додаткові висновки.

Є категорія людей, які ніколи не відповідають віку. У яких дитячі якості тісно переплетені зі зрілим прагматизмом та приправлені вселенською мудрістю. І піди розбери, чого від таких чекати. Цей має намір виконати завдання, але хоч би не вийшло, як у тих історіях, де найколоритніший діяч врешті-решт виявляється покидьком.

Досі я знадобилася всього двічі – для уточнення кількох дат. Тому встигла ще й забронювати тимчасовому керівникові службову квартиру та розпорядитися на предмет прибирання та обслуговування – треба ж забезпечити побутові умови, як-то повний холодильник згідно смаків, кімнатні капці потрібного розміру та якісні банні засоби. У нас все на найвищому рівні, аякже.

І тут прийшов Генка – не думаю, що він відіспався як слід. З моєї диспозиції ці двоє були як на долоні, ще й освітлення сприяло. Чорт, наче у трилері – та-та-дам – що ж зараз станеться?.. Найчастіше саме через людський фактор зриваються і летять шкереберть найвідповідальніші плани.

А інколи й навпаки. Я вже приготувалася згладжувати ситуацію, виступати посередником та й взагалі казна-чого понавигадувала. Мабуть, внаслідок попереднього випадку, коли якийсь столичний поганець вздумав обізвати Генку «придуркуватим».

Натомість отримала протилежну картину, яка перевернула мій світогляд. Не згадаю вже, коли востаннє відчувала схоже щастя.

Після короткого знайомства і привітань ці двоє засіли за роботу. Клянуся, ефективнішої співпраці я не бачила. Кабінет з кожною хвилиною перетворювався на штаб – демонстраційна дошка поповнилась планом Клубу з прилеглою територією, тут же, під ним, розписали погодиний розпорядок дій.

- Надійко, короткі довідкові дані по працівниках. Бажано по відділах розбити і фотографії роздобудь – це важливо.

Та без питань – за двадцять хвилин з принтера повиповзали відскановані особисті справи – порушення, аякже. Так це ж неофіційно, ніхто й не дізнається. Був би час, сама б зробила. Кадровик же Клубу не менше за нас зацікавлений у долі Вікторії. І кому, як не йому, бути обізнаним із безпричинною відсутністю керівниці установи.

- Гено, а розташування камер спостереження? Немає? Хм, з яких міркувань?

- Гарантії приватності.

- Ага, так. І адміністративний корпус теж не обладнано?

Радченко кивнув, продовжуючи відмічати зеленим маркером на плані будівлі діючі проходи для персоналу на територію безпосередньо Клубу.

- Електронні перепустки?

- Врізні замки.

- Кгм. Охорона?

- На території клієнтів. Традиція. Колорит.

- Можливість перебування клієнтів у адміністративному корпусі?

- Рідко.

- Надійко?

- Абсолютно неможливо – негайне позбавлення членства. Рахуйте – зв’язків і прибутків. Воно комусь треба? Та й непоміченим не залишишся. Виключено. А на прохідній біля службового входу чергова є. Завідує ключами та слизькими моментами. Так що сторонні лише у якості винятку та екстреної необхідності запрошуються.

- Журнал відвідувачів ведеться?

- Не сумнівайся. Що Римма, що Галя – Церберки. Ввічливі наглядачки – вони там позмінно у засідці.

- «Вікна» все одно бувають.

- Тільки не для них. Що таке?

Розумною пикою Шоди ковзнула насмішка.

- Все гаразд. Просто я адепт саме такої служби безпеки для компактних організацій провінційних населених пунктів. Дві тітоньки по своїх каналах у стислі терміни розвідають удесятеро більше за професійну групу. Тепер справа в авторитеті твоєї з Геною контори. Якщо на місці вдасться обережно пошарудіти, то якісь зачіпки вималюються негайно.

- Ясно. А фотки тобі нащо? – не втрималась я, дивуючись, наскільки прискіпливо Ів вивчає обличчя працівників.

- Інформація. Надійко, ти – відповідальна і пунктуальна життєлюбка. Ідеальний помічник підходящому керівнику – віддана до останнього. Взаємоповага у відносинах з роботодавцем та колегами для тебе важливіша оплати. Невибаглива у побуті. Переконана – краще менше, та краще. Однаково любиш і компанії, і самотність. Знаєш ціну хорошим речам, відносинам і людям. Фаталістка. Головна вада – надмірна чутливість і емоційність. Нерідко шкодуєш про сказане. З кімнатними рослинами часто розмовляєш?

- Аякже, - гордо почервоніла я. От уже спостережлива потвора, - а тут що скажеш?

Шода оцінююче зиркнув на фотку однієї з технічок.

- Слабохарактерна засмикана тітонька із заниженою самооцінкою. Чоловік не цінує, діти, само собою, теж. Поставила на собі хрест. Порядна, хороша господиня. Повна втрата інтересу до життя. Любить роботу, тільки там відчуває себе корисною і щасливою. У дружньому колективі. До речі, персонал відмінно підібраний за психологічною сумісністю – команда. Хто займався?

- Вікі займалась. Ось вона якраз, - я простягнула йому кілька щойно отриманих аркушів, – зараз ще її фоток зроблю, у мене із якогось заходу завалялись.

Шода впився поглядом у об’єкт пошуку. Не помічаючи нічого, повільно зафіксував аркуш із зображенням Вікторії на рівні очей і надовго замовк. Я ж нечутно підкралася ніби на допомогу Генці. Гребтися у папірцях – моє покликання, обожнюю підписи, печатки, номерні бланки, форми заяв та відповідей, офіційні формулювання та резолюції. Насправді ж звідти було краще видно нашого Шоду.

Нашого. Бо обов’язок помічника – піклуватися про шефа. Бути штатним психологом, довідковою, перекладачем, парламентером та довіреною особою.

Навіть Генка облишив матеріали і занепокоєно спостерігав. Ми перезирнулися – схиливши голову набік, Ів провалився у транс перед фотокарткою. Мого досвіду забракло для розшифровки прицільного в’язкого погляду, моторошність якого перевершила сонячну весну.

От щастя - час спливає, а керівник, по всьому видно, не в собі. Втім, я йому вже пробачила усе наперед – через щиру дружність до Генки. Так що хай навіть викреслює посеред кабінету пентаграму, запалює свічки й береться ворожити - залюбки асистуватиму.

Та до цього не дійшло.

– Вікторія… Високий коефіцієнт інтелекту, виховання і освіта ближчі до вищого класу, авантюризм - так, рішучість – так, експериментаторка, самоконтроль відмінний, пріорітет – свобода. Контакти – її все. Контакти – зв’язки між людьми. Люди настільки різні, що досліджувати їх – пріорітет. Манія, пунктик, сенс життя – розколювати їх, добиратися до суті, насолоджуватися істиною… Нестандартна жінка. Дуже-дуже-дуже неординарна. У мене ще не одна версія виникла, - отямився Шода.

- Е! – Я ж і щодо попередніх не в курсі.

- Малоймовірна – Вікі залишила місце роботи самостійно через термінові особисті або професійні мотиви. Вірогідна – викрадення на тих же засадах, - швидко перелічив Шода.

- Дякую, - буркнула я, не почувши нічого нового. Пеньку зрозуміло, що одне з двох. Але от з випадкового вікиного фото стільки інформації вичавити – де такому вчать?

- Заступник? – поцікавився Ів, який перед обстеженням місця можливого злочину запланував зустріч з Романом.

- Вже виїхали. Мені Сашко Демчук передзвонив, от-от будуть.

- Що з себе представляє Демчук? На твою думку.

- Зараз – не знаю. У дитинстві був хорошим другом. Після школи ми майже не бачилися – до позаминулого року, коли він сюди повернувся для організації бізнесу. Зі мною підтримує рівні приятельські стосунки.

Я аж зубами скреготнула - так поривало вголос сказати, куди б він ішов зі своєю ввічливістю. Може, я не все знаю, але здається, що того Сашка, якому я довіряла, вже немає. На його місці з’явився якийсь чужий неприємний тип (хоча зовні жодних змін – все той же незамінний товариш). Спершу я зраділа його поверненню і навіть кілька разів приймала запрошення на свята. Але Генки там не зустріла. Натомість роїлися занудні самозакохані вершки нашого ділового світу.

Шода із розумінням читав по моїй гнівній пиці продовження Сашкової характеристики.

- Ген, а на твою думку?

Генка заперечливо хитнув головою – аякже, навіть колишніх друзів він не буде обговорювати.

Добре, що кабінет у нашому повному розпорядженні. А то всяке може трапитись – свідки ні до чого. О, ледь не забула!

- Ів, я розпорядилася щодо квартири. Залишилися продукти. Про всяк випадок – чим забезпечити?

- Питною водою. Можна мінеральною, - відірвався від паперів Шода, де вони з Генкою знову щось співставляли.

- А ще?

- Все.

- Будеш ходити до ресторанчиків? Тоді…

- Не турбуйся.

- Тоді мінімальний набір.

Ів відсторонився від паперів і повільно сказав:

- Мені не знадобиться їжа. Взагалі ніяка. Потрібна тільки вода. До речі, прямо зараз можеш принести.

Здихатися мене вирішив? Не вийде – я швиденько надиктувала нашому кур’єру термінове доручення і поглянула на годинник. Скоро дев’ята ранку.

Господи, хоч би Вікі була жива-здорова. Правда, з такими скудними даними та несприятливими умовами хіба є надія на позитивний результат?

Але ми втрьох здатні впоратися. Повинні. Навіть за високу ціну. Я точно зможу викластися, як ніколи. Бо нарешті повністю розшифрувала ставлення Іва до Генки – повага, дружність та прихована біла заздрість. Шода дійсно практикований людознавець. Досвід та хист до справи не пришиєш, але для оперативного реагування вони безцінні.

- То що за версії?

- У загальних версіях та мотивах якісно розбиратися – тижня не вистачить. Тому працюватимемо на результат – без обережності та чіткого відпрацювання. Нам не потрібні ні докази, не послідовність – що розв’язує руки. Це буде не завжди адекватно, але мені важлива ваша безумовна підтримка.

- Мета – знайти Вікі. Якомога швидше. Не зважаючи на засоби. Чужинцю – можна, - легко кивнув Генка, пояснюючи явно не Іву.

- Бажано живою, шанси на що знижуються з кожною хвилиною, - пробурмотів Шода, щось підкреслюючи серед пописаних у блокноті клинописних кривульок. Смішний почерк.

- Згода, - швидко кивнула я, зиркнувши на двері.

Сумніви скінчились – орли прилетіли.

8

Бути на своєму місці – необхідна умова для благополучної людини. Ігор Винник зараховував себе ще й до здібних та цілеспрямованих.

Тому був вкрай щасливим, зібраним та піднесеним. Кожна секунда працює на толкову особу, як мільйон на фінансового генія. Винник із задоволенням крокував коридором третього поверху головної управлінської будівлі міста. Його міста. Він ніколи не захоплювався подорожами – він і без них знав, чого хоче і як цього досягти. Лайном він вважав туризм – злазитися тарганами на чиїсь здобутки, якщо ще не можеш похизуватися власними. На пенсії наподорожується. Із зловтіхою відзначаючи недоліки, які успішно викорінив вдома своїми ж руками.

Колись, маленьким гордим дошкільнятком катаючись сусідньою вулицею на братовому «дорослому» двоколісному велосипеді, він став свідком некрасивої приголомшливої події, яка вплинула – гаразд – сформувала світогляд. Виліпила з побаченої недбалості та несправедливості представника місцевої влади. Халатність призвела до знесення історичного будиночку-музею усіма шанованого почесного громадянина міста – безкорисливого блискуче освіченого народознавця, автора незлічених просвітницьких робіт з місцевого колориту. Інструкціями до цього краю. Дієвими коштовними фактично підтвердженими приписами для достойних громадян. Маленький будинок розсипався на дитячих очах. Разом з ілюзіями.

Того дня у нього зародилася тверда мета, яка згодом обросла цілями та втілилася у напористу Стратегію – підступно вторгнутися у неповоротку формальну систему міського управління непомітним мікроорганізмом, якого вже не подолаєш. Який зсередини вмонтується на клітинному рівні та підкорить носія, не змінюючи зовнішньої суті.

Єдиною перепоною могла стати матеріальна незабезпеченість - адже прибутки працівників державної служби дозволяли щонайкраще – не померти з голоду. Та Ігор Винник дійшов висновку, що до створення родини він якось переб’ється, а десятиріччя – термін, за який він впорається не лише з низькими статками. Ефективність – його ідол, здорова робота структур – маніакальна ідея.

Звичайно, власну навіженість Винник демонстрував тільки продуктивністю праці. Фахівець адміністративного апарату розробив власну аналітичну базу, із заплющеними очима міг знати кожен рух кожного відділу, потенціал кожного працівника – рядового чи начальницького складу, він вивчив це болото з усім набором вад (які належить безжально розчавити) та крихіток-діамантів (які необхідно вберегти за будь-яких обставин). Вичерпний аналіз зайняв лише один підготовчий рік. За нього Винник вкорінився справжнім паразитом, якого вже не позбутися.

О, як ним були задоволені усі без винятку керівники! Яким приємним приятелем вважали його усі без винятку чоловіки та як безупинно захоплювалися жінки! Насправді перший крок Стратегії тоді розкусила лише одна штучка з райради. Власне, не могла не розкусити – зустрівши споріднену душу, тяжко не потоваришувати та не об’єднатися. І, хоча Ілонкині гіпертрофовані жіночні інтереси не співпадали з Ігоровими, погляди цілком гармоніювали.

Ці двоє, не заронивши підозр, прекрасно почувалися, володіючи найповнішою інформацією та можливістю її використання у повному обсязі.

Так фактично всевладний Винник докрокував до потрібного кабінету. Облаштування говорило про власницю настільки вичерпно, що на неї саму вже можна було поглянути без здивування.

У кожного своя тактика – аби працювала. Ілонка виглядала цукерочкою з цукерок. Ніхто не сумнівався, що вона отримала необтяжливе (нібито) місце очевидним шляхом і тому суперництво з нею неможливе. Бо кожній посаді слід відповідати. Ні, Ілонка не виглядала доступною – вона справляла враження найдорожчої гейші міста. Жінкою, вартою скласти компанію високопосадовим чоловікам, прикрасивши спілкування витонченою бесідою, пронизливою чуттєвістю, гнучким розумом, загадковою наджіночною гідністю. Ілонка створювала навколо себе прозоро-невагому атмосферу комфорту та рівноваги. Які б бурхливі стихії не вирували у світі її підопічних, усі плинні дрібниці лишалися за порогом.

Винник вкотре схвально кивнув, опинившись у заповіднику краси та мудрості. Дійсно, конкурувати з чоловіками – невимовна тупість. Наскільки доцільніше підкорити їх глибинним таїнством жіночого мистецтва. Ілонкині витримка, самоконтроль та рівна привітність стали надійною опорою у нервовій круговерті різношерстої змінної плеяди обранців вже котрого зі скликань. Вони їй довіряли, покладалися на неї, захоплювалися та, звичайно, викладали усі секрети як найконфіденційнішому психотерапевту. Так воно, зрештою, і було.

Тому недооцінювати її вплив було настільки ж комічно, як і вважати Ігоря дрібнокаліберним виконавцем. Керуючі змінюються, як пори року. А позбутися чи замінити цих двох нікому й на думку не спаде. Це все одно, що вщент знести фасад будівлі - до фундаменту.

- Чудово виглядаєш, - привітався Винник і безцеремонно всівся, розвалившись, на вишуканому дивані для гостей. Обзивати тутешніх візитерів відвідувачами не повертався язик.

- Взаємно, Ігреку. - Насміхатися вони мали право здавна – багатоюрідні брат та сестра після дитсадку перетиналися рідко. На щастя, праця знову зблизила неабияких родичів. – Дбаєш про коштовне здоров’я?

- Хтось же має.

Винник виглядав не менш колоритно за кузину – високий, породистого вигляду молодий чоловік з довгим волоссям кольору темного шоколаду. Екстравагантною зачіскою він завдячував програному багато років тому парі. Так що побачити цього фахівця можна було не лише з «хвостиком», а й з «косичкою», зате усі навколо дізналися – Винник тримає слово.

- Час сплив. Конфліктів не уникнути. Ланцюгових.

- Хоч хтось поворушився? – скривився Винник.

- Ні. Частина планує отримати зі свари вигоду, решта чомусь вирішила, що їх буря не зачепить, - зайві теревені посеред робочого кабінету установи подібного рівня – необачний моветон, тому Ілонка простягнула вичерпні викладки на папері, аби не озвучувати прізвищ, найменувань юридичних осіб та інтересів кожної з непримиримих сторін. На переділ сфер впливу та власності позлітаються, як стерв’ятники, додаткові шукачі наживи. А постраждають, як завжди, чесні громадяни. Які можуть залишитися без роботи, а то й без життя. Деякі типи здатні піти й на криваві рішення – таких будь-де вистачає. Ну, надія ще на Зимича – він тримає увесь контигент під контролем, як монополіст на кримінал і навряд спустить самодіяльність. Але ж превентивно діяти у нього немає ні потреби, ні можливості. Лише під час трагедій або після.

Чорт, невже миролюбна спокійна біографія містечка ось-ось назавжди кане у минуле? Людські жертви скалічать їхній затишний світ та отруять душі людей. Я безпорадний, я нікчемний, зарозумілий і нікого не зможу захистити.

- Мартинчук з учора не на зв’язку, - холодно сказав Винник, лишаючи собі роздруківку. Ця шпаргалка йому ще ой як знадобиться.

- Почалося. Що ж… Я можу тільки молитися. Це стихія. Нищівна стихія і зупинити її може тільки втручання вищих сил.

- Що, навіть до Гаврилівни вже збігала? - знервовано підняв очі на троюрідну кузину Ігор. Похід на непролазний хутір до знаної віщунки-знахарки дійсно останній крок. – І що вона порадила?

- Ховатися.

Винник відчув холод. Тягучу слизьку холоднечу на шкірі і під нею.

- Вона сказала, що смертей не уникнути. Сказала, що щасливий шанс обійтися лише кількома загиблими ще є.

- А нам що робити радила? І в чому причина?

- Це через ситуацію з Гиблою Кручею. Наша найголовніша трагічна цікавинка через тріщину вивільнила приховані криваві шари минульщини і їхній темний вплив поволі розповзався. Зараз розкол досяг критичного стану і не сьогодні-завтра станеться обвал – цей час і буде епіцентром лиха. Без справжніх жертв Її не вгамувати. Пізно втручатися. Залишилося не заважати. Там, де є дія, буде протидія. Треба це прийняти.

- Хм, ну раз так, то проблемою вибору страждати не доводиться. Олексіївна єдина спромоглася хоч на щось. Вона ще вчора зібрала термінову нараду і для вирішення ситуації з Мартинчук викликала якогось стороннього спеца, підпорядкувавши йому Гонту та Радченка.

- Прекрасний вибір. Помиляються ті, хто їх недооцінює. Сильні гравці, особливо при командній роботі. Добре. Кого ще Антоніна Олексіївна задіяла?

- Демчука. Що з тобою?

- Мені страшно. Не звертай уваги. Я безпринципна егоїстка і не збираюся ризикувати нічим власним. Але ці люди важливі.

- Демчук вже точно важливий. Він роботодавець, помітний городянин, немалі кошти приносить бюджету міста. А планує ще більше. Виділення ділянки під ботанічний парк вже схвалено. Та він навіть з освітою домовився про замовлення студентів відповідних спеціалізацій. Він як танк. Я бачив проект, бачив терміни, інвестпакети… Теж не хочу, щоб усе накрилося.

- Все так, але чисто по-людськи я більше турбуюся за Вікі та прямих підлеглих Антоніни. Ну, за порадою Гаврилівни, треба поставити на її найманця. Хоча не уявляю, яким чином він може покращити ситуацію.

- «Пліткарню» відкрий. Навряд Люся проігнорувала подію. У неї чуття на доленосні віяння.

Незворушна Ілонка завантажила найоперативнішу незалежну сторінку, яка могла вважатися «жовтою пресою» лише умовно – дані у ній були кришталево достовірними, оперативними та найгарячішими.

- Дійсно, вже встигла. От феноменальна панночка. Так, «Бліц-інтерв’ю з найманцем Антоніни Олексіївни Гаєнко». Це відразу після короткого огляду…

Витримана стурбованість Ілонки змінилася спершу розгубленістю, потім - містичним жахом. Ігор підскочив до монітору. Його зображення спеца не вразило – ну, ушлий тип. Ну, молодий, вольовий та зрілий, у якому, безсумнівно, щось є. Більше його увагу привернули квіткові ніжні парфуми Ілонки. Хай вони родичі, але магнетизм багатоюрідної сестрички бентежив його здавна. Навіть маленькою дівчинкою вона вирізнялася пронизливою жіночністю. Не потрібні ні прикраси, ні вигідний одяг чи взуття – Ілонка просто втілення спокуси. Хм. Хоча з ними вона аж ніяк не гірша.

- Проект «Наша пам’ять». Років шість-сім тому відділ культури тероризував ветеранів, аби відтворити атмосферу у підбірці спогадів десятиріччя, починаючи з 35-го року. Місцеві події, персони, загадки – усе…

Ілонка метушилася, відшукуючи потрібний архів у своїх чітко впорядкованих файлах.

- Я добре запам’ятала – бо сучасники згадували про нього часто. З ним були пов’язані найвиразніші спогади. Ну, знаєш, тодішні дівчата підсвідомо кожна була б не проти з ним побути. А чоловіки його поважали як сильного представника. Він проявлявся у спогадах усе чіткіше і мені дуже кортіло поглянути на такого.

Нарешті вона знайшла сканкопії довоєнних, коричневих знімків і збільшила портрет людини, яка її зацікавила. Дарма тільки так відразу.

- Що за…

- Я іду на лікарняний. Забираю дітей – і на тиждень до родичів.

Двоє молодих чоловіків з різних епох були ідеальною ілюстрацією до завдання «Знайди десять відмінностей». Винник подумав, що зміст першої сторінки наступної «Пліткарні» він уже знає. Люся уїдливіша за піранью, вона ще таких подробиць на світ Божий витягне, що міськрада замучається місцеве суспільство заспокоювати.

- Ти чого? Може, нащадок якийсь. Збіг обставин. Всьому є пояснення.

- Вони сумували за ним. І досі сумують. Він не повернувся після війни – офіційно пропав без вісти. Потім якийсь генерал уже двадцять років потому сюди навідувався і у приватному порядку декому натякнув, що той загинув, але до цього встиг, м’яко кажучи, немало вплинути на події.

- Хай так, але…

- Але він був дуже розсудливий і прекрасно аналізував тодішні прояви – багатьох вберіг від неприємностей. Вмовив родину забратися подалі на північ до далекої рідні. Ніби погостювати. Так що всі вони вчасно й за мирних часів евакуювалися туди, куди війна дійсно не докотилася. І залишився сам. Він дуже любив наш край. Просто був з ним єдиним цілим. Їхньої хати вже немає. Тоді весь хутір знищили, а заново там ніхто не будувався. На місці їхнього подвір’я тільки одне дерево залишилося – старезна яблуня серед степу. Він посадив її восени, коли чекав біди. Коли блукав мирним домом, насолоджуючись ще спокійним життям без жахів.

- Фантазерка.

- Ну вже ж ні – у мене дві вищі освіти – я історик і психолог. На його судження покладалися, на нього розраховували, так що проводжали на війну з особливим смутком. І він обіцяв повернутися, коли без нього дійсно не можна бути впоратися.

- А ось це вже зайве – нашим людям тільки дай привід відірватися від реальності. Тим більше найнятий Антоніною тип – дещо кардинально протилежне. Шода – паскудний мерзотник, який встиг ледь не побитися з Демчуком та налаштувати проти себе немало народу зверхньою нахабністю. Пошукала вже щось про його грішки?

- Зараз підвантажиться… Побитися з Демчуком? Спровокувати Сашка на бійку можуть тільки огидні особини особливо огидними вчинками.

- Кажуть, цей Шода привселюдно обізвав його.

- Чим цікаво, можна обізвати дорослого чоловіка, аби… - Ілонка вчиталася у замовлену інформацію і легко зітхнула. – Тільки поглянь, на якій посаді і у якій установі він працює… Зловживання службовим становищем, хабарництво, тісна співпраця з криміналізованими структурами, впливовий покровитель, туманне джерело доходів, замах на вбивство…

- Він когось порішив?!

- Його! Обвинувачень не висував жодних. Прокоментував інцидент як робочий момент.

- Е… Ілонко, я розумію, що достовірність будь-якої інформації сумнівна, але фахівець з подібними робочими моментами у нашому болоті хоч трохи жабенят та карасиків поганяє.

- Хочеш сказати, байдуже, наскільки він гад, аби спрацював ефективно? Але у нашого консервативного населення високі моральні вимоги.

- Переб’ється населення. Дітей разом не хрестити. Схожість з Іваном Баштовим трохи урівноважить настрої, переконаний. Аби справу зробив. Хоча кадр, судячи з усього, ще той.

- Добре, ми не вихователя дитсадку вибираємо. Прислухаємося до Гаврилівни, - знову зітхнула Ілонка. – Так що він Демчукові ляпнув?

- Що, хоча проблеми походження є суто сімейною справою, він би не хотів бачити Сашка поруч на цьому завданні. Що він не впевнений у його адекватній поведінці при настанні екстремальної ситуації.

Ілонка застогнала.

- Нокаут. Тобто натякнув, що той мало того, що нагуляний, так ще й відверто ненадійний.

- Головне – результат. При всіх закидонах цей найманець не дурень, і вже почав якусь гру.

9

Присвоєння статусу серед моїх земляків – кропіткий процес. Всебічний, безжальний і влучний. Зазвичай, безпомилковий. Аналізуючи персону, місцеві до незапам’ятних часів проаналізують долі попередників, критично проаналізують поведінку вашої дитини у школі та розшифрують погляд, яким ви подарунок двоюрідному родичу обиратимете.

Ніякого упередження до чужинців, навіщо? Просто без достеменних відомостей про дії представників вашого роду інформація буде вважатися неповною, недостатньою і всього лише попередньою. Бо життєвий цикл – час від життя до смерті. І хто ж наважиться на півдорозі вердикт оголосити? Лише ознайомлений з максимально схожими версіями!

Люди відрізняються. Групи людей відрізняються ще більше. Але факт, що виживання спільноти залежить від грамотної взаємодії її елементів. Самозахист – ось керівний мотив моєї симпатичної батьківщини.

Тому звичаї не розсіюються з поколіннями, а злегка модернізуються. Звід же приказок та напрацювання прикмет сприяють порядку більше за офіційне регулювання. Бо профілактика – наше все. Наприклад, ревнивого К. одностайно відмовлять від шлюбу з Н., бо усі її родички перевірено легковажні. От вам і попередження побутового насилля. Самокоригування суспільства процвітає.

І побічні ефекти теж. Бо сьогоднішньому передкатастрофічному стану завдячуємо вкоріненому переплетінню особистих зв’язків.

Місцевих беззаперечних правил у нас немало, звідси і нинішня колізія – залишити скелети у шафах чи спробувати зарадити у біді, поставивши на карту репутацію?

Це я до того, що виклик Шоди – хід відчаю. Показовий і рішучий. Як же приємно пишатися розумною, сміливою та небайдужою очільницею.

Ів мені теж до душі. Впевнена, що колонія феєричних тарганів у його голові мирно співпрацює з ефективною логікою та людяністю. Сама я не люблю думати – мені важливий сам процес діяльності, а стратегії не цікаві. Тому і обираю далекоглядних людей, на боці яких не соромно бути.

Отже, краще взяти на себе відповідальність за провал, ніж бездіяльно залишатися у стороні неабияких загроз.

Що Сашко, що Роман – молоді, енергійні та дуже амбітні персони. Вони прагнуть впливу та влади. А для цього потрібні важелі. Послідовна участь у громадських проектах та міських заходах вже забезпечила приятелям позитивну публічність. Ну хто їм конкурент? Хіба що Ігор з міськради. Теж незамінний дієвий розумник, що має довгострокові плани та чарівну розмовну англійську.

Роман незмінно презентабельний у своїх витриманих, трохи прохолодних манерах. Здавалося б, діловий образ універсальний, але у порівнянні з гангстерським Івом, який справляє враження правої руки головного боса, Роман виглядає володарем просторого апартаменту у хмарочосі ділового центру.

Сашко ж будь-де тиняється у джинсах та легковажних клітинчастих сорочках – скрізь свій, скрізь привітний та зрозумілий. Легкість у спілкуванні, тверезість поглядів та надійність у справах – вдалий симбіоз. Навіть схильність до лідерства проявляє саме тоді, коли потрібно. І його шквальну критику винуватці сприймають не як варту помсти образу, а як вчасну дружню пораду. Він і причарує закордонну делегацію, і сантехніку терміново полагодить за потреби. Сашко є скрізь і це природно. Здається, якби його застукали горлаючим голяка пісні посеред центральної площі міста – прийняли б видовище за старовинний обряд покращення цьогорічного врожаю, а не за порушення громадського спокою у стані алкогольного сп’яніння.

Та й репутація його родини безхмарна, що серед моїх земляків найліпша гарантія якості.

Чого не скажеш про Романа, чиї батьки прожили разом всього кілька років та розлучилися, швидко зав’язавши нові стосунки на відстані тисяч кілометрів. Ганьба – розбігтися, залишивши дитя на бабусю. Одне слово – приїжджі. Гостюючи усе дитинство то там, то сям – куди далека рідня покличе, Роман виріс стриманим космополітичним відповідальним хлопцем, який з усією прискіпливістю виконував будь-які суспільні обов’язки. Близько його не знаю, але нічого сумнівного щодо нього не випливало.

Це я до того, що зводити для спільної роботи трьох різнопланових войовничих кадрів одного покоління – небезпечно. Іва орендували вирішити проблему, Сашко вважає місто й район своїм домом, а Роман те ж саме може сказати про Клуб з усіма його бізнесартеріями та зв’язками. Хоч би ці три домінантні самця не перегризлися за територію.

Інтуїція вчасно підказала Генку затребувати. Сімейний молодий чоловік, що пізнав тенета шлюбу, породив чудесного сина, висадив грандіозний плодовий сад та облаштовує зручний дім – ось належна противага і приклад для полум’яних неупокоєних холостяків, які досі усі внутрішні ресурси казна на що спрямовують.

Обожнюю спостерігати реакції при нових знайомствах. Цього ж разу задоволення поступилося обов’язку контролювати можливі… так, можливі зіткнення. Бо я ж не знаю, наскільки вони насправді доросліші за моїх племінників. По-суті, хлопчаки завжди непередбачувані, тому треба пильнувати, щоб вчинений ними розгардіяш не вийшов з-під контролю.

На щастя, мої кмітливі колеги навіть не потикалися до нашого тимчасового змовницького лігва – не заважати ж відчайдушній спробі стати на заваді чорної смуги спільного життя.

Втручатися у ланцюгову реакцію катастроф – невдячне заняття. Сподіваюся, хоч в когось з учасників вистачить здорового глузду та інстинкту самозбереження, щоб зупинитися і не влазити у самогубну пастку. Ми ж бо з Генкою на службі, нам за самовідданість платять пристойними грошима та ще коштовнішою повагою. Втім, навіть якби й жодної копійки не діставалося, а перехожі плювали услід, все одно зробили б усе можливе. Інших Олексіївна у себе не тримає.

Ів уже склав свої папери-нотатки і задумливо гортав календар, розглядаючи пейзажі, коли нарешті прибули Роман із Сашком. Тепер штаб у повному складі. Залишилося скоординуватися та, нарешті, діяти.

Щось підказує – треба цю компанію трохи розбавити. Якісь неспокійні передчуття. Чи може, хвилювання від того, які ж висновки зробить безпомилковий Шода, побачивши Сашка. Все-таки він мені не чужий.

Тому знайомство я взяла на себе, стрекочучи більше за потрібне і, як гостинна й толкова розпорядниця, розмістила їх якомога далі один від одного.

Досі привітний Ів знову перекинувся на рідкісну потвору. Щоправда, ввічливу.

- Доброго ранку ще раз. Нагадую - мене запрошено задля термінового встановлення місцезнаходження Вікторії Мартинчук, яке досі лишається невідомим. Вивчивши обставини події, я дійшов висновку, що залишення установи з власної волі є неконструктивною версією і зосередитися необхідно виключно на примусовому варіанті.

- На підставі чого? – запитав Сашко, з нездоровою цікавістю намагаючись скласти враження про найманця. Поки нічого втішного у нього не складалося.

- На підставі особистості викраденої.

- Навіть так? – без подиву кивнув Роман. Він-то добре знав шефиню.

- Злочин має риси незапланованого. Такий собі вимушений крок.

- Мотив?

- Мотивів кожен з вас запропонує удесятеро більше за мене, - відмахнувся Шода. – Я працюватиму від викрадача. Вирахую його – визначу місцезнаходження Вікі.

- То які шанси повернути її живою?

- Рано передбачати. Але виключати їх теж рано.

- Як це трапилося? – продовжував тестувати прибульця Демчук.

- Просто і дієво. Пунктуальна Вікі не з’явилася на заплановані о шістнадцятій годині планові збори працівників. О п’ятнадцятій-десять вона завершила перемовини з новим важливим інвестором, рекомендованим Ігорем Винником. Інвестор залишив будівлю і відбув зі стоянки через п’ять і вісім хвилин відповідно. Недовіряти цим даним немає підстав.

Шода помовчав.

- Діловий Клуб забезпечує працівників гідними умовами праці. Дванадцять автівок залишилося після від’їзду інвестора. В одній з них до кінця зміни викрадач і тримав Вікі, за моєю версією. Найшвидше, непритомну. Також не можна відкинути варіант, що вже мертву.

- Одинадцять підозрюваних, - зітхнув Роман. – Сашко, твоя ж теж там була? Поруч з моєю.

- І Винника, - вирвався недоречний смішок у Демчука. – Ну, уявити, що Ігор у нападі бюрократичного гніву придушив Вікторію – треш. Ні-ні, він однозначно не впорався з прихованою пристрастю.

- А, хіба що до її досконалої програми заходів до десятиріччя Клубу, - криво посміхнувся Роман. – Не дивно, що Антоніна зі сторони фахівця замовила. Піду я зараз до Ігрека питати, чи не він часом не втримався.

- Та перестань – у тебе підстав більше.

- І справді – вона ж мене без премії минулого місяця лишила… Та ні, технічно все правильно – відволікти Римму на кілька хвилин і прошмигнути пару метрів до машини простіше простого. Всі ж завчасно зібралися на другому поверсі. Вікна у протилежний бік виходять. Зручно.

- Не всі зібралися, - нагадав Шода.

- Дійсно. Підозрюваних можна переполовинити, - з розумінням кивнув Демчук. – Залишимося ми з Романом, Ігор Винник та декілька працівників та працівниць, яким на місці не сиділося. До речі, а жінок беремо до уваги?

- Само собою, - підтвердив Шода. – Більшість з них зайняті фізичною працею – що їм п’ятдесят кілограмів ваги? До того ж чоловіки менш схильні до спонтанних замахів. Жінка швидше могла втратити контроль над собою. І легко підстрахуватися при транспортуванні – стало недобре, жіночі проблемки, допомагала дійти до вбиральні.

- Прийнято, - кивнув Сашко. – Зараз що плануєш?

- Огляну місце злочину та побесідую з Єлизаветою Попович.

- Вона ж не підозрювана, - здивувався Демчук.

- Саме тому. Вона джерело найоб’єктивнішої інформації закладу, - розпочав, але не закінчив пояснення Шода. Двері відчинилися настільки раптово, що Ів ледь стримався, аби не відштовхнути своїх помічників з можливої лінії небезпеки. Та спостережливі Роман з Сашком запримітили блискавичний погляд і розуміюче перезирнулися. Вони-то знали, що подібна манера дверевідчинення притаманна лише Люсі.

Я поважаю Люсю як феномен тріумфальної навіженості. Вона представляє некомерційну місцеву журналістику, яка за межами кола потенційних читачів здалася б маячливою нісенітницею. Але все не так. Її «Пліткарня», згідно достовірних опитувань, традиційно займає перше місце по довірі та популярності серед мешканців. Це суспільне щотижневе видання торкається найважливіших тутешніх подій – у чому б вони не полягали. Також Люся не гребує спеціальними випусками. Працює вона самовіддано. Грант від земляка підтримує незамінний проект чисто символічно, бо Люсю б відсутність додаткового фінансування не зупинила. Як і ніщо не зупинило б. Істина – її все. Вона переконана, що всі проблеми від неправильної обробки інформації. Місцеві купують друкований варіант заради принципу, естетичного задоволення та улюбленого чтива, яким можна повторно насолодитися у будь-який момент. Одна типографія навіть випускає спеціальні обгортки під річні підшивки номерів. Показник.

Люся – диво! І виглядає класичною репортеркою, щоправда, з урахуванням нашої консервативності. Джинси, боти, светр, коротка стрижка і запах кави замість парфумів. А ще вона висока, худорлява та енергійна. Якби не залізна принциповість та скерованість на загальне благополуччя, я б почала турбуватися за її життя та здоров’я. Бо часом складається враження, що знає вона не забагато, а все на світі.

Отже, Люся увірвалася і замість привітання направила на Шоду об’єктив камери. Стілець продемонстрував би більше емоцій від несподіваної фотосесії, чесно.

- Доброго ранку, - як так і треба, продовжила візит Люся. – Бліц-інтерв’ю для «Пліткарні»?

- Час?

- Чотири хвилини. На диктофон.

- Працюйте, - дозволив Шода.

Поки Люся готувалась, я простежувала настрій присутніх. Роман, судячи з виразу обличчя, схвалював реакцію Шоди на безцеремонну газетярку. Правильно, її швидше спекатися, задовольнивши, безпомилково читалося у його погляді. Люся ж не гребувала доступно висвітлити і економічні нюанси, які хоч як впиралися у Клуб. Так що кому, як не заступнику керівниці, вгамовувати пресу.

А от Сашко мене стривожив. Дійсно, тут питання пріоритетів може вилитися у суперечку – бо Шоду найняла Антоніна, ще й підкреслила його підзвітність Демчукові. Але заключну, на переконання Шоди, підзвітність. Вочевидь, попереду поєдинок.

Та поки що – каверзи Люсі, бо її опитування є дзеркалом для обраної жертви. Вибити з колії та виволокти на світ проблеми для неї раз плюнути. Самовладання, зазвичай, втрачається респондентами ще на півдорозі.

- Готові?

Шода легко кивнув, але, як на мене, це питання адресувалося кожному.

- Отже, Іване Ростиславовичу, я ознайомилась з вашою біографією і маю дещо уточнити. Побажання до спілкування? Жодних? Тоді починаю бліц-опитування. Повний вік?

- Двадцять три.

- Звична зброя?

- Не користуюся.

- Одружений?

- Так.

- Ваш шлюб не зареєстровано.

- Моя дружина так вирішила.

- Вважаєш себе психічно здоровим?

- Не фахівець у психіатрії, без відповіді.

- Сім на дев’ять?

- Шістдесят три.

- Девіз на усі випадки?

- «Могло бути й гірше».

- Любиш батьків?

- Так.

- Вони бояться за тебе?

- Вони не знають, чим я займаюся.

- Столиця Норвегії?

- Осло.

- Тобі подобалось в інтернаті?

- Незамінний досвід.

- Комплекси щодо зовнішності?

- До семи років.

- Які основні емоції викликаєш у колег з офіційної роботи?

- Ненависть. Страх. Заздрість.

- Оціни себе за десятибальною шкалою.

- Три.

- А вищезгаданих співробітників?

- Нуль. Поки що.

- Помирати боляче?

- Важко. Неприємно.

- Чому?

- Створюєш проблеми багатьом людям.

- А фізично?

- Все закінчується. Просто намагаюсь контролювати ситуацію до останніх проявів свідомості.

- Ти виконаєш теперішнє завдання?

- Докладу всіх зусиль.

- Не заперечуєш проти публікації доступної інформації щодо себе?

- У межах розумного.

- З яких мотивів ти приховуєш іншу діяльність, за рахунок якої живеш?

- У зв’язку з неадекватністю в тій чи іншій мірі усіх представників такої діяльності. З тих мотивів, що прибутки є побічною дією моєї залежності від даного практикування. Вдале виконання замовлення прямо пропорційне шкоді для психіки. Враховуючи фізичні пошкодження внаслідок численних травм, загальний стан організму проблемний.

- Ти емоційна людина?

- Так.

- Наскільки?

- Не менше ніж у половині вчинків я керуюся емоційним сприйняттям.

- Вдома ти теж так спілкуєшся?

- Таке занудище звідти хвилин за десять виставили б.

- Дякую за співпрацю, - закінчила блискавичний обмін скоромовками Люся. – До побачення.

Творця «Пліткарні» навіть поглядом не провели – всі витріщилися на Шоду, якого допит жодного разу не зачепив. Вивалена порція біографічних негараздів та натяків збентежила інших.

Тільки Генка не здивувався. Я от взагалі розгубилася – так, чекала на незвичні обставини, але у мене до побутової техніки людяніше ставлення, ніж у Шоди до себе. Ну, у кожного персональне відношення до власних недоліків. Напевне, якби природа наплутала й Іву дісталися мої курячі мізки, то він би поперся, як зацікавлена особа, подавати позов до суду про визнання себе обмежено дієздатним.

- Отже, я б попросив вас повернутися до Клубу, - звернувся до Романа з Сашком Шода, наче нікого щойно не стривожили відомості про те, що він схиблений вихованець інтернату, який вже перетинав межу смерті. – Питання?

- Як ти опинився в інтернаті? – поцікавився Роман, котрому інтерв’ю припало до душі. А, так, він же небайдужий до усіляких відхилень. Навіть презентував пару книг-досліджень щодо споконвічних родзинок нашого співтовариства.

- Простіше, ніж уявляється. Батьки знову поїхали у тривале закордонне відрядження і цей аргумент спрацював.

- Навіщо?

- Однокласника туди запроторили. Я був старостою. І прийняв рішення допомогти йому адаптуватися. Нам було по десять років, - легко пояснив Шода. – Але до справи. Отже, я пропоную вам на півгодини повернутися до Клубу. Відтворимо події і більше не затримуватиму. У Романа і так з керуванням справ предостатньо, а тебе, Олександре, я б попросив звернутися до місцевого криміналітету – теж висока ймовірність якщо не участі, то обізнаності. Бо не можна виключити, що викрадач був лише виконавцем.

- Давай прояснимо, - сказав Демчук. – Я не заважатиму тобі, а ти - мені.

- Олександре, я б порадив тобі реально дивитися на речі. Я легко можу менш як за годину організувати собі всевладну цидулку і підняти тут усіх на ноги. І ти просидиш ці дві доби, виправдовуючись у письмовій формі. Під наглядом, як підозрюваний. Але я своє его тримаю під контролем, чого й тобі раджу. Післязавтра мене тут вже не буде і все налагодиться.

- Шода, твоя верзня не допоможе Вікі. Тебе підсунули Антоніні, аби не послати її подалі. Ти психічнохворий закомплексований недоумок, з якого є користь лише для економіки – підтримуєш товарообіг. Пацан, який ні до чого. Тебе спекалися на пару днів. Вибач, але ти справляєш враження нікчеми. Так що чекаю на звіт по справі до кінця завтрашньої доби.

- Сашко, ти помиляєшся, - монотонно заперечив Генка.

Демчук відвів погляд. Він добрий, він переживає за Вікторію. Мартинчук весела, розумна і з почуттям гумором. Між ними не було особистих стосунків, але приятельські – однозначно. І поки вірогідних мерзотників не сполохали, Сашко має всі шанси з’ясувати важливі моменти – від нього ніхто й нічого не приховуватиме. Тільки дарма він так з Івом.

- Домовились, - погодився Шода, з якимсь винятково академічним інтересом вислухавши нелюб’язну характеристику. Щоправда, встиг виразно зиркнути на Генку – подякував за підтримку і натякнув, що зі вбогими сперечатися – собі на шкоду. – Твоя точка зору зрозуміла. Щодо тебе я теж сформував перше враження і хочу сказати, що ти талановита у багатьох напрямках людина, вихована у міцному консервативному стилі. Найкраща база. Також ти прагнеш розвитку і вдосконалення. Це теж похвально. Організував собі прискорений курс життєвого досвіду – зрозумілий вчинок. Але невірно розставляєш пріоритети – плутаєш найосновніше із абсолютно непотрібним.

- Ще компліменти будуть? – неприязно зронив Демчук, підводячись. Правильно, досить балачок.

- Легко. Ти вмієш визнавати помилки. І зовсім не педофіл.

Ів простягнув руку і потріпав мене по маківці. Я недавно підстриглась, аби виглядати хоч трохи старшою і пухнасте волосся тепер не дістає до плечей. Замість того постійно стирчить розвеселою дитсадівською шапочкою. І очі здаються більшими і круглішими. Зробила краще, називається… Дотик Іва був звично-домашнім. Рідні мене ніколи не сварять, а тільки зітхають і поблажливо тріпають по макітрі.

По-моєму, Сашко ледь стримався, аби не двинути приїжджого у пику. Що це з ним? Ну, до школи і у школі ми по-сусідськи товаришували. Постійно були разом і батьки дозволяли собі різні натяки. Але зараз він дорослий і у нього своє життя, свої жінки. Ділові стосунки, коло спілкування, відповідні розваги.

Але Ів не втрапив мимо цілі. Сашко досі неодружений, хоча, за нашими мірками, давно пора. То… То він чекає, поки я подорослішаю?! Хоче стрімко стати на ноги, встигнути якомога більше, аби довести, що він ого-го чого вартий?

Ой-ой-ой! Невже він гори звертає через те, що я сторонюся його після повернення? Якщо так, то що творить Ів?! Всі чоловіки ревниві – якого ж біса він перед Демчуком на мою адресу руки простягає? Шода може робити це тільки умисно. От уже ж гаденя.

Отже, він швидко розгадав Сашковині вподобання і привселюдно поглумився над романтичними планами. Тепер лишається тільки ткнути пикою у історію його народження. Як добре, що Шода не місцевий. Інакше…

- І якщо вже продовжувати тему суб’єктивних вражень, то я змушений зізнатися у одному переконанні.

Шода зробив майже театральну паузу, розглядаючи гнівного Демчука, як орнітолог летючого пінгвіна.

- Завжди вважав дурнею твердження, що діти за батьків не відповідають. Розплачувалися, розплачуються і будуть розплачуватися. Це перевірено часом, бо соціальне може вплинути лише на спадкове. Тому я теж тільки зрадію, якщо при виконанні цього завдання ти триматимешся від мене подалі. Бо знаю, хто ти.

Роман з Генкою ледь встигли схопити Сашка. Інакше ми б залишилися без Шоди. Який він там не здібний до конфліктів, та Демчук з нього відбивну зробить лише за рахунок різниці вагових категорій. Це все одно, що учинити спаринг двох спортсменів – кікбоксера та тенісиста.

Демчук барвисто вилаявся, хряпнув дверима та забрався. Роман був у захваті. От збоченець.

- Вперше бачу його у таким. А ти компетентний, - похитав головою тимчасово виконуючий обов’язки керівника Ділового Клубу. – Я буду на робочому місці, звертайся. Піду пригляну, аби він за кермо у такому стані не поліз. Ще переїде кого…

Роман меланхолійно подався слід за оскаженілим Сашком. Я б на його місці, напевно, гірко розплакалася. Образливо ж як! І страшно. Страшно довідатися, що твій біологічний батько, наприклад, якийсь серійний маніяк або садист, якого Ів по матеріалах справи зустрічав. Жахіття! Бідний Демчук. Мене б теж переклинило, бо на думку спадає найгірше – що його мамка, будучи молоденькою дівчиною (на десять років молодшою за мене, здуріти) стала жертвою тяжкого злочину.

- Ів, - покликав Радченко, занепокоєно поглянувши на нинішнього шефа.

Шода дивився в одну точку. Колір його обличчя нагадував мою неякісну білу блузку після першого прання.

- Надійко, води. Ів! – Генка сильно труснув Шоду за плече.

Той кліпнув, знайшов позаду себе стілець і опустився на нього. Склянку води, правда, слухняно випив.

- Я… Генко, я веду записи. У разі чого ти розбереш мій почерк, так? Чорт. Це було огидно, так? Я потім все поясню. Надійко, мені потрібна твоя допомога. Є потреба, по-перше, у неофіційній формі перетнутися з Винником, по-друге, не привертаючи зайвої уваги, навідатися до батьків Демчука та, по-третє, не завадило б задати кілька питань постійній подрузі Романа. А ще у якості чтива на ніч хочу підбірку усіх нещасних випадків з жінками, включаючи зникнення, за останні тридцять років. Місто плюс околиці. Спробуєш?

- Зроблю. Зустрічі на коли пробивати?

- Сьогоднішній вечір або завтрашній ранок. Ага?

- Не турбуйся. Я впораюсь.

Ну невже у нас і справді маніяк завівся? Я так засмутилася, що навіть не розсердилась на Іва. Мені його теж шкода. Він якийсь самотній і сумний. Демчук хоч вдома, тут його всі підтримають. А Шода може покладатися лише на нас із Геночкою.

Тому за спиною Іва смикнула Радченка за рукав – наглядай за цим найманцем, добре? Бо щось турбуюся я за нього. Генка заспокійливо кивнув і вони відправилися до Клубу. По результатах домовились здзвонитися та скоординуватися. Добре, що є чим голову зайняти і не думати про погане.

10

Діловий Клуб, любе дітище закордонного земляка-благодійника, зручно улаштувався у впорядкованому провулку, захопленому комерційними закладами – супутниками заклопотаних забезпечених відвідувачів.

Готель, ресторан, нотаріальні контори, відділення знаменитого представницького агентства «Домжар», очолюваного онуком того самого Ярка, та мереживо решти юридичних осіб утворили справжній калейдоскоп всебічних послуг.

Територія закладу, простора, світла та бездоганно впорядкована, огороджена литим візерунчастим парканом, випромінювала добробут і надійність.

Адміністративна частина Клубу займала зворотній бік триповерхового, естетично спроектованого будинку і відрізнялася від комфортної парадної строгою функціональністю.

Радченко з Шодою оглянули паркувальний майданчик для працівників та пішли до службового входу.

- Нейтральне переговорне місце – вже вдала ідея, - схвалив Шода. – І порядок раціональний. Учасники хоч як до потрібного рівня підтягуються. Внески високі, але того варті. Так, бухгалегію-серверну-менеджмент не чіпаємо. І решту, у кого неділя-понеділок вихідні. Цікавить саме технічний позмінний персонал, якому треба було здатися перед важливим робочим тижнем. Правильно?

- Так. І Римма, - нагадав Радченко. Тепер він був за елемент тутешнього ділового етикету. Прямо як супровідний лист, з якого зрозуміло, що представник шанованої організації, очолюваної Антоніною, виконує суспільні обов’язки та сприяє найманцю-чужинцю встановити істину, раз усі інші не наважилися.

Страшно. Інстинкти не сплять і місцеві очікують лиха. Втекти або зачаїтися – ось єдиний вихід вберегтися під час лютування людей-хижаків чи стихійних негараздів. Бо домівки можна спільно відбудувати, сади оновити, а знищені життя не повернеш, розтоптані ланцюги роду не з’єднаєш, перервані долі не відмолиш.

Вікторія Мартинчук менш прискіпливо чоловіка обирала, ніж працівників. Зібрати ідеальну основу – це не мати проблем на десятиріччя. Тому Римму вона прагнула заполучити за будь-яку ціну. І, дочекавшись закінчення граничного терміну перебування цієї особи на державній службі, коршуном вчепилася у компетентну блискуче досвідчену здраву тітоньку. Привітала її з днем народження розкішним букетом та звабливою подальшою пропозицією.

Шода вгадав – концепція провінційної безпеки в особі середньорангової пенсіонерки державної служби та її заступниці - шкільної вчительки на заслуженому відпочинку, вдалася на славу. Першу поважали та боялися, другу – поважали та любили. І якщо декому знахабнілому напідпитку і хотілося щось довести Риммі Семенівні, то при Галині Сергіївні вони тільки бурмотіли, що більше так не будуть і швиденько тупцяли додому спатоньки, мучаючись докорами сумління. Засмутити класну керівничку, яка роками з тобою, розтелепою, панькалася – соромно і прикро.

Отже, ці дві незамінні жінки мали вичерпну базу даних на мешканців усіх поколінь. Безцінні знання включали не лише якісь свідчення осмислених цілеспрямованих дій, а й ґрунтовний аналіз генеалогії, порівняльні характеристики та звірку прогнозів кожного етапу життя. Агентів не бракувало – ровесниці тітоньок за потреби знали дослівно, про що об’єкт зранку з дружиною теревенив, а як ні – легко встановлювали, з улюбленого крісла не встаючи. Тут усі на виду. А сховати можна лише думки. Та й то від неуважних. Коли тебе знають, як облупленого, то і щось приховувати – зайве. Краще винести на розсуд товариства і швидко удостоїтися розбору своїх дій з висновками та порадами.

Римма щойно переговорила з Романом Юрійовичем і отримала вказівку приділити максимальну увагу представникам Антоніни Гаєнко. Римма хоч як знайшла б спосіб надати їм будь-яку допомогу, але з дозволу керівництва це робити все-таки пристойніше. Тоня хороша дівчинка. Сибаритка, але при її становищі це тільки на користь. Зате тверда розумом і духом. Та й інтереси міста ставить вище власного комфорту, що показово. По підлеглим керівника видно – а її люди достойні. Недоліки – завжди підстава до взаємодопомоги, а, отже, і до згуртованої команди. Дієва компанія. Шкода буде, якщо постраждають – конфлікти такої кількості та розмаху – не їхня справа. Але ж залишитися осторонь – теж не вихід. Кажуть, Тоня викликала найманця. Хоча на даному етапі вже й загін найманців навряд зарадить. Все надто нестримно котиться у прірву. Увесь лад та спокій.

Робочому місцю Римми розвідник би позаздрив – параноїдальний дизайнер мало того, що облаштував цільний комплект зі столу та стійки сейфом для зброї, тривожною кнопкою, куленепробивним склом, так ще й прикрасив його сріблястим кольором та легковажними ніжними квіточками. Шафка з ключами від кабінетів хизувалася лагідно-перламутровими психоделічними метеликами.

Вся ця краса розташувалася навпроти вхідних дверей. І жодних турнікетів. Шода увійшов після Радченка, оглянувши просторий хол – по один бік біля квітучого нахабного гібіскуса підморгувало табло над ліфтовою кабіною, по інший – піднімалися сходи.

- Доброго ранку, Геночко, - привіталася Римма, ховаючи співчуття подалі. Гарний щасливий хлопець. І сильний – щохвилини боротися з собою, не деградувати, не плисти за течією проблем зі сприйняттям та мисленням – хіба не взірець мужності та відваги? – Як родина?

- Дякую, добре, - розмірено кивнув Радченко, відступаючи убік.

Римма пишалася своєю стійкістю. І недаремно. Бо, побачивши супутника Гени, у неї вирвалося всього лише нейтральне «О!». А не повний ірраціонального жаху вереск: «О Господи! Цього не може бути! А-а-а!».

Давно-давно, коли вона була маленькою дівчинкою, іграшки робилися з дерева, глини та тканини, а дитячих книжок на селі взагалі не знали. Тому бабуся ранніми непроглядними холодними вечорами діставала темний таємничий альбом і шанобливо гортала сторінки. Там було небагато фото, але усі вони закарбувалися в душі магічними постатями – живими від оповідей, любові та шани. Яскравими та вічними. Бо насправді живих було мало серед тих обличч. Тільки мама, тато й сама бабуся. Яка розповідала, дожидаючись невістку та сина з тяжкої роботи, справжні легенди про справжніх людей. На вечерю їх чекала апетитна варена картопля зі смачнючою олією.

А поки онучка слухала про дивовижні вчинки тих, хто зостався лише у пам’яті й на знімках. Один із них їй подобався найбільше - він був гарним і ледь відчутно інакшим. Спершу він був дорослим, а з роками чомусь стрімко молодшав. Тепер той альбом зберігається у спеціальному, виготовленому на замовлення футлярі. І коли вона зазирала туди востаннє, то Іванко Баштовий, однокласник тата, її улюбленець, був уже просто якимсь ненормально юним двадцятирічним хлопчиськом.

- О! – повторила Римма, дивлячись на знайому постать, розглядаючи такі близькі риси обличчя, зазираючи у ті самі темні очі з посутенілих, але затишних вечорів минулого. Вона почувалася захищеною від усіх бід теплим бабусиним платком та поглядом незламного розумного таткового ровесника.

Але тепер не тільки вона бачить його, але і він її. Хм, то ось у чому сенс тривалого життя – відчути, як згортається спіраллю історія. Вражає.

- Перепрошую, - вибачилась Римма. – Все гаразд. Роман Юрійович мене попередив. Будь ласка, тримайте журнал обліку відвідувачів.

- Наші припущення підтверджуються повністю. Тепер щодо працівників. Скажіть, чи була нагода непомітно залишити заклад у даний період? – Шода вказав на записи.

- Так. По внутрішньому телефону був виклик з кабінету Вікторії Олегівни. Я взяла трубку, але…

- Але вам не відповіли, - закінчив Шода. – Ви чули якісь звуки? Може, кроки або шурхіт?

- Мені здалося, що відсунули меблі.

- Скільки у вас зайняв шлях до кабінету?

- Близько двох хвилин.

- Двері?

- Зачинила зсередини на ключ. Але усі працівники знають про запасний.

- Що ви побачили у кабінеті?

- Він був відчинений і порожній. Пахло кавою. Я спробувала передзвонити на мобільний, але він зазвучав на столі. Потім зв’язалася з Лізою. Та вже була у конференц-залі. Сказала, що десять хвилин тому вони розмовляли і все було гаразд. Я попросила її почергувати у кабінеті до з’ясування і повернулася на робоче місце. Нічого підозрілого не помітила.

- До яких дійшли висновків тепер?

- До найневтішніших. Ті, кого я добре знаю і поважаю, перейшли до насилля. Не витримали тиску. На молодих коливання діють найсильніше.

- Що ви маєте на увазі?

- О, це всього лише виправдання та місцевий фольклор. А по суті – мене відволік хтось зі своїх і, скориставшись відсутністю, забрав Вікі. Гадаю, більше про події того дня знає Ліза - вона займалася нагальним переобладнанням одного приміщення. У Лізи Попович було найбільше шансів стати свідком.

- Так, зрозуміло. Але що ви мали на увазі під фольклором?

- Наші місцеві перекази, які звинувачують у будь-якому негативі, у першу чергу, сусідство з так званою Гиблою Кручею, урвищем над рікою, де споконвіку померли не своєю смертю безліч людей. Нехороше місце. Зараз його огородили стрічкою та попереджувальними знаками, бо заступати за тріщину, яка з’явилася після зими, небезпечно. Згідно висновків, достатньо ваги не більше центнера, аби стався зсув.

- Дякую, - сказав Шода. І змовницьки підморгнув розгубленій Риммі, яка під час розмови почувалася не солідною тітонькою, а тією малечею з двома косичками, яка щойно зрозуміла, що світ тримається на мужніх, добрих та порядних людях.

- Тепер – кадри? – запитав Радченко, спостерігши, що Римму вибило з колії не стільки зникнення Вікі, скільки поява Шоди. Отже, є причина.

- Так.

Вони піднялися сходами на третій поверх. У пожвавленій, але трохи знервованій діловитій метушні на Іва ледь звертали увагу. З Радченком віталися дружньо, з Шодою – машинально, та винятково працівники старшого віку.

- Генко, як вважаєш, з чим це пов’язано? – після чергового випадку запитав Шода.

- Молодь тебе не знає. Бачать щось знайоме ті, кому за п’ятдесят. Родичі тут є?

- Зараз – ні. Але, якщо подумати, мамина рідня може бути з цих місць. Правда, вже більше трьох поколінь змінилося.

- Це не термін. Вони однозначно на родинну схожість реагують. І не обов’язково особисто бачили. У нас цінують пам’ять тих часів. Забагато втрат.

- Ясно. Врахую. А тебе що турбує?

- Ти, - чесно відповів Радченко. Товариство Шоди діяло на нього якнайкраще. І думки формулюються легше, і життя приємніше. Не почуваєшся на дні глибокої слизької ями, з якої не вибратись. Він так добре на власному прикладі навчився зчитувати внутрішні настрої, що теперішній стан Іва наштовхував на невтішні думки.

- Так помітно? – розгубився Шода.

- Не знаю, мені - так. Я можу допомогти?

- Уже. Ти мене збалансовуєш. Задач багато – по мірі вирішення ставатиме легше. Важке завдання. Ну, якщо зовсім заноситиме, підстраховуватимеш, добре?

- Спробую.

Апартаменти кадрової служби носили типові відбитки мужності – від календарів із дівчатками та автівками до колонії немитих чашок. Одного погляду на монітор також було досить, аби переконатися, що його користувач зловживає геймерством.

- Радченко! – радо вистрибнув з-за столу, розсіявши підлогою накази про відпустки, спеціаліст по роботі із персоналом.

Привітавшись з гостями за руку, він голосно зітхнув і виправдався:

- А я тут стрес знімаю…

- Коньяком? – осудливо запитав Геннадій.

- Чим є. У мене траур. Вікі… Це ж богиня! Яка паскуда наважилась на таке?

- На яке? – зацікавився версією Шода.

Найбільший плакат із найспокусливішою баришнею виявився відображенням самої керівниці Клубу. Щоправда, одягненої.

- Як на яке? Якийсь пітекантроп не встояв і викрав її аби розважитися, а потім вбити. Та-ак, які проступки я сьогодні ще не вчинив? Скани Надійці скинув, ще щось…

- Дай мені оригінал особової справи Вікі. Погортаю, - всівся у вільне офісне крісло Шода.

- Зараз. Я сьогодні безконтрольний і безкультурний. Користуйтеся. Начальник на лікарняному. Все по-чесному, у нього гайморит. Бідний. Я запевнив, що з усім впораюся. І впорався з його коньяком. Він мене приб’є. Ось, тримай. Моя богиня, моя Вікторія…

Шода зосереджено погортав справу, невимушено розсівшись на керівному робочому місці.

- Хм. Трудовий договір. А основне місце роботи відоме? Ні? Хто обирав її на цю посаду?

- Сам! Він сам!

- Закордонний земляк-благодійник, - пояснив Радченко.

- Які у нього специфічні критерії?

- Ну… Знання іноземних, само собою, таланти, розум, працездатність, ефективність. Зовнішність. Хоча, здається, з такими здібностями він би і гамадрила призначив. Вона ж неймовірна… А! Особлива умова – жодних сторонніх. Усі кандидати мали бути місцевими. Ну, або мати рідню звідси. Не чужими. Знайомими зі специфікою. Бутербродик?

- Що це за адреса?

- А… Це хутір. Та ні, вона знімає квартиру. А постійне місце проживання – липа. Просто місце реєстрації. Автобіографія теж якась сумнівна. Я не можу нічим допомогти… Я нікчема.

Шода переписав у нотатник адреси й підвівся.

- А Роман тобі неприємностей не влаштує?

- Ромці однаково. Ще пару місяців тому його почала одна корпорація домагатися. Він, по-моєму, майже погодився. Так що я навіть поспати можу. Хороша ідея. Зараз посплю. Заходьте ще.

У коридорі Радченко здивовано озирнувся на зачинені двері. З-за них линули якісь нетверезі схлипування.

- Усіх по-своєму накрило. Він грамотний фахівець.

- Вірю. Доброго ранку… - відповів Шода на чергове привітання – цього разу повз нього заклопотано промайнула енергійна бабуля-техробітниця. – Тепер – Ліза Попович. Бажано сумістити зустріч з оглядом кабінету Мартинчук.

Поряд якраз сунув Роман, з якого наче вже усю кров випили. Так що вимогу Ів озвучив за адресою. Хоча й тричі.

- А! Це ви… З цим ювілеєм вони і мене у гроб вженуть. Зараз. Ще тільки ранок, а я вже щойно одному відрекомендувався Омаром Юрійовичем. Так… Ходімо. Зараз відчиню, Лізу знайду…

- А Демчук де?

- Гадки не маю. У нього якраз посадочний матеріал підвезли, десь зі своїми розбирається, мабуть… Садівник бісів! Вже б нерухомістю зайнявся, чи що…

Роман помчав далі. Втім, розпорядник з нього був вартий, бо зовсім скоро їх погукала Єлизавета Попович.

- Доброго ранку, хлопці. Ідіть за мною.

Середнього зросту та статури жінка у акуратній спецівці відчинила потрібні двері і поцікавилась у обох:

- Надовго потрібен?

Шода жестом запросив її до приміщення. Сам же переступив поріг останнім, надійно причинивши вхід.

- Щось не бачу у тебе засобів для збору доказів, - криво посміхнулась Попович, роздивляючись дорогого типчика, найнятого небайдужою Антоніною.

- Серіалів менше дивіться, - відповів тим же Шода.

- То будеш щось робити? Оглядати кабінет, наприклад?

- Не смішіть.

- Що тоді?

- Ви вчора почули одну розмову, яка вас збентежила. І ви вирішили нікому про неї не розповідати. Нікому-нікому, бо здавна зареклися лізти не у свої справи.

- Це не стосується...

- Ще як. Це мотив.

- Неможливо. То було старезне питання.

- Звідси й паніка. Отже, зараз ситуація наступна – ви знаєте, чому вашу керівничку так радикально змусили мовчати, а я – хто це зробив.

- І що далі?

- Різні варіанти. Поки що. Але їх меншає з кожною хвилиною. І ви своїми недоречними принципами руйнуєте найвигідніший розвиток.

- Що ж для тебе найвигідніше?

- Мінімум жертв.

- Що тобі пообіцяли за роботу?

- Винагороду. - Шода покосився на Генку. – Навіть аванс отримав. Так що не ламайтеся. Що за дурна звичка.

- Любиш хамити жінкам?

- Виключно тим, які від цього задоволення отримують. Аж закортіло на вашого чоловіка поглянути. Уявляю, кого ви собі підібрали з такими вподобаннями. Первісну людину?

- Він найкращий, - пробурмотіла збентежена жінка.

- Не сумніваюся, що повністю відповідає вашим найпотаємнішим нахилам. Його зворушлива прямота, його нестримна тваринна чуттєвість, його…

- Ну все, все… - поспішно зупинила чужинця Попович. – Я розповім!

- Ви заздрили Вікі?

- Ні. Жаліла. По-моєму, так викладаються на роботі тільки ті, у кого з особистим не склалося.

- Вікі заміжня?

- Так. Приховувала, але очевидно ж. Заміжня, та вдома брехала щодо праці. Знаю я таких типів – вимагають, аби жінка скніла на якійсь нудоті безперспективній. І вдягалася, як монашка.

- Чому тоді терпіла?

- Через дитину – однозначно. Як на мене, у неї дочка років шести-семи. Я люблю пхати носа, куди не слід, але для власної розваги. Люблю і все. Нікому не завдаю шкоди і не заважаю жити. Бачила у неї папірці з нібито основного і єдиного місця роботи – дрібна виконавиця у якійсь фірмочці з явно жіночим персоналом. Так що я її поважала – здрава толкова дівчина, компетентна керівниця. Порядок, всі дружні і задоволені колективом та роботою. Що може бути краще?

- Її вік можете назвати?

- Приблизно. Тут теж не все чисто. Вік вона приховувала, але навпаки. Їй не під сорок. Їй значно менше. Так що чорнява перука, мейк, усі ці ділові костюми змусили усіх думати, що Вікі просто у чудовій формі. Мала вона. Але, повторюсь, толкова, і ніким її не заміниш. На своєму місці була людина.

- Впевнені, що вона мертва?

- Не хотілося б, але навіщо себе обманювати? Так, я була свідком передумови вчорашньої ситуації. І жодних балачок – то була не телефонна розмова.

- Тому все лишилося на місці?

- Так, всі планшети-телефони. Вона отримала листа. З-за кордону. Я потім усе тут перерила…

Попович дістала з кишені робочі тонкі рукавички і помахала ними, аби сповістити, що порпалася на місці злочину не голими руками.

- Конверту і близько не було. Зник. А прийшов він на домашню адресу. Знаєте, їй на роботу щодня вісімдесят кілометрів добиратися… Гм. Так ось, часу у неї мало, водія, я так розумію, з конспіративних думок, вона не наймала, тому й не відкрила його у дорозі.

- Від кого був лист? – терпляче запитав Шода.

- Від подруги дитинства. Вони разом проводили літні канікули у бабусів-дідусів в одному з навколишніх сіл. Канікули після першого класу. Ця її подруга була найрозумнішою з компанії і цілеспрямованою. І ось нещодавно, під час якогось антистресового сеансу, у неї проявився негативний спогад. Що того давнього серпня вона стала свідком умисного вбивства. Разом ще з однією дівчинкою, третьою подружкою у їхній компанії. Дошкільнятком.

- І вони вирішили промовчати, бо їм би все одно ніхто не повірив, так? А потім свідомість милосердно поховала епізод під наростаючим валом нових вражень?

- Точно. Так що тепер із неї витягли усе до подробиць і вона наважилася знайти подругу дитинства, аби з’ясувати обставини. Традиційною поштою – щоб зовсім вже конфіденційно.

- У вас склалося яке враження з тексту?

- Що між тими трьома подружками були дружні теплі стосунки. І що ці спогади зігрівали їх роками. Не дивлячись на різні життя. Так буває, знаю. Можна десятиріччями не спілкуватися і лишатися справжніми друзяками. А можна і навпаки. Той хутірець, про який мова – на десяток дворів. Так що вирахувати, що й до чого – простіше простого. Під те дошкільнятко підпадає лише Милуся, вона і зараз там мешкає. А ось щодо авторки листа – напевно, онучка Микитівни, вона страшенно гарно вчилася, закінчила якийсь закордонний заклад і зараз працює десь там же. Микитівна колись хвалилася, та й марка зі штампом на конверті звідти.

- Опишіть інцидент.

- Це відбулося на Гиблій Кручі. Молоду жінку зіштовхнули у прірву. Умисно.

- Хто?

- В цьому й справа, - напружено сказала Попович. – Дитина. Хлопчик, приблизно їхній ровесник.

- Прикмети? – вперше втрутився Радченко.

- Які там прикмети? Кінець літа – засмаглий білобрисий пацан – явно на сонці вигорів.

Помовчали. Роман білявий, Сашко – русявий, а Ігор – шатен. Що не говорить ні про що – у дитинстві майже усі світленькі. Особливих же прикмет нуль, а про алібі й мови немає. Зараз важко встановити переміщення навіть з точністю до року.

- Проблемно, - зітхнув Ів.

- Точно, - кивнула Попович. – Вони мені всі троє подобаються. Нормальні хлопці. Я б дочку без роздумів за будь-кого з них віддала. А тепер… Ну як тепер встановиш, хто схильний до зла?

- Малолітні у нашій країні неосудні, - неголосно сказав Шода, розмірковуючи.

- Юридично, - заперечив Радченко. – А громадська думка? Він боявся не відповідальності, а розголосу.

- Правильно, - підхопила Єлизавета. – Репутація сім’ї – це святе. Я в молодості вела себе добре з однієї причини – аби батьків не ганьбити. Це страх і тиск Кручі. Поганюче нечисте місце, яке знову тисне. Я стала зла і дратівлива. А молодь енергійна, їм взагалі біда. У мене вже тільки думки – у них вчинки.

- Ви ще зовсім молода і привабила, - щиро обурився Шода. – Нема чого наговорювати – у вас талія вісімнадцятирічної.

- І розгледів же під спецівкою, бешкетник! Я вже бабуся. У мене діти твого віку, - пробурчала приємно вражена компліментом Попович. – І розповіла я тільки тому, що ти дієвий і щось-таки робитимеш з інформацією. Причому негайно. Я хочу, аби Вікторія була живою і водночас не хочу, аби хтось з тих трьох наших постраждав. У них прекрасне майбутнє. І ти його у когось відбереш. І щастя у його родини теж.

- Я буду обережним. Обіцяю. А ви на кого думаєте? Якщо чесно?

- Та на кожного! Тільки якщо б Роман зірвався через постійні сварки у сім’ї (у нього ж батьки розлучені і ним усі підкидалися), то Ігор пішов би на це через вигоду.

- А Демчук? – напружено запитав Ів.

- Сашко… Не знаю щодо нього. Його велика родина – просто взірець. Згуртована, чесна, порядна, працьовита. Він з дитинства прямо вундеркінд – намагається бути найкращим. І у нього виходить. Напевно, для компенсації. Хоче усім довести, що вартий любові рідних. Дурня, але куди від душевних травм подінешся? Ми ж з малими часто гралися так – беремо фотоальбоми і звіряємо, на кого хто і чим схожий. А Сашкові бідному як? Наче він у чомусь винен…

- Так а все-таки? – наполіг Шода.

- Ну… Зі спортивного інтересу. Він же втовкмачив собі, що впорається з усім. Може, кортіло дізнатися, чи складно вбити когось. Але це настільки мерзенно, страшно і неприродно, що навіть вимовляти гидко. Я вірю, що це була трагічна випадковість і вони не усвідомлювали, що коять.

- Вони? Змову ви не виключаєте? Наприклад, приятелі на «слабо» узяли?

- Відчепися від мене. Сказала все, що знаю. Сам думай, сам шукай. Це твоя робота. У мене своєї повно. До побачення. Ключі занесете Риммі.

Радченко з Шодою залишились удвох.

- А ти на кого думаєш? – поцікавився Ів.

- Відчепися від мене, - незворушно сказав окунівець. – Шантажував тітоньку Лізу.

- О, так. Погрожував зруйнувати соціальний імідж – всі жаліють її через агресивного чоловіка, а насправді це улюблена рольова гра, бо у неї досі голова обертом від жорстких розваг. Так образи і крики з їхньої оселі набули б більшого інтересу, правда ж? Консервативні провінційні суспільства такі пуританські.

Шода гортав записника. У Радченка склалося враження, що Іва розчарувала швидка капітуляція Попович. Певно, він мав ще досить переконливих аргументів.

- І що тепер? – напружено поцікавився Радченко.

- А тепер, Генко, мені потрібна Надійка.

- Сподіваюсь, проти неї постільні стратегії не застосуєш?

- Аякже. Усім розповім, що вона досі спить з іграшковим ведмедиком.

- Насправді це бегемотик.

Шода зітхнув і закрив записника.

- Не хвилюйся, мені просто потрібна її допомога у контакті зі свідком.

- Тією третьою дівчинкою?

- Так. І якомога швидше.

11

Коли компанію складають лише стегозаврик та кактусик, працюється плідно. Бо вони хоч не відволікають та не бентежать. За неповні півгодини я надибала корисних відомостей щодо зв’язків підозрюваних, а ось результатів із зникненнями та нещасними-незрозумілими випадками доведеться почекати.

Робоче місце – відбиток достовірніший за фото. Я почуваюся впевнено поруч із телефоном, паперами та клавіатурою. Підозрювані, як на підбір. Слово-то яке! Ігоря, Сашка та Романа можна підозрювати багато у чому, але у замаху на життя – ідіотизм. Та вони не уявляють, що таке проблеми з жінками чи з досягненнями. Кожен займається улюбленою справою, а якби й трапилися якісь непорозуміння у приватній сфері, їх би вже радісно обговорювали на кожному кутку.

Заподіяти шкоду у стані афекту – інша справа, але Вікі не та людина, яка до цього стану доведе. Що лишається? Лише алкогольне сп’яніння. Та вчора ж звичайнісінький робочий день, жодних бенкетів.

- Туська! Скільки можна!

Повна протилежність Люсі – Маргаритка, моя дорогоцінна подруга. Їй би на міжнародне шпигунство працювати. Змією підколодною підкрадається з раннього дитинства. У саду чи у домі, на городі чи на горіщі вона ось так таємно виникає і мовчить, поки її не помітять. Вперше Ритуська матеріалізувалася з нічого переді мною, коли я витягала товстеньке цуценя з будки, щоб цей «грізний собак» захистив мене від кепкування і образ братів. Моя майбутня друзяка була одягнена у коротенький сарафанчик і гризла жовту соковиту грушу.

Скільки часу пройшло, а нічого не змінилося! Ноги у неї прекрасні, а любов до фруктів нікуди не поділась. Правда, сьогодні носійка генотипу славетного Оберігача (так-так, її татко – онук того самого Ярка, захоплююче подібний на дідуся), жувала отруйно-зеленого кольору яблучко.

- Гонта, як твій казанок?

Показово запискотіло нагадування і я полізла у кишеню за пігулками.

- Автора! Автора геніального вирішення проблеми твого раннього склерозу! – вигукнула експресивна Туся, підстрибнувши для переконливості.

- Тимчасовий шеф. Олексіївна передала мої обов’язки Ірочці, а мене – запрошеному фахівцю.

- «Запрошений фахівець» – що за вершина дипломатії! Кажуть, він безпринципний загрозливий найманець та суцільний виродок. Це правда?

- Кажуть, котик твого татуся налякав сусіда, який прийшов дрель позичити, до сліз. Кажуть, Тигряк хотів його вполювати і зжерти. Кажуть, він загіпнотизував його зеленими хижими очима та підкрадався з живоглотським урчанням, плануючи вирвати сусідські нутрощі та поласувати печіночкою.

Туся задоволено захихотіла. Чотири роки тому її татусь повернувся з далекого відрядження не з порожніми руками – він підібрав на якійсь помийці сухореброго обідранця. Маленький кошак був жалюгідним від голоду та захриплим від холоду. Але потім вдячно збільшився у чарівного величезного красеня. Здоровеннецька смугаста блискуча животина мала гордий дворовий незламний характер і беззлобну натуру. Але враження справляла злодійське. Якщо витримати важкий погляд, то яскраво-сірий шовковистий монстрик падав на спинку і голосно питав: «Мр-р-р?». Він цікавився, чи не почухаєте ви йому м’якенький животик.

- Вичерпно, вичерпно, маленька Гонта, - оцінила порівняння Туся. Вона дражниться. Колись почула, як Сашко мене так називає і тепер єхидно шпиняє. - То як ти все-таки почуваєшся?

- Так собі. І рука знову ниє. Треба буде зайти, хай подивляться. Та це все почекає. Що у світі робиться? Бо я загрузла у завданні і не в курсі нічого.

- От там і сиди. У своїх завданнях. Правильно твій шеф вирішив. Сиди у кабінеті.

- Все так погано? – вжахнулась я. Одна справа теоретизувати щодо бід, інша – повірити у їх настання.

- Як після блискавки, що поруч довбанула. Ось-ось грім жахне. Слухай, Надійко, це просто здуріти можна. Я навіть не буду звично верещати про світову змову, таємні цивілізації та психоневрологічне керування людством!

- Не може бути!

- Цить. Сиди і слухай. Конфлікти та неадекватщина скрізь. Ніякої рівноваги. Я підслухала, що сусіди Демчука по ділянці про щось не домовились і буде стрілянина. Ну, знаєш, там ще незакінчене будівництво розвалюється? Ну, де ми малими гралися! Так що треба натякнути Демчукові, щоб не лазив поблизу сьогодні.

- Ой! – я здригнулась, згадавши вранішній візит. – Наш цвинтарник-відлюдько напророкував, що скрізь буде погана смерть і попередив Сашка персонально…

- Тим більше. Всі шепочуться, що люди не винні, що це все Круча. Та хай що б це не було! Треба бути обережними. Так що сиди тут.

- Ні. Я буду поруч з Генкою.

- Чорт, ще й за Радченка тепер хвилюйся!

- Іва я теж не покину – він же в наших вивертах не розбирається. І він якийсь такий…

- Як романтично! Я його не покину, бо він якийсь такий! – передражнила мене Маргаритка. – Син Марини, Тимко, спакував речі і з дому пішов. Добром не закінчиться. А племінники Зимича прямо себе перевершили. Всеволод ледь встигає за ними розгрібати. Ох, зачинив би він їх від гріха подалі… Хоч на пару діб, поки все нормалізується. Дідусь Лук’янович привселюдно звинуватив злючу бабцю, що в останньому будинку на його вулиці живе, що та у сорок третьому вбила його старшу сестру. І це так, штришки…

- Ой-ой-ой!

- Гм. Гонта, навіть не уявляю тебе дорослою, якщо чесно, - зі стриманим скептицизмом прокоментувала Ритуська. – Хоча, плюси є – дивлюся на тебе і наче час зупинився. Тому повторюю – сиди нишком. Я твоїй мамі обіцяла відмовити тебе.

- А! Так би й сказала. Я заспокою її.

- Це вже інша розмова. Але будь дуже-дуже обережною. Засмутиш купу людей – поплатишся.

- Я – результат виховання всієї тієї купи. Так що у випадку чого відповідальність нестимемо колективну.

- От вредне малятко. Слу-ухай, а я винайшла новий спосіб підробітку!

- Ну?

- Ведуча на весіллях.

- А що тут нового? Ти ж здавна цим промишляєш. Молоді на все готові, аби тамадою залучити тебе, а оператором – того новенького природознавця, який у молодшокласників викладає.

- Новий спосіб. Я просто виходжу на поріг та голосно жаліюся, що грошики скінчилися. Сусідка негайно сповіщає зацікавлених і все – за пару хвилин мені радісно телефонують і угоду укладено. Ну як?

- Здорово! Ой, це Ів. Слухаю. Ага. Ага. Зараз буду.

Ритуська невдоволено спостерігала, як я збираюся.

- Скажи це!

- Клянуся бути обачною! – відрапортувала я, заштовхуючи у сумку папку з виконаним завданням. А стосовно випадків з жінками мені теж пообіцяли допомогу. Ми домовилися на вечір щодо усіх випадків відразу.

- Гонта, ти і справді віриш, що у вашої специфічної компашки щось вийде?

- У нас чудова команда! Я, Геночка, Ів – у кому ти сумніваєшся?

- Гонта, тобі якось пропонували комедійне дурнувате ранкове шоу вести. Ти дарма відмовилась.

12

Кожну проблему Катруся звикла розділяти на складові та прискіпливо досліджувати, не вдаючись до емоцій.

Так і цього разу, незважаючи на нові обставини, зовні залишалася зібраною та спокійною. Особисте не повинно втручатися у професійне – це непорушний закон.

Але обідня перерва є винятком. Після марних спроб привести думки до ладу, Катруся визнала, що їй необхідна допомога. Бажано фахова. Не гаючи часу на сумніви, вона швиденько зайшла на жіночий форум, поплакалася на сімейні негаразди та отримала співчуття з купою посилань на психотерапевтів. Те, що треба.

Вибравши серед спеців найбільш прийнятного кандидата – добропорядну тітоньку середніх років, яка їй імпонувала, заповнила на сайті анкету та попросилася на якнайшвидший прийом.

І того ж вечору поспішила на сеанс – вперше у житті. Тітонька практикувала у квартирі, обладнаній як належить. Нейтральна чистота і впорядкованість заспокійливо-пастельного коридору з ніжними акварелями на стінах та кабінет для прийому гармоніювали м’яким стилем. Меблі, штори, килимове покриття та елементи декору з першого ж погляду орієнтували на спокійну рівновагу.

Катруся на запрошення господині зайняла глибоке зручне крісло, перед яким на невисокому консервативному столику красувався букет живих квітів, повна фруктовниця плодів та коробка паперових серветок, з якої виглядав візерунчастий куточок першої на черзі. Пропозиція порюмсати, закусити та отримати естетичну насолоду від крихітних білих троянд злегка розважила клієнтку.

Тітонька у елегантному костюмі розмістилася навпроти, уважно вивчаючи анкету новенької. Сімейні ускладнення були її спеціалізацією. Зазвичай визначити їх основну причину вона могла ще до того, як клієнт розтулить рота.

Та цього разу поостереглася. Молода дівчина не мала яскраво виражених симптомів – вбрання та аксесуари підібрані за віком та статурою ідеально, зачіска підкреслює розумненьке симпатичне личко. Цілком уважне та врівноважене.

- Ви написали, що ситуація термінова. На підставі чого ви дійшли такого висновку? – умиротворено запитала Ганна Станіславівна, знімаючи окуляри.

- Мені потрібна допомога задля об’єктивного тлумачення ситуації, що склалася. Я боюся розмови зі своїм співмешканцем. Абсолютно неготова до неї.

- Скільки часу ви мешкаєте разом?

- Четвертий рік.

- Територія?

- Нейтральна. Знімаємо квартиру. З неї все і почалося. Тільки пізніше я уяснила, що він був зацікавлений не у житлі. Вона була для нього кроком для зближення. Дуже наївно з мого боку, так.

- Різниця у віці, у соціальному статусі?

- Ми ровесники. У його родині рівень життя був вищий. Це стало для мене певним стресом – я звикла економити. Ні, ми з мамою були щасливими. Але особливого достатку не мали. Якщо купувалася річ, то на роки. З продуктами теж обачно поводилися. Так майже всі жили, це нормально. Тому коли ми ще були просто сусідами по квартирі, непорозумінь траплялася купа.

- Наприклад?

- Раціон у першу чергу. Врешті-решт домовилися, що приготування їжі я беру на себе, а на ньому – складання меню та організація інгредієнтів. Якщо чесно, я тоді зроду таких продуктів не бачила. І навіть назви половини з них не знала – надмірний вибір фруктів-морепродуктів…

- Як він розв’язав це питання?

- Легко. Спершу необразливо кепкував, що я адаптую його до умов в’язниці. Він працєю у державній установі, де часті службові розслідування. А потім ми посиділи на кулінарних сторінках і зорієнтувалися на тиждень вперед. Після підрахували перелік складових та поїхали закуповуватись.

- Так. Тобто він призвичаював вас жити, а не виживати.

- Абсолютно. Виставки, екскурсії, подорожі – ми все зближувались і зближувались. А потім, коли я пересвідчилася, що він вихований та спокійний, перестала його боятися.

- Ви чоловікам не довіряєте взагалі чи у особистих відносинах?

- У відносинах. Факти свідчать, що у моєму випадку спершу він придивлявся до мене в університеті. Аналізував поведінку, зміни від семестру до семестру, а потім скористався нагодою і ми зняли чудову двокімнатку разом.

- Нагодою?

- Збіг обставин – я шукала житло і він теж. Знахідка, а не варіант трапився. Я була переконана, що це буде на манер студентського гуртожитку. Так і було. Спочатку. Але тоді… Тепер я зрозуміла, що він вивчав мене. Потім склав план і поступово добився мети.

- Я б не сказала, що ви йому довіряєте.

- Це моя верхня межа. Через батька, якого востаннє бачила у шестирічному віці. Навіть обличчя його не пам’ятаю.

- Ваш співмешканець, здається, кардинально іншого типажу.

- Так. Я жодного разу не чула, аби він підвищував голос чи метушився. Це мене підкорило. Він познайомив мене з батьками. Вони такі розумні, дружні, іронічні і досі закохані. Приємні і вже трохи рідні. У нього вдома розслабляєшся і забуваєш, що треба бути сильною, бо інакше тебе зламають і розтопчуть. Ні, мені часто трапляються чудові люди, але загальний тиск життя складається з сотень нюансів, які не можна ігнорувати та пускати на самоплин.

- Що ви дізналися у його мами?

- Все, що могла. І у сусідів. І на кількох величезних родинних сільських з’їздах у решти родичів. Він завжди був дуже спокійним і безпроблемним. Аж занадто. Ні на що не скаржився. Якимсь дорослим з перебором.

- Так вас турбує…

- Моя залежність від нього. Психологічна прив’язаність та великий перелік матеріальних бонусів, до яких він мене призвичаїв. Не до забезпеченості – до якості.

- Є передумови, що ваш співмешканець проявить ініціативу у розірванні стосунків і ви вважаєте, що це стане для вас ударом?

- Ні, якби він вирішив так вчинити, то, впевнена, переконав би мене у доцільності такого кроку. Ні.

- Але ж ви прийшли аби дізнатися, як мінімізувати наслідки припинення стосунків з чоловіком?

- Так. Мене цікавить, як з зменшити стрес після смерті партнера, який відігравав все важливішу й важливішу роль у житті. І чи варто ініціювати останню розмову.

- Наскільки обґрунтовані ваші побоювання втрати?

- Його поведінка протягом останніх тижнів та ксерокопія свіжого заповіту, який випадково виявила. Зараз він у відрядженні.

- Якого характеру його діяльність?

- Ми ніколи не розмовляли про його роботу. Посвідчення я бачила. Кілька разів зустрічала його шефа. Все так – Шода працює, де заявляв і впорується з обов’язками. Коло питань, які він вирішує, широке і важливе. Не дивлячись на це, він завжди знаходив час на мене. Балував.

- Особливості поведінки можете сформулювати?

- Можу. Я досліджувала його поведінку, порівнювала. Абсолютно ірраціональний висновок у мене вийшов. Суперечливий. Тому повідомлю лише суб’єктивне загальне враження – він сприймає мене, не як ровесник. А як удвічі, якщо не більше, старший змістовний чоловік, який пройшов не одне пекло. Жодних вад віку, це ненормально. Розумієте, він не марнує часу, він оберігає кожну мить.

- Так ви звернулися, аби розкласти все по поличкам?

- Терміново. Для цього мене замало. Потрібен сторонній неупереджений здравий погляд. Бо таких людей насправді не буває. Допоможіть мені, будь ласка. І до біса професійну етику. Вже пізно – робочий день скінчився.

- Добре, - тепло посміхнулась тітонька. – Тоді просто теревенимо, як дорослі дівчатка. Кожній людині чогось бракує. І вона це компенсує. Що з твоїм милим за негаразд?

- Ну… У нього немає справжніх друзів – не бачила, в усякому випадку. Так, рівні приятелі. Здається, він дуже самотній, хоча ніжно любить свою рідню. А вони дійсно того варті.

- Так – мушу спитати прямо. Якісь розлади в інтимі, нетипові вподобання?

- О, ні, тут все прекрасно. Десять з десяти.

- А в минулому?

- І там теж - перевіряла, коли визнала залежність. Його колишня порадила мені розслабитися і отримувати задоволення, якщо коротко.

- Чому вони припинили відносини?

- Взаємовигідний інтерес. Як на мене, вона вважала – що занадто, то нездраво. У них були легкі ранньостудентські відносини, але вона отримала від них одне задоволення. Чесно! Він не дратує. Зовсім. Ми прожили спільно більше трьох років і він жодного разу не викликав несприйняття чи роздратування. Не знаю, може, він мені просто підходить? Він складний, інтенсивний, а вона бачила у цьому майбутні проблеми – наслідки числених травм з віком проявляться, а розбіжність цілей унеможливість справжню близькість. Бо Зайка-Зойка зізналась, що його періоди відстороненої задумливості вже її лякали, а ще вона знаходила його додаткову діяльність підозрілою.

- Вже тепліше. Чим він займається?

- Не знаю. Ми не обмежуємо особисту свободу одне одного.

- Хм. А загальні риси?

- Наскільки я розумію, крім основної офіційної роботи він є високооплачуваним фахівцем якогось специфічного напрямку.

- Дівчинко… Він її соромиться, так?

- Якщо не говорить, то так і є. Та я знаю одне – він людяний і на потворне нездатен. Мені цього досить.

- Не турбуєшся за свою безпеку?

- Ні-ні, мій співмешканець відповідальний.

- До речі, як щодо офіційного шлюбу?

- Натякав. А родичі давно сприймають виключно як невістку – бо свого часу Шода заявив, що познайомить з родиною тільки остаточний варіант свого вибору.

- Хм. Звучить все це…

- Неправдоподібно, розумію.

Жінки помовчали. Нарешті старша зітхнула:

- Фото є? Бажано два – офіційне і домашнє.

Катруся знайшла відповідні файли і простягнула телефон співрозмовниці. Спершу тітонька відзначила, що співмешканець дійсно злагоджений. Тільки на офіційних кадрах це був готовий до нападу хижак, а на сімейних – чарівне котенятко.

- Один з двох – липа, - безапеляційно заявила психотерапевт, - а який він справжній, не визначити заочно. Це я до того, що не знаю, який буде у сімейному житті – чи роздере тебе на шматки, чи муркотітиме. Ти ще не знаєш його справжнього.

- Стримується, зараза? Досі?

- Однозначно. А кому майно заповів?

- Мені. Рухоме, нерухоме та чималий банківський рахунок. Не уявляла, що цей підступний паскудник настільки забезпечений. Якщо ж взяти до уваги, що «яке їхало, таке здибало», то мені потрібна систематична допомога.

- Незначна, повір. Ти вже сама готова відкинути страх. Витрусити з підсвідомості і відправити на смітник. Півкроку і вже не боятимешся довіряти і жити. Віддавати ти вже навчилася, ось-ось без тремтіння почнеш приймати. Ну, до чого я тебе схилила? І які були варіанти?

- Варіантів повно. Було. Остаточний – я його жінка і маю поводитися достойно. Навіть якщо насправді він нестерпний, то презумпцію невинуватості ніхто не скасовував. Якщо він обрав мене і витратив на мене стільки життя та ресурсів, то для нього це важливо. Я обрала чесність та відвертість.

- Плюс до чого?

- До поваги у першу чергу. Я впораюся з усім.

- Ти помітила, що через раз говорила про свого милого у минулому часі?

- Справді? – Катруся сховала обличчя у долонях. Потім рішуче поглянула на досвідчену у життєвих помилках дорослу жінку. – Бо він попрощався зі мною. Іншого трактування немає. Навіть коли я більше двох місяців гостювала у мами – вона вдруге вийшла заміж і зараз живе за кордоном – то він влазив у ризиковані ситуації та розповідав казки, що все з ним гаразд. Хоча ні, він дійсно вважав, що все гаразд. Я заціпеніла, коли побачила його в аеропорту. І зрозуміла, чому він майже місяць повідомленнями спілкувався.

- Травми?

- Ага. Бачили б ви ту радісну пику з новими зубами. То ще були квіточки. Бо коли я це уяснила, то вперше у житті знепритомніла – ми приїхали додому, я втомлена з дороги, він увесь такий щасливий, на столику вишуканий обід, старається, готує мені ванну… Я зайшла до його кімнати, щоб ненав’язливо обговорити інцидент (ну, всяке буває, бійки для молодих хлопців не в новинку, з віком мине), коли він якраз сорочку перевдягав.

Клієнтка міцно стиснула кулачки і вперше кинула погляд на серветки.

- У нього були свіжі шрами. Поруч з серцем. Його оперували. Із невисокими шансами на виживання, - помовчавши, вона переконано пробурмотіла, - Сказати, що Шода адреналінозалежний – зовсім ні. Він обережний і дуже домашній. Уявлення не маю, що змушувало його до ризиків. Він вибачився і пообіцяв більше так не чинити. І дотримався обіцянки.

- А зараз?

- Зараз – інше. Цього разу не він створив небезпечну обстановку, просто не зміг знайти у ній безпечного місця для себе. Я його добре знаю, досить для того, щоб розрізнити нюанси.

- То про що ти все ж таки не могла наважитися з ним поговорити?

- А, так. Я сьогодні отримала підтвердження незапланованої вагітності.

- Приїхали, - майже подумки констатувала Ганна Станіславівна. – Дівчинко, зараз зберися і підсумуй ситуацію вцілому.

- Отже. По-перше, я нарешті безповоротно визначилась – бо прийшла моя черга брати на себе відповідальність за стосунки. Якими б складними вони не виявилися. По-друге, я не заважатиму його роботі, як він не заважає моїй. Чекати важко, але я зберігатиму надію та спокій.

- Чому все-таки?

- Він не руйнував мене. А обережно оформлював згідно свого смаку – дбайливо, яскраво, комфортно. І у спірних питаннях завжди ішов на компроміс. Хай би кожній так пощастило. Він навчив мене жити змістовно і гармонійно. Без шокової терапії роз’яснив на практиці величезний спектр моментів, володіння якими дозволило мені уникнути неприємних помилок. Я щаслива.

- Ви будете прекрасними батьками. Звертайся у будь-який час і тримай мене в курсі подій. Надалі вирішуватимо по-ситуації, згода?

- Дякую. Обов’язково. А у вас є діти?

- Так.

- І як воно?

- Правильно.

- Добре. До побачення. Гадаю, мені знадобиться ваша допомога при хоч якому розвитку подій.

- Матиму за честь підтримати.

13

А ось і воно. Потрібне нам селище. Сьогодні будній день, тому на зазеленілих вулицях застигла сонячна тиша. Зате пташки виспівують. Я умисно підібралася до місця роботи свідка зі сторони старого саду, що до половини оточив хатинку дитячого садочку. Похизуватися вирішила, само собою.

Ів переказав результати походеньок по Діловому Клубу і мене безмежно здивувала балакучість Лізи. Вона ж насправді різка і страшенно нишкова. Але на моє питання, як їм це вдалося, Ів тільки життєрадісно блискнув поглядом і відповів, що знайшов до неї підхід.

Моє самовдоволене рішення вразити Шоду милотою та креативністю кремезного темного саду вдалося на славу. Бо неподалік веселенько розфарбованої огорожі потрібна нам Милуся наглядала за двома найбешкетнішими вихованцями, які атакували величний ясен, що слугувавав центром своєрідного дитячого майданчика. Навколо нього глибокий пісок амортизував невдалі експерименти з вправами на висоті, а канат дозволяв потрапити у секретну схованку між гіллям.

- Милусько!

У нас різниця у віці невелика, так що на різноманітних спортивних міжшкільних заходах часто бачилися, а після навчання перетиналися вже по роботі. Надання вичерпної незалежної інформації – один з основних напрямків нашої громадської організації.

Заклади освіти ми теж не оминаємо увагою і відправляють до них, зазвичай, мене. Кажуть, хоч агентом впливу засилай – спробуй доведи, що тітонька має вже друге фото у паспорті (яке складно відрізнити від першого). Насправді важко переконати, що він у мене взагалі є. Що занадто, то нездраво, і бути ілюстрацією цього твердження - морока.

- Привіт-привіт, Надійко. Знову до нас?

- Ну, взагалі-то до тебе. Можеш нам увагу приділити? Це Ів.

Відмовляти людям Милуся вміє ще гірше за мене. Тому вона розгубилася.

- У чому біда?

- Ой, та нам годину тому таку капость зробили, що мені вручили Тамаркиних хлопців, щоб не відволікали, а самі думають, що ж робити.

Складно. Нам же треба буде її висмикнути хоч на годинку, а ці два пройдисвіти не те, що педколективу радитись завадять, а ще й півсела на друзки рознесуть.

- Ми чимось можемо допомогти?

- Навряд… Місяць тому між усіма нашими ДНЗ оголосили конкурс найкращого оформлення дівчачого куточку. Закінчилося тим, що усіх зобов’язали намалювати принцесу. Уявляєте? Обов’язково на фоні красивих квітів-зелені і замок щоб виднівся. Ми гадали, що просто підготуємо частину стіни і Рая акварельками намалює. А організатори мало того, що в останню мить відмовили, так ще й забезпечили нас матеріалами. Сказали, вам все найкраще надали, скаржитися немає чого, щоб завтра на конкурсі представили. І обов’язково крупний план, а не якась непевна постать серед дерев. А то будете відшкодовувати. Вони завтра о десятій ранку будуть тут зловтішатися.

Милуся ледь не розплакалася, так вразила її несправедливість.

- Людмилко, - вкрадливо мовив Шода, - ти пам’ятаєш двох дівчаток, з якими зовсім маленькою товаришувала?

- Хіба їх можна забути? Саша страшенно розумна, вона читала мені казки, пробувала навчити алфавіту і уже вирішувала задачі із підручника для четвертого класу. І писала прекрасно – почерк дуже гарний. А Вікуся сама з нами познайомилась. Вона жила на початку іншого села, через місточок, але ми про це не знали. Вона бігала замурзана у дірявій футболці та линялих штанцях. І у бейсболці із секонд-хенду. Відразу і не скажеш, хлопчик чи дівчинка. Так що вона спостерігала за нами з тиждень, ми їй сподобалися і стали дружити втрьох. Тільки вона ніколи нас до себе не запрошувала. Саша сказала, що просто соромиться і нічого у цьому поганого немає. Тільки стала частіше запрошувати її до своєї бабусі пообідати. Це було найщасливіше літо! Що ми тільки не чудили!

Ів заворожено слухав. Тільки от вражений був не формою, а змістом.

- Ти коли зможеш відповісти на мої запитання та провести невеличку екскурсію?

- Після чотирьох відпрошуся, якщо вам дуже треба.

Ів подивився у небо, чисте-чисте, з поодинокими сяючими хмаринками, глянув, як вітер гойдає крони та прийняв якесь складне рішення. До чого ж він незрозумілий!

- А якщо керівник відпустить, підеш?

- Звичайно. Але…

- Ну, тоді домовились.

І рішуче двинувся стежкою до будівлі. Радченко, здається, приготувався до найгіршого.

На півдорозі Ів зменшив швидкість і ніяково поглянув на нас із Генкою.

- Я хочу попросити вас… ну, попередити. Не знаю, як сформулювати. Після того, що я зараз вчиню, ви вже не сприйматимете мене за нормальну людину. Я зроблю те, чого соромлюся понад усе, бо… Бо ті, хто цим займаються, мають серйозні проблеми з головою. Мені дуже шкода втрачати ваше добре ставлення, але вибору немає. Вибачте.

Господи! Він зараз захопить заручників!

- Це займе певний час. Близько двох годин. Після цього я можу видаватися неадекватним. Але загальний напрямок дій продуманий і у будь-якому разі я чинитиму згідно плану. Так що просто не звертайте уваги. Я приховую ваду, щоб не травмувати близьких людей. Тільки хрещена знає. Та й то вважає, що я займаюся цим заради грошей. Але все не так. Це божевілля і одна з непереборних потреб.

Він захопить заручників і застосує тортури!

Шода поспішав. А ще він однозначно на щось налаштовувався, бо забув про нас, своїх супутників. Проігнорувавши усі етичні норми, він без стуку вломився до приміщення, у якому засідали пригнічені вихователі.

- Доброго дня, - доброзичливо привітався Ів, поглянувши на двох разюче добропорядних жінок, які вже перебрали усі можливі варіанти та не зупинилися на жодному. Блискавично вихопивши з кишені посвідчення, він продемонстрував його старшій.

- Ситуація наступна – мені потрібна Людмилка.

- У неї є наречений, - обережно попередила молодша.

- Нічого страшного, мені лише на сьогодні. Але терміново. І не за спасибі.

Він рішуче підійшов до купки солідного приладдя для живопису і почав безцеремонно його розпаковувати, схвально щось мугикаючи собі під носа.

- Годиться. Тепер покажіть мені цидулку з вимогами. Швиденько.

Молодша перезирнулася зі старшою і майже побігла виконувати наказ. Мені страшенно незручно – знала б заздалегідь, куди ми прямуватимемо, хоч би іменами працівниць поцікавилась. Тепер соромно. За атаку Шоди теж. Що це за бліц-криг?! Генка залишився на вулиці і правильно зробив.

Хоча… Ів машинально впорувався з різноманітними прибамбасами, оцінююче поглядаючи на вікно.

- Так. Освітлення якраз. Хм.

Старша тітонька – я навіть пригадала, що по-батькові вона Василівна – теж з цікавістю спостерігала за неочікуваним прибульцем, але з висновками не поспішала.

- Нащо вам наша Людмилка?

- Вона свідок у справі. Давайте домовлятися – я вам принцесу назавжди, ви мені підлеглу на сьогодні.

Шода обома руками спритно-спритно розставляв на столику невідоме мені знаряддя, тримаючи у зубах якогось пензля. Інфернальне видовище – цинічний негідничок з пронизливом поглядом та рухами тренованого бійця порається біля мольберта, встановлюючи підрамник.

- Згода, - рішуче сказала Василівна.

- Ура! – зрадів посадовець. – Тоді мені потрібні халат і бандана вашої колеги, яка ніяк не знайде письмової вимоги. Ага.

На здивування не було часу – Шода швиденько ознайомився з аркушем та відібрав у розгубленої рослої колеги Василівни синій халат і яскраву червону хустку.

- Все. Ті ганчірки можна буде використати? Дякую. Побачимося за пару годин.

Ми у кімнаті не затрималися, хоча і кортіло поглянути на диво дивне. Але з’ясувалося, що з різних причин – молодша співробітниця встигла озирнутися і підморгнула мені, схвально піднявши великого пальця. Тьфу, добре, що я не озвучила бажання залишитися – а то Демчук взагалі сказився б від ревнощів. Мені хотілося поглянути на те, як Ів творитиме, а не підглядати, який має вигляд під сорочкою.

Ми спантеличено вийшли на свіже повітря. Допомогло! Ні, з пам’яттю у мене таки справжнє горе…

- Олено Василівно, - нарешті я змогла звернутися до керівниці закладу та й просто хорошої людини, з якою тепло і затишно, наче з мамою. - Чому ви погодилися?

Бо результат старань Шоди у мене заздалегідь асоціювався з відомим «Сіятелем» з Ільфа та Петрова. Запросто отримаємо еквівалент. Хоча після завчасних вибачень Шоди найкраще моє сподівання зупинилося на кубізмі. А чим не вихід? Цей нахаба зараз зобразить нам непевні карлючки приємних тонів і спробуй опротестувати бачення митця – адже образотворчий напрямок зловредні, але недалекоглядні організатори вказати не здогадалися.

- Надійко, ти впізнала його? Ні? Це на краще.

Радченко, який незворушно чекав біля ганку, стрепенувся.

- Впевнені?

- Так, Геночко.

Ці двоє зустрілися поглядами. Невже ще щось, недоступне моєму розумінню? Так і є. Генка засмутився. Я ж працюю з інформацією, я зобов’язана простежувати зв’язки між подіями! Правильно Олексіївна мене усунула. Поки не повернуся у форму – жодної аналітики мені довіряти не можна.

- Ходімо пити чай! – покликала височенька співробітниця. – Я зараз вкладу усіх спати і приєднаюся. Людмилка сьогодні таку смакоту приготувала. Ну, як і завжди.

Ми встигли попити чаю, наш свідок перемила посуд, потім приділили увагу проблемам та проектам закладу – якщо є час, чому не сумістити? Я скинула собі деякі матеріали, але зосередитися на них не змогла. Як і кожен з нас. Тривога. Ця бісова тривога і передчуття поганого непокоїли щосекунди. Хвилювання, нав’язливе, наче перед затемненням небесних світил, скребло безперервно. Я навіть Сашкові передзвонила і попередила щодо небезпечних намірів його сусідів по земельній ділянці. Демчук був заклопотаний, але чемний, уважний і вдячний. Ну, хоч заспокоївся.

Ми з Генкою у кабінеті директорки якраз схилилися над планом нового дитячого майданчика, коли відчинилися двері і на порозі виник Шода. Господи! Він мав вигляд людини, яка щойно ціною нелюдських зусиль вибралася з потойбіччя. Розфокусований погляд робив його вщент дезорієнтованим, наче шлях звідти дався ой як дорого.

Я швиденько підсунула йому стілець.

- Скоро буду відносно в нормі. Беріть Людмилку і йдіть до машини.

- А поглянути можна?

- Як схочете. Я тут трошки посиджу, нічого?

Мій друзяка Радченко злегка кивнув, повідомляючи, що залишиться з Івом. І я прожогом вискочила услід за Оленою Василівною. Клята цікавість. Завжди від неї страждаю.

З кімнати, де щойно працював Шода, донісся дзенькіт чайника, який зустрівся з підлогою. Так що спершу я побачила деморалізований колектив, вражений до глибин жіночих чуйних сердець.

Велике полотно здавалося порталом до іншого виміру. До чийогось внутрішнього світу, куди піддивився майстер відтворень. Холодні, витончені кольори сяяли і заворожували смаком та легкою невимушеністю глибинної краси чистого буття. З вранішньої туманної димки виступав величний кам’яний звід. Можливо, й замку. А серед самобутнього квітучого зеленого оточення задумливо плинула Принцеса. Прекрасна чарівна дівчина з гордою рівною осанкою, велична без зверхності, освічена без зарозумілості, дисциплінована пильною відповідальністю. Елегантна сукня акцентувала переваги юної краси, у темному волоссі, зібраному у акуратну зачіску, краплинами роси зблискували перлинки. Оголені плечі, чуттєвий, але стриманий поворот голови підкреслював ніжну лінію шиї та привертав увагу до акуратного маленького вушка, прикрашеного срібною ледь помітною сережкою. Молода жінка йшла, сповнена життєвої сили та сподівань, але у стороні від алеї її погляд затримався на дивовижному крихкому променистім пагоні, оточеному бликами свіжих золотавих ірреальних листочків. Тільки очі на мудрому обличчі, звиклому до рівної витриманої приязні, видали розпач. Гіркоту, безмежний сум та море сліз, які не може собі дозволити справжня Принцеса. Втрату опори, кохання та омріяного майбутнього. Але вона мусить іти далі, вклавши усю скорботу прощання у цей короткий лагідний погляд.

- Це більше, ніж професійно! - підбираючи чайник, сказала висока працівниця. – Якщо не зазирати у її очі, то саме те, що замовляли.

- А хто казав, що принцесам легко, - нервово посміхнулась Олена Василівна, не відриваючись від споглядання. – Це геніально, дівчата.

Я була з нею цілком згодна, але емоційна хвиля накрила до втрати зв’язної мови. Знавець живопису з мене ніякий, та на це полотно можна дивитися вічно. Щоправда, з різними наслідками – Милуся щойно приєдналася до нас і вже розхникалась.

Підійшли Генка з Івом. Останньому було соромно настільки, ніби він щойно замість того, щоб виручити гарних людей та створити шедевр, наругався над колективом та здійснив масове жертвоприношення усіх тутешніх дітлахів. Ну і хай собі соромиться. Має право - талановиті індивіди усі чудики.

- Іванку, від імені закладу, кожного працівника та від себе особисто я виношу тобі найщирішу подяку. Для нас це велика честь, - приязно сказала керівничка. – Ми перед тобою у боргу.

- Дурниці. Краще задеріть носа вище і вигадайте пафосну презентацію для завтрашнього тріумфу. Поставте покидьків на місце.

- Як скажеш, - посміхнулась Олена Василівна без зайвих питань. – Людмило, зараз піди вмийся холодною водою і збирайся. Сьогодні ми впораємося без тебе.

Розпрощавшись з виховательками, ми побрели садовою стежкою, під тінню пробуджених весною дерев. Галявинки першоцвітів заплямували чистий вогкий грунт, подекуди зливаючись у справжні озерця.

- Ів, чого ти такий сумний? Дуже втомився? – не втрималась я.

- Думав, буде гірше, - зізнався Шода, ховаючи темні незрозумілі очі. – Тільки нікому не розповідайте.

- Чого ти так?

- Бо практично всі послідовні представники творчих спеціальностей – не в собі. І я не виняток. На жаль. От ти змінила думку стосовно мене, коли побачила, чим я займаюся?

- Так. Пробачила твої дивацтва.

- Знизила планку очікувань, - кивнув Шода. – Ненавиджу цю перевагу. Чомусь коли спеціаліст-прибиральник наводить ідеальну чистоту у ввіреному приміщенні, йому платять копійки та сприймають кропітку працю за належне. А чия служба потрібніша суспільству – ще те питання.

Який він милий, коли не вдає із себе відповідного службовим обов’язкам гада. Я не втрималася, стала навшпиньки і чмокнула його у щічку.

- Твоя Принцеса просто незрівнянна! Дружину зобразив?

- Ага. Щоб відтворити людину, потрібно вичерпно дослідити її світ. Катеринку я знаю більше п’яти років. Зображення – останній етап для мене – один відсоток проведеної роботи. Решту часу займає аналіз внутрішнього світу людини, портрет якої тобі замовили. Інакше вийде не портрет, а намазюкана порожня оболонка.

- Тому ти так гарно і розбираєшся в людях? – подав голос Радченко.

- Так. Усе пережите відбивається у рисах. Усі почуття, думки, якості. Генко, це дуже важливо… Що ти думаєш про мене після всього цього? – Шода знітився і виглядав зовсім своїм. До біса дорогий стильний одяг та зовнішність хлопчика зі специфічної реклами. До біса його посаду і талант родом з незрозумілої хвилюючої безодні.

- Що такого дурня я ще не зустрічав, - не задумуючись, відповів Радченко. – У нас завтра річниця шлюбу. Приходьте на сімейну вечерю. Лариса буде рада.

Ів погодився, не втримавшись від своєї маячливої, але щасливої посмішки.

Тут підбігла Милуся, але вона дивилася на Іва з таким захватом, що він знову увімкнув офіційно-діловий режим. І правильно. Час повертатися до справ.

Отже, Шода усадив кумедного, але надважливого свідка на садову лавочку і почав допит. Дійсно, перед тим, як кудись податися, спершу треба визначитися.

Милуся виглядає лялькою, яку складно й вигадати. Але не зловживає образом – просто вона і насправді простодушна. Зате правдива, що для наших цілей бездоганно.

- Людмилко, ти пам’ятаєш, як ви з Олександрою побачили злочин, коли гуляли поблизу Кручі?

- Звичайно. Так страшно. Таке не забудеш… Ми сиділи біля красивого кущика на килимку і якраз розгортали бутерброди з плавленим сиром, які мама нам з собою дала. Вона скрізь відпускала мене з Сашею, бо вона серйозна і відповідальна дівчинка. І строга. Ми дивилися, як незнайома туристка фотографує пейзажі. Потім вона наблизилась до краю і зосередилась на кадрі. А тоді… Тоді… І згадувати страшно, та це так швидко сталося… Якийсь хлопчик підійшов і сильно штовхнув її. Дівчина не втрималась і… І загинула. Саша затулила мені рота долонею. І ми тихо сиділи, поки хлопчик не пішов.

- Куди він пішов?

- Він спустився до річки, подивитися на неї.

- А ви швидко втекли?

- Так.

- І справді розумна дівчинка ваша Саша.

- Дуже розумна. Через півгодини ту незнайому дівчину побачив рибалка, який іншим берегом повз проходив. Те місце у нас вважається дуже недобрим і його всі оминають. Вона була мертвою, але говорили, що її смерть не була миттєвою, що вона лежала там з травмами, несумісними із життям ще хвилин двадцять, поки не… поки не… Вона зламала собі багато кісток, хребет, уламки ребер пошкодили їй легені…

- Ви б все одно їй не допомогли. Ти знаєш того хлопчика?

- Ні. У нас малесенький хутір. Там тільки ми втрьох тоді гуляли. Та і хлопцям було б з нами нудно…

- Може, потім бачила?

- Бачила. Восени. Він ішов кудись лісом і я чомусь вирішила за ним простежити. Хоч і страшно було.

- Вдалося?

- Так. Він йшов до Садів. Там колись давно жило кілька сімей, а тоді їм дали нове житло ближче до всіх. А сади там прекрасні і якийсь час люди ще заглядали туди за грушами, поки все лісом не поросло. Мама розповідала. Ми вже туди не ходили. І ніхто не ходив.

- Біля тих садів, напевно, щось від хат лишилося? Погреба, наприклад.

- Так. У всіх були.

- Поїхали, - видихнув Ів.

14

Напівзабуту ґрунтівку можна було б номінувати на смугу перешкод якогось екстремального раллі. Давненько ж я сюди не навідувалась. Геночка відправив мене на заднє сидіння до Людмилки і змінив за кермом. Ів полегшено зітхнув. От завжди вони так.

Зліва маячив степ з перелісками, справа зеленішали оточені лісом пагорби. Зараз крута дорога донизу, кілька кілометрів і далі доведеться прямувати пішки. Пожвавленими ці місця не назвеш – навіть поля починаються значно далі. Колись планували звести санаторний комплекс, та будівництво заглохло напівдорозі і ми дітьми частенько полюбляли небезпечно гратися серед бетону, арматури та вогких моторошних глухих підвалів. Чорт!!!

- Генко, зупинись, як тільки зможеш, - напружено попросила я.

От тільки все одно пізно. На тлі загального психозу взяти участь у збройному зіткненні – пригода з найгіршими наслідками.

- Причина? – різко зреагував Ів.

- Конфлікт нових співвласників давнього незавершеного будівництва. Я забула, пробачте!

- Все нормально, Надійко.

Та нічого нормального! Ми оминули живописний схил пагорбу і красиво вперлися прямо у фінальну мізансцену. Місце у партері було єдиним плюсом ситуації. Судячи з усього, партнери так нічого і не вирішили. Бо прямо перед нами, за півсотню метрів, апокаліптичні руїни пожвавлювали дві озброєні компанії. Я люблю нові враження, але ті два незнайомих типа зі своїми групами підтримки… Хм, якщо вони такі напружені, то, може, і уваги на нас не звернуть.

Тверезомислячий Радченко збирався швиденько проскочити зайве у наших планах дійство від гріха подалі, але щойно ми опинилися за однозначно куленепробивним складом невикористаних будматеріалів, Шода категорично наказав:

- Стоп.

- Що сталось?

Ів скинув пальто і вийшов з машини.

- Не висовуйтесь. Генко, наглядай за дівчатами. Я швидко.

- Здурів?

Радченко вискочив услід та став на дорозі у нашого симпатичного психа. Генка дуже гарний – високий, широкоплечий, спритний, мужнє обличчя, наче витвір мистецтва. І він настільки канонічний справжній чоловік, що надійнішого не вигадати. Це я до того, що спопелити не надто високого та могутнього Шоду поглядом він зміг, лише схопивши того за петельки та вліпивши у стіну-плиту на рівні очей.

- Прийди до тями, помішаний. Тебе пристрелять.

Тим часом співвласники перейшли до взаємних звинувачень, що накалялися з кожною миттю.

- А краще, щоб один одного? Ген, я знаю їх обох. І встигну зупинити. Чесно.

- Ти усвідомлюєш свої дії?

- У повному обсязі.

Радченко знехотя відпустив тимчасового проблемного шефа і похмуро дивився, як той швидко наближається до епіцентру конфлікту.

Господи, їх же по десятку з кожного боку. Ще цей антураж… Колись бачила схожу сцену у якомусь фільмі і довго принижувала безсилого сценариста. Треба брати приклад з вразливої Милусі, яка заплющила очі та затулила вуха, так ні – стою за Генкою і з жахом спостерігаю.

Може, його приймуть за посланця нашого Зимича і спершу вислухають? Він же такий дурень, а дурням щастить. Не звертаючи уваги на загрозливий асортимент у присутніх, що прикрасив би будь-який зброярський магазин, Ів легко видерся на другий поверх і роздратовано ляпнув:

- Ви мені заважаєте!

Все небезпечне залізяччя направилося на непроханого недоумка. Але не у наш бік – завбачливий шеф став мішенню з мінімальним ризиком для товаришів. Противники замовкли і витріщилися на порушника етикету. Перекосило обох.

- Шостий «Б» - слабаки! – оголосив Шода, вказуючи на молодшого співвласника. – Стеценко, а у тебе знову проблеми з договірними відносинами?

Недруги махнули відбій своїм людям і затравлено перезирнулися. Здається, вони обоє зажадали термінового компромісу.

- Як завжди… - плюнув молодший підприємець. – Шода, невже тебе досі не закопали з такою поведінкою?

Старший закашлявся.

Молодший підійшов до Шоди і міцно обняв його.

- Радий бачити. У нас зустріч була минулого року.

- Здорово! Як там?

- А! Все не те… Квіточки-доріжки, ремонти-акваріуми, плюнути нікуди. А ми тебе згадували. Шукали по всіх соцмережах – не знайшли. Думали, не дожив. А ти молодець, тримаєшся. Ну і щаслива ж у тебе пика. Як завжди. Це мій друг дитинства.

- Я зрозумів, - кивнув Стеценко і потиснув простягнуту Шодою руку. – Ми знайомі.

- Може, вам потрібна допомога у… - розпочав Шода, та його знайомі швидко заперечили.

- Впевнений, другий варіант нашої співпраці збалансований, - сказав молодший.

- Взаємовигідний, – поспіхом підтвердив Валентин Стеценко.

Слава Богу! Я нарешті перевела подих і вчепилася у Геночку, щоб втриматися на ногах.

- Вибач, перенервувала.

- І не дивно, - пролунав різкий знайомий голос.

- Що ти тут робиш? - накинулася я на Сашка.

- Якщо тобі можна у таке встрягати, то мені тим більше, - заперечив Демчук. – Тут згодом буде дуже красиво. Я хочу, щоб тобі сподобалось. І слухай, менше б ти з цим типом вешталась. Якщо він не перебуває на психіатричному обліку, то тільки через лікарську недбалість.

- Він просто ексцентричний, - вступилася я за шефа.

- Ексцентрична твоя подруга Маргаритка. А цей найманець хворий на всю голову.

- Хто б казав! – весело підхопив Ів, який швиденько розпрощався зі знайомцями та поспішив повернутися. – Якесь лицемірне брехло. Може, розкажеш, на чому стартовий капітал сколотив? Або…

- Нам пора, - перебив Шоду Радченко.

- Так. Демчук, якщо не хочеш поділитися інформацією по справі, то – до наступної зустрічі.

Сашко розвернувся і пішов геть. Божевільня у розпалі. Ну нічого, все колись владнається.

15

- Ні, це не допоможе.

- Що? – відволікся від чорних задумів Сашко, дивлячись услід діловому Шоді, що нахабно порядкував у його місті.

- Хочеш, щоб він здох?

- Не менше, - прислухався до раптових відчуттів Демчук. Нових у дорослому житті – востаннє він втрачав контроль над ситуацією ще у початкових класах. А такої пекучої відрази взагалі не знав.

- Не допоможе. Вбивати цього недоумка – жодного задоволення.

- Пробував? – зацікавлено покосився Сашко. Співвласник апетитної земельної ділянки справляв враження ще того типа.

- Точно. На початку його кар’єри. Він тоді ще не заробив сьогоднішньої репутації. А просто залагоджував справи за немалі гроші. Якісно, з гарантією. Головне перерахувати благодійний внесок, а після він усе вирішував так, що не підкопаєшся. Ні до нього, ні до нас.

- Ну, для його контори...

- Шода підійшов по-діловому. Взаємовигідна співпраця, клієнтська база. Навіть запровадив щомісячні внески за консультації. Всім добре.

- Так що сталося?

- А, це тепер знають – щоб не нахитали – на Шоду виходь. Грамотний і не кине. А спочатку мені так не здавалося. Багато всякого-різного трапилось. Дістав. І от одного разу йому терміново потрібна була послуга, на яку лише через мій напрямок можна вийти.

Підприємця аж пересмикнуло від спогаду.

- Сказав, що життєво важливе питання. Як так, кажу, то домовимось. Моя інформація – твоє життя. Не в настрої був – проблемами якраз засипало.

- І він погодився? – недовірливо перепитав Демчук. Заломити непомірну ціну - ідеальний спосіб відшити.

- Угу. Тільки не зразу – пару хвилин подумав. Уклали термінову угоду. З умовами, відповідальністю за порушення і таке інше. І одну додаткову оговорили… Воно, падло, слабкі місця на раз вираховує. Як на мене, слово не тримаєш – не мужик. І все. Далі само покотилося.

- Цей дотримав слова, – констатував Демчук.

- Точно у визначений час з’явився. Хлопці у мене прості, аж занадто. Дав команду – доставили в один підвальчик. У хаті серед лісу.

- Продовжуй. Це суто між нами. Теж не знаю, що з ним робити.

- Ну, поставили його до стінки. Я спершу не впізнав. На службі воно на таких понтах, що за костюм можна недорогу тачку прикупити, а за годинник – будинок. Тут же якийсь студентик у джинсах, секонд-хендівській сорочечці та потоптаних черевиках. Замість страху – уважна цікавість, ніби серіал дорогий дивиться. Псих.

- А що за додаткові умови ви тоді оговорили?

- Одну умову. Думав, запропонує по-нормальному договоритися. Ага, зараз. Попросив, щоб я не користувався вогнепальною зброєю. Сказав, що терпіти не може знаряддя вбивства, а до сучасних так взагалі непереборна відраза.

- Гм… Ти особисто мав це зробити?

- Точно.

- Не запідозрив, що його страхують?

- Ні, у їхні правила таке не входить. До того ж конкуренція, він переманив багатьох якістю, - тут підприємець знову смикнувся. – Річ у тім, що до мене пізно дійшло, у чому справа. Що я дарма з ним зв’язався. Що він не буде випрошувати у мене зміни умов, як зробив би на його місці кожен нормальний.

Підприємець закурив. Запропонував Сашкові, той нетерпляче відмовився.

- Шода просто дивився на мене, як на мавпу в зоопарку, і мовчав. Я взяв його за петельки і натовк пику як слід. Це було приємно по-справжньому. Відвів душу. Бо одна справа спокійно кліпати коли не боляче, а інша, коли вирубаєшся від ударів.

- І?

- Очухався, підвівся і завмер на тому ж місці – продовжуй.

- Не продовжив?

- Ні. Мене мамка вчила, що гріх ображати дурнуватих. Перекур влаштував. Цей же ж сповз по стіночці і сів чекати. Лице розгачене, з рота і носа кров ляпає. Руки за спиною скотчем змотані. Нічого особистого, угода є угода, так би мовити.

Демчук зрозумів, що сіль спогаду попереду.

- Ну, я на ганку покурив, заспокоївся і вирішив, що і з нього досить, і з мене. Повертаюся у підвал, а там закривавлена стіна на місці Шоди. Сам він вже ніякий валяється на підлозі у калюжі крові, а мій дебіл-підручний приміряється його дострелити.

Сашко вилаявся – розвинена фантазія підвела.

- Точно. Так що повір – хай цей тип трохи ненормальний і дратує до сказу, але… Можеш сміятися, та я після того випадку до психотерапевта місяць ходив.

- Ого.

- Ну! Бо мені щоночі верзлося, що я не встиг зупинити того придурка. І я прокидався і вже не міг заснути. Щось з підсвідомості тиснуло на мене і забороняло чинити йому шкоду. Ну, як дітей не можна вбивати, щось таке…

- Так що порадиш?

- Будь обережний. У роботі він не підведе, але душу виверне ще й зверху наплює.

- Стоп. Що тобі на консультаціях розповіли?

- Що він не мого рівня розвитку. Ну, за іншими критеріями діє. Він страшний суперник. Ті, хто недооцінили його, не тільки відгребли, а ще й посміховиськами стали.

- Все одно з такою поведінкою… - прикинув ризики Демчук.

- Так, - підприємець повагався і все ж вкотре застеріг. – Це правда було шоком. Кажу тобі, як є – досі тіпає, як згадаю про Шоду у тому підвалі. Враження, що ти винен у його смерті – просто розмазує. Тому не раджу. Бо якесь воно неправильне. Не чуже. Або чуже настільки, що не знаєш, які сили зачепить його знищення. Завжди мене виручала чуйка. Я так радів, коли Шода все-таки не загнувся.

- Так це ти йому тоді зуби повибивав, - стверджувально уточнив Сашко. Заздрісно.

- Ну, я. І тобі раджу.

- Хм. Так а заради чого він пішов на таке?

- А! Люди могли загинути. Я пізніше почув. Просто різні люди. Слухай, давай домовимось. – Підприємець зітхнув і озинувся, чи ніхто їх не почує. – Тобі потрібна згода власника сусіднього землеволодіння. Без цього твій ботанічний проект застрягне.

- Співвласників. Вас двоє.

- Сьогодні отримаєш. Це зі своїми ти міг швидко усе владнати, так що користуйся нагодою.

- А як же озвучена за підписи неприйнятна ціна?

- До біса її. Я сьогодні ж забираюся звідси.

- Не зрозумів. Віриш катастрофічним пліткам? Так боїшся за своє життя?

- Не за своє. У мене тутешні прадідусь, а потім дідусь відчували заздалегідь свою смерть. Знаєш, як колись - ніякої метушні, все достойно. А зараз всі глухі і паніку розводять.

- Нічого не зрозумів.

- Та про Шоду я!

- Ти відчуваєш, що цього разу він не виплутається?

- Та ні! Він сам це відчуває. А я не хочу цього бачити знову. Тому і пропоную угоду – наглядай за ним, добре? Почекай відмовлятися – я не прошу шмарклі йому витирати. Просто якщо випаде нагода, спробуй зробити для нього хоч щось.

- Несподівана пропозиція. – Сашко задумався над тим, що Надійка увесь час явно буде поруч з Шодою і тому сумніви зникли – захищати у цій компанії знайдеться кого. – Домовились. Тільки якщо у нього один шанс зі ста…

- Якщо ти їх збільшиш до двох, вже результат. Привозь через годину у Клуб папери, підпишемо.

- Так. А ти по батьківській чи материній лінії ту здатність помічав?

- Мене мамка сама виховувала. Так званого татуся я ніколи й не бачив.

- Ясно. Тоді до зустрічі через годину.

Сашко пішов, а підприємець Стеценко намагався вгамувати нерви. Насправді у тій історії винуватцем був зовсім не його довірений виконавець.

Він не так розумів, як відчував, наскільки йому пощастило того разу. І після інциденту з Шодою вже не користувався – ніколи – тим цокольним поверхом залишеного заміського дому. Наплювавши на конфіденційну зручність – і підвал ізольований, і відмінна душова. Найліпші умови для спілкування з надміру тупими, жадібними, брехливими чи безнадійними мерзотниками, які вважали себе безкарними.

Велика, оздоблена міцною керамікою порожня колишня душова мала практично розташовані у підлозі стоки до каналізації. Атмосферні чорно-білі характерно вищерблені кахлі. Чорт, та він взагалі не хотів чинити йому шкоди – так, провчити на майбутнє. Малий же не боявся. Це розсердило і він зі злістю натовк йому пику – на місці для мерців. Той дуже гарно поводився. Аж заздрісно – чи міг би він сам похизуватися самоконтролем у схожій ситуації.

Так, він покурив тоді і заспокоївся. У роботі не має бути нічого особистого – оборотистий пацан викликав заздрість та й усе. Дитячий садок якийсь з його боку. Треба оплатити Шоді гарного стоматолога (хоч носа не зламав, стримався), а потім разом напитися. Мирова. Він нормальний, дорослий мужик. Вік – це умовність. Он ровесники часто поводяться, як малолітні.

Його мовчазний незмінний підручний був родом з глухого хутора. Він не був жорстоким. Просто емоційно обмеженим. Довго підробляв різником по селах, тоді прибився до однієї групи. Стеценко перекупив його. Гарний кадр. Розум йому заміняли інстинкти, слухався ж старших беззаперечно, хоча був великим і фізично сильним. І ця ситуація для нього не була новою – шеф приїхав, його люди доставили чергового типа, який не вписався у цей світ. Ну, бос розтлумачив, за що з ним так (він завжди їм пояснював, тільки рідко власноруч). І пішов. Тепер його робота, за яку вчасно платять. За яку цінують.

Стеценко вгамувався і з легкою душею відправився назад. Знайомий приглушений звук повернув його до реальності. Дійсно, додаткових вказівок своєму «чорноробочому» він не давав. А схема-то одна. Помічник користувався виключно крупними калібрами – щоб без несподіванок. І впорувався за пережитком старої звички – ні психопатом, ні садистом не був – єдиним пострілом у серце. Дуже практично – речі з кишень повитрушував, тіло у пластиковий мішок запакував, кров зі стіни та підлоги замив – а далі вже не його клопіт.

Стеценко вважав себе справедливим. До цього дня. Він позбувався лише тих, хто не виконував угод та не розумів попереджень. Тепер же сам став порушником договору. Він відчинив двері і острах перетворився на остаточний факт. Сумлінний виконавець нахилився і звично розрізав скотч на зап’ястях людини, яка нерухомо і незручно лежала обличчям донизу. Нормальне допустиме видовище – звідки ж гнітючий біль? Гіркота незрозумілої втрати майже фізично схопила за горло. Він же поклявся не використовувати вогнепальної зброї проти Шоди! А тепер його сорочка темна від крові, яка повільним струмком стікає звичним шляхом кудись під землю.

Він вперше вбив людину. Бо всі попередні організми були безумовними нелюдами.

Тягар незворотної провини втілився у єдину думку, що наскрізь пропікала свідомість: «Заради Бога, малий, пробач мені!». Нераціональний спалах емоцій аж ніяк не впливав на рутину перед очима – ретельний підручний дуже старався, аби не розчарувати шефа і все робив зібрано, проте без поспіху. Зняв з трупа годинник, зірвав з шиї старий шнурок зі срібним хрестиком, забрав з кишені посвідчення, грошовий дріб’язок, акуратно відклав усе подалі (зазвичай вилученням речей займалися до, але, бувало, для початку лише телефон відбирали). Зараз стільки дешевої електроніки, що обшукувати треба добросовісно… Тепер зняти взуття, доки тіло ще тепле, бо якось залишив на потім і мав клопіт. Він звичним рухом перевернув мертву людину на спину і збентежено забурмотів:

- Той… Цей… Ще не готовий. Підождіть трішки.

Стеценко припинив подумки скиглити, вмить подолав пів кімнати, відсторонив підлеглого та схилився над діловим партнером. Так, його відкриті очі були ще живими і осмисленими. Тобто хлопець відходить впевненим, що Стеценко – дешевий клоун. І зараз переконати його вже не встигнеш – хай він у свідомості, але на підлозі крові, певно, вже на трилітрову банку вистачить.

- Сайгона сюди! З аптечкою. Миттю!!! – рявкнув далекий від медичних пізнань Стеценко. Зиркнувши на спорожніле приміщення, впіймав погляд неякісно розстріляного знайомого і неголосно попросив, - Прости мене, дегенерата, прошу, прости…

Давно він не був таким щирим. Давно він не бажав чогось так сильно.

Відповідь дорекла несподіванкою, пробрала до початку життя, до суті всіх речей – напівмрець повільно кліпнув і морально розтрощив свого вбивцю теплим, переповненим світлої гордості, спалахом виразу очей. Так на нього тільки мамка дивилася – коли він чергову похвальну грамоту зі школи приносив.

Поки Сайгон лаявся щодо безнадійної здохлятини, дебільних принципів (він вирішив, що Стеценко адепт давнього правила, згідно з яким двічі не страчують) та пропащого всесвіту загалом, у операційній приватної спеціалізованої лікарні вже метушилися бувалі фахівці, яким не вперше приймати подібних пацієнтів. Стеценко нашвидко, але прискіпливо повідомив деталі та кинув обережний погляд на клятого Шоду. Гадський тип перекроїв його бачення світу та нагнав містичного жаху.

Особливо коли благополучно видряпався з коми і швидко пішов на поправку. На ньому все заживало, як на собаці. Хоча, тут іще заслуга злобного, але відповідального Сайгона, який, затискаючи вже непритомному пораненому пошкоджену ліву підключичну артерію та благально матюкаючись у телефон, що тримав біля його вуха Стеценко, змусив свого друзяку студентських часів та за сумісництвом талановитого судинного хірурга зробити йому послугу і негайно задіяти саме свою надійну команду.

Згодом, пересиливши ірраціональний переляк, Стеценко завітав до Шоди, аби розплатитися за порушену угоду. Ів поводився, наче нічого й не сталося (слабко уявлялося, що ця вимоглива наволоч не ознайомлена з наслідками завданого його здоров’ю урону). Улюблений пацієнт персоналу – медсестрички просто танули від харизматичного симпатяги, який не соромився делікатних процедур, та ще й розповідав доречні анекдоти (коли лицеві травми підзагоїлися). Мабуть, на його користь ще й контраст зіграв – раніше заброньована не схильними до законності громадянами палата раз у раз поповнювалася досить бридкими обмеженеми типами.

Стеценко провів коротку зустріч і заприсягнувся уникати навіть імені цього ненормального.

Та згодом довелося – його викликав слідчий по справі Шоди. Той підозрювався у хабарництві – систематичному і безсоромному. Слідчий знав до копійки про суми, свого часу переведені Стеценком до так званого благодійного фонду з допомоги якимсь міфічним дітям та задавав питання, на які інакше як стверджувально не відповіси. Та наостанок він-таки щось запідозрив.

- Щось знаєш про нього?

- Ні і не хочу.

- Не для протоколу.

Стеценко змінив своє життя і тепер сумлінно сплачував податки, майже не порушував законів та пишався новим легальним бізнесом. Та чуття нікуди не зникло.

- Якщо потім скажеш, чим усе закінчилось.

- Домовились, - повільно кивнув розумний мужик. – У чому підвох?

- У ньому самому. Ти особисто з ним зустрічався? Ще ні? Тоді порада – передай справу іншому. Бажано ворогу. Я б не дожив до свого віку, якби в людях не розбирався. За останні двадцять років він єдиний, кого я боюся.

- Він схильний до насильства? Підкуп, шантаж, усунення? Зв’язки?

- Знав би ти, з чим у нього зв’язки… Ну, якщо спробувати… Сильний характер плюс моторошний. Ну, я попередив. Не забудь розрахуватися.

Власне, не забув. Призабув сам Стеценко, коли йому з нервуючої установи зателефонували пару місяців потому. З полегшенням домовившись про зустріч зі своїм боржником, він уже кляв надмірну цікавість.

Слідчий вже чекав його на свіжому повітрі, у нейтральному парку на лавочці й зі стаканчиком кави. Навколо снували натовпи люду. Дійсно, неофіційно.

- Справа на папері вимальовувалася кришталево. Доказова база без помарочки. Пахло підвищеннями, почестями і гучними звинуваченнями. Коли мене спробували посунути, я не опирався. З Шодою зустрічався. Непростий типчик.

- То на чому все накрилося?

- Ходімо. Це треба бачити. Отже, хмари згустилися над твоїм знайомим, ось-ось почнуть шматувати, показово розпинати і тому подібне – він же наривався як міг, то зі своєю кралею на яхтах подорожує, то когось з перевіряючих до нервового зриву доводить. А потім випливло…

Мужик вказав на простору територію, дбайливо огороджену високим парканом, увитим декоративною лозою. Новенькі будівля, бесідки, фонтан, клумби, екзотична зелень. І діти.

Стеценко питально глянув на супутника.

- Почекай, зараз обійдемо з іншого боку.

Звідти чулися верески і скандування. Стадіон. Справжнє поле, справжні сектори для глядачів, табло, газон, дві команди у чудовій екіпіровці, запеклий матч… Наче у іншому вимірі. Він би у дитинстві півжиття віддав, аби так по-справжньому грати у футбол. Втілена мрія із затюканого минулого.

- Якийсь привілейований заклад для мажорчиків? – скривився він.

Слідчий підійшов до пам’ятної таблички біля запасного входу і заперечив:

- Ні, Центр для дітей з неповних сімей.

Здогадка блиснула і підтвердилася – на добротній вивісці впевненою каліграфією виводилася інформація з датою зведення стадіону та оголошувалася подяка за надані для цього кошти благодійнику та меценату Валентину Михайловичу Стеценку.

Благодійник закляк, а тоді впав у справжню істерику, перемежовану палкою нецензурщиною.

Слідчий задоволено слухав.

- От шизонутий покидьок… - вичерпався нарешті меценат, переводячи подих. – Тобто тим, хто під нього копав, замість заохочень голови познімали?

- Не зразу, тільки після обурених іноземних запитів. Шода займається викладацькою та виховною діяльністю за співпраці з міжнародними організаціями.

- Він сам це зробив? Так оперативно? Всього за декілька років?!

- Ну, благодійників і меценатів у нього хоч греблю гати, як мій дід би сказав. А дієвості і власної не займати. Як і уміння переконувати – команда педагогів тут виключна. Що ти робиш?

- До психотерапевта записуюся. Допомагає, правда. Йому часто скаржаться на дітей, дружин, коханок, справи у бізнесі. В мене ж з усім нормально. А причина одна – це страхіття Шода.

- Жартуєш?

- Які там жарти. Все, що ти мені показав – це те, про що я мріяв у дитинстві, а потім забув. Це було б немислимо – почуватися так добре. Іти мощеними доріжками між дурнуватих квітників, сідати за свій яскравий столик – все чисто, по-доброму, по-людськи, роздягальня, шафки, бібліотека, лава запасних, буфет за безцінь, але не задарма – ти знаєш, як хочеться нормальної їжі, ні? І все таке дружнє і ти прямо як людина, розумієш, так? Ти не третій сорт, не якийсь брак, якому на смітнику місце – ти не гірший за інших, просто поки маєш трохи менше можливостей. Мамка дуже старалася, але хіба одна жінка з усім впорається? Бути повноцінним – ось щастя.

- А! – зрозумів службовець.

- І знаєш після чого це? – телефон стрибав у тремтячих руках схвильованого благодійника, який зараз дійсно повернувся до стану хлопчиська, що потай латає паршиві, пару місяців тому придбані кросівки, аби не бачити прихованого мамкиного розпачу – бо кошти на нові доведеться знову позичати (він би сам з радістю заробив, та хто десятирічного найме?). - Цей мозгоправ – мужик. Він допомагає розібратися, що й до чого.

Державний фахівець з цікавістю, далекою від професійних обов’язків, чекав на продовження.

- Ш-шода! – зашипів Стеценко, не відводячи погляду від зеленого, галасливого, нездійсненого, але тим не менш сяючого потрібною іграшкою куточку світу. - Я його кинув з тією угодою, фактично дав добро завалити – а потім довго витріщався, як труп перед утилізацією шмонають. Він мовчки здихав, але все одно не втрачав надії вважати мене людиною. І рівнею. Тому радів, коли я скористався цим шансом. Так от, мозгоправ пояснив, що це через те, що, по-перше, я визнав помилку – бо з такими речами, як смерть, не жартують, по-друге, взявся її виправляти – організував допомогу, коли побачив, що він ще живий. І, по-третє, розкаявся – а на це не кожен здатен, виявляється. Іван з закидонами, але з правильними, людяними закидонами.

- Кгм. Я нічого не чув. Тільки швидше на прийом попади. І за кермо не сідай.

…Так що і сьогодні Стеценко не бажав ризикувати душевною рівновагою – вона дорожча за якесь відступне, заломлене за карлючку на папері виключно заради принципу. Повіяло холодом – і температура повітря тут ні до чого – темрява теплою буває нечасто. Як добре, що є хтось, хто вчасно зупинить, коли тебе починає заносити у чортзна-який бік.

16

Милуся дивилася на Шоду круглими-круглими очима.

- Геночко, я збожеволіла, чи…

- Ти в нормі, - перебив її Радченко. – Ів, то за твоїх приятелів можна не турбуватися?

- Ага. Я їх налякав своїм посередництвом. Така ностальгія… Так що від них вже жодної небезпеки. Та й решту відверне від подібного методу.

Ми пірнули у ліс, пробираючись вже зовсім негодящою грунтовою поверхнею, якою цього року користувалися кілька разів, не більше. Скоро крони зіллються над непроханою колією, утворюючи коридор. Та поки над нами посічене ще не вбраним гіллям небо.

- Мені комфортно у ваших краях. Наче додому повернувся, - задумливо зізнався Ів.

Милуся схопила мене за руку. Геночка міцніше стиснув кермо. Так і є – вони помітили те, що пропустила я.

- Ген, зупинись десь тут. Тимчасово вас залишу.

Радченко оминув чергову промоїну і заглушив мотор.

- Ну, хоч щось людське у ньому є, - з безпорадною посмішкою сказала Людмилка. – Не привид-таки.

Генка ж висмикнув мене з роздумів порадою.

- Телефон.

Я прислухалася – з сумки й правда ледь-ледь чутно лунала музика. Ох уж ці мисливські «окунівці». Слух і зір у них винятковий.

- Так. Так. Так, Ігорьок, все гаразд. Все нормально. Шода їх переконав розійтися миром, не турбуйся. Жодних постраждалих, все чудово. А звідки знаєш, де ми? А, Ілонка вже довідалась про Принцесу і примчала поглянути? Правильно. Ти б теж не пошкодував. Все гаразд, він знає, що робить. Ні, я нічого не можу розповісти без його дозволу, вибач. Добре, так.

- Винник, як завжди, - прокоментував Радченко.

- Ілонка примітила мою машину і його повідомила. Це неправда, що він маніяк тотального стеження.

- Так. Просто всього лише схиблений на контролі. Піду погляну, де там Ів.

Я легко посміхнулась – Геночка хороша нянька.

Радченко повернувся кілька хвилин потому – безшумно виник і акуратно поманив мене, вказавши Милусі, щоб лишалася на місці.

У лісі мій друзяка, як у себе вдома – з дитинства звикла йому довіряти. За грибами з ним було ходити – одне задоволення. Ніколи не заблукаєш. Ось і тепер нечутний провідник вів мене, на перший погляд, непролазними нетрями, але я тихо кралася слідом, намагаючись копіювати усі його беззвучні рухи. Щоб жодна гілочка не тріснула. Почулася приглушена азартна розмова. Радченко дав знак принишкнути за велетенським поваленим стовбуром дуба. Піддивляючись у просвіт між вивернутим із землі коренінням, я поглянула на співрозмовників. Спинами до нас, біля палатки захисного кольору, сиділи та дискутували наш Ів та Тимко, син Марини, матері-одиначки, що працює у лікарні.

Ці двоє говорили на рівних. Навіть жестикуляція схожа. Цікаво, чи є істота, на хвилю якої Шода не зможе налаштуватися?

- А хто тобі сказав, що вони правильно роблять? Само собою, неправильно!

- І я про те – і бабуся, і мама. Сил терпіти немає.

- Так а ти подумав, чого так?

- Бо вони мене не розуміють.

- От! Вони – жінки. Вони чоловіка ніколи не зрозуміють. Вони турбуються за тебе, а має бути навпаки. Так природою закладено. А знаєш, як вони втомлюються? Ще як. І психіка у них вразлива. Їх зламати – раз плюнути. Чоловік повинен захищати жінок своєї родини.

- Хочеш сказати, що раз у мене немає тата, то це мій обов’язок?

- Вибір такий – безпорадно нити з року в рік або узяти себе в руки та малесенькими кроками привчати їх до того, що ти відповідальний і дорослий. Тоді у їхніх головах вимкнеться програма гіперопіки. Якщо ти сам будеш радитися з ними, то вони припинять лізти до тебе з усякою безглуздою невчасною дурнею.

- Почекай. Якщо я діями доведу, що можу за себе відповідати, то вони заспокояться?

- Ага. Тільки ж дивись – кожний вчинок має свій наслідок. У тебе організм росте і перебудовується. Звідси дратівливість і все таке. Обери систему, яка тобі підходить, визначись, чого хочеш і направляй енергію у цей бік. Найкращій тренінг – самоорганізація. Це така ознака дорослості.

- Якщо я складу режим і десь із місяць протримаюсь…

- О! То це стане звичкою, а твої мама з бабусею припинять тиснути на тебе. Чесно!

- Звідки знаєш?

- А у мене батьки по відрядженнях тільки й були. І я повторюю – тебе сприймаюсь по вчинках, а не по вигляду. Я до школи жив у хрещеної мами. Заклопотаної тітоньки. Знаєш, як здорово уміти вирішувати питання самостійно? Тоді в собі і сам впевнений, і всі інші. Перший раз щось робити складно і губишся. Другий – легше. А тоді вже й уваги не звертаєш.

- З побуту радиш почати, так?

- Ага. Там одне за одне зачепиться. Не хочеш чути дурних монологів? Формулюй важливі проблеми сам.

- А як краще зараз залагодити?

- Не виходь із себе. Вони розгублені неврівноважені жінки. Ти спокійний чоловік. Будь поблажливий. Скажи, що мав потребу поміркувати у тиші. Після цього вони хоч облишать звичку вторгатися до твоєї кімнати. Все-таки особиста територія.

- То як ти там казав – враховувати якомога більше факторів?

- Правильно. Часових, фінансових і емоційних. Жінки страшенно емоційні. Їм для щастя багато не треба. От помий за собою сьогодні посуд і нишком оціни, з яким захватом мама на тебе погляне. А всі хвороби ж від нервів. Жінок роблять щасливими будь-які приємні дрібниці. Поекспериментуй.

- Добре. А якщо я знову заплутаюсь, можна до тебе передзвонити?

- Звичайно. Ось візитівка. І ще одна – на випадок, якщо не вдасться мені додзвонитися. У будь-який час звертайся, з будь-якого питання. І обов’язково домовся про зустріч. Там цікаво. І у всіх немає когось із батьків. Можна порадитися, посміятися над всіма негараздами. Та і взагалі там корисно й весело.

- Обов’язково! А чого ти нічого не їв? Я сам готував. Гидуєш?

- Та ну тебе! Я ж на завданні. У мене правило таке.

- А чого?

- Ну, всяке може бути. З медичних міркувань.

- А, поранити можуть? Або вбити?

- Точно. А як ти здогадався?

- У мене мамка – патологоанатом. А ти відповідальний і про всіх думаєш. Так що правильно робиш.

- Угу. Тебе провести?

- Та сам з ними впораюсь. Я вже зрозумів, що й до чого. А ти будь обережний, добре? У нас завжди тихо, але останній місяць всі як показились.

- Вже помітив, - похитав головою Шода, підводячись. – Мені пора.

- Та мені теж, - криво посміхнувся Тимко. – Дякую. Зараз спакуюся і піду. По тобі й не скажеш, що дорослий. Вони майже всі якісь перелякані.

- Точно підмітив. За твори найвищі бали у класі отримуєш?

- Так. Спасибі тобі.

- Немає за що.

Поки ці двоє прощалися, ми з Генкою нечутно попрямували назад. Тільки от мовчанка була збентеженою та гнітючою. Враження, що я аж ніяк не можу впливати на події, посилилося. Тепер жодних сумнівів - сьогодні ми розшукаємо Вікі.

Шода повернувся зі своєю традиційною незворушною фізіономією. Наче нічого й не трапилося.

- Ще півтора кілометра, потім старою стежкою близько п’ятнадцяти хвилин продеремося – і будемо на місці, - підбадьорила нас Милуся. – Я все так добре пам’ятаю, бо ніколи не залишала дому. І не буду. Мені тут подобається.

- Тебе можна зрозуміти, - зовсім не заради ввічливості озвався Ів.

Така-сяка дорога скінчилась. Далі вела напівзабута стежка. І, якщо шляхом хтось міг податися випадково, то стежиною користувалися явно цілеспрямовано.

Генка відсторонив Милусю і пішов першим. Складно уявити, що колись тут жили люди. Навіть перечіпаючись через докази - врослі у землю та прикидані старим листям черепки.

- Милусю, не пригадуєш розташування можливих копанок? Від криниць до погребів? – запитав Радченко.

Так приємно бачити Геночку майже таким, як раніше. Йому насправді значно-значно краще. Тим часом обережний Шода знайшов підходящу жердину (деревини тут різноманітної скільки завгодно) та простукував перед собою грунт.

- Я бачила того хлопчика там, - наш свідок зосереджено вказала на центр галявини, поки не захаращений кущами глоду. Ту частину поросль ще не захопила.

Обидва шукачі поглянули на прим’яті поодинокі відцвілі проліски та першу невпевнену травичку – багаторічна приходила до тями, обережно підіймаючись після тривалого сну.

Шода першим подолав шлях до можливої схованки і почав розгрібати напівзгнилі гілки. Маскування або збіг? Генка приєднався й навіть устиг трохи допомогти.

Потім пролунав гучний тріск та двоє наших друзів вмить провалилися під землю. Де їм теж не пощастило – грюкіт та дзвін битого скла змінилися рівною тишею.

- Ой! – вирвалось у мене. – Стій на місці.

Милуся завмерла. Я швидко, але обачно наблизилась до провалля – старезні дошки стирчали зламаними іклами. Зрозуміло. Шоду настил ще витримав, а от удвох з Геночкою – ні. Так що я обережно опустилася на коліна і, присвітивши телефонним ліхтариком, зазирнула донизу.

Шода, стрімкий, як тваринка, вислизнув з-під купи дошок, які ще недавно були потемнілими від часу меблями.

- Лівіше! – крикнув мені, відкидаючи убік одну з розколотих скляних ємностей.

Ні. Тільки не це. Радченко не ворушився. Навколо нього поблискувало безліч гострих уламків. Гострих уламків у темній калюжі. Ні. Ні.

Шода хутко змахнув скляне місиво, пробігся пальцями по шиї товариша і з полегшенням всівся поруч.

- Генко! Не лякай так більше!

Радченко повільно підвівся, тримаючись за голову.

- У тій банці була якась гидота…

- Ага, - погодився Ів. – А виглядало, наче тобі сонну артерію перерізало.

Поки ті два гаврики ділилися враженнями, я ще вслухалася, а коли перейшли до дурнуватих жартів, почала водити променем по кутках приміщення. Ой.

- Ів! Ів… Що це за труна?

Прямокутний ящик насправді нагадував домовину. Шода підійшов ближче і торкнувся поверхні.

- Пилу немає. Недавно користувались. Знаєте, я не глухий - ваші тутешні легенди моторошні та самобутні… Але чіпляти навісний замок на скриньку з трупом – занадто.

Радченко, все ще тримаючись за голову, озирався у пошуках чогось достатньо масивного, аби викорчувати петлі із не надто нових, але ще міцних дощок.

Втім, не знадобилося. Шода якоюсь непереконливою скабкою впевнено довбався у пристрої.

- Я був про тебе кращої думки, - не втримався Генка.

- У мене не було вибору – на час занять двері до блоку зі спальнями замикалися. Коли тікаєш з уроків, якось же треба туди потрапляти.

- Прогульник.

- Просто високий ступінь адаптованості до нових умов, - уточнив Шода, акуратно знімаючи замок.

- Відкривай, - сказав Радченко, з місця не зрушуючи.

Наш тимчасовий шеф узявся за кришку обома руками і без поспіху підняв. Його найняли знайти Вікторію Мартинчук. Ну, ось.

Можна не любити свою роботу, але гордість за успішне виконання ніхто не скасовував.

Навіть у імпровізованій домовині Вікі виглядала красунею з красунь. Щоправда, у жодному варіанті казки не бачила сплячої красуні у діловому костюмі.

- Довгий сон – запорука гарного кольору обличчя, - зауважив Ів, радіючи бездоганній шкірі своєї знахідки. – Шкода, що я не люблю білявок. А то із задоволенням би її розбудив.

Ів бережно прибрав блискуче пасмо чорного волосся з прекрасного чола.

- Людмилко! Ти любиш спостерігати за людьми. Ти простежила того літа за своєю таємничою подругою? Дізналася, чого вона соромилась?

- Так. Вона жила у великому особняку і її платтячка були закордонними. І вона вміла грати на піаніно, і розмовляти різними мовами. Вона вдавала із себе слухняну дівчинку із забезпеченої родини. А насправді була бісеням у спідниці. Я бачила її у товаристві репетиторів – великі сині очі, золотисте волосся, біленький сарафанчик, рожеві шкарпеточки, тихий голос. Безпроблемна донечка, так Вікусю сприймали дорослі.

- Поклич її, - попросив Шода, милуючись досконалими рисами.

- Вікусько! Вікусько! Пора додому! Я без тебе не піду!

Вікторія Мартинчук, керівниця Ділового Клубу, розплющила очі:

- Що сталося?

- Не з тим хлопцем кави попила, - пояснив Ів. – Зараз я тебе звідти дістану, потерпи. Ти з учорашнього вечору тут відпочиваєш. Спершу буде неприємно. Потім боляче.

- Менше тексту, красунчику. За необачність і дорожче платять. Хто тебе найняв?

- Антоніна Олексіївна.

- Вже добре. Поки тихо?

- Тихо. Трохи часу є. Встигнеш кого треба, заспокоїти. Ось так. Ген, можеш якісь імпровізовані сходи спорудити з підручних засобів?

Я не втрималась від короткого смішку. Бо наш Геночка один з найкращих меблярів старовинної династії. Їхня родинна майстерня – визнана гордість міста. Замовлення звідки тільки не отримують.

- Розподіл праці якийсь нерівноцінний, - хмикнув Радченко, підтягаючи ближче до діри у стелі спорожнілу потенційну домовину. – Зловживаєш службовим становищем.

- Привіт, Геночко, - озвалась Вікторія. – Рада зустрічі.

- Взаємно.

- Як гадаєш, я у надійних руках?

- Спірне питання… - задумливо відповів чесний Радченко.

- Неправда! – в один голос обурено заперечили ми з Милуською. Та по тому, як він тримає Вікі, ясно, як день – свою Принцесу носить на руках буквально.

- Я мав на увазі медичні протипоказання. Не перевантажуй ліву руку. Ризики зависокі. Тягайся потім з тобою, - пояснив завбачливий Генка, пробігшись своїм витвором. – Витримає. Давай сюди Вікторію. Свою справу ти виконав.

- Півсправи, - заперечив Шода, спостерігаючи за товаришем, що якраз підняв на поверхню Вікторію та поставив її на землю.

Мартинчук виглядала свіжісінькою.

- Привіт, дівчатка, - привітно посміхнулась вона. На неприємні відчуття від тривалої нерухомості і не зважала. Дійсно, дрібниці у порівнянні з тим, чим усе могло закінчитися. – Милусько, хто додумався тебе розпитати?

- Ів, звичайно, - шанобливо принизила голос Людмила. – Вікусь, а я і не знала, що ти тут…

- Тут не зовсім я, - пояснила Вікторія. – Віта Мартинчук добропорядна любляча дружина та матуся. Салони краси, шейпінг, кулінарні сайти і нудна посада з вільним графіком, аби не закисати. Тоскно та нестерпно. Але для прісної ніякої ляльки - саме те.

Мартинчук коротко зітхнула, зиркнувши на своїх рятівників.

- Мене розкусив теж Ів?

- Так. І розвів на відвертість твою Попович, яка теж не проти гострих відчуттів, але на приватному рівні, - підтвердив Шода, обтрушуючись від пилу, який він щедро повизбирував у проваллі. – Тому, як тільки зможеш вести розмову невимушено, повідомиш усіх зацікавлених. Не знаю, передозуванням якого препарату тебе знешкодили, але ясно мислити після подібного навряд вдасться.

- Підтримую. Викрадача вже вирахував? – між іншим запитала Вікторія, розробляючи м’язи помірною розминкою.

- Звичайно. Проблема не у визначенні цієї людини. Проблема у наслідках. Перше – родина загиблої багато років тому молодої жінки, яка вважає трагедію нещасним випадком. Друге – теперішні зв’язки впливового викрадача. Замах на вбивство, якщо бути об’єктивним. Жорстокий спосіб, але не факт, що найгірший – цей ящик тут здавна. Не думаю, що у нього траплялися рецидиви, але бажання – точно мав.

Шода говорив без ентузіазму. Рівний, спокійний та сумний, сповнений гіркоти за хвору душу.

- Я не зрозумів, чи планує він продовжувати. Він розумний, дуже розумний. Заслужено один з найкращих. Талановитий і сильний.

- Що плануєш? – напружено запитала Вікі. – У мене голосові зв’язки ще не у нормі. Кілька хвилин є на теревені. Радимося далі. Я не в претензії. Зі мною все гаразд…

- Йому потрібна допомога, - продовжив Шода.

Вигляд холодного інтелектуального кримінальника настільки суперечив цим словам, що Мартинчук облишила підморгувати мені та Милусі. А зосередилась тільки на спеціалістові, який без бісенят в очах знову справляв враження надто зрілої людини.

- Я все знаю про маніпулювання з віком, - пробурмотіла авантюристка. Чоловік якої навіть трохи соромився настільки прісної дружини. – Скільки ж тобі? Враховуючи польову роботу, не може бути більше сорока. Типаж вдалий, такі майже до пенсії не змінюються.

- А у тебе… А у тебе, - підхопив Ів, підленько тицяючи пальцем убік керівниці впливового закладу. - А у тебе чоловік ревнивий. І щоб він не заборонив тобі працювати, ти перед його поверненням з роботи вмикаєш жіночі серіали, перевдягаєшся у матусин халат і відкриваєш на домашньому стаціонарнику сторінку з порадами, як краще салат нарізати – скибочками чи кубиками.

- Та ти маленький негідник! – вигукнула Мартинчук. – І навіщо ж я це роблю?!

- Щоб чоловік звернув увагу на виховання доці і не дав їй перетворитися на домашню курку. Він потай від тебе водить її на іподром. І у тир. Він навчає її основам механіки. А також рукопашному бою. Він дуже радіє, коли ти нудним голосом сповіщаєш, що змушена затриматися на роботі, а котлети у холодильнику. Бо тоді він з донечкою у одній команді. А коли ти наближаєшся до вхідних дверей, вони швидко кидаються на кухню, як змовники.

- Це стратегічний план!

- У ньому дефект. У твоєму планові. Твій чоловік – як і будь який чоловік – має потреби не лише у котлетах, які тобі на замовлення готує приятелька-домогосподарка. Припини перегравати хоча б вночі, а то або він загуляє, або ти. Відіб’ється ж все на дитині. Помахай у нього перед носом якимось дурнуватим глянцем з рекомендаціями щодо зваблення. Скажи, що лікарка порадила пожвавити стосунки задля здоров’я. Ну, збреши що-небудь доречне – не мені тебе вчити. І плавно привчай його до свого справжнього темпераменту. Тільки поступово. Вам обом на користь піде.

- Експертну оцінку враховано, - з повагою кивнула Вікторія. Її чоловік до кінця тижня у відрядженні, дитина під наглядом тверезомислячої бабусі, так що можна сконцентруватися на професійних моментах. – Що ж по справі плануєш?

- Першим пунктом є твоя безпека. Пропоную зараз відправитися додому з надійним водієм. Прихворіла – буває. Поменше контактів, але не замало. Так, щоб чутки були помірно-суперечливими.

- Зрозуміло – стримаєш викрадача невизначеністю. Сюди ж навідатися завадиш – доки це не буде вигідним, - не сперечалася Мартинчук. - Мені незрозуміло, на який варіант ти працюватимеш, компетентний чужинцю.

- Я не завдам шкоди офіційними діями. Бо людина, яка порушила правила співмешкання, є тутешнім продуктом. Результатом прогалин вашої, на мою думку, найліпшої системи у світі. Жити, сезон за сезоном спостерігаючи за розвитком дітей, потім онуків, ступати по своїй землі з покоління у покоління, доглядати за садами, могилами предків та любити життя – що може бути природніше та приємніше? Ви не помітили розпачу маленької дитини. Ви не допомогли йому. Не в мегаполісі, де усі чужі, а тут, де усі свої. Тепер маєте результат. Свій планує вбивати своїх. І ви безпорадні, бо не маєте морального права та бажання зупинити його. Жоден з вас. Старші прогледіли, ровесники не підтримали. Він бачить вихід лише у смерті. На жаль.

Шодини очі знову гіпнотизували. Це він говорить від імені підозрюваного, чи як? Страшно. Страшно, неприємно і соромно. Він навіть не озвучує, кого має на увазі. І правильно. Не хочу знати до останнього.

- Ця розумна перспективна людина вразлива. Я хочу підготувати її до діалогу і досягти компромісу. І моя поблажливість до злочинця - омана. Я жорстоко змушу його самого зробити вибір, а це найтяжче – узяти на себе відповідальність. Бути вартим чиєїсь довіри – суворі рамки, за які виходиш лише одного разу. Назавжди. Бо насправді ой як хочеться бути гідним гідного товариства. Ви визнали його не гідним. Несвідомо. Просто у вас забракло часу. Бо ви теж люди, а тяжка праця – досі константа місцевої общини. Яка не дозволяє грішити напряму. Яка виховує найлюдяніше, але позбавляє можливості відволікатися на непоширені проблеми.

- Послухай, - перевела подих Мартинчук, - Тобі з такою енергетикою можна купу грошей заробити. Навіть якщо про меліорацію розповідатимеш.

- Я свої вже нахили давно реалізовую.

- Нахили? – втрутився Генка. - Те, чому ми стали свідками зранку – ще не все?

- Ні… Кожен насправді живе у власній системі координат, згідно яких формує цілі й засоби їх досягнення. У мене обов’язковою умовою є дотримання певних правил. Без них усе розсипається. Пробував свого часу. Переконався на практиці – доля існує. І кожен отримує завдання, які треба розв’язати, аби просуватися далі. Найнезворотніше, що мене переслідує, це проблеми людей, яким не пощастило рости у неповних родинах. Це головний мотив. Це не нав’язлива ідея, це насправді як вправи у задачнику, без вирішення яких на вищий рівень не перейдеш. Втім, зараз не час оповідати про свою життєву філософію.

- Останнє питання, - серйозно продовжив Радченко. За допомого вологих серветок я трохи привела його одяг до людського вигляду. На щастя, скельця його серйозно не зачепили – лише кілька дрібних подряпин. – Звідки у тебе комплекс неповноцінності?

- Генко, це нечесно!

- Відповідай. Собі ж дозволяєш бити по найболючішому, - незворушно мовив Радченко без будь-яких докорів сумління.

Ів розгублено повагався, та все ж вичавив з себе зізнання, здається, навіть почервонівши:

- Бо я хотів бути інженером-конструктором. А став якимсь гуманітарієм.

Вікторія Мартинчук весело і нестримно розсміялася. Я теж залилася, хоча й намагалась триматися з усіх сил.

- Чого ржете? Мені досі здається, що всі з мене потай через це насміхаються! А тут ще те той нахил. Ну, який ви сьогодні бачили…

Та Генка з Милусею й не всміхнулися. У нашого свідка підозріло заблищали очі, а Радченко тільки головою похитав.

- Поїхали, - не перестаючи хихотіти, сказала Вікі. – Зі мною вже все гаразд. І врятував, і насмішив.

Поки ми пробиралися стежкою, Вікторія ностальгічно теревенила з Милусею, Геночка традиційно мовчав, а я просила пробачення у Іва. Який насправді зовсім не образився. Ми знайшли Вікі! Події сьогодні змінюються настільки швидко, що на усвідомлення вже часу не лишається. Потім усе розкладу по поличках.

Вмілому Радченку вдалося майстерно розвернутися, не впилявшись у жодне дерево, що неодмінно трапилося б, якби мене наважилися повернути за кермо.

Все було спокійно доти, поки ми не дісталися проклятущого незавершеного будівництва. У вузькому місці дорогу перегородив недешевий байк з некерованою проблемою – молодшим племінником Зимича. Перехідний період непростий для кожного підлітка, але цей хлопчисько перевершив усі показники. Він безкарно порушував писані і неписані правила. Авторитетів для нього не існувало. Хіба що старший на чотири з половиною роки брат, який теж вирізнявся шаленою дратівливістю та скверним норовом.

Тепер молодшого зацікавили чутки про чужинця-найманця. А оскільки його дядечко контролює неохоплений законодавством простір, то почувається підліток більш ніж вільно. Після регулярних вичудів моральні та матеріальні збитки постраждалим відшкодовує представник дядечка. Якому почуття провини не дозволяє застосувати твердий характер до власних племінників. Адже у трагічній долі сестри є часточка і його вкладу.

Та тепер чергова перепона викликала цікавість. Бо наш тимчасовий шеф Шода звелів усім лишатися на місцях і попрямував до нахабного юного хулігана.

Вітер від ранку змінив напрям та швидкість, тому не млява розмова доносилася уривками. Втім, і видовища вистачало. Ів привітався та представився. Юний Зимич у відповідь полаявся, помахав кулаками, на що Шода відреагував по-своєму. Спершу стримано похвалив, потім – доступно та необразливо продемонстрував, як правильно будувати удар, щоб пальці не зламати. Перевірив засвоєння уроку, заразом і дієві блоки розрекламував. Потім, обмінюючись специфічними жартами, вони оцінили байк. Світська бесіда поступово перетворилася на ділову. Племінник серйозно кивав, уточнюючи деталі.

- Так. Кількох нормальних хлопців підбери зі своєї компанії і до сьогоднішнього вечору очей не спускайте, добре? Якщо нічого підозрілого – повідомлятимеш щогодини. За найменших нюансів – телефонуй негайно, гаразд? Друзі твої недалеко? Прекрасно. Ходімо.

Шода із Зимичем підійшли до нас.

Підліток виглядав настільки зібраним, що я б його і не впізнала. Особливо коли він привітався і сказав:

- Людмило, Ів попросив мене відвезти вас зараз додому. Ви не проти?

- Ні, Сергійко, - привітно погодилась Милуся. Вона з усіма привітна. Тому забрала свою сумку, одягнула шапочку та попрощалася з нашою компанією.

- Це безпечно? – стривожено запитала Вікторія.

- Абсолютно. А що не так?

- Ну… У нього погана репутація, - сформулювала я.

- Ярлик. Просто побічний ефект тиску. У важливих справах він ніколи не підведе, - запевнив Шода.

- Куди далі, Макаренко? – трохи втомлено запитав Радченко.

- Узгодь з Антоніною Олексіївною надійного водія та про всякий випадок медика для супроводу Мартинчук до місця проживання. Потім – додому. А ми з Надійкою нанесемо кілька візитів. Спокійних візитів.

Радченко недовго вагався. Зваживши усі ймовірності, вирішив, що на завтра від нього користі буде більше. Тому висадив нас з Івом біля автобусної зупинки.

- Я просто хочу дізнатися, як у вас громадський транспорт працює, - виправдався Шода. – І нічого істотного на сьогодні не планую. Трохи інформацію систематизую.

Ну і добре. Бо витримати Іва разом з його пригодами без Генкиної допомоги навряд зможу.

Коли ми залишилися удвох, Шода прихилився до прозорої стіни зупиночного павільйону і задумався. Я не заважала.

- Надійко, а коли маму Демчука можна вдома застати?

- Вже зараз.

- А як нанести візит, щоб пліток поменше виникло?

- Легко. Ми ж сусіди. Зайдемо до мого батьківського дому, а там через садок вже й Демчуки.

- Прекрасно, - зітхнув Шода. – Тоді почнемо з Сашка.

- Як скажеш. З подругою Романа теж не складно. Вона працює на дому і живе сама. Я домовилась із нею щодо розмови. Тепер Ігор. Мені стало відомо, що сьогодні він обиратиме подарунок для братової дружини – його на двадцяту годину запрошено. Отже, після роботи він заїде до крамничного кварталу. А ми якраз будемо там щось Радченкам придивлятися.

- В такому порядку і діятимемо, - схвалив шеф. – Ти дуже втомилася?

- Більше заплуталася, - прислухалася я до відчуттів. – Поки ти з Сашковою мамою розмовлятимеш, я встигну відпочити. Наш номер.

Приємно, коли перед гостями не соромно – з транспортом у нас все гаразд. Сучасний, просторий та пунктуальний. Тому й не переповнений.

Шода зайняв місце коло вікна, задумливо роздивляючись наше містечко. Наше хороше містечко. Я ж, у свою чергу, розглядала Іва.

Йому у нас подобалось. Навіть дуже. І покататися автобусом він вирішив заради екскурсії вулицями. Ну, ще аби оцінити традиційні звичаї та поведінку. Дрібниці, з яких складається кожен окремо та усі разом.

Маршрут до мети міг бути й коротшим, але мені підступно закортіло похизуватися перед шефом ще й миловидністю зручнесеньких краєвидів. Тому наш шлях став тривалішим на півгодини, зате ми відвідали симпатичне, як намальоване, південне передмістя.

Блискучий округлий автобус якраз перекочувався через місточок над тоненькою річкою, а липовий гай тягнувся плавною хвилею, затуляючи розкидані на відстані поодинокі будиночки довгої вулиці.

Та Шода дивився у інший бік. На прилуки, які наче стікали з пагорбу красивим світло-зеленим візерунчастим рушником. На рівному степовому покривалі містичним, ніби Вирій, давнім деревом поставала велична яблуня.

Колись там розташовувалися кілька осель. Тепер знаком господарів, що відійшли у вічність, залишалася ця сильна рослина, щоосені вкрита великими солодкоми плодами. Настільки соковитими, що стиглі рожеві м’ячики, падаючи, розколюються навпіл.

Прадавнє місце жител ніхто не займав – бо за нашими звичаями, заселитися на споконвічну ділянку роду можна лише у разі, коли за сто років по спустінню жоден нащадок не претендуватиме. Байдуже по якій з ліній. За цим наглядають з того світу усі, хто пішов, а без їхнього дозволу прийдешні новачки не матимуть щастя.

Самотнє дерево прикрашало ландшафт сумними спогадами літніх людей, їхніми розповідями та скорботами. Багато радості змело часом. Багато сподівань привидами дрижать на росяних світанках. Кажуть, у такі місця навідуються душі колишніх господарів і згадують, коли були живими. Згадують свою добу і щоденні справи.

Я давно спостерегла, що це місце впливає на людей. Не так, як поле поблизу Гиблої Кручі, але чіпляє сильно. Особливо небайдужих. Та реакція Іва приголомшила. Його очі, і без того живі та змістовні, впилися у долину з виром найскладніших почуттів у погляді.

Шода машинально натиснув кнопку для пасажирів, сигналізуючи водієві зупинитися. Забувши про мене, виховано добрався до дверей і вийшов на свіже повітря. Я не втручалася, мовчки тримаючись за кілька кроків.

Ів не дивився під ноги – він знав дорогу, знав і стежки. Схвильований молодий чоловік сновидою ішов туди, де давно-давно завмерло життя.

Що ж робити? Мене схопили за руку, зупиняючи.

- Не заважай йому, - тихо сказав наш відлюдько, спостерігаючи за Шодою. – Він з Баштових.

Так йому все вдається, бо він нарешті повернувся додому? І він здається зовсім своїм, бо безліч наших пращурів прожили поруч, скільки відведено. Разом росли, віталися, товаришували, допомагали, сперечалися, мирилися, танцювали на весіллях, плакали біля могил, виховували дітей, вирощували врожаї, довіряли секрети, ділилися бідами та радощами, пробачали. Жили.

Відлюдько був, як завжди, у своєму довгому архаїчному, але чистому плащі та зі звичним ціпком. Чоботи ж були міцними і новими. А суворі очі на обвітреному обличчі уважно слідкували за Шодою.

Ів тим часом повільно наблизився до яблуні і трохи постояв, озираючись.

- Там лава була. Міцна, дубова. Тільки років двадцять тому віджила своє, - прокоментував відлюдько, імені якого, здається, ніхто і не знав. – А тепер він стоїть там, де колись були хатні двері. На порозі.

Ми підійшли ближче. Вчасно – до Іва, зануреного у нелегкі думки, поспішала зігнута постать. Здавалося, що тіла у неї майже не лишилось – тільки кістки, тонка зморщена шкіра та некрасивий блідий старий одяг. Та сама зла древня бабця, про яку згадувала Маргаритка.

- Ти! – зловтішно прошипіла карга, докульгавши. – Іван!

- Так, - відсторонено кивнув Шода, зосереджений на власних переживаннях.

- Повернувся-таки! Я життя хотіла тобі зіпсувати, горя наробити. Я! Я була найгарнішою за усіх. Я була гарною.

- Тільки заздрісною, самозакоханою і жадібною, - озирнувшись на бабцю, виявив Шода. – І тоді, і зараз.

- Зате я жива. А ти помер, і вона померла. Ця тварюка, яку ти вибрав. Знаєш, як? Ти знаєш, як? У сорок третьому вона була слаба, але того ранку допленталася сюди.

- Попрощатися. Вона ж трималася не заради себе, - втрутився у розмову відлюдько.

- Не заради себе! Ненавиджу. Досі ненавиджу.

- Вбити помираючу людину, яка бажає смерті – не такий вже і гріх. Тільки нащо після стільки часу обманюватися? – продовжив відлюдько. – Де ти поховала її?

Зла бабця мовчала.

- Де? – м’яко запитав Шода і стара-престара, колись вродлива жінка, здригнулася. Для пам’яті немає часу. Навіть якщо свідомість сплутана між реальністю, спогадами та нездійсненими мріями, то теплий голос людини, яку потай та назавжди покохала, зломить увесь супротив.

На мить у тьмяних очах промайнула розгубленість розбалуваної красуні. Час змінює не все. Егоїстичне почуття роз’їло її долю отруйною кислотою.

- Там, під схилом. Я вдарила її один раз, вона була така квола, що померла. Я не хотіла цього, правда. Ходімо, покажу.

- Не мені, - повільно похитав головою Шода.

Ледь дихаючи, до компанії поспішав дідусь Лук’янович:

- Іване, Іване, ви тут… Вона сказала вам, де сховала Оксанку?

Так, його сестру звали Оксаною. Він був тоді дитиною, а Іван з Оксанкою – дорослими. Яка жахлива трагедія!

- Ходімо, - опустив голову відлюдько. – Наглядати за ними моя робота.

Він же ж цвинтарний доглядач. І хороший. Він шанує могили без поділу на майновий стан родичів чи інші обставини. Для смерті усі рівні. Для відлюдька теж.

Старенькі вороги не сперечалися – напевно, сприйняли Шоду за привида, який відпросився навідатися додому.

А їхній супроводжуючий рвучко озирнувся і зустрівся пронизливим поглядом з Івом.

- Ви говорили, що Сашко… - не втрималась я. Невідомість – найгірше пекло. – Що Демчук може…

- Ні. Тепер – ні, - скупо заспокоїв він, наздоганяючи літніх ненависників.

Його робота – мертві. Він пішов працювати.

А я взяла Шоду за руку і повела звідси. Не можна так довго бути тут. Кажуть, такі місця кличуть до себе, але ж… Іван. Останнім тут мешкав Іван Баштовий, Ілона ще представляла матеріали про місцеве суспільство того часу. Якщо двоє тодішніх сплутали Іва з ним, то наш з Геночкою тимчасовий шеф має усі права на цю ділянку. Тут його коріння. Тут його минуле, а, можливо, і майбутнє. Яке було б щастя, якби вони з Принцесою оселилися у цій долині. На споконвіку своїй землі, під захистом предків.

Нічого, дійдемо і пішки. Навпростець тут усього пару кілометрів. Йому потрібно розвіятися. І мені теж. Розважу розмовою.

- Тобі знайоме це місце?

- Так. Часто снилося, але я увесь час або блукав тієї горою, або видирався на неї розмитим дощовими потоками схилом. У глині лишалися глибокі стежки від води. Я поспішав, але ніколи не вдавалося встигнути. Тепер зрозумів, що так кликало.

- Може, скасуємо заплановане?

- Ні. У жодному разі.

Ів помовчав, жадібно розглядаючи навколишнє. Влітку, восени та взимку тут однаково гармонійно і просторо.

- А маму Демчука як охарактеризуєш?

- Якнайкраще! – широко посміхнулась я. – Вона дотепна, жвава, симпатична, мудра, добра і весела тітонька. З нею зовсім різниці у віці не відчуваєш.

- А скільки їй років?

- Сашка вона у сімнадцять чи вісімнадцять народила… Зовсім трошки за сорок. Але виглядає молодше.

- Зрозуміло, дякую.

Він спохмурнів. Навалилося на людину випробувань…

Я відволікала його історичними місцевими поясненнями, аби хоч трохи розрадити. Мало того, що завдання дісталося складне, напружене та сповнене містичного колориту, так ще й невчасно підмішуються особисте.

Коли, провівши тихою вуличкою, запросила його до батьківського дому, помітила, що він вперше за сьогодні помітно нервує. А на стежці біля Демчукового саду зовсім розхвилювався. Такий милий.

Не було його менше години – я встигла тільки чаю з сиром попити і трохи подрімати у своїй дитячій кімнаті. Повернувся Ів заклопотаним, але вже у кращому настрої. Може, з Сашком не все так погано, як здавалося? І відлюдник казав, що нічого жахливого з ним не станеться, а тепер Ів теж заспокоївся. Так, він уміє читати людей і, можливо, переконався, що з Демчуком все більш-менш.

Не буду про це. Невдячне і нечесне заняття. Я довіряю Шоді. Він мовчки посидів кілька хвилин, але до чаю навіть заради ввічливості не торкнувся. Потім отямився і запитав:

- Скільки у нас часу до походу Винника за подарунком?

- Небагато.

- Тобто візит до подруги Романа відкладається.

- Так, відкладається, а не переноситься. Ви сьогодні переговорите.

- Добре. Тоді, якщо ти відпочила, відправляємося по крамничках?

Я радісно покивала – обожнюю вибирати подарунки. Тим більше Ларисику із Геночкою. І з малям їхнім завтра награюся.

- А ти сам коли відпочинеш?

- Встигну, - відмахнувся Шода.

Крамничковий квартал користувався більшою популярністю, ніж блискучий торговельний центр посеред міста. Менталітет підказував не довіряти сучасному маркетингу і обирати товари більш прискіпливо. Тому основна частина городян та селян користувалися послугами невеличких магазинчиків та, в залежності від потреб, крамничок-майстерень.

Ми ступили на людну нешироку першу вуличку вже під відблиски ліхтарів.

Винника навіть шукати не довелося. Ігор виник перед нами з-за шанобливо огородженого та окультуреного ясена.

Я відкрила рота, аби посприяти цивілізованому знайомству державних службовців, але запізнилася. Ці двоє обійшлися без мене і без передмов.

- Ти вже вирішив, що далі робитимеш? – напружено запитав Ігор.

- Що саме тебе цікавить?

- Які служби на ноги піднімати.

- Зайве.

- Переконай.

- Будь ласка, дозволь мені сьогодні доробити свою справу.

- А завтра?

- Завтра у мене вихідний. Планую приємно провести час у прогулянках та приватних візитах.

- Хай так. А післязавтра?

- А післязавтра від мене вже нічого не залежатиме.

- Що ти запланував?

- А ти? – схилив голову набік Ів.

- Я не допущу нанесення шкоди суспільству. Будь-ким.

- Я теж. То домовились?

- Домовились.

Чоловіки потиснули руки. Нічого не зрозуміла. Це вони про загальну співпрацю змовились чи про щось конкретне? Але висновок один – офіційні структури перешкоджати Шоді не будуть.

- Надійко, - примружив очі Ігор, - а яке у тебе склалося враження про нього?

Я ще раз поглянула на Шоду. Втім, на нього приємно дивитися і без приводу.

- Неймовірне.

- А щодо мене?

- Ти корисливий. Нічого не зробиш просто так.

- Повір, Шода теж нічого не зробить просто так, - не сперечався Винник. – У нас з ним всього-на-всього різні підходи до поліпшення ситуацій.

- А ти мене точно ні з ким не сплутав? – поцікавився Ів.

- Хотілося б. Хотілося б вважати тебе всього лише маріонеткою, а не особистістю. Раджу тобі зайти до книгарні і погортати на ніч місцевих авторів. Як на мене, ти упускаєш деякі важливі нюанси подій.

- Я планував почитати про зниклих або ж загиблих жінок. Жертв. Наприклад, про ту молоду жінку, з якою нібито стався нещасний випадок вісімнадцять років тому.

- А, Юля... У неї була сестра. Я минулого року поїхав до міста, де вона мешкає. Дивився, як на роботу поспішає. Як дітей до школи завозить. Як з чоловіком до вечора прощається.

- Дуже відповідально, - кивнув Шода. – Дуже показово.

Казна-що. Скільки не звикай, а Ігор особливий не лише зачіскою. Це він щойно зізнався у вбивстві чи у неймовірному володінні ситуацією? Тобто у маніакальному потязі до контролю всього-всього…

Хочу морозива з шоколадом і соку. Вибрати подаруночок, запакувати його у красиву коробочку. А не вислуховувати підозрілі жахіття!

А от Шода з Винником чудово розуміли один одного. Їм подобалася розмова, як мені балачки про котиків, квіточки та посуд. Так, треба щось Ларисику з посуду придивитися – ніколи не завадить і вибір прекрасний.

Все. Мені набридло підозрювати друзів та приятелів у скоєнні тяжких злочинів. І не дивно, що усі місцеві не поспішали з’ясовувати начебто нескладну істину.

- Надійко?

- Що? – отямилася я.

Винника вже не було поряд – він якраз завертав за ріг будівлі, обережно тримаючи прикрашений пакунок середнього розміру. Що ж там може поміститися за подарунок? Невже непотрібний сувенір? Ні, Ігор до такого ніколи не опуститься…

- Я сам переговорю з подругою Романа. Ось тобі картка, іди щось підбери підходяще Радченкам. А я зайду до книгарні.

- Це поруч, - запротестувала я. – Тут ми будемо разом. Я швидко впораюсь – ти ще й півряду наших видань пройти не встигнеш. Зустрінемося біля тенту чайної – вона якраз посередині. Тоді я відвезу тебе до людини. Назад таксі викличеш і передзвониш, коли додому доберешся. Тільки так.

- Я справив настільки ненадійне враження?

- У нас старші відповідають за молодших рефлекторно. І ні у кого з тутешніх цієї риси не викоріниш.

- А Сашко Демчук?

- Він відвик – задовго по світу тинявся. Але звикне знову.

- Чого смієшся?

- Як тільки він повернувся, я стала свідком сцени боротьби культур у його свідомості. У нас на вулиці, якщо ти звернув увагу, є криниця. Так Сашко просто отетерів, коли побачив, як перехожий хлопчик років тринадцяти кидається допомогти витягнути відро води сусідській п’ятнадцятирічній дівчинці з нейтральним обгрунтуванням: «Тобі ж ще дітей народжувати!».

- Смакота, - погодився Ів. – Біжу за місцевими дослідженнями.

- Романові бери, не роздумуючи. У нього все на контрастах та порівняннях. Цікаво-прецікаво. А, можеш ще роботу Винника прихопити – тільки у нього з управлінським ухилом і сухувато. Зате пізнавально.

- Обов’язково. А Демчук свої враження теж виклав?

- Не помічено такого, але у школі будь-якого вчителя міг перебалакати. Сашко завжди умів переконувати. Ну, і ще він колись сказав мені, що кожна людина має одразу кілька рівноцінно виражених граней, але повертається до оточення лише однією – найзрозумілішою для інших.

- Тим більше. А під псевдонімами не траплялися сильні видання чоловічого жорсткого жанру, з натуралістичними описами та багатьма смертями?

- Ну… «Вони померли надто пізно». Філософський трилер-екшн. З жінок мало хто зумів оцінити – дуже вже похмуро, хоча і талановито, і невимушено, і професійно.

- Раджу ознайомитися. Найшвидше, Демчуковий досвід.

Не може бути. Ну що за день сьогодні такий! Сашко не міг… Там же… Він що – вбивав людей за гроші?!

- Надійко, ти що собі напридумала?! З реальних фактів там лише враження від пережитих подій. Зразу кажу – на його очах померли безліч людей, і у деяких випадках він винуватить себе. Але це доводить одне – наявність совісті. Мав же він якось заробити стартовий капітал. До справи Мартинчук усе це має непряме відношення. Не витирай очі рукавом, ось хустинка. Увесь час забуваю, яка ти ще малеча.

Шода затулив мене від пожвавлених перехожих і з не дуже веселою посмішкою спостерігав, як я по пиці розмазую сльози його хустинкою.

- Один день протримайся. Післязавтра усе проясниться. Раніше не можна. Чесно.

Я енергійно покивала. Зрозуміти легко, прийняти важко.

- Ходімо. Вибач. Я дурепа.

17

Риси та прояви Шодиної вдачі, які приголомшили мешканців та гостей міста, насправді мали під собою цілком матеріальне підґрунтя.

Звичайно ж, корені поведінки Іва сягали раннього-раннього дитинства. Невдовзі після його народження старший Шода нарешті реалізував мрію та розпочав вдячну тренерську кар’єру. Контракти вимагали його присутності при тих чи інших спортивних закладах, а сум за дружиною видався просто неймовірним. У часті та тривалі закордонні відрядження їй-таки довелося супроводжувати чоловіка. Такому не відмовиш. До того ж рідна сестра без жодних роздумів зголосилася подбати про племінника.

Зголосилася не те слово – поставила категоричний ультиматум, бо пхатися літаком до чужої країни у незнайомі умови з неадаптованим малям – божевілля.

Знало б любляче подружжя, що після того, як вони попрощалися, хрещена матуся поглянула на дорожню куряву, підняту автівкою найближчіх родичів, зітхнула і, суворо дивлячись на важкенький ворухливий згорток у своїх руках, заявила:

- Хм! А Галька й справді ворожка, що треба! Літо ледь розпочалося, а я вже справжнім мужиком розжилася.

Рішуча уїдлива Женька нічогісінько не знала про дітей. Вони з сестрою вражали несхожістю. Молодша на два роки Наталка була м’якою, жіночною, поступливою та тихою – якщо поруч неї заплющити очі, здавалося, що доброзичного дня сидиш на березі журкотливої річечки… Теплі промені, теплий вітерець повільно занурюють у світлий розмірений непорушний спокій, вганяючи у миролюбний транс. Їй пощастило не лише з вдачею, а і з вродою – жіночні форми не потребували вишуканого вбрання – найскромніша сукня робила її незрівняною. А чисте личко приваблювало класично рівними рисами та порядним натхненним поглядом великих виразних очей. Гарна, добра, чарівна кралечка швидко знайшла собі супутника життя.

Щоравда, Ростик у якості чоловіка сестри спершу збентежив Женьку – у нього всього з надлишком. Але, як не дивно, Наталку носив на руках. Женька б збожеволіла наступного ж дня від такої гіпертрофованої уваги, а на третій би зібрала речі й забігла подалі – не продихнути ж! Море квітів, море обожнювання, океан уваги… Женька насторожено чекала народження у надмірно закоханого подружжя дитини, але після цієї події Ростислав почав пишатися дружиною у геометричній прогресії – лялечка з ідеальною зовнішністю, характером та ще й сина подарувала!

Вакханалію взаємного обожнювання ніщо не зупинило. Тягнути піврічне дитятко хтозна куди Женька відмовляла сестру категорично. Ці молоді безумні ідіоти ще завдадуть малому шкоди. Переконала, що їм спершу треба влаштуватися, а потім забирати маля. Про нього вона потурбується. От знати б ще – як.

Часу – вдосталь. Розбереться. На підприємстві працівників повідправляли у безкрайні неоплачувані відпустки, так що приділяти увагу племінничку можна скільки завгодно. Місця теж вистачить – якщо кабінет сумістити з дитячою. Євгенія не сумнівалася, що контракт з Ростиком продовжать років на п’ять щонайменше – як тренер він справжнє золото. Прекрасно ладнає з підлітками. Мабуть, тому що сам психологічно їхнього ж віку. Ну, хай радіють життю.

Так і сталося. Наступні шість років батьки часто телефонували, надсилати листи, посилки та щомісяця обмінювалися фотографіями. І страшенно сумували. Але бачитися з сином їм вдавалося двічі на рік. Женя безапеляційно відкидала самокопання цих двох, впевнена у тому, що гідні умови шкільного розвитку важливіші за перші роки, які Іван потім і не згадає.

Що й сказати, експеримент вдався на славу.

Кілька тижнів потому, коли Женя вже трохи розібралася у раціоні і моціоні немовлят, заступник керівника її підприємства, своєрідний цікавий дядечко, запропонував їй справу, від якої не стало сил відмовитися.

Він воскресив газету – локальне кількатисячне видання підприємства. Шокований безжальною розправою пліток та всебічної маячні над працівниками, деморалізованими суспільними негараздами, він підрахував, що навернення їх до іформації, відредагованої адептом Здорового Глузду, дасть непоганий економічий ефект.

І помешкання Євгенії, її будиночок серед саду, перетворився на цілодобовий штаб найрізноманітніших актуальних вістей. Крім кількох постійних співробітників там безупинно крутилися люди різного віку, статі, професій, переконань, віросповідань, уподобань, намірів, характерів, темпераментів.

Толковий гамір, ланцюжки подій та наслідків, дискусії, процеси перевірки та перетворення розрізнених даних у стислі вичерпні підсумки, які стікалися в організований випуск, сформували атмосферу жвавого непростого світу. Центром якого був спільний результат.

Так що до вихованця Євгенії ставилися наче до повноцінного учасника колективу, який тимчасово втратив більшість знань.

Те, що маленький Ів успадкував материн спокійний норов та татову доброзичливу наполегливість, теж підсобило заклопотаній Євгенії – проблем з дитиною не було. Він умів нікому не заважати. І у рекордні терміни навчився побутовим навикам, про які ровесники і гадки не мали.

Серйозний та розсудливий, племінник хазяйки у чотири роки мав грандіозний словниковий запас, а побудові речень та дикції дорослий би позаздрив – інакше у тому гармидері права голосу не матимеш. Так що у дошкільному віці можна бути не тільки корисним, а й незамінним помічником.

Так буває, коли широкий спектр важливих тем для статей вимагає присутності професіоналів.

Тоді основи безпеки життєдіяльності тобі пояснює судмедексперт, заповнювати квитанції допомагає головний бухгалтер, а роз’яснення щодо цуциків надає кінолог.

Писати й читати за таких обставин теж довелося навчитися. Бо під час становлення завжди намагаєшся відповідати оточенню. Якось, у випадкові вільні півгодинки, коли зірвалася намічена зустріч, до Євгенії забігла на чай подруга. Племінник хазяйки чемно привітався, узяв свій маленький стільчик-підставку і гостинно почав готувати чай.

Женька усе ніяк не могла узяти в толок, чому подруга не може зосередитися на розмові. Виявилося – напружено спостерігає, як вихованець гострим ножем нарізає батон для бутербродів. А потім окроп у чашки наливає. Чітко виконав, поставив на візерунчастий підносик, побажав приємного апетиту і повернувся до занять, не забувши прибрати за собою кухонний інвентар.

Втім, коли на телефонний дзвінок у коридорі дитя не лише відповіло, а й принесло записане на аркуші повідомлення, подруга не витримала і пішла поглянути на хлопчика ближче.

Той сидів за журнальним столиком і малював. Та не втигла подруга заспокоїтися, як Євгенія суворо зауважила:

- Ів, це робота Антона.

- Він сказав, що я і сам впораюся.

- Коли сказав?

Племінник поглянув на календар і пояснив:

- Три тижні і два дні тому.

- Тобто у минулих двох випусках шаржі на сторінці дозвілля були твоїми?

- Тільки останній. Перший він переробив.

Дитина говорила повільно, зважуючи слова і думки. Природно та стримано жестикулювала, обличчя ж взагалі демонструвало виховану привітність і не більше.

- Женько, - сказала подруга у коридорі. – Такого не можна робити з дітьми.

- А з ним щось не так? – стривожилась далека від педагогіки жінка.

- Він дорослий. Женько, дурепо, він же… Ну і де він тепер знайде собі компанію? Він буде розумним і самотнім. Йому буде важко.

- Добре-добре. Запрошу погостювати психолога. І взагалі, як на мене, більшість проблем у людини через обмеженість та жорстокість. Ів добрий.

- Ох, Женько, тільки вчора я була у родині, де восьмирічного розбалували до повної деградації. Там я слова знайшла. Тут – не можу. Йому бракує теплоти і турботи.

- Він її має. Періодично, але з найліпшого джерела. Через півтора року батьки назавжди повернуться.

- Ага… Тільки йому вже буде потрібно він них, аби вони самі були здоровими та щасливими. Бо він остаточно сформується, а в підсвідомості відкладеться дефіцит любові і хто зна, яких він набуде форм у подальшому.

- Без паніки. Спадковість у нього якісна, пристосується. А потім ще й спасибі скаже. Краще з самого початку жити свідомо, ніж витратити купу свого та чужого часу на несуттєве. Він же чоловік. Кажу тобі – все буде гаразд.

…Шода прокинувся не надто рано. Йому наснилося багато минулих подій, речей та знайомих. Особливо приємно відгукувалися згадки про дошкільний час у хрещеної мами.

Вчора Ів після влаштованої Надійкою розмови з подругою підозрюваного до глибокої ночі гортав придбані у книгарні зі смаком оформлені томики тутешніх діячів – Романа, Винника і Сашка. Саме Сашка, бо після перших же сторінок можна було не сумніватися у авторстві. Мало того – відпала будь-яка потреба досліджувати старі матеріали щодо ображених жінок. Шоді усе стало остаточно зрозуміло. Звичайно, найяскравішими фарбами у кожній з робіт сяяв самобутній містичний колорит, але факти крізь нього просвічували аж ніяк не викривлені. Ів швидко звик до локальних фольклорних поправок і навіть засумував за ними, узявшись писати обіцяний Антоніні Олексіївні звіт.

Зранку ж, виконавши традиційні фізичні вправи, освіжився та ще годину присвятив прискіпливому аналізу подій навколо Вікторії. А потім одягнувся відповідно погоді та вирушив у свій останній вихідний день.

Тепла сяюча безвітряна весна огорнула містечко. Похмура тінь біди трохи зблідла, поступаючись променям та полегшенню – нещастя з красунею Вікторією не сталося. Вона не померла від переохолодження, не загинула від жорстоких рук, не відчула своєї приреченості, а повернулася до родини. За вказівкою Іва, вже з дому повідомила кадровикам, що трохи застудилась.

Розпорядливий Сергійко Зимич прекрасно впорався із дорученням і сьогодні особисто переконався, що Милуся благополучно дісталася місця роботи. Так що у першу чергу Шода зустрівся із надійним колективом – якби ж його колеги з офіційної роботи могли похизуватися відповідальністю тутешніх хуліганів.

Перезнайомившись з хлопцями та подякувавши усім, Ів із задоволенням провів з ними час за боулінгом. Менеджер спершу занервував, побачивши проблемну неповнолітню банду, але Шода оплатив наперед кілька годин часу, піццу та напої, чим заспокоїв студента несказанно. Коли той зрозумів, що підлітки не збираються трощити майно закладу та розлякувати неадекватною поведінкою інших відвідувачів – невимовно зрадів.

Шода ж подався повільно блукати пішохідними доріжками, задоволено розглядаючи найдрібніші деталі міста. Останнього дня хотілося спокою та умиротворення. Завтра йому знадобиться рівновага, а сьогодні - спогади, підсумки і приємний прощальний вечір з друзями. Знайти духовну спорідненість ніколи не пізно.

І знову парк. Невеличка зелена зона впиралася у естетично виконаний торговельно-розважальний центр.

Неподалік з таксі вийшла молода висока жінка з малюком на руках. Таксист допоміг їй дістати з багажного відділення дитячу розкладну коляску. Молода мама порівнялася з Шодою, коли той задумливо брів вздовж декоративних ранньоквітучих фіолетовими бризками кущів. Квітки були крупними та поодинокими. На ще майже безлистих гілках вони безвідмовно привертали увагу. Як і скрип неправильно розкладеного візочка.

Шода поглянув на джерело неспокою і спіткнувся. Образа на Радченка з’явилася і вмить зникла. Як він міг приховати від нього таку важливу радість?

- Доброго ранку, Геннадійовичу, - нахилився над коляскою Ів. Щаслива посмішка сама собою виникла на обличчі. Молодший Радченко зацікавлено і серйозно розглядав незнайомця. – Вибачте, ви, напевно, Лариса. Генка розповідав мені про вас, а от про цього члена родини замовчав, паразит. Я – Ів Шода, ми з вашим чоловіком вчора непогано разом попрацювали.

Лариса Радченко у свою чергу здивовано покліпала. З розповідей вона зовсім не таким уявляла Шоду. Це яскраве тепле сонечко аж ніяк не співставлялося зі свідченнями про різкого найманця.

- Дуже приємно. Як ви правильно визначили, я Лариса Радченко. Рада знайомству.

- Взаємно. Можна його потримати?

- Він не йде на руки до чужих, - попередила молода жінка – русява сіроока жінка. Справжнісінька «окунівка».

- І правильно, - відразу погодився Ів, обережно дістаючи Генкиного сина. – І молодець. Правда ж, ти молодець? Хоча, з такими мамою і татом я від тебе іншого і не очікував.

Маленький Радченко радісно хихотів. До чужих він незнайомця явно не зараховував.

Лариса зачаровано спостерігала неймовірне – зазвичай будь-які спроби сторонніх торкнутися її дитинча закінчувалися невгамовним ревищем.

Ів передав їй наступного Радченка і, нахиливши коляску, поправив з’єднання.

- Тепер все добре.

- Дякую. Сподіваюся, ви знайдете час, щоб сьогодні нас відвідати?

- Обов’язково. Тільки зробіть і ви мені послугу. - Шода дістав із внутрішньої кишені пальта тоненьку невеличку коробочку. Кілька днів тому, вщент заклопотаний, він забув її викласти. Він, якщо відверто, взагалі і думати про неї забув. На краще, як виявилось.

- Це захисна ікона. Дитяча. Один мій знайомий, починаючий майстр-ювелір, зробив на замовлення. А замовник виявився позбавленим художнього смаку. Я відразу перехопив цю річ. Вона безцінна. Якби він створив її з дерева, вона все одно була б безцінною, так що не у матеріалі справа. Він вклав у неї всю душу. Це геніально. Я хочу, щоб цей образ захищав Геннадійовича. Не відмовляйте мені, будь ласка.

Лариса поглянула на подарунок. Так, при першій зустрічі з дитиною у них прийнято приходити з пам’ятними гостинцями, але ж… Образ був довершеним – простим, відкритим і якимсь по-справжньому теплим. Тільки ось срібло та коштовності бентежили. Дорогоцінне каміння гармонійно впліталося у структуру та не лишало враження несмаку.

- Я з усією вдячністю приймаю дарунок. Бо він здатен захистити від найгіршого зла у цьому світі. Дуже дякую.

- Це я вам вдячний. І тільки не кажіть, що Генка забув щось із вашого списку до сьогоднішньої вечірки і вам довелося змінювати плани.

- Аякже. І я навіть знаю винуватця його забудькуватості.

- Винуватець зараз піде і буде рятувати становище. Погуляйте півгодини і я все виправлю.

Лариса любила свого чоловіка завжди. Скільки себе пам’ятала, він був поруч. І у найкращі дні, і у найгірші. Коли з ним трапилася та прикрість, її ніщо не відлякало – жодні зміни, бо по-суті, він же лишився тим самим. Просто йому стало важко. Постійно важко, але Генка старався і боровся. Вона пишалася ним.

А вчора, вперше за багато років, вона знову побачила його майже самим собою. Намагаючись не хвилюватися, дослідила події доби. Невже таке може відбуватися у наш час? Генка ще у школі близько товаришував з Демчуком, але після інциденту все змінилося. Дружба – це суттєво. Це настільки ж важливо, як і родина. Як він витримає і цей удар? Лариса на власні очі побачила Іва і сумнівів не лишилося жодних.

Прогулюючись парковими доріжками, вона відчувала піднесення, як і усі городяни – тиск вщухав. На відміну від смутку, бо ціна за цю відновлену весняну легкість зависока.

Шода. Він не повинен бути сьогодні самотнім. Він потрібен їм як близька людина, а не як інструмент для вирішення ускладнень. Сімейна вечірка – доречний спосіб довести, що вони приймають його з усіма недоліками та перевагами. Із запрошених тільки Ів та Надійка, майбутня хрещена мама. А невдовзі приїдуть родичі і уся родина збереться разом на іншій важливій церемонії…

Шода повернувся з прискіпливо обраними товарами та ввічливо побесідував з Ларисою на цікаві другорядні теми. А після довго дивився услід Радченкам. Таксі вже давно зникло, але Ів не рухався з місця. Щаслива доля у того, хто оточений теплом близьких.

Сонячний день минув приємніше приємного – якби тільки не так швидко. Інші проблеми і вирішуватимуть інші. От тільки цей зворотній відлік, який стирає тебе зі світу… Незвично почуватися вже не тут. Не серед людей з планами на майбутнє.

Та все одно життя – велика сила. Шода завжди був на його боці.

Скоро підкрався вечір і Надійка гордо демонструвала Шоді Окунівку – цікаве селище, до якого, не знаючи, і не доберешся.

Через річковий місточок, через лісовий оманливо непопулярний шлях, до осель, в яких, за бажанням, можна і облогу витримати.

Іву все було до душі – побут, жарти, серйозні розмови. Спокій дому і його усамітнене розташування. Ганок з видом на старий ліс, гарячий терпкуватий чай, ліхтарики та неповторні люди поруч.

А вже пізно ввечері, повернувшись до квартири, відразу зателефонував людині, яка скоїла давній злочин і бажала смерті Мартинчук. Вчорашні зустрічі мали на меті передати прозорий натяк винуватцеві і пропонували подумати над найліпшим вирішенням справи.

Тому сьогодні легкий день був для всіх, крім нього – він робив вибір. І зробив, призначивши Шоді особисту зустріч на світанку.

18

Третій і останній день розплутування загадкового клубка тутешніх негараздів почався рано. Ще вдосвіта біля моєї подушки у квітчастій наволочці з бджілками затренькав телефон. Зазвичай фотки знайомих я не тулю на дзвінок, але пика заїжджого спеціаліста була аж надто цікавою. З секретиком і тарганами, одним словом. Люблю вивчати типчиків, які бажають дивного.

Та й кадр золотий – я підловила момент, коли Ів, співставляючи занотовані за добу факти, уяснив щось до біса важливе. Вираз обличчя, коли він підвів голову над паперами, просився не те що на камеру – на полотно!

Правильно вгадала шефиня – Шода зі своїми нетутешніми манерами і витівками якщо не висмикнув мене з хворобливого виру апатії і безнадії, то здорово допоміг триматися на поверхні.

Вчорашній вечір був найвеселішим за останні місяці. Чарівно проведений час. Товариство Іва, здається, однаково сприяло як мені, так і Генці. А для Ларисика приймати добрих гостей – найкраща радість.

- Слухаю…

- Доброго ранку, Надійко, - голос Шоди звучав ще більш зібрано, ніж будь-коли, якщо це взагалі можливо. – Підкинеш за місто?

- Зараз же виїжджаю.

Насправді я брехло і зрадниця – бо не встигнувши з-під ковдри вилізти, набрала Радченка. Виїзд за місто – його тема. Адже там користі з мене жодної – ходячий довідник і перекладач місцевого сленгу. Ну, ще й жива візитівка Антоніни Олексіївни.

Відповідальний мовчазний Геночка буркнув щось на мові наших пращурів-неандертальців, не інакше, але сумніватися у результаті розмови гріх – громадян, надійніших за «окунівців», наша область ще не породжувала.

Небагатослівного друзяку я підхопила біля ще порожнього перехрестя поруч парку. Весна впевнено загарбувала наше містечко – розпускалися дерева, цвірінчали пташки, та й сонце сьогодні порадує теплом і сяйвом – принаймні, зранку. А от на ніч обіцяли дощ. Енергійні комунальники вже приторохтіли на тракторці і почали вивантажувати фарбу – тепер на лавочки краще не всідатися.

Шоду я помітила здалеку – біля під’їзду будинку. Ів у практичному костюмі та взутті (які тим не менш виглядали найкращим виробом відомої колекції, а не поступкою заміському візиту), та шкіряним діловим портфелем, випадав з провінційної реальності.

Наявність на задньому сидінні автівки Радченка змусила його зупинитись і кілька разів кліпнути. Ха! Ми – команда. Хоча і на сімдесят дві години. Не так вже й мало, якщо вдуматися.

Після обов’язкових привітань Ів замовк, збираючись з думками – або ж враховуючи у своїх планах Генку. Потім подивився на годинник:

- За півгодини у мене зустріч з фігурантом подій. Біля Гиблої Кручі.

- Підемо разом? – запропонував Радченко.

- Ні. Так треба. Пообіцяйте не втручатися.

І ми пообіцяли. Більше Шода не розмовляв, та хвилювання за перебіг сумнівної акції не зникало. Мовчанка тиснула майже фізично, але у розпорядженні Іва по цій справі якраз ми, а не навпаки, так що залишалося просто покластися на його мізки, удачу і волю.

Хвилин двадцять потому я акуратно, як на іспитах, припаркувалась поряд грунтівки під могутнім ясеном і відстібнула ремінь безпеки.

- Пора, - сказав Шода і вкотре увесь витриманий офіціоз, яким він так часто труїв нас ці дні, розтанув у теплоті погляду. – Дякую.

Легко підхопившись, він залишив нашу компанію і швидко, але без поспіху, пішов до місця зустрічі.

- Геночко, що це було?

- Він виманив викрадача. Це очевидно.

- Ів телефон забув і документи…

- Залишив. Зараз же його вирішальний хід.

- Він нам не довіряє?

- Навпаки.

- Мені стало набагато легше за ці дні, - зізналась я. Якось навіть до розслідування байдуже – аби товариський комфорт тривав і надалі. - Почуваюся, ніби камінь з душі відкотили.

Від нічого робити вирішила розглянути ближче чужу стильну ділову сумку.

Це ж треба бути такою криворукою – Шодини надбання полетіли донизу, розсипаючись. Добре, хоч килимок у мене чистий…

Я намагалася не піддивлятися у вміст (це нечесно!), але пальці самі ухопилися за два великі, формату А4, білі конверти.

Перший, підписаний вже знайомим клинописним почерком Шоди, був адресований мені. Другий, плотніший – Радченку.

Від нехорошого передчуття перехопило подих. Без вагань я відкрила конверт і зачаровано втупилася у подарунок. Після викриття здібностей Шоди мені стільки разів кортіло попросити у нього свій портретик… Та все боялася, що або відмовить, або мені результат не сподобається. Однаково гидко і те, і інше. Страх – дурня. Ось він! Кадр з першого дня нашого знайомства – розгублене, насторожене і по-підлітковому незграбне дівча з поглядом, повним вдячності. Яка енергетика! Не сумніваюся, що на життя цей унікум заробляє хистом, а не службою. Такі роботи навіть любитель провідчуває до глибини душі. На звороті був накарябаний дарчий напис: «На добру пам’ять від І. Шоди». І дата.

Що він задумав? Без вагань я тицьнула Радченкові його порцію емоцій і швиденько перебігла до нього на заднє сидіння – не час для таємниць.

Генка отримав більше.

Перед нашими очима обвалювалась Гибла Круча разом з центнерами землі, піску, глини та старезними деревами, що нарешті ухнули вниз, поближче до води. Річка вспінилася, приймаючи у себе древні кістки-стовбури, пришвидшені зсувом.

- Генко! – стривожено вигукнула я.

- Тихо, - наказав Радченко, оцінивши масштаби зображеної події. Він не міг недооцінювати подібні натяки – якось у дитинстві він прислухався до поради престарілого майже сліпого дідка-сусіда і не пішов кататися на ковзанах до озера. Тих двох хлопців, які посміялися над застереженням про можливу трагедію, знайшли лише навесні.

Далі було страшно. Майже до середини ріки розкинула віти осика, сердито вирувала течія, оминаючи несподівану перепону, змивала і згладжувала зайвий на своєму шляху пісок і грунт. А поміж гілок з води виднілася застигла знайома рука з досконалими «шулерськими» пальцями…

Останній аркуш був перевернутий зворотнім боком. «Генко, тільки так і правильно. Вибач.» І знову підпис з датою.

Генка зблід. У чоловіків своє ставлення до реальності, не те, що у нас. Він перегорнув останнє відтворення, схоже, як і решта, на майстерне некольорове фото. Мені спершу кинулася в очі бездоганна техніка та достовірність пейзажу, а вже потім зміст.

Там, в стороні від обвалу, де з переліску показувалась тонка стежка (сюди переважно навідувались найсміливіші туристи з гідами), нависала стіна глини, вся у ластівкиних норах. А на піщаному березі лежав безумовно мертвий Ів у пошматованій сьогоднішній сорочці, брудних від мокрої глини брюках та зручних туфлях із м’якої шкіри.

- Господи! – видихнула я, тремтячою рукою невправно відчиняючи дверцята. Біль звично стрельнув до плеча.

Радченко вже встиг скинути куртку і вистрибнути з машини, прицінюючись, скільки часу займе шлях до об’єкту.

Оскільки Шода нас ніколи не підводив, то ми двоє ні на мить не засумнівалися у передчасно зафіксованих ним фактах. Та й взагалі, усі ці представники творчих ухилів – щось знають. І чим талановитіші митці, тим більше не від цього світу - якими б прагматиками не здавалися.

Насправді ми не встигли навіть на метр відійти - поштовх разом із низьким гуркотом та страшним тріском падаючих дерев все одно застав зненацька.

- Не ходи туди, - попросив Генка. Правильно, психіка у мене ще зовсім не в нормі, але ж…

Радченко розвернувся і кинувся до місця події. А це вже хвилин шість-сім. А він не вміє надавати першу невідкладну допомогу. З такою фобією до покійників його курси завершилися на першому ж занятті.

Серце вперто відмовлялося вірити у найгірше.

19

Світанок був вітряним. І роси на травах не видно. Однозначно, під вечір дощ навідається.

- Доброго ранку, - привітався вихований Шода. Бісову ввічливість він не зміг викорінити навіть для користі справи. Довелося пропрацювати і скоро деяких співрозмовників від його чемності мороз по шкірі пробирав – зміст же у інтонації, а не формі, як не крути. Івове нейтральне «будь ласка» за потреби несло стільки загрози, що суперечку легко гасило у зародку.

Та сьогодні не до вивертів. Привітання прозвучало нормальною, далекою від підтекстів формулою. Роман невимушено сидів на землі, задумливо вдивляючись у світло-зелений вир лісу, що м’яко стелився далеко внизу на протилежному березі.

- Улюблений пейзаж дитинства, - відгукнувся він, ніби вибачаючись. Легко підвівся і без жодних церемоній прийнявся роздивлятися Шоду. Оцінював. Досліджував. Вирішував. – З чого почнемо?

- Я готовий до співпраці, - заохотив Шода опонента. – Виключно особисто, не представляючи жодні сторони.

- Ну, так, завдання ж виконане… А де група підтримки?

- На відстані. І теж у приватному порядку. Їх не стосуються причини та наслідки нашої розмови.

- Чому так?

- Бо у мене своє бачення вирішення ситуацій.

- Профдеформація? – насмішкувато примружився Роман.

- Частково, - розвів руками Шода, не зводячи пронизливих темних очей з небезпечної особини.

- Воно і видно… Отже, як діємо?

- Взаємовигідна угода.

- Умови?

- Пропонуй. Але для врахування інтересів сторін необхідно володіти інформацією у повному обсязі.

- Цікава ти пташка. Тільки як зі Стеценком, вже не вийде.

- Сподіваюся.

- Буде гірше, - застеріг Роман. – Питай.

- Що ти збирався зробити з Вікі?

Роман посміхнувся. У голосі та вигляді викривача не було нічого особистого – жодної неприязні, осуду чи відголосу дурнуватих праведних емоцій. З ним було приємно мати справу.

- Звичайно, я не міг залишити її живою. Планував отруту.

Шода розуміюче кліпнув. Навіть покивав.

- На примітивному, так би мовити, рівні я б із задоволенням спостерігав за її смертю. Це насолода, це моє захоплення. Смерть! Жінкам не личить кривава розправа. Не шокований?

- Ні. Я бесідував з твоєю Сніжаною.

- Завбачливо.

- Звичайно. Твої смаки цілком сформовані та прямолінійні. Ну, не будемо про дідулю Фрейда. Отже, ти відвів душу з безпорадною Вікі. Вона померла. Далі.

- Далі – принцип доміно. Це маленьке місто – я знаю усіх. Всі, хто треба, завалилися б – підозри, докази, гучні офіційні та неофіційні розбори. Землячок землю б рив. Вся місцева елітка посипалася б. Безлад. Смерть. Я просто хотів спостерігати, як вони помирають, інтригуючи та провокуючи. Пріорітетно позбуваючись головних конкурентів-ровесників. Мене цікавив процес їхньої смерті, а не наслідки, якщо відверто.

- Ну, останнім часом тут усіх накрило. Ти ще довго тримався, - співчутливо мовив уважний Шода.

- По тобі найвидніше. Чого приперся, якщо стільки про мене знаєш?

- Домовитися, - повторив Шода.

- Ти – ідіот?

- Не зовсім. Є поважна причина. Елементарна. Раціональна. Вичерпна.

- Скажи.

- На десерт. Спершу узгодимо.

- Ти ж уяснив - місце зустрічі сказало все. Спровокуємо іншу ланцюгову реакцію. Я – поганець, ти – адепт добра та справедливості. Перевіримо легендочу?

- Так.

Вони потисли руки. Угода при Кручі – непорушна угода.

Холодом повіяло, огортаючи сумішшю теплого реального вітру з гибельним морозним небуттям. Вир заворушився, ожив, закликаючи до останніх кроків. Сюди-сюди, до кривавої бездиханної скарбнички!

Обережні теревені скінчилися – останні слова, останні прояви душі захлинуться у справжніх темрявах двох противників.

- Я хочу здерти з твоєї пики цей самовдоволений спокій, - зі зловтішною ненавистю сказав Роман. – Дивишся так, ніби знаєш все на світі і переграв мене.

- Ти теж. Так що давай оперативно з’ясуємо, хто кого. Скоро нас підганятимуть. Відчуваєш?

- Угу. Ти недоумок, який прогледів основне. Ти не зважав на перезирання своїх помічників, не розумів фактів, що сипалися на тебе з усіх боків. Ти нічого не зрозумів!

- Зате без жертв.

- А сам?

- Не сміши. У кожного свої непереборні нахили. Хтось одержимий алкоголем, хтось шоколадками… Цироз печінки, цукровий діабет, а ти як думав? Наслідки закономірні.

- А ще - тутешня база. Ця ментальна, древніше древнього культура. Справжня безцінна пам’ятка. Цей невидимий віковічний храм, ця незрима велич… Це моя друга і остання одержимість. Так що ти – всього лише маріонетка. Тебе заманили і використали. Тобою скористалися.

- Ні. Зі мною домовилися.

- Використали. Навіть тутешні. Дурнуватий Радченко міг би натякнути.

- Я попросив Генку не втручатися. Я не спец по фольклору. До речі, чого його так обзивають?

- Бо він розумово відсталий.

Нарешті йому вдалося приголомшити Шоду.

- Ти здурів?! Він найздравіша людина, яку я коли-небудь зустрічав.

Роман якусь мить покліпав, а тоді розсміявся.

- Ти нічого не помітив. Ти насправді цього не помітив! Кадр. Радченку пороблено. Ще в дитинстві. Він ненормальний. Він загальмований та…

- Він мій друг. Сторонні враження мене не цікавлять, - знизав плечима Ів.

- А дарма. Ти – всього лише матеріал тутешніх сил. Цікавий. Твої походеньки завадили моїм планам. Тому я і вирішив спровокувати у цьому оазисі кризу іншим чином. Побалувавши обидві свої одержимості. Знаєш, як ти помреш?

- Звичайно. За кілька хвилин ми з тобою спричинимо обвал. Мене накриє лавиною грунту, яка дістане води. На середній глибині. Зверху ще дерев навалить. А що?

- Фольклор. Заснований на статистиці. Більше половини нещасних випадків на воді у цьому місці специфічні. Тому не сподівайся на легку смерть. На швидку смерть. Я знаюся на цьому питанні.

- Вірю. Ряд статей у спеціалізованих виданнях та два тома систематизованих праць.

- Три. Останній на рецензуванні… Тому ставлю на варіант, що тебе відкачають. Без особливих збитків для організму. А через годину почнеться моя помста. Теж з різними варіантами. Страшними. Смерті, вони, знаєш, бувають різними.

- На прояснення ситуації часу немає. Що конкретно порадиш?

- Зізнатися, чому насправді ти тут. У першу чергу.

Шода коротко зізнався.

- Розважив. Сам би не здогадався. Тому тримай свій презент. Якщо тебе зуміють повернути до життя після тієї води - а її часто називають мертвою водою - то у тебе буде рівно година підготуватися до пекла. Спершу зроби вибір – ти хотів би померти швидко, але огидно, чи довго, але не втративши людської подоби?

- Другий варіант.

- Хто б сумнівався... Тоді ти повинен відмовитися від будь-яких медичних препаратів. Жодних. Раджу відразу вийти на главлікарку, вона зрозуміє.

- Так. А наступний крок?

- А далі від тебе вже нічого не залежатиме. Почнеться моя справжня помста. Кажуть, душа людини після смерті ще по землі блукає. Якщо так, то знай – я буду поруч. Кажуть, всі смерті Кручі переживає такий помираючий. Всі тортури.

- Як довго?

- А скільки витримаєш. Середній показник близько чотирьох з половиною годин. Зафіксовані максимуми складали рівно дванадцять годин включно із первинною шестидесятихвилинкою. Наприкінці, за свідченнями, біль відпускає і за тебе візьметься слизький холод, який гнилою водою поступово пробирається артеріями, підповзаючи до серця. От з цього моменту ти вже не зможеш ні розмовляти, ні бачити. Тільки чутимеш, як життя іде далі, але вже без тебе. І, нарешті, відчуєш, як крижані пазурі стиснуть душу, видираючи її з тіла. Цього ніхто не витримує стійко. А я буду поруч, з насолодою слухаючи твій крик від нелюдського болю. І все. На цьому все.

- Дуже дякую. Головне – бути готовим.

- Прощавай, Ів Шода. Наївний дурень, яким скористались. Зараз паскудні люди, інакше я б тобі ще дещо додав.

- До побачення, Романе. Я з тобою не згоден – люди хороші, просто наш час дає вибір і більшість розгублені.

Пора. Тутешнє наказало не зволікати.

Вороги замовкли – зібратися перед смертю, вдихнути останнє повітря, проститися зі світом. І якщо розчарованому скептичному Роману він піднабрид, то для Іва сяяв неперевершеними гранями і безліччю можливостей. Втім, свідома майже безболісна недаремна смерть без кривавого відчаю серед палаючих руїн, трупів близьких і чужих, та розпачливих хрипких прокльонів, заглушених чорним від попелу небом – теж приємність долі.

Так необхідно. Вибачте всі.

20

Глибоко зітхнувши, я кинулася за Генкою. Все треба перевірити, все. А потім вже панікувати або чітко діяти в залежності від обставин. Пробігшись петляючою грунтовою дорогою, продершись навпростець крізь колючі кущі до стежки униз, я нарешті вибралась на останній відрізок шляху – доріжку вздовж річки. І автоматично поглянула на годинник – з моменту зсуву минуло вісім хвилин.

Репутація «окунівців» викарбовувалася десятиріччями. Мужні, здатні виживати у найскладніших умовах та рішуче долати труднощі – це про них. Бо, поки я допленталась, Генка пірнув у весняну річку, витяг з-під завалу у воді Шоду і обережно поклав його на березі.

Тепер все було один в один, як на тому гнітючому передчасному зображенні.

З Радченка стікала вода, а по розідраному об корягу рукаві – кров. Важко дихаючи, він простягнув руку:

- Телефон. Швидше. Викличу допомогу.

Забравши мобільний, Генка спритно зник за деревами. А це ще безліч коштовних хвилин – поки опиниться у зоні покриття, поки додзвониться до лікарні, поки ті приїдуть… Думки проносились у голові безнадійними спалахами.

Діяти треба негайно. Я завжди пишалася самоконтролем у напружених ситуаціях. Так, що ми маємо – ушкоджень немає, переломів теж, як не дивовижно… Потім, потім дивуватися. Явні ознаки типового випадку – шкіра бліда і холодна, губи посинішали.

Відсторонитися від думки, чий стан аналізую, було важко. Забути, що це наш з Генкою Ів Шода, якого не побоювалися у місті лише ми. З якого кепкували лише ми. Що це наш принциповий симпатяга Ів Шода, який так кохає свою Принцесу.

Так, зіниці практично не реагують. Дихання відсутнє. Серцебиття? Здається, ще є, але гірше нікуди. Треба негайно переходити до реанімації. Я впораюсь! Жінки сильні.

Ого! Біль скрутив мене, як вперше – в очах потемніло, рука спалахнула вогнем, а потім перестала слухатися. Моя права рука. Все. Ось і все.

Тепер я безпорадна.

Стримуючи паніку, я намагалася масажувати підступну кінцівку, але без толку. Час згаяно, кожна секунда – шлях до незворотнього набряку легенів, головного мозку та решти летальних наслідків.

Схлипуючи, я сиділа навколішки на брудному піску і переживала найстрашніше у житті – останні миті друга, якому не змогла допомогти через свою слабкість.

До цього моменту я не розуміла самогубців. Тепер же не пішла топитися, бо залишити його помирати на самоті – зрадницька втеча.

І у легкому запамороченні дивилася, як ознаки життя змінюються ознаками смерті. Допомога спізнилася, моя витримка канула у минуле разом з останнім ударом Шодиного серця. Не буде більше милого, розумного, доброго, сильного і справедливого Іва. Не буде його таланту. Через мене. А Принцеса плакатиме. Сподіваюся, він хоч не єдина дитина у родині…

Все, що завгодно, аби не бачити, як сторонні люди констатують смерть цієї незвичайної людини та закриють тканиною приємне обличчя.

Я погладила Іва по холодній щоці і тяжко підвелася. Річка плескалася зовсім поруч – яка різниця, скільки людей загинуло при обвалі? Генка мене не видасть. Свіжість весняної води не відчувалася зовсім, пошкоджена у аварії рука нікчемною ганчіркою бовталась вздовж тіла, біль і розпач скрутили мене у який людський непотріб. Набридло.

В цей час, як виявилося, нагорі творилося наступне. Швидкий Радченко блискавично видерся з трагічної прірви і направився у бік цивілізації. Зловивши мережу, він видзвонив головного лікаря Ганну Вікторівну і командним голосом повідомив про щонайменше одну жертву після обвалу Гиблої кручі. Витребувавши реанімаційну бригаду, він озирнувся на звук стрімких кроків.

Перед ним стояв оскаженілий Сашко. Таким Генка бачив його лише у восьмому класі під час сутички з шкільним авторитетом - не рахуючи позавчорашнього ранку, звісно.

- Де цей дегенерат? – гаркнув зазвичай витриманий і доброзичливий Сашко.

- Який?

- Шода!

- Там, - кивнув у бік Кручі Генка. – Що тобі від нього треба?

- Багато що, - прошипів Сашко.

- Він загинув.

Сашко перемінився в обличчі і кинувся популярним сьогодні маршрутом – навпростець під Гиблу Кручу. Радченко не відставав.

На місці рятувати метнулися хто-кого. Генка, не знайшовши мене на березі, рвонув на сплеск і висмикнув дурепу з ріки, доки води не наковталася. Отямилась я негайно – Радченко заспокійливо гладив мене по голові, притискаючи до грудей – щоб хоч трохи зігрілась. Проте погляд у нього був, наче свою прабабцю за хакерською атакою застав. Я прослідкувала і теж оторопіла.

Сашко на мить скептично завмер над Шодою, а потім почав шаманити, по-іншому не скажеш. Все те, що нам демонстрували фахівці на курсах невідкладної допомоги, зараз виглядало дилетантськими потугами.

Легко, ніби той нічого не важив, Сашко переніс Іва на тверду рівну землю, де кожним пластичним, доведеним до невимушеної майстерності рухом проводив етапи професійної реанімації. Це все було схоже не на механічні дії, а на потаємний містичний ритуал.

Хвилину потому Шода вже не виглядав мерцем. А згодом взагалі закашлявся, приходячи до тями. Сашко закутав його у свою куртку, прихилив до врослої у землю колоди і почав допит.

- Ти розумієш мене?

Шода кивнув.

- Хто ще тут був?

Шода спробував відповісти, але Сашко шепоту не розібрав. Тоді він схопив врятованого за петельки і зі злістю повторив:

- Кого ти тут ще уграв, ти, божевільна здохлятина?!

Я розревлася. Голосно і ганебно – як ніколи дорослою. Лівою рукою витираючи рясні сльози, я голосила одночасно на знак полегшення і обурення – щастя, що Ів повернувся, але хіба можна так з ним чинити?! Він же тільки почав дихати і не факт, що виживе. Далеко не кожен організм поборює настільки тяжкі наслідки. А Сашко його б ще головою об колоду потовк – щоб уже без варіантів.

Сашко здригнувся і відпустив жертву. Ми ж були з ним друзяками – з дитсадку і до кінця школи. І ревла я так лише одного разу – у десять років, коли з Сашковим улюбленцем Рексом біда сталася.

- Вибач, Надійко, - схаменувся Олександр Демчук. Бо не личить перспективній місцевій постаті втрачати над собою контроль.

Виглядала я – ой-ой: чи не блідіше за напівживого Шоду, під очима синці, губи покусані від болю, мокра, як хлющ. Ще й рука теліпається.

- Соромно? – спитав у нього Генка. Він витягнув з кишені сашкової куртки шарф і тепер збирався розтерти ним нашого головного потерпілого. – Покинув Надійку напризволяще. Втік, забув і забив. Зрадник. А, ще й брехун. Садівник? Доречно.

- На що натякаєш?

- Послухай, ти будуєш собі впливове життя, так ніхто ж не проти. Але ж не на кістках друзів дитинства, які не мають моральної змоги чинити опір.

- Продовжуй, - постав навпроти Радченка Сашко, дивлячись прямо в очі обвинувачеві.

- Лідер несе відповідальність за тих, хто йому довіряє. Ти став частиною життя цієї дівчинки. Вона звикла спиратися на тебе, але на звичному місці натомість залишилась порожнеча. Хоч би пояснив малій, що сталося. Вона – Гонта, прив’язливіших людей не існує. Поки ти десь там шукав себе, забув їй повідомити, що вона тобі потрібна. Тобто досі присутня у твоїх планах.

- Щось ти розбалакався, Радчику.

- Забув додати «дурнуватий» Радчику, - нагадав поширене зневажливе прізвисько Генка. У школі Сашко нещадно провчав усіх, хто дражнив хуторянина. Бо до трагедії з приятелями він і сам міг за себе постояти, і вчився добре, а от після - притупилися здібності та ніби якась тінь наповзла на дитину.

Демчук ніколи не був пустоголовим, а неуважність вважав за найбільшу дурість. Зараз він не міг відкинути очевидне – Радченко повернувся до норми – жодних проблем зі зв’язним мовленням, концентрацією, очі ясні, без відбитку якоїсь поганої пітьми.

- Сам думай, на кого перетворився, - згорнув протистояння Радченко.

Вредна ж бабця була у його загиблого під кригою приятеля – двох нечесно пережив, двох і вбережи, а доти ходи у дурниках. Треба ж так цинічно поробити.

– Цей чужинець захистив нас усіх, а потім здоров’я не пошкодував, щоб залагодити ситуацію без шкоди нашим же інтересам! Він навіть не розраховував вижити, якщо на те пішло.

Кмітливий Сашко рвучко озирнувся на величезний моторошний завал і запитав, вже розуміючи єдину прийнятну відповідь:

- Роман?

Подальшому з’ясуванню стосунків завадила компанія енергійних медиків зі знаряддям. Відмахався від них тільки Сашко, та й тому намагалися впхати заспокійливого – бо у такому агресивному стані загальновідомого хорошого хлопця ще не бачили. Та Демчука так легко не здолати.

- Он той після клінічної смерті, - кивнув він на ненависного Шоду.

І лікарська зграя з подвійним завзяттям накинулася на пацієнта.

До міської лікарні новенька «швидка» мчала зі світловими та звуковими сигналами, породжуючи шлейф неймовірних пліток. Гостроти додавала моя машинка, яка не відставала від медиків – мешканців, не обізнаних, чиїй людині вона належить – по пальцях однієї руки перерахуєш. Щоправда, цього разу за кермом був мовчазний Сашко, якому довірили доправити менш тяжких потерпілих – мене з Генкою. Ех, щоб я так вміла рулити… Але, пригрівшись під ковдрою на задньому сидінні, задрімала. Якщо вони дорогою і обговорювали протистояння між Івом та Романом, то я усе благополучно проспала.

21

Відомості про критичний стан Шоди розповсюдилися містом та околицями стрімкіше інших гарячих пліток. Гіркі та безнадійні «при смерті» й «надії немає» просочувалися у розмови та породили хвилю не лише горя, а й активності.

Місцевий епос поповнився сучасною міфічною постаттю і втрачати чи забувати її містяни аж ніяк не планували. Діяльні представники громади відправилися до міської ради вимагати включення у завтрашню сесію низки питань щодо Івана Шоди. Якби не всезнаючий Винник, керівництво дискредитувало б себе на віки вічні – від подій воно відставало безбожно.

Ніхто не заперечував – усі прагматичні верхівки краю отетеріло підраховували вигоди від появи ліквідатора проблем, який несподівано виявився ще й нащадком доброчесної місцевої родини. Шквальна енергетика та надприродна дієвість при усуненні негараздів викликали захват, повагу та містичні почуття навіть у діловитих циніків. Та, на жаль, не у всіх. Поки відірваність вищого прошарку від подій, що стрімко розвивалися, шокувала рядових фахівців установ.

Тим часом містяни топталися біля приймальні засмученої Антоніни Олексіївни, з’ясовуючи, яка допомога потрібна тому чудернацькому спеціалістові. А деякі й не питали. За традицією гуртувалися, молилися у храмах, а нові друзі чергували у лікарні – адже звичаї сильніші за норми. У цих краях вважається непристойним, якщо біля тяжко хворого чергує медичний персонал, а не близькі люди.

Бо все недовго було добре – рівно за годину після госпіталізації почалося найгірше. Невідомі тортури, наче за командою, водночас вчепилися у стабільного пацієнта. Невпинні і загрозливі прояви, що свідчили про швидке настання незворотного, говорили самі за себе і не дивували знайомих зі стилем розправи Гиблої Кручі.

Спершу Іва доглядала Вікторія, у якої наслідком викрадення виявилась лише бадьорість – виснажливий спосіб життя плюс снодійне нарешті надали її організму довгоочікувану змогу відіспатися та відпочити. Це якби рятівник забарився, вийшло б негарно.

Тепер же вона не могла повірити у найгірше. За нетривалий час співпраці керівниця Клубу теж прониклася повагою до компетентного фахівця. Тому протрималася всього-нічого і побрела рюмсати до тутешньої каплички.

Найтяжчий період припав сердечній працівниці дитсадку – вона по-материнськи доглядала під час лютих нападів доброго хлопчика, який допоміг її колективу розкішно впоратися із безвихідною ситуацією. Досвіду та терпіння їй не забракло – мало у кого півстолітнє буття легке та приємне.

Коли ж Геннадію Радченку вдалося побачити Іва, то на якусь коротку часточку миті він пожалкував про свій вчинок під Гиблою Кручою.

У звичаях окунівців догляд за родичами - святий обов’язок наймолодших. Генка добре пам’ятав той тиждень, коли опікувався над помираючим дідусем.

Але все одно виявився неготовим - Іву страждань припало більше. Ось де стала у нагоді уся набута ним за життя воля і витримка.

У години невизначеності і під час вже очевидних незворотних змін у його стані, він наказав не повідомляти рідних передчасно. Зараз же, коли Радченко обережно опустився на стілець біля лікарняного ліжка, виснажений Шода із зусиллям розплющив очі.

- Вибач, - таки не втримався Радченко, який фізично та розумово почувався блискуче. Він допоміг Іву випити води. – Досить?

- Ага, - ледь чутно озвався Шода. І його погляд, і його голос здавалися недосяжно далекими – ніби з дороги до іншого світу. Страшенно болюча і тяжка, але зовсім не найгірша смерть наблизилася впритул. – Передаси моїй хрещеній, що дива не сталося. Вона зрозуміє. Сам зробиш це, добре?

Радченко часу не гаяв – аналітиком він був природженим і невідомість сприймав як поразку. Й залишити без скрупульозного детального розгляду причини вбивчих змін у стані Шоди, само собою, ніяк не міг. Тим більше тепер, коли швидкість обробки даних та сприйняття повернулися до норми. Тому щойно він мав серйозну бесіду з главлікарем Ганною Вікторівною – яка славилася тим, що заради одужання пацієнтів здійснювала найнеможливіші речі.

Тим часом хмарна темрява лізла у вікно, відіймаючи останні крихти коштовного дня.

- Ів, я зроблю все, що ти скажеш, але нічого ще не закінчилось.

- Роман?..

- Рятувальники до обіду розшукували. Мертвий. Але ти ще ні. Слухай, у нас є шанс, але мало часу.

Генка нагадував навіженого. Врівноважений, неквапний, лише в очах горіло божевільне неприйняття реального стану речей.

- Немає зовсім, Ген. Хвилини.

Ів заборонив собі впадати у напівсон, слушно побоюючись з нього не видряпатись. Залишатися у і без того нестабільній свідомості коштувало неабияких старань. І розуміти, наскільки Генці важко бачити його таким, а особливо – чути, з яким зусиллям даються найкоротші фрази. Ті паузи між словами звучать провісниками могильної тиші.

- Хочеш померти?

- Ні.

- Тоді протримайся якомога довше. Зберися. Лариса молиться і вірить у тебе, ось амулет сплела. Заговорений. З ним буде легше. - Зберегти надію Радченку було складніше складного – іншої розмови у них, найшвидше, не буде ніколи. Усі симптоми свідчили – предагонія будь-якої миті перейде у наступний стан і все закінчиться у лічені миті.

- Дякую. У чому шанс? – нерозбірливо запитав Шода. І палату, і обличчя товариша заволокли розпливчасті чорні плями. Дякувати Богу, хоч рідних, таких вразливих людей, вдалося вберегти від жахливого видовища марної боротьби за життя. А кращий друг – оптимальний провідник, з ним легко бути безпорадним та безнадійним, він усе розуміє.

- Хто тобі Сашко? Не мовчи – це остання соломинка. До біса таємниці – все одно докопаються. Ів! Сконцентруйся!

Ів зміг лише ледь помітно хитнути головою убік тумбочки.

Радченко рвонув шухляду і видобув єдину особисту річ – містку стильну візитницю. Перегрібши вміст, наштовхнувся на маленькі знімки – дівчина, наставниця і батьки.

- Так і думав, - хмикнув Радченко, нахиляючись до Іва, щоб той краще розібрав його гарячкове шепотіння. - А тепер, Ів Шода, запам’ятай – я не відпущу тебе, чуєш? Якщо Сашко ще не зовсім скотився дна, він прийде. Або ж я вигадаю спосіб змусити його. Бо все не просто так, все пов’язано і переплетено у цій історії… Та що головне - Ів, ми скоро Геннадійовича плануємо хрестити і його хрещеним батьком мусиш бути ти і ніхто інший.

- А ще… мене… помішаним обзивав, - пересилюючи заціпеніння, посміхнувся Шода, м’язами якого вже стелився невблаганний мертвечий холод. – Домовились.

22

Заступник головного лікаря міської лікарні Зайченко був нетутешнім. Вісім років тому він, молодий спеціаліст, відпрацьовував визначений законом термін у справжньому пеклі, коли після пацієнта з отруєнням до нього прикульгала знервована дамочка з травмою ступні. Чим Бог послав, він надав їй необхідну допомогу, роз’яснення і різко відмовився від купюри пристойного номіналу. Бо завжди зневажав хабарі. Попрощався він з нею ненадовго. Наступного дня його викликало керівництво і повідомило про переведення до районного центру сусідньої області.

Там його зустріла ця ж розфуфирена дамочка на неабияких каблуках (так можна і зв’язки порвати, а не лише ногу підвернути) і провела до компактної, але небувало благоустроєної лікарні, де жваво метушився компетентний, окрилений безпрецедентними умовами праці медичний персонал.

Так Зайченко насолоджувався роботою та життям, потроху звикаючи до нетипового містечка, куди його заніс щасливий випадок. Але проти чого протестувала вся його раціональна натура, так це проти повальних забобонів, яких дотримувалися усі аборигени без винятку – тут стукали по дереву, не переходили тобі дороги з порожніми відрами, не укладали жодних угод після заходу сонця… Звикнути до усіх цих дикунських обрядів виявилось складно. Запам’ятати усі – нереально.

Одного разу, застукавши свою сучасну креативну другу половинку у медовий місяць за просипанням вздовж порогу йодованої солі, аби «та клята відьма сюди не потикалася», він нарешті здався і змирився.

Втім, єдине, чого насправді не терпів лікар, була необхідність повідомляти рідним хворих про те, що надії вже немає.

Ще та історія вибила з колії – після ранкової трагедії на зловісно відомій Гиблій Кручі один молодий чоловік з несумісними з життям травмами загинув на місці. Так, зараз у морзі він та столітній дідусь, який перетанцював з красунями на вечірці «кому за сімдесят».

І зам головного був на усі сто відсотків переконаний, що з хвилини на хвилину комусь світить ненависна місія – Іван Шода був безперспективним. Та ще й «неправильним» - щось, далеке від наукового обґрунтування, ігноруючи добрі прогнози та досконалі реабілітаційні заходи, впевнено та неминуче вбивало його.

Зазвичай передчасна загибель організму вина самої людини – безвідповідальний спосіб життя, погані звички, які руйнують прекрасні здорові органи. Але цього разу Зайченко відчув жаль – Шода мало того, що був у відмінній формі, так ще й виявився чудовим хлопцем. І неабияким талантом – маленька доця із захопленням тицяла йому фотографію створеної ним Принцеси для дівчачої кімнати. Гіпнотична річ – та дівчина на картині. Он, медсестрички повстановлювали собі на робочі столи і захоплюються.

Зараз би він не відмовився помилитися. Аби тільки не чути жіночих схлипувань та не бачити горя й розгубленості на обличчях чоловіків. Ще буває, виявляється, таке явище, як світла скорбота.

Невідомі сили впоралися зі справою – усі ознаки наближення смерті читалися вже по зовнішнім змінам. Але біль притупився, наче гостинно запрошуючи Шоду відчути усі етапи помирання.

Та найбільше шокувала реакція Ганни – з усіх заходів вона лише жадібно та сконцентровано вивчала його стан, категорично забороняючи персоналу навіть наближатися.

Жодних спроб підтримати життєдіяльність. Жодних препаратів. Вона просто зробила з нього піддослідного щура, прискіпливо фіксуючи кожен прояв очевидно летального перебігу. Це не лікарська помилка, а умисне вбивство. Найгірше те, що всі місцеві були з нею солідарні – незважаючи на щире хвилювання, підтримку та увагу - просто чекали розв’язки.

Та що ж коїться у цьому містечку?!

Зайченко повернувся до кабінету з похмурими думками – мало того, що він не контролює ситуацію, так ще й непрофесійно ставиться до пацієнта. Як і більшість тутешніх, про що Шода й не здогадується. Іван не може знати, якого резонансу накоїв. І не дізнається ніколи. Суспільство зверху донизу пробудили його слова і дії. Люди отямилися та взялися вирішувати назрілі негаразди, виведені з розряду катастрофічних саме відповідальним чужинцем.

Медик спробував зосередитися на справах. А потім плюнув і пішов говорити з людиною Антоніни Олексіївни. Геннадій з Шодою за ці пару днів міцно здружилися, що й не дивно, з огляду на небезпечні пригоди, оповіді про які блукають містом. Дружина вже другу добу переказує не зміст серіалів, а цілком реальний екшн, подробиці якого стрімко розповсюджуються, знову ж таки, не виходячи за рамки приватних бесід. Приїжджі могли трактувати події, опираючись на що завгодно, але корінні жителі напружено перезиралися. Якщо вже жінка щось приховувала – про тещу й мови нема. Чому? Щоб не зурочити! Це йому мила ввечері на вушко шепнула…

Радченко був останнім, хто побачився з Шодою. Все, більше ніяких походеньок – тільки до всього звиклий персонал з мінімум двадцятирічним стажем. Нехтуючи побажаннями пацієнта, Зайченко мав намір сповістити керівника Шоди (Антоніна Олексіївна з радістю переклала на нього нелегку функцію) – одна справа родичі, а інша – офіційні процедури. І повинен же хтось формальностей дотримуватися? Повинен. До того ж істерики той чоловік точно не влаштує. І так емоцій через край. Та в останню мить він відсунув візитівку і не закінчив набір. Бо йому чітко натякали, що не варто телефонувати раніше, ніж через півгодини після шодиної смерті. Зрозуміло, що регламентом передбачено вичекати цей період, але тутешні мали на увазі зовсім не інструкції. Знову бісові забобони, такі вагомі для усіх цих небайдужих людей!

23

Якщо день зранку не задався, то спокійного вечору точно не дочекаєшся.

Демчук прийшов з роботи, впав посеред вітальні на улюблений диван і зібрався випити чогось найміцнішого зі знаного асортиментом домашнього бару, подумки повертаючись до подій тривожної доби.

Набігавшись, нанервувавшись та узгодивши безліч моментів непростими перемовинами, Демчук не помітив, як виснажився під нуль. Смерть взагалі тисне та роздирає реальність аж до пекла, а супроводжувати її – енергетично затратний захід. Ще й який – суха офіційна версія могла задовольнити лише людей без цікавості та уяви. Байдужих, одним словом. Розумничка Люся холодними стислими фактами регулярно підкидала харч для роздумів любителям копнути глибше та ставила на місце усю популяцію вигадників.

А Демчукові припала шалена місія хвилерізу – він дружньо, поміж поточних ділових питань, наче між іншим, спростовував сміхотворну версію про викрадення Вікі, незручно почувався з приводу трагічного інциденту з її заступником та одіозним типом, направленим для розслідування історії з повоєнними останками.

Після чого у співрозмовників складалося стійке враження, що, скориставшись відсутністю очільниці Клубу, двоє молодих зіпсованих чоловіків, розважившись у розвеселих закладах, як слід перебрали та порушили усю техніку безпеки при відвідинах головного туристичного жахіття краю. Аякже, немісцевий тип справив враження, влізши у кілька гострих ситуацій та попередивши подальші конфлікти – наривався, як міг. Що? Тітонька у захваті? Тітонька наживо побачила сучасного спритного красунчика у заморському гардеробі, адепта бойових та образотворчих мистецтв й володільця добре підвішеного язика.

Втім, всезнаючий побутовий інформаційний простір, схваливши офіційне рішення не виносити сміття з дому, тим не менш прекрасно володів істиною, прочісуючи найдрібніші нюанси вдома на кухні.

Дотошні селяни, не припиняючи весняно-посівних клопотів, стиха стежили, коментували та оцінювали нічим не викривлені дійсні події (закордонний земляк міг пишатися такому варіанту громадянського суспільства).

… Демчук потер очі і пригадав, що сьогодні йому було не до сніданків, обідів і, тим більше, вечерь. Вік, напевно, вже не той, раніше він так не втомлювався – ні фізично, ні морально. Він повністю розбитий і спустошений.

Так хочеться власного дому, а не зйомної холостяцької хати з-під якогось лобуряки – вітальня з претензією на східний стиль, барна стійка, набір пристроїв від кавового апарату до яйцерізки… А багряна ванна кімната?! Тільки диван нормальний. Часто він і спить на ньому, аби у спальню зайвий раз не ходити – забагато дзеркал і шафа-купе під пару центнерів одягу.

Втім, для вечірок нічого. Деяким гостям подобалось. Роману, наприклад. З ним добре пиячилось. І поговорити було про що. Так, вони з Шодою домовились. Або ні, якщо скористалися архаїчним древнім звичаєм. Дійсно щось усім на мізки давить вже з місяць, а сьогодні апогей.

Сашко задрімав. Приверзлося нехороше – викривлений спогад раннього дитинства.

Колись давно менший брат Андрійко із товаришем заблукали у лісі. Вони пішли, не питаючись, за ліщиною і зникли. Хотіли усіх вразити купою назбираних лісових горішків, але не повернулися. Це розповів старший хлопчик, якого ті відволікли від зубріння двох заборгованих віршів. Він чув розмову малих, але не звернув уваги. Після цього шукати подалися до лісу. Сашко наполягав, аби взяли і його, але заклопотані дорослі змусили лишитися вдома. Переконав він лише прадідуся. І вже у майже суцільній темряві, орієнтуючись на цікавинки, які обов’язково мали привернути увагу дітей, вийшов на глибоченну яму. Один зарюмсаний від страху хлопчик сидів на землі, Андрійко ж голосно і впевнено заспокоював, що його старший брат їх обов’язково знайде і виручить. Тому треба не зривати голос плачем, а просто не замовкати.

Так було насправді. Зараз же Сашкові привиділося, що після того, як з холодного дна витягнули переляканого хлопчика та сповненого гордості за брата Андрійка, сталося ще дещо. У цьому сні він озирнувся і помітив, що знизу на нього дивиться ще один маленький бранець – темноокий та мовчазний. Він спершу сподівався, що допоможуть і йому теж, а тепер просто вслухався у затихаючі голоси. Сашко бачив, як маленька постать без жодного осуду втрачає надію. Ніби звик, що його залишають. Ніби так і має бути.

Холодний слизький сон вщух настільки ж несподівано, як і з’явився. Тільки присмак по собі лишив гіркуватий.

Сашко ще раз вивчив доказову базу у додатках до звіту того придуркуватого Шоди і остаточно визнав, що помилки не сталося. Методи Шоди видавалися маячливими, але результативними. Правду кажуть, що тільки божевільний може зрозуміти і викрити собі подібного.

Добре, що все скінчилося. Втома мине, і тоді він зможе дивуватися Романовим жорстоким заскокам скільки завгодно.

Демчук побрів у душ. Він не знав, що вибило його з колії. Насправді усі чотири роки за контрактом він провів досить екстремально і перебачив безліч усякого, причому насильницька смерть належала якраз до повсякдення. Треба знайти причину, бо у складних ситуаціях він завжди зібраний та спокійний – перевірено досвідом. Емоції – вороги логіки. А вони у нього зашкалюють. Що ж його так розхитало?

Тут його дім – спокійний, милий, затишний. Тут батьки, брат, сестра і родинне тепло. Напевно, у його свідомості просто не вклалося, що масове насилля здатне добратися навіть сюди.

А місцеві поділи сфер впливу – поки не його клопіт. Укласти десяток договорів на обслуговування та озеленення найбільших організацій – і яка різниця, кому вони належать? Усім хочеться краси і гармонії.

Прохання ж Антоніни допомогти у справі штовхало його прямо у гущавину подій та конфлікту інтересів. У настільки клінчевих ситуаціях вигоди не викроїш. Стінка на стінку – просто дурня, а не вклад у репутацію чи налагодження зв’язків. Тобто Антоніна молодець, обрала правильну позицію миротворця, але ж її виконавці прийняли на себе увесь удар.

Генка постраждав, маленька Гонта... Про Шоду й мови немає – заради чого займатися самогубством у такій формі, він досі не збагнув.

Так, сьогодні вже пізно, а завтра треба обов’язково зайти до Надійки. Його Надійки – ніби він комусь її віддасть. Вона така вразлива і багато у чому безпорадна, й сьогоднішні події марно для неї не минуть. Тим більше у сукупності – спершу та аварія, тепер психічна травма через того типа.

Втім, відгуки щодо нього – від схвальних до захопливих. Хай трохи очухається і він з ним ще поговорить – і щодо натяків про невдалу рідню, і щодо втягування малої у небезпечні пригоди. Генка – чоловік, він за себе відповідає. А те курча?

Хоча, що там і говорити, ця трійця була щасливою від випадкої співпраці.

Так, буря насувалася. Але її зупинив Шода. Може, він йому просто заздрить? Бо друзі дитинства визнали його чи не з першого погляду? А потім і жителі, з якими він перетинався. Всі, крім нього. Він мусить знайти причину.

Справа у самому Шоді. Хто він? Просто натасканий у певних навиках пацан. Трохи не в собі. Чи навіть зовсім не в собі… Втім, у пастці чужих схем будь-хто поводився б навіки дивно.

Досить про це. Він житиме, він довго житиме у своєму майбутньому домі, сестричка заміж вийде, Андрійкові родинний будинок завжди буде ближчим за будь-що, до того ж, за традицією саме молодший син і залишається з батьками. Він би вже почав будівництво, але його справа половина, дружина має любити цей куток чи не більше за чоловіка. Вони мають разом створювати свій світ – кожну рису… Надійка завжди все розуміла, завжди була поруч, але тепер дивиться на нього з розчаруванням. Хоча він так старається.

Напівсонні роздуми роздер різкий звук дверного дзвінка. Сашко оселився у квартирі, бо відвик від приватних садиб – для адаптації до сільськогосподарської провінції це помешкання якраз. Але замінити тривожний верескливий сигнал на щось поблажливіше не доходили руки. Як і полагодити домофон.

Відчиняючи двері, можна нарватися якщо не на ворогів (бо у нього немає ворогів), то на кількох приятелів-нахлібників, настирливу дівулю або ж безліч інших малоприємних варіантів.

Наприклад, на суворого дідуся, якого з дитинства поважав до жаху. До справжніх мурашок шкірою. Вимогливий наставник мовчки відсунув онука з порогу і, спираючись на палицю ручної роботи, тим не менш твердо дійшов до помпезного крісла. Розмістившись, коротко сповістив:

- Я обіцяв собі утримувати тебе від невиправних речей.

- Кажіть прямо, – побачивши світ, Сашко знав, що нині мало хто звертається на «ви» до членів родини, але таке відкриття тільки додало гордості за звичаї земляків.

- Від легковажник вчинків. Від дурниць. Чому ти тут?!

- Де я ще маю бути? – насправді не зрозумів засмиканий адміністративними протистояннями та суспільними проблемами Сашко. Надворі вечір, робочі питання узгоджено.

- Що про Шоду скажеш?

- Ну, ефективний найманець зі специфічними методами.

- Ось як. Кажуть, ти його чи не з того світу витягнув.

Сашко знизав плечима.

- Рефлекторно. А що?

- Те, що у мене був один старший товариш у юності. Скільки б ти мене дідусем не називав, я тобі прадідусь… Так ось, ще до війни, коли я на важливих зборах хотів виступити, він мені привселюдно натовк пику – ніби за те, що до його сестри залицявся. Ох, як я образився!.. У сімнадцять таким наївний був, як і решта. Іван же всього на три роки старшим, але дорослим.

Сашко аж здригнувся, коли рука дідуся потяглася до серця. Та він всього лише дістав паспорт і обережно виклав з нього маленькі некольорові старі-старі фото. Молода лагідна прабабуся та увесь пакет найближчих родичів. Він теж там був – двадцятирічної давнини – гордий першокласник.

- Інколи, щоб урятувати, треба принизити і зробити боляче.

- Що б сталося, якби він вас не зупинив? – запитав Сашко. Дідусь ніколи не повторював скупі історії з життя, а ця, певен, була б новиною навіть для тата.

- Мене більше ніхто б не побачив. Як Гришка, який таки висловився. Були часи.

- Натякаєте, Шода зробив мені послугу?

- З чого ти розлютився на нього?

- Він… Розголошував про те, що я не рідний.

- Як саме? Щось про твою маму казав?

- НІ! Я б його за таке на місці прибив. Він довів мене до сказу репліками про невдалу біологічну рідню. І щодо Надійки.

- Сашко, ти мій улюблений онук, але – дурень. Такий дурень, як я колись.

- Хочете сказати, він діяв у моїх інтересах? Чому?

- Думай. І досить брехати. Справжня причина глибша за видиму. Тебе сьогодні завантажили вирішенням другорядного, але витруси мотлох з голови і зосередься на суті. Скажи мені правду. Якою б вона не була, - поставив вимогу прадідусь, з ностальгією вдивляючись у єдине залишене у себе пам’ятне фото.

- Гаразд. Він побачив мене наскрізь – побачив, що я не хочу помирати. Що я не готовий до смерті. Що спробую її уникнути за будь-яку ціну. Як би це мені не нашкодило, переживу, – впевнено зізнався правнук, не допускаючи заперечень. – Всіх чудово влаштувала версія, що я просто не хочу перетинатися з психованим найманцем. Зробив вигляд, що він зачепив мене за живе, а насправді радів нагоді бути осторонь. Мої плани у розпалі реалізації. Ще хоч би десять років і результат змінить тут усе.

- Я не засуджуватиму твоє зрозуміле рішення. Але зроби мені послугу – піди підтримай людину, яка обміняла своє життя на твоє. Прояви до нього якщо не повагу, то ввічливість, не ганьби батьків.

- Стоп! З ним же все було гаразд!

- Як може бути хоч щось гаразд з тим, хто без жодних видимих ушкоджень зверзся з Кручі?! З тим, хто пролежав у тій воді, вщент завалений піском та деревами, бозна скільки?!

Сашко замовк – він пригадав дитячі страшилки, які вичерпно описували подібні випадки. Страшилки-застережувалки. Він ними братика та сестричку лякав (які сьогодні по десять разів надзвонювали пересвідчитися, чи все з ним гаразд). Угу, ось і відплата.

- Не мине і половини доби, як мертва вода забере його, - процитував збентежений Сашко, поглянувши на годинника. За найкращого випадку, часу лишалося хвилин сорок. – Це просто шизофренічна маячня.

Тим не менш він набрав номер Зайченка – толкового адекватного мужика.

- До… Що?.. Так. Зараз буду.

Коротко зітхнув і мовчки почав збиратися та шукати ключі від машини. Прадідусь з сумним терпінням спостерігав за втомленими метаннями.

- Зайченко сказав, що дозволить мені з ним попрощатися. Якщо встигну. Дикунство якесь! Так, я поганий, потворний, але я всього лише хочу жити, хочу одружитися і виховувати дітей. Із Надійкою. Хочу бути спершу як тато, а потім – як ти. Ну хіба це паскудні бажання? Хочу, щоб у нас було казково – щоб моя жінка раділа красі, яку я створю! Хочу балувати її, любити! Я відмовляюся помирати зараз – це безвідповідальність не тільки особистого масштабу! На всю нашу округу лише з десяток моїх ровесників, які з толком вкладуться у місто і зможуть відбиватися від регулярних загроз! Я ж за добросовісну конкуренцію і нікому зла не роблю. Для сучасного бізнесу мої принципи - зайвий сироп, але я поважаю і поважатиму норми міста. Це мій дім. А молодші? Я маю за ними наглядати. Що не так?

- Сашко, у тебе мало часу, - м’яко зупинив роздратованого онука літній мудрий чоловік, простягаючи останнє фото з колекції. – Сходи. Тяжко бути боржником. Гірше тільки дурним боржником.

Демчук ледь не плюнув, на раритетне фото поглянувши. І тут він! Глибоченний тяжкий погляд на молодому обличчі – як у темну древню криницю зазираєш. Просто голова обертом. Стільки розрізнених моментів він зараз навряд складе у єдиний ряд. Раптовий спогад знову зупинив його на півдорозі.

- Дідусю, але ж… Легенди кажуть, деякі з них повертаються…- поскаржився заморений онук, у якого від втоми усі думки переплуталися. Демчук усвідомлював, що верзе, але у кожного організму є межі. Йому потрібен сон, а не екскурсія до покійницької - він-таки сподівався, що не встигне стати свідком неприємного видовища. Не те що гидував, але боявся власної неприхованої зневаги. Хоча він ніколи не був байдужим до жертв, але випадкових жертв. Шода ж відверто напрошувався – інший фінал був би непедагогічним прикладом. Раптова всепояснююча думка спалахнула, вгамовуючи роздратування.

- Цього не може бути. Вони ж не такі…

- Може бути. Так вирішили люди, отже, так і є. І не турбуйся – якщо хоч один з тутешніх, хто знав мерця, не бажатиме йому життя, нічого не зміниться.

Тобто шанси відсутні – час не той, люди та обставини метушливі та примхливі. Це ж не легендарний ватажок партизанів, якого стратили над прірвою, але марно – той світ повернув його.

24

Після побудови нового корпусу, крім раціональних необхідних зручностей, керівництво лікарні також потратилося на відокремлений надсучасний додаток з окремим входом. Офіційно це була зона для спеціальних випадків, фактично – комерційна палата. Звичайно, за винятком надзвичайних інцидентів.

Одномісна відмінно оздоблена кімната з великим вікном, за яким на вітах кущів співали пташки, на підвіконні у тонкій вазі завжди красувався естетичний живий букет, а по стінах замість натуралістичних зображень внутрішніх органів – оптимістичні пейзажі. Функціональне спеціалізоване медичне ліжко взагалі за таке важко признати, аби не пригнічувати пацієнта тривожною атмосферою. Воно вдало гармоніювало з новітнім обладнанням та витонченим сучасним килимом, а широкі розсувні двері приховували за собою процедурну та ванну кімнату, пристосовану, крім решти, під комфортні для лежачих хворих умови.

Та зараз, на превеликий жах заступника головного лікаря, усі немалі можливості для порятунку життя ігнорувалися. Доставлений пацієнт ще у «швидкій» переконав бригаду не застосовувати до нього жодних заходів та негайно зв’язався з Ганною. Потім вони розмістилися у знаній палаті. Зайченко на власні очі бачив, як неушкоджений (як так?!) постраждалий, хутко відвідавши душ та невимушено начепивши замість власного зіпсованого одягу якісь шорти, узгоджує з керівницею пакет питань за якісним елегантним столиком, заваленим якоюсь архівною документацією та свіжонаписаними паперами. Чортівня та маячня, одним словом. Чергове місцеве божевілля.

Та це були квіточки. Коли Зайченко вкотре повернувся з наступними матеріалами, що терміново затребувала рішуча похмура Ганна, то вже зустрів геть іншу картину. Зосереджений Шода, тепер зручно розташувавшись на койці, дописував якісь заяви, а головна лікарка метушилася, налаштовуючи монітор контрольного спостереження за станом пацієнта.

Що там, в біса, відбувається, Зайченко зрозумів кілька хвилин потому і навіть засумнівався спершу у дієздатності своєї начальниці, а потім і у власній. Втім, у апаратурі він розчарувався також. Бо пацієнт враз зблід, а досі задовільні показники на моніторі видали таку каламуть, ніби туди почали рандомні значення транслювати.

Ганні теж здалося щось подібне, бо у журнальчик вона додатково заносила і результати самостійного обстеження.

Сумнівів не могло бути – цей молодий чоловік не пацієнт, а піддослідний. На яких умовах, хто зна, але ж… Але ж це безпринципний нелюдський експеримент над людиною, що потребує допомоги. І, безумовно, полегшення страждань. Адже якщо довіряти даним, то який би високий больовий поріг не мав організм, довго витримувати таке навантаження просто неможливо.

Це не його пацієнт. Але йому однозначно потрібна термінова допомога, інакше летальний фінал цієї авантюри неминучий. Доки він намагався отримати пояснення від заклопотаної керівниці, час спливав разом з надією. А потім стало надто пізно.

Зайченко не витримав - ноги самі понесли його до тієї палати. Наче на місце злочину. Наче? Коли це він почав сам собі брехати? Якщо довів становище до краю, нехай хоч стане мужності не відвертати пику від наслідків. У коридорі лікар професійно повернув обличчю нейтральний вираз. А потім тихо відчинив двері.

Біля помираючого вже знаходився Олександр Демчук, який ситуацію розумів більш ніж реалістично. Він сидів на стільці біля ліжка, вдивляючись у заїжджого спеціаліста, який за кілька діб сколихнув усе місто. А тепер вперто чіплявся за останні крихти життєвих показників, які мали наполегливий намір вщухнути.

Демчук був певен, що цей приречений досі свідомо виборює тяжкі й коштовні секунди на цьому світі, відчуває його присутність та вслухається у кожен рух. Хоча яка вже, до біса, різниця? Стан очевидний.

- Фактично його вже немає.

Зайченко промовчав. Такого карколомного невиправданого регресу він теж досі не бачив. Але він зроду не дозволив би собі поводитися із ще живим пацієнтом, наче з бездушним предметом. Хай тому і лишилися лічені миті.

- Я працював не на фермі. І диплом сільськогосподарського універу позичив у тезки, - зізнався Демчук. – Я ніколи не відчував ненависті. До нього вперше.

- Ти про що?

- Я не хотів, щоб він жив. Через силу змусив себе надати допомогу. І робив це так-сяк. А тепер шукаю причину. Бо я знову і знову щось упускаю.

Прагматичний Зайченко не вловлював різниці між кваліфікованою результативною допомогою наданою з натхненням чи без. Бо на момент госпіталізації пацієнт був у повній свідомості та задовільному стані – чортівня почалася несподівано. Саме чортівня – бо те, чому він став свідком, навіть з п’яних очей за постреабілітаційну хворобу чи інше не приймеш.

А Демчук міркував, запроторивши геть емоції. Вигляд недруга вгамував неприязнь – як можна ненавидіти будь-кого у такому становищі? Ще й без його єхидних самовпевнених кривлянь кинулася в очі різниця у віці. Правильно дідусь його вилаяв.

Дуже правильно. Бо через основну роботу та дратівливу поведінку Шоди він пустив події на самоплив.

Факти свідчили на користь Іва – Сашко це усвідомлював, як ніхто. Ситуацію залагоджено вчасно і з найменшими втратами. Прискіпливо оформлена справа не лишала сумнівів – спеціаліст холоднокровно обрав найліпший для суспільства варіант і розклав по поличках усі вичерпні доводи та матеріали.

Лише одне не вписувалося в усю цю ювелірність – не допущення Демчука до реальної участі у процесі розслідування. Так, він вмить розгадав його головну слабкість – жагу до життя, до результатів, до майбутнього.

Манери, дратівливі натяки, провокації - всім цим, по-суті, Ів просто захищав його, зльоту вирахувавши підозрюваного і скерувавши на себе усю його увагу. А Сашка свідомо не наражав на небезпеку – зачепив показово болючими темами, аби розбудити злість і паралізувати критичне мислення. Ще й встановив пастку із смачною приманкою - швидко приберись з моєї дороги і ніхто не дізнається, що ти просто боїшся.

Бо інакше розбиратися з Романом довелося б Сашкові – з відомими наслідками.

То чому Шода так настирливо прикривав його? Чому? Навіть якщо люди вирішили, що він заслуговує найвищої шани, це не те. Все одно це ще не те…

Демчук сконцентрувався і спробував пригадати звідкілясь знайомий шкодний погляд чужого фахівця. І ця його химерна посмішка, коли він теревенив з Надійкою або Генкою… Так, виключити зайве, скласти усі дрібні прояви та натяки докупи і відкинути нераціональну неприязнь. Отже, з чого ж вона-таки вилізла, з яких куточків підсвідомості? Статуси, ієрархія, емоційний контакт, невідповідність, неможливість. Він сприйняв це за глузування, але це факт. Факт. Ні! Не просто факт, а відповідь-вирок.

Ось розгадка, ось що його так дратувало! Ів поводився з ним, як зі старшим братом.

Як впертий молодший Андрійко в дитинстві, коли сторонився і відволікав його, щоб уникнути гніву за сумнівний вчинок. Нічого собі сумнівний вчинок – пожертвувати собою заради напівзнайомих людей. І немає чого про біологічного батька розпитувати – ці ексклюзивно криві зуби самі за себе все сказали. Скільки він з ними малим намучився…

Це не ненависть, це – шок від абсолютного нерозуміння і неприйняття. Як же просто він повівся на витівки цього малого маніпулятора! Господи, що ж він, дурень, накоїв!

- Спокійно. - Головний лікар міської лікарні Ганна Вікторівна нечутно з’явилася у дверях.

Вона уважно спостерігала за Сашком, який підхопився зі стільця, з марною надією поглянувши на монітор спостереження.

Корінна, з дідів та прадідів, Ганна Вікторівна перевела погляд зі старшого, повного каяття, брата, на молодшого. Змарнілий хлопчак врешті-решт здався. Зведеними у судомі пальцями він шкріб ліжко.

- Ні з місця! – наказала чоловікам авторитетна жінка.

Один послухався начальницю, другий – бабусю Ганю, яка все дитинство чудодійно лікувала його з друзями від безлічі травм та одвічних застуд.

Хрипкий, повний страшного болю стогін різонув свідків підступаючого фіналу.

Сашко у безпорадному відчаї дивився, як востаннє сіпнувся і затих невизнаний ним Ів. Як безвольно його голова схилилася набік, як блиснула смужка білих, до цього міцно стиснутих зубів.

Байдужий спокій розлився втомленим обличчям, ще мить тому сповненому непосильного протиборства. І сліду не лишилося від невідступної жаги до порятунку.

Тепер Демчук знав, що йому снитиметься до кінця життя. Голос крові найгучніший – інші помилки та жахи поступляться місцем.

Ну чому він раніше не здогадався?! Викапаний же Андрійчин погляд був у цього малого. Особливо на березі, під час мерзотного допиту – у тих коричневих очах він бачив тільки довіру і провину. А, ще й надію. Знайому надію на старшого всерозуміючого братика, який завжди виручить, допоможе і врятує.

Як же ж боляче і розуму, і душі.

У спогадах пронеслося втрачене – як вони з надійним другом Генкою розводять багаття, а сяюча Надійка несе з лісу казанок із джерельною водою. Він, покидьок, проміняв повноцінне життя на паршиві і брудні перспективи. Вніс авансом за гроші та владу справжню дружбу, майбутнє кохання, а тепер не тільки вбив своєю сліпою зарозумілістю наймолодшого брата, а ще й себе знищив – з таким гріхом не до планів.

І зненацька зрозумів, наскільки легшим був би тягар, якби він біля ще живого Іва поводився по-людськи, а не практикувався у цинізмі, плямуючи чорними думками і словами його відчайдушну віру у порятунок близьких людей від горя. Може, якби не ця невіра і зневага, малий протримався б довше?..

Втім, тепер на тоскні самокопання він отримав цілісіньке життя. Зараз треба зібратися і не марнувати щедрий дарунок на слиняві думи. Час платити відсотки за лихим кредитом долі. Хотів жити за будь-яких наслідків? Будь ласка.

Зайченко ж спустошено спостерігав, як керівниця перевіряє з’єднання вже непотрібних приладів та протоколює правильний час на годиннику. «Ми б все одно не допомогли йому. При «неправильних» випадках наші дії ролі не грають. Вона з милосердя дозволила йому піти».

Відмова від реанімації Зайченка не шокувала. Тобто шокувала, але ще зранку – тепер він лише дочекався закономірної розв’язки. Насправді Ганна відразу розпорядилася так, що йому увесь день залишалося бездіяльно спостерігати за патофункціональними змінами. Цілком законно – продемонструвала цілий стос особистих відмов пацієнта на усі випадки (у настільки юридично підкутих грамотних цидулках жоден обвинувач ані шпарини не виявить).

От якби ще стійко витримати хвилини, необхідні для незворотного припинення фізіологічних процесів цього хлопця. Головне – утихомирити совість вкупі з рефлексами. Насправді це ні разу не вбивство. Чи як?

Ні, йому немає виправдання – бо через безхребетність поступився особистими принципами і натомість відкрив власний цвинтар. Щедрий почин – захисник міста, який за пару діб врятував більше життів, ніж він сам за останнє десятиріччя.

Загроза життю… І чому він не наполіг на цій однозначній вимозі, за умови якої можна не зважати на волю пацієнта?

Зайченко ледь не наплював на накази, але розсудливість його зупинила – який шанс, що центральна нервова система вистоїть після другої за добу повної зупинки серця? Шода, напевно, саме тому й відкинув усі ризики, поклавшись на природу та сильний загартований організм – виживе, так виживе. А ні - хоч завершить свій шлях дієздатним.

- Чекаємо, - тихо сказала Ганна Вікторівна, бережно витираючи краплі поту з Шодиного чола. Потім знову поглянула на годинник і надовго замовкла, досі на щось сподіваючись. Або просто віддаючи шану гідній людині. Серце і легені якої вже не працюють.

Тиша тиснула і тиснула, доки літня жінка не перевела подих та не повернулася обличчям до живих. Шість хвилин – мозок загинув. Все.

За вікном стихли пориви вітру, змінившись щедрим дощем. Небо плаче, скажуть жінки, підставляючи долоні приглушеній безгрозовій воді.

- А на що ви розраховували? – енергійно та без сліду емоцій запитав зосереджений Сашко, позбувшись залишків втоми та вихованої рівності.

- Його стан, згідно усіх відомих даних, з високою вірогідністю міг бути різновидом коматозного випадку. Малодослідженого. Але це… - вона безнадійно постукала нігтем вказівного пальця по однозначним показникам на екрані, - усе перекреслює. Сам переконайся.

Відступивши убік, вона згорнула руки на грудях та напружено впилася поглядом у родича Шоди. Той нарешті показався у всій красі. Легким рухом він повернув ліжко у вихідний горизонтальний стан (зручний кут нахилу узголів’я тепер лише заважатиме), безжально від’єднав контакти моніторингової системи та безцеремонно провів обстеження дідівськими методами.

Зайченко тихо божеволів – садівник, аякже.

- Якісь ідеї ще будуть? – жорстко питав Демчук. – План дій?

- Твій… - Лікарка покосилася на Зайченка. - Тобто він запропонував угоду – я усуваю проблемні посмертні моменти, а натомість отримую його у своє розпорядження. Ще один випадок – коштовність для поповнення знань. З цього вже можна порівняльні дослідження вивести.

- Проблемні моменти – це у розумінні, що ним займатиметься ваш лікарняний патологоанатом, а не сторонній судмедексперт? Залагодження можливих нюансів при розслідуванні події? І всім добре – родичі вчасно отримають тіло, а ви – розкішний матеріал? Без ускладнень. А взагалі не проводити розтин не вимагав? Ну, щоб родичів менше травмувати?

- Ні. Ів був грамотний. У випадку смерті у першу добу госпіталізації розтин проводиться обов’язково. Насправді Шода усвідомлював приреченість. Це я, наївна дурепа, сподівалася на диво. Якого не сталося.

Врівноваженість Зайченка вичерпалася. Зараз він не витримає і оскаженіє. Він суворий і до себе, і до оточення. Всі люди нехлюї, які марнують дар життя. За рідкими винятками. Натрапити на такого – честь. Це приклади, яким треба вклонятися та наслідувати, а не використовувати у брудних оборудках. Повага, де елементарна повага до померлого, який як ніхто на неї заслуговує?

Злий заступник не міг більше спостерігати неетичні не лише для лікаря, а й для добропорядної людини теревені над покійним. Яка зневага!

Він припинив підпирати стіну та, не звертаючи уваги на тих двох, яких раніше поважав, ледь стримався, аби не влізти у чужу справу. Бо це вже не цинізм, а наруга – хлопець гідно тримався, за що Демчук, присутності та підтримки якого він насправді потребував, роздратовано ледь дочекався межі. А керівниця?! Замість того, щоб, як належить після констатації смерті, потурбуватися про тіло, вона переймається лише своїми проектами…

- Я узгоджу клінічний та патологоанатомічний діагнози, - нервово сказала Ганна, ковзнувши поглядом по заступнику.

- Я звільняюся, - процідив Зайченко. Він не зміг адаптуватися до цих язичницьких ірраціональних вакханалій. Досить. Бере родину і забирається звідси – запрошень не бракує. Як некомпетентно…

- А ти стриманий, - здивувався Демчук. – Я б на твоєму місці пику поліз бити. У мене до вас обох ультиматум. Як до керівників медичного закладу.

Керівники перезирнулися.

- Дайте мені годину. Притримайте розголошення.

- Сашко… - співчутливо почала Ганна. Якщо не офіційний, то її особистий досвід не допускав сумнівів у подальшому.

- Що. Тут. Відбувається. – Роздільно прошипів Зайченко, між тим, не підвищуючи голосу. – Ви або божевільні, або це якесь жертвоприношення таємної місцевої секти, або…

- Все ще гірше. Я поясню. – Демчук говорив надто голосно. Добре, що у цій палаті відмінна звукоізоляція.

Та спершу він підхопив з полиці пульт кондиціонера та встановив найнижчий температурний режим.

- Мені потрібен час. За це гарантую бути на вашому боці і взагалі всебічну організаційну підтримку наступних подій.

Так, Ганна і Зайченко добре уявляли масштаби впливу Демчука.

- Що тобі потрібно?

- Сашко, я співчуваю твоєму горю, але це спільна жалоба. Ми не маємо права…

- Я маю право як його родич. Залиште мене з ним.

- Як хто? – остаточно заплутався Зайченко.

- Я просто говоритиму з ним. Не дивуйся, це така тутешня заморочка – ми всі живемо під знаком Гиблої. Вона може не тільки вбивати – недарма поговорюють, що колись у древні часи першою там знайшла свою смерть сильна жінка і її дух досі пробуджується, аби протистояти злу поганого місця. Якщо коротко, чому не піти до кінця і не сподіватися, що Шоді таки вдасться видряпатися і цього разу.

- Що?!

- Ну… Насправді гроші, яких досить для заснування бізнесу, легко не даються. Я дійсно був зайнятий не у сільському господарстві. А знаходився у складі однієї мобільної групи, заснованої міжнародним філантропом. У нього колись племінниця потрапила у масштабне ДТП і померла через нерозторопність служб. Так що усі роки наша команда кочувала по кривавим подіям та рятувала людей. Стихійні лиха, техногенні катастрофи, зони збройних конфліктів... Отже, надивився я на усі види насильницької смерті. На усі страждання. Повірте, смерть Іва просто чудова – сам від такої б не відмовився. Але не зараз. Я тинявся серед горя, аби відчути смак до вічних цінностей. Ще й як подіяло. Зрозумів, яке це диво гостювати вдома, чути мамин голос, допомагати татові винести на подвір’я великий стіл – бо братик та сестричка теж прийдуть на сімейню вечерю. Сидіти під черешнею, яку разом з дідусем садив двадцять років тому…

- До чого тут Шода?

- А, це я здалеку зайшов. Я також зрозумів, яке це визнання – бути старшим братом. Бути підтримкою і зв’язковим між дитячим та дорослим світами для цих кумедних нестерпних людинок, яких хочеш вберегти від зайвих помилок. Заради них ти готовий на все. Розум відключається, працює лише один інстинкт – захисний. Якби я вчасно подумав, то Іву не довелося б помирати. Бо одна справа байдуже краєм ока слідкувати, як наближається до загибелі нахабний неприємний чужинець, а інша – усвідомити, що ти своїми діями довів до вимушеного самогубства єдинокровного брата. Молодшого. Якого мав міцно тримати за руку та застерігати від дурниць.

Зайченко тугодумом не був і сумнівався лише якусь мить. Все стало на свої місця. Розрізнені плітки переплелися у ясну картину і причина надмірної дієвості Шоди прояснилася. Вони навіть чимось схожі, якщо придивитися. Посмішками у першу чергу.

Але якщо Ів зловживав самоконтролем, то Сашко непомірно темпераментний. І відкритий.

- Мене походження бентежило, але часу на самокопання бракувало. Але ж я, виявляється, схожий на біологічного тата просто невимовно. Тепер, думаю, ще й голосом – бо чого б йому так смикатися під час кожної розмови. Тому і говорю зараз багато. Як казав Ден, «остання хвилинка – остання соломинка». Це мій художній переклад. Насправді він колись біля одного безнадійного тинейджера, якого з руїн витягли, довго сидів на землі і заливисто гавкав. Уявляєте? Ну так, божевільний, але ж подіяло. Виявляється, підліток повернувся, бо йому ж треба було свого сеттера на прогулянку вивести. Може, й Іву буде совісно раніше батька залишати світ?

Сашко помовчав і подивився в очі спершу Ганні Вікторівні:

- Бабусю Ганю, я прошу вас. З поганими новинами можна і зачекати. Хай він побуде для усіх живим ще трохи, видавайте офіційну інформацію «без змін». До того ж не хочу, аби стерв’ятники поряд кружляли. Будь ласка. Я наполягаю, що цей патологічний стан лише теоретично здається необоротним. А практично – все може бути. При перших ознаках трупних змін обіцяю керуватися здоровим глуздом.

Потім під тиск потрапив раціональний Зайченко:

- Знаєш, мене запросили до тієї групи після того, як випадково став учасником трагічного інциденту. Так ось, усі, кому я надав допомогу, вижили. Навіть ті, у кого об’єктивно шансів не було. Виявилося, що я просто відчуваю життєву силу кожного постраждалого і не псую час на тих, хто здався. Потім дізнався, що у вихідців з не дуже розвинених країн, звиклих виживати серед законів природи та свавілля собратів – первісні інстинкти не атрофувалися. Ми дикуни, яких не проведеш казочками про «це неможливо». Нам треба переконатися. І я не прошу тебе брехати дружині. Просто коли вона знову запитає, чи живий Шода, скажеш правду. І все – небайдужі негайно матимуть реальну картину.

- Гаразд. Але через сорок хвилин (бо двадцять ти уже протриндів), я буду тут і більше жодних відстрочок - бо це аморально. До того ж сюди вже виїдуть його керівник, якого я зараз сповіщу, і довірена особа, ознайомлена Радченком. Так що довго тягнути з оприлюдненням факту встановленої смерті хоч як не вдасться. І, Ганно Вікторівно, візьміть себе в руки, потурбуйтеся не лише про документацію.

Зайченко кивнув керівниці і пішов геть. Насправді він просто пригадав клопотання Гени – той від імені Іва просив дозволити Демчуку побути поруч. Хай так і буде, бо серед цієї клятої потойбічщини почуваєшся беззахисним – може, хоч потакання тутешнім легендам зменшить безпорадність. Та все одно, у нього є лише з півгодини, аби підготуватися до неприємних моментів, пов’язаних з наслідками подій на Гиблій Кручі. Формальності по першому трупу вже перекочували у іншу інстанцію, а от по другому клопіт буде серйознішим. Втім, паперові проблеми у випадку Шоди – дрібниці порівняно з емоційними та організаційними. Резонанс назріває нечуваний. І його Мариську дійсно чи не щохвилини смикають задля свіжої інформації.

Ганна дивилася у підлогу – їй було забагато років. Освіжити спогади – не завжди на користь. Її колега-товариш, який втратив родину після злополучного випадку з човном поблизу Гиблої, подальше життя присвятив вивченню згубного феномена. І з’ясував, що всі сучасні медичні заходи замість передбачених покращень призводять лише до безперервних конвульсій та гострої летальної внутрішньої й зовнішньої кровотечі. А потім він взагалі підсумував набуте знання, пірнувши у найглибше місце під Кручею. Результат до моторошного нагадував теперішній. Стан збігався, за винятком того, що Шода виборов собі максимально відведений переказами відрізок часу, а колега згас значно раніше. Він тоді заборонив навіть подряпини дезінфікувати, аби не порушувати чистоту експерименту. А помер на сьому по тому, як його витягли з води.

Всі ж записи заповів Ганнусі, яка єдина зголосилася бути поруч без непрактичних спроб хоч якось виправити ситуацію. Людина має право вибору. Головна лікарка досі так вважала, але з тих пір минули роки і цей мертвий хлопчик роздирав її душу на шматки.

Майстер, він зміг перетворити свої останні дні на ясне цілюще зілля, яким просочилося життя усіх, хто поруч. Тим більше невдячно забрати його у Шоди. Повертайся, дитино. Будь ласка. Як ті, чиї меморіали оточили тутешніх твердинею незламного духу.

Вся містика краю не лише забавка для туристів, а історія з глибоченним корінням пройдешніх столітть, нащадки яких дивляться на світ успадкованими від легендарних постатей очима. Безнадія – вигадка для дурнів. Мудрі користуються негасимою вірою.

Проте інструкції й правила ніхто не відміняв. Ганна Вікторівна зібралася та взялася за проведення необхідних дій.

І тільки покосилася на Сашка, який роздобув телефон Іва і вивчав нюанси його біографії, вичитуючи повідомлення, розглядаючи фото та досліджуючи коло інтересів. Не найкраще знайомство з братом, та Демчук не припиняв розмовляти із ним – покінчивши з особистими даними, вліз у місцеві ресурси, у яких топ-темою, звісно, також був загадковий найманець. Фантазії, на відміну від правдивих свідчень, громадянам не бракувало. Втім, хоча версії мотивів таємничого Шоди вражали різноманіттям, вцілому люди керувалися достовірними висновками. Зараз вони теж хвилювалися і чекали, хоча чутки про його смерть уже отруїли загальну надію.

Олександр Демчук завжди міг виконувати поставлені задачі без зайвої метушні. Так і цього разу, занурившись у дослідження особистості Іва та у налагодження емоційного зв’язку, він не відволікався на невблаганне м’яке клацання годинника.

Його брат справді умів жити. На юридичний ниві усі можливі наслідки передбачено до дрібниць хоч у професійному, хоч у приватному житті. Але справжню посмішку викликало його ставлення до людей: суміш яскравої пронизливої цікавості, поваги до високих якостей, поблажливість до слабкостей та ненав’язлива турбота. Йому немає про що шкодувати. Цікаво, як це – мати прозору легкість у душі та світлий погляд на світ?

Усе з тобою зрозуміло, Ів Шода. Ти вільна зріла людина – ексцентрична у дієвій людяності. Щаслива. Змістовна. Чиста. Жодного страху, образ, заздрощів, жорстокої ненависті та решти мерзотиння, що гірше хвороб руйнують носія та його оточення.

Прощавай, братику. Вибач, що вбив тебе.

- Сашко… - неголосно покликали за його спиною.

Безглуздо пересвідчуватися – час вийшов.

- Генко, я уникав тебе, бо нічим не міг зарадити твоїй серйозній проблемі. Втікав від своєї нікчемності, - зізнався Сашко, не повертаючи голови.

- Я знаю.

- Що там маленька Гонта?

- Спить після заспокійливого.

- Добре. Не знаю, чи схоче вона мене бачити після всього.

- Навіть на заручини погодиться. Бо тільки вона зможе зробити тебе кращим. Цитую: «Кожному потрібен стабілізатор. Щоб від перепадів життєвої напруги система цінностей не перегоріла.»

- От уже ж Ів... Я не встиг. Занадто пізно дійшло – на останніх секундах.

- Черга до Гаврилівни стояла просити за нього. Це і є колективна воля – скільки жителів бажали йому порятунку. Але на важелях між життям та смертю лежав тяжкий камінь не на користь життя. Вона сказала, що кров – велика сила, а раптова зміна прагнень найдієвіша. Тому ми теж винні, що змусили тебе на самоті в усьому розбиратися. Так що у ланцюжку провини ти десь посередині. Та й не тебе одного він із себе виводив.

- Слабко заспокоює. Як гадаєш, він розумів, яку реакцію спричинить запланований ним розвиток подій?

- Однозначно ні. Його довірена особа мала узгодити через надійну ритуальну контору оперативну доставку тіла додому. Родинна скромна церемонія.

- От дурень.

- Я прив’язався до нього, наче все життя поруч провели. Він став рідним для моєї сім’ї. Її частиною.

- Вибач. Тепер я б, само собою, взяв на себе вирішення питання з Романом. Без жодних компромісів.

- І жив би з нечистим тягарем. Місту теж зробив би ще ту послугу.

- Хм. Чим краща для мене теперішня ситуація? Прийнятніше бути винним у смерті винного, ніж цього неадекватно відповідального малого. Він боровся за кожну секунду, тримався на таких показниках, що я досі й не бачив. А бачив я все.

- Він сам так вирішив. І просив не заважати. Мене – по-хорошому, тебе – по-поганому. А тримався, бо ми домовились. Я вірив, що твоя присутність зарадить. І пообіцяв, що візьму його кумом, якщо до твого прибуття протримається.

- Лайно псяче, - прикрив очі Демчук. То вони з Генкою скоординовано спрацювали на те, аби загнати розгубленого малого на той світ. Шода не був нормальним. Він просто намагався таким здаватися, аби близьким соромно за нього не було. Переконливо лише для сторонніх – компетентність, впевненість, аргументована раціональна доцільність – все розчинялося вщент при близькому знайомстві. Він був не від цього світу, але щасливим – завжди і всюди. Навіть помираючи. - А делегація щось не поспішає. Її склад уже мали б підібрати. Підходящий, сподіваюсь.

- Має бути ідеальним – Ігор Винник і представник Всеволода Зимича, від бізнесових груп я лобіював тебе, від громадськості - Люсю.

- Дякую. Через Антоніну тиснув?

- Так. Їй не наважаться відмовити. Мають підійти з хвилини на хвилину, потім узгодимо подальші заяви та дії. У кабінеті для цілодобових нарад. Знаєш, на третьому поверсі.

- Угу. Добре виглядаєш, - покосився на Радченка Сашко. Генка став самим собою, але знову ж все задоволення від повноцінності псує вартість. Що болючіше – забрати життя у молодшого брата чи кращого друга?

- На відміну від тебе. Я хоч пропустив завершальну стадію. Знаєш, Ів до останнього вважав, що тут лише я з дружиною і Надійка сумуватимуть за ним. І дуже переживав, що не зміг утриматися в рамках ділових стосунків. Що не запобіг болю від втрати. Шода був переконаний, що не вартий найменшого смутку.

- Дурень, - повторив Олександр Демчук. Він дійсно перебачив мерців. Але рідний мрець увесь світ переважить. Як виявилось.

25

Зал засідань заповнювався швидко. Так чи інакше, міркували пожвавлені громадські діячі та посадові особи, термінові збори напрошувалися. Полегшення від казкового вирішення питань захмарило лише незначне почуття провини перед Антоніною – вочевидь, елітний найманець обійшовся дорого. І хто зна, чи було відшкодування за його травми закладено в первинну оплату, чи спектр питань, які вдалося залагодити лише крайніми методами, передбачав додаткові витрати.

Тому очільники ще до початку наради після задоволених посмішок й привітань домовились скинутися та виручити Антоніну фінансово. Віддячити. Жінка, а спрацювала оперативно – якби це зробив чоловік, то місцеві лідери швидше б занепокоїлися, що шустрий конкурент зібрався їх випередити на ниві впливу. А жінці – букет квітів, розсип компліментів та компенсація за турботи. Як зручно!

Радісне говірке зібрання поважно розсілося у перших рядах, заповнивши зал на третину – поближче до президії та трибуни. Технік тим часом налаштовував великий екран та мікрофон.

Очільники установ, відділів, місцевих рад, обранці та представники бізнесу дуже хотіли почути свіженькі достовірні відомості та узгодити можливі доповнення до завтрашньої сесії. А потім поїхати посвяткувати – чому б ні. Вони ж щасливчики – так легко відбулися. Ромку шкода, але розкішна Вікі знайде собі іншого заступника. А може, навіть заступницю-кралю.

- Доброго вечора, шановні присутні.

Винник, задоволено перезирнулися запрошені – отже, зі змістовністю доповіді проблем не виникне. Цей не тягнутиме кота за хвоста.

- На прохання голови я розпочинаю позапланові збори у зв’язку з низкою подій, що відбулися за останні дві доби на підвідомчій нам з вами території. Узагальнення та аналітика зайняли певний час, але дозволили чітко розмежувати поверхневу інформацію, яку я завтра пропонуватиму до розповсюдження як офіційну, і фактичну, яку ми мусимо розглянути попри пізню годину, адже вчасність коштує у наших справах найдорожче. Попередження – уся інформація суто службова. Якщо у когось виникла ідея записати звук чи відео, ця ідея невдала та протизаконна. Дякую за розуміння.

Ігор Винник ніколи не користувався папірчинами під час доповіді – він наживо працював з аудиторією, вловлював думки, настрої та формулював виступ максимально ефективно. Так і зараз досвідченим поглядом спостеріг, що його готові чути. Ось і добре. Говоритиме він з ними однією мовою.

- Таким чином, на порядку денному розбір кризи та її наслідків. Додаток перший, будь-ласка. На екрані ви бачите прогноз небезпек станом на позавчора. Червоним позначені епіцентри конфліктів, що із вірогідністю у дев’яносто відсотків переростали у фазу активних зіткнень з людськими жертвами. Графік демонструє криву насилля за останні півтора місяці. Такого сплеску не відбувалося кілька поколінь. Так, я скажу це вголос – тут усі свої. Якщо складно повірити, пригадайте, як істерили останнім часом ваші дружини, що творили діти і зауважте, що побутове насилля розквітло.

Слухачі призадумалися. Дійсно, сімейні стосунки, як і професійні, відзначалися ще й якою напруженістю.

- Кінець сніжної зими. Водою розмило нашу кошмарну цікавину і її край розколовся.

- Того ж дня сталася аварія з маршруткою, - пригадав один з присутніх. У нього дочка сусіда загинула, так що дату так просто не призабудеш.

- Цей відлік не умовний, а цілком конкретний, підтверджений статистикою. Та не у причинах зараз питання – я їх з десяток на місці обґрунтую. Головне – наша з вами реакція на невпинне ускладнення по усіх напрямках.

- Наче вона була, - буркнув вже інший голос. Хтось із ділків.

- Вірно! Ми загрузли у дурницях, сварках та пияцтві. Ми ігнорували та деградували, - підбурив «кращих людей» Винник.

- Нервували, - виправдався один із сільських голів. – А люди у мене стали частіше у церкву ходити або відробляти. Думки такі блукали, що погань якась вивільнилася після розщепу Кручі. Молоді та підліткам заборонили туди показуватися.

- Правильно. Селяни вмить помітили різницю. Містечко у нас провінційне, та все одно тут метушливіше, ніж на природі, - кивнув Ігор, направляючи діалог. Вони самі мають ворушити мізками, а не піддавати інстинктивній критиці почуте. – І це підтверджує нашу бездіяльність – люди захищалися, як могли. Як вони могли, бо ми з вами, хоча і мали усі важелі, працювали, по-суті, лише на загострення ситуації. За своїми приватними дрібницями не потрудилися оцінити загальну картину, поки не опинилися на порозі кривавих неконтрольованих спалахів. А далі неминуча ланцюгова реакція. Знищення економічного мікроклімату, інвестиційної привабливості та втрата персонально нами лідерських позицій. Особисто я почуваюся некомпетентним. Погляньте на цей трирічний прогноз - збитки, безробіття, ріст злочинності, відтік населення і занепад. Ми з вами ледь не просрали двадцятирічні здобутки, колеги керманичі.

Активних заперечень не пролунало. Вже добре, бо не втрачати відчуття реальності – важлива умова розуміння ситуації. З яких би причин усі ці люди не закривали очі на проблеми, ті нагромаджувалися й ледь не привалили і винуватців, і випадкових жертв.

- Так що зараз нам треба зібратися і дійсно почати відповідати за події, ув’язавши найосновніші фактори – особисту вигоду, настрої суспільства та інтереси краю.

- Чітко підмічено. Якщо ми зараз не сформулюємо та не представимо людям пропозиції, то почнеться тиск знизу. Нас рятує лише невизначеність. Та вона не вічна, - нарешті призадумався найдосвідченіший з керівників. – Ми повинні дати їм те, що вони хочуть. Без зволікань, інакше не засидимося на посадах. У ЗМІ висвітлено, що ми негайно і позапланово засідаємо?

- Аякже, - кивнув Винник. – Ми щиро каємося і обіцяємо не допустити такого у подальшому, перелічуємо сфери, яким приділимо особливу увагу, створюємо робочі групи, звітуємо, залучаємо небайдужих і тому подібне.

Нарешті всіх без винятку пройняла серйозність становища. Прекрасно, а тепер – до роботи. Пропонуємо, узгоджуємо, прокидаємося. Винник насправді нічого не мав проти цього складу керівників. Люди, як люди. Просто їм треба про це нагадувати. За потреби – тицяти пикою.

- А чому серед нас немає Антоніни? – схаменувся хтось із заднього ряду.

- Бо ця жінка знає, що робити. І робить, - зітхнув Ігор. – Тітоньки, вони такі. Для них немає «логічно-нелогічно». Для них є «правильно» і «неправильно». І визначаються вони виключно правою півкулею – на наше щастя.

- Бабуся розповідала, що у давні часи Круча прокидалася і вимагала жертв. Якщо не отримувала, то лютувала і брала їх сама, тому напередодні нечуваних бід нерідко під нею виявляли тіла когось із тутешніх жителів. Гріхи роблять душу тяжкою і таких знаходили понівеченими, а загиблі світлі люди зовні лишалися неушкодженими, - неголосно пробурмотів чи не наймолодший з присутніх. Так, він ще добре пам’ятав казки на ніч. Всі вони виросли на них, але співставляти дійсність з легендами тепер суспільне становище не дозволяло. А дарма.

- Слушне зауваження. Тільки неповне. Нам необхідно пригадати усю збірку тутешніх переказів. Бо – Шода.

- Фах найманця включає ризики травматизму та смерті. З чого шум? – скривився невиразний тип, що займався дозвіллям та сферою послуг.

- Головне не що, а як, - заперечив його сусід – вкрай цивілізований дядечко. – Я наглядав за сутичкою на недобудованому об’єкті. Від цього найманця враження, наче його з потойбіччя у авральному порядку висмикнули. Якби я не спеціалізувався в тому числі на… на допінгу, то вирішив би, що він під чимсь. До речі, як він?

- Ніяк, - приголомшив Ігор, як тамада цього необхідного дійства. – Вже давно мертвий. Але Сашко Демчук виторгував годину до офіційного оголошення смерті. Тому швиденько формулюємо свою колективну позицію. Ось роздруківки результатів його роботи за дві доби чи не похвилинно, а також стисла біографія. Жодних міфів. Все документально підтверджено. Ознайомлюйтеся. А для фону я зараз кіно увімкну. Поки фотки перегляньте – це я свідків потрусив.

Моментом скористалися усі – адже не кожному випала нагода поглянути на суперечливу персону. І кожен уявляв Шоду по-своєму.

На випадкових фото трійця підлеглих Антоніни виглядала кращими друзями – Геннадій щось розповідав, а по-дитячому щаслива Надійка та абсолютно порядного вигляду найманець сонячно посміхалися. Дуже щиро та привітно. Небезпечного чужинця анітрохи не бентежило, що його помічниця справляє враження семикласниці, а помічник помітно загальмований. Він вважав їх найліпшим товариством.

Доки Винник разом із асистентом налаштовували відео, один з присутніх – освітянин - нервово розсміявся і рішуче заперечив:

- Це нонсенс. Він же типова «вчительська дитина». А також ваші дані спростовують його статус найманця. Він же начебто державний службовець… І нащадок тутешнього добропорядного роду. І вже ніяк не призваний з того світу Іван Баштовий.

- Почекайте, зараз буде ще цікавіше. Наш новий педагог-природознавець з третьої школи понатикував камер (найдорожчих, напрокат здибав через кума), аби не пропустити момент зсуву Кручі. Звісно, нікого не попередивши. Так що увага - ексклюзив. Та ще й талановито змонтований. Блокбастер – погляньте тільки на ракурси, побудову кадрів та крупні плани. По-моєму, йому не молодшокласників вчити, а кар’єру у медіабізнесі починати.

Шановні присутні, які щойно недовірливо ознайомлювалися з численним переліком досягнень невимовно популярного серед населення найманця, тепер отримали нокдаун – історична хроніка міста однозначно розжилася шедевром. Відповідність усім вимогам гіперпопулярності природознавець доповнив ще й доречним музичним фоном.

- Як таке можливо?.. – прошепотів найнервовіший з глядачів, вдивляючись у апокаліптичний сюжет обвалу. Страшна річ – стихія. Ще страшніша – бесіда двох нинішніх мерців на краю урвища. Ось вони які, справжні компроміси. Шалена енергетика світанкових важких перемовин явно мала містичну природу. Втіленням всього, чого ми, на щастя, не знаємо. Ті двоє… Аж мурашки по шкірі. Їхня врівноважена суперечка лякала невимовно. А коли нарешті переступили через півметрову тріщину на приречену ділянку, то синхронно озирнулися, дивлячись прямо у камеру, встановлену, напевно, на одному з дерев, що лишалися у безпеці. Хто знає, що насправді привернуло їхню увагу, та Винник недарма натиснув на паузу. Впевненість, що доля їхнього містечка разом з навколишніми селами вирішувалася саме цими двома ворогами, посилилася. Скільки позалюдського у їхніх очах! Які табу потрібно порушити, аби внутрішній світ сквозив назовні такими потаємними мороками?

Наступні кадри теж не завадило б уповільнити – нищівною лавиною край Кручі повалився донизу багатотонною мішаниною грунту, дерев та каміння, засипавши берегову лінію, частину ріки та поховавши неприятелів.

- Вражає, - спокійно зауважив спеціаліст з допінгу і не тільки. - Перекази двоякі, але збігаються в одному - правда на боці вцілілого у випадку суперечки або ж, за умови спроби погашення насилля, жертви повинні бути максимально протилежними за моральними якостями. То яка розв’язка? Бо усі чули, що один з учасників умудрився пережити інцидент, але подробиці розбіжні.

- Зараз переставлю хвилин на двадцять потому. У двох словах – люди Антоніни зреагували оперативно – Радченко миттєво визначив місцезнаходження тимчасового начальника та дістав з-під насипу у воді. Окунівець як окунівець. Звикли. Раджу оцінити Демчука.

Природознавець явно змінить фах – змонтована із відзнятого матеріалу стрічка підкорювала професійною подачею подій та підкресленим емоційним навантаженням. Тишу у залі порушив представник охорони здоров’я.

- Ого. Це якщо одним словом. Слабо віриться, що аграріїв навчають застосуванню реанімаційних заходів. Хоча, галузь ризикована… А серйозно – мої так не зможуть. Якщо доступно і коротко – рівень у нього височенний. Ви тільки погляньте, у постраждалого однозначно відсутнє дихання та серцева діяльність. Оцінка ситуації – наче між іншим, жодного зайвого руху. А можливі травми ще ж треба врахувати. Бачили, як непрямий масаж серця проводив? При таких натисках йому навіть штучна вентиляція легенів не знадобилася. Вперше бачу. Як кажуть – не повторювати у реальному житті.

- Хм, а мені здалося, що у нього не було бажання його рятувати, - подав голос якийсь скептик з фермерів. – Просто пацан живучий трапився.

- Та не дуже й живучий. Що далі з ним?

- Письмова добровільна відмова пацієнта від медичного втручання та ще кілька заяв для гарантії, - з готовністю пояснив Винник. Час не гумовий, пора б висновки генерувати.

- Теж обґрунтовано. Видимих травм не помітно, але загальна картина, впевнений, невтішна. Там же висота не менша за дев’ятий поверх. Про що мова?

- У мене є кадри його остаточної сьогоднішньої смерті. Контроль за якістю медобслуговування колись наполіг на відеоспостереженні. Можу і за онлайн домовитися – але там просто труп під простирадлом. Що? Ні, я не безбожний. Я ним захоплююся як професіоналом і людиною. Але якщо вам потрібно пересвідчитися, зараз знайду потрібний момент.

Краще б не шукав. Тоскне видовище останніх болісних митей вимученого молодого хлопчиська приголомшило найстійкіших. Передсмертні судоми вже супроводжувалися їдким запахом корвалолу, а також схлипуванням. Винник подумки вилаяв себе останніми словами – він не помітив у куточку другого ряду невисокої очільниці культури та туризму.

Але все ж дочекався закономірної розв’язки, тестуючи таким чином аудиторію. Веселощі вщухли, і то добре.

- Які будуть коментарі?

- Намучилась бідна дитина… - витираючи очі, неконструктивно зауважила єдина тітонька у залі. – Чому вони навіть не спробували допомогти?

- Бо поважали його рішення. Заслужив, - вступився за колег медик. – Щоб інвалідом-овочем не доживати.

- Згоден. Шода адекватний та досвідчений, незважаючи на вік. Гадаю, рідня його теж тверезомисляча і не підніматиме тяганини з цього моменту, - підтримав представник Всеволода.

- З чого ви взяли? По-моєму, він був з відхиленнями, - заперечили з гущавини присутніх.

- У сфері його діяльності необережного божевільного новачка закопали б у перші тижні. Як на мене, володіння ситуацією у Шоди було виключним, як і аналітичні здібності та навики у роботі з людьми. Професіонал, виконуючи завдання, надає перевагу найбільш ефективним заходам. Шода поводився органічно. Відповідав становищу якнайбільше. Ніхто не помер, крім нього та Романа, який однозначно начудив.

- Один випадок не робить когось професіоналом, - продовжував наполягати вже знайомий скептичний голос. - У те, що він професійний маляр, я повірю швидше.

- Чому ж один випадок? Наприклад, ви бачили рубці на лівому плечі? – Рівно пояснював представник Зимича.

- Може, на війні був, - не здавався скептик. У біографії не відображено, та він міг просто за підтвердження не попіклуватися.

- Рана наскрізна, як можна було помітити. По деяким характерним ознакам очевидно, що у нього стріляли кілька років тому зі зброї крупного калібру, з близької відстані. Пробивна здатність кулі висока. Гуманний вибір насправді. Можна зробити припущення, що Шоду, грубо кажучи, «поставили до стінки», але виключно з необхідності. Перед цим його, напевно, пресингували, бо дійсно, можна не влучити у серце, коли об’єкт після фізичного впливу нетвердо на ногах стоїть.

- Ну, не знаю… - Замислився присутній медик. – Зовнішня масована венозна кровотеча, хоча тут, більше того, мала місце змішана венозно-артеріальна, гарантувала б результат надшвидко. Без негайної кваліфікованої допомоги він би втратив критичний об’єм крові за кілька хвилин. А заштопали його якісно і вчасно. Навіщо самим же вбивцям займатися протилежними речами?

- Ну, буває, ситуація міняється досить швидко. Але очевидно, що працівник він не лише кабінетний. Битий, одним словом. І відповідальний. Я підтримую наших мешканців, людина була достойна. Він заслуговує шани як взірцевий приклад.

- Ще б ви не підтримували. Він виглядає представником тіньового бізнесу з особливих доручень, - зауважив сусід по ряду.

- Ага, з посвідченням контори, яка мусить з ним боротися, - підхопив невеселий дядечко з блокнотом та ручкою напоготові. – Але це несуттєво, бо у нас був Степан Ярко.

Усі з повагою одностайно покивали. Винахідливим земляком пишався кожен. Як і завдячував життям через одного. Вражаюча людина, яка змогла реалізувати свій дар у порятунку людей, влаштовуючи у тридцятих роках наскільки видовищні вистави відчуження продовольства у селян, що ті самі не відразу розуміли, що найосновніші продукти лишилися «не поміченими». Сотні родин отримали майбутнє завдяки, на перший погляд, недалекому страшному лайливому фанатичному служаці, якого не те що у артистизмі, а навіть у елементарному співпереживанні тяжко було запідозрити.

- Аналогія доречна, - відгукнувся землевпорядник. – Слухайте, це ж прекрасна ідея. Бо у мене тут колективні заяви проти Демчукового проекту – на їх думку, розширення меж міста зруйнує захисне коло. А якщо ми надамо дозвіл на камінь-меморіал? Правда ж вигідно – і люди задоволені, і цього малого вшануємо, і перспективний проект проштовхнемо?

- Внесемо такий пункт, - занотував Винник. – Наступні пропозиції?

- У мене пропозиція, - прямо з дверей розпочала Люся, не гаючи часу на недоречні привітання – день-то однозначно недобрий. – Як у представника громадськості. До речі, від імені населення повідомляю, що більшість з вас – недалекоглядні бовдури, що погрязли у своїй нікчемності та деградували. Що ви не розумієте головного.

Вольова тверезомисляча жінка мала право говорити правду – вголос теж. Вона виглядала виснаженою, тому правила та чемність сьогодні облишила як недоречні формальності. Важким поглядом окинувши аудиторію, Люся всілася на краєчок столу порожньої президії.

- Ви про що? – занепокоївся підприємець, якого ця дамочка одного разу викрила, але надала шанс швиденько повернутися на шлях істини під загрозою їдкої статті та жалюгідної загибелі репутації (та над ним би останній клієнт потішався, прізвиськом би таким нагородили, що й онукам до пенсії страждати).

- Ви навіть не намагалися зрозуміти, хто він такий. А я ночей не спала, доки всі крупиці не стягнула докупи.

- Ну? – азартно підбадьорив наймолодший присутній, якому страшенно кортіло, аби загадковий чужинець став зрозумілим. – То він мерзотний покидьок чи…

- Флешку я віддала Ілонці - некролог писати. Але висновок короткий – проблема не в Шоді. Проблема в нас. Те, що я зараз скажу – не для друку. Ви, шановні, завалили тест на відповідність. Раніше нас раз у раз витягали ці янголи-охоронці з-під зовнішніх загроз, а тепер ми витратили козир на якусь безладну внутрішню заварушку, що ледь не зруйнувала нашу систему. Зроду такого не було.

- Конкретніше, - скривився один з прагматиків.

- Як скажете. Ми – селюки. Мирні, розмірені гречкосії. Навіть коли гречку ще не завезли, ми вирощували злаки чи що тоді вживали. Ми зроду не воювали, а тільки сусідні поселення провізією забезпечували, аби ті нас захищали. Споконвіку. Коли програвали, асимілювалися з наступними агресорами, яким теж треба було щось їсти. Наше коріння – глибоко у чорноземі, ми вросли в нього багаторічниками, які пересиджують усі пожарища, а тоді все одно зеленішають з попелищ. Ваші життя оплачені кривавими трагедіями та самопожертвами. Як можна, маючи під боком осередок тисячолітніх смертей, забути уроки історії? Ми не вміємо вбивати, ми вміємо зерно вирощувати, дітей виховувати і спільно виживати. Ми завжди зналися на житті, на порятунку, на людяності. На споконвічних правилах добропорядності та найвищих цінностей. Скажіть, старше покоління, як ви поставилися до первістка Дмитрика Демчука?

- Не зовсім зрозуміли.

- Спершу не зрозуміли – доки родина не довела усім, що уже яке покоління рідня по духу анітрохи не поступається біологічній спорідненості. Бо у нашій місцевості є прадавні правила, на яких будується благополуччя. Добро повертається у кратному розмірі. Так було, є і буде, - нагадала рішуча Люся.

- Ну, Демчуки молодці. Я б не зміг одружитися з вагітною від незрозуміло-кого жінкою.

- Молодесенькою нареченою, яка довірительно пояснила, що стала об’єктом нетверезої уваги дуже сильного незнайомця, - поправив критика немолодий поміркований дядечко.

- Все одно - я б гидував байстрюком.

- Сашко ідеальний син і старший брат. Пам’ятаєте, як малі діти побрели у ліс та в халепу влізли? Їх тоді старший Демчуків хлопець врятував. Так що Дмитро хоч як не в накладі – за Андрійка.

- Саме так. Життя за життя. Тільки переплетіння милосердя і вберігає наш край від остаточного зникнення тисячі й тисячі років. Тут люди ще на мамонтів полювали. Наші пращури, між іншим. А ми на дрібниці почали розмінюватись – не соромно, ні? Моя бабуся серед ночі з товаришами під мокрим снігом та вітром забирала з берегу Гиблої розстріляного Ярка. Він врятував і її родину теж від страшної голодної загибелі. Ми повинні бути сміливими і достойними, як вони. А натомість наші душі розклалися у дрібних суперечках. Це огидно. Мені соромно.

Люся сховала обличчя у долонях.

- Мені соромно, бо жителі нашої общини завжди легко відбувалися порівняно з іншими. Під час окупації нас оминули кошмарні звірства, а після звільнення – чистка торкнулася лише тих, хто дійсно заслуговував на покарання. Справедливість, оплачена життями найдостойніших. Ворожа авіація лупила мимо, а палали лише порожні сараї. Так, ми не вояки! Ми бісові селюки, які захищаються здібними до взаємодії представниками! Я з одним генералом списалася років десять тому, так він мені дещо про Івана Баштового порозповів. Людський фактор, так… Це був геній. Чистий-чистий адепт життя.

Зал зачаївся, чекаючи на продовження.

- Вони купують у Долі наше марнотратне довголіття своїм коштовним часом. Обмінюють якість на кількість. Знаєте, коли я поїхала вчитися у велике місто, то навіть не могла уявити, що можу стати жертвою насилля. Бо у нас якщо дівчина проти, це її право. І жодного разу у мене не виникло думки позбутися дитини. Бо знищити невинне життя – занапастити себе і майбутніх нащадків. Це беззаперечне знання дається нам само собою, а ми не цінуємо розкішного дару, до якого інші лише на схилі приходять. Життя – шанс виправити свої та чужі помилки. Мій дорослий син поважає жінок.

Інформаційна працівниця зістрибнула зі столу і подивилася на екран.

- Мешканці кращі за нас. На щастя. Вони моментом уяснили, що Шода – виразник душі краю. Усіх цінних рис, настроїв, вподобань та прагнень. Втілення найкращого. Зразок місцевої гармонії. Колись він міг би стати щитом від справжньої напасті, але ми використали резервний шанс сьогодні. Тепер залишені напризволяще. І правильно – бо не варті уваги вищих сил. Ми невдячні, недалекі дурні. Ми заплатимо за недалекоглядність, якщо не зберемося й не зачепимося за життя найвищим, що у нас лишилося. Треба постаратися, аби відновити у собі якість людських норм. Шода – правнук Світланки Баштової, молодшої сестри Івана.

Мовчанку порушив представник Всеволода.

- Наглядний урок. Дохідливий.

Шановних присутніх нарешті торкнуло – життя без видимих небезпек притупило увагу та розбестило. Боротися треба щодня, а їхню гордість інвестовано у пустопорожню дурню.

Ігор Винник задоволено поглянув на горду рішучу жінку, яка без вагань вправила мізки місцевому керівному прошарку.

- Отже, підсумовуючи вищевикладене, пропоную затвердити осіб, які б негайно та спільно зайнялися організаційними питаннями щодо належного вшанування Івана Ростиславовича Шоди.

- Він виглядає, як бандит… - вперто прошепотів присоромлений учасник засідання, ховаючись за чиєюсь широкою спиною.

- Виглядав відповідно посаді. Він мертвий. Ярко повернувся до життя згідно непереборної волі сильних тутешніх, а ми – байдужі слабаки, які вбили Шоду двічі. Так, я вірю у легенди, бо моя бабуся була свідком дива. Степан повернувся через півгодини по смерті у землянці, де вони з товаришами-партизаними ховалися. Це було… Це було неможливо, нереально і всеохоплююче. Це благословення. Тому я почуваюся спаплюженою зрадницею, бо моя воля слабка і мізерна, інакше нам не довелося б зараз іти узгоджувати зміст повідомлення про його смерть. Та перед цим обов’язково зазирну до Ганни та погляну на нього – аби ніколи не забути ціни нашої спільної безхребетності! Питання є?

- А Степан після всіх жахіть лишився нормальним? – не втримався зацікавлений голос з галерки.

- Ну… Вцілому, так. Просто він перестав приховувати нетиповий погляд на життя. Змінився, однозначно. А, ще він заплутувався у часі й іменах. Найліпшого друга чомусь називав Домжаром, а дружина…

- Стра-ашно, - зупинив її зацікавлений голос.

- Хто зі мною?

- Я, – зголосився Ігор.

- І я теж, - кивнув посланець Всеволода.

- Хто проти? Хто утримався? Затверджено. Отже, за підсумками позачергових зборів, запрошені досягли згоди щодо всебічного сприяння побажанням громадськості стосовно заходів по вшануванню Івана Шоди, для забезпечення чого обрали з числа присутніх уповноважених представників. Нараду завершено, з усіма пропозиціями та узгодженнями прохання звертатися до офісу Антоніни Олексіївни. На все добре.

Достойна трійця швидко покинула приміщення, полишивши по собі розчавлені деморалізовані рештки нещодавно пожвавлених та задоволених собою керманичів.

26

Дзвінок Зайченка застав Данилюка за препаруванням підлеглих. Вони розсілися навколо столу для нарад, наче на лаві підсудних. Ледачі безвідповідальні негідники! Що за молодь пішла? Дмитру Петровичу бракувало врівноваженого толкового Шоди. Той би і свою частину роботи вчасно виконав й іншим спуску б не дав. І не брехав би керівництву, не викручувався, а обговорив з ним як проблему, так і шляхи її вирішення.

Обережний розумник Шода. Так, навіть без усіляких впливових дядечок він його своїм заступником зробить – треба ж чимось скрасити старість. Дмитро Петрович поклявся собі, що не звертатиме більше уваги на Іванові дивацтва – має право. Аби тільки він завтра був на роботі, байдуже з яким результатом повернувшись – хай неофіційно витворяє, що хоче.

Похмурі працівники принишкли, коли змахом руки Шеф звелів їм замовкнути.

- Слухаю. Так. Так. Що ви сказали?! – Кілька хвилин він напружено слухав пояснення. - Так, виїжджаю. Дякую.

Це він що, вік прожив, а так і не навчився вчасно цінувати те, що має?

- Дмитро Петровичу, - наважився підлеглий. Новенький прийшов у відділ спершу на практику, а потім підозріло прудко освоївся – серед усієї цієї вовчо-гієнної зграї. Зазвичай новачків виживали за місяць, а то й раніше. Особливо таких тихих-мовчазних. – Тут матеріали по Шодиним справам. Є термінові. Коли він буде?

- Його більше не буде.

Стриманий недавній студент стривожено поглянув на Шефа.

- Що трапилося?

Сусід штовхнув занадто сміливого пацана ногою під столом і собі під носа відповів:

- А чи не однаково? Знайшов кращу роботу або на якісь сонячні острови полетів.

- Усі по робочих місцях, - неголосно, але настільки загрозливо розпорядився шеф, що у працівників зі стажем аж мурашки шкірою пробігли. Вони-то добре відали Данилюка у гніві.

- Ні, Дмитро Петровичу, ми маємо право знати, - вперто і не втрачаючи рівноваги наполіг недавній студент, що виглядав ще зовсім по-дитячому. З Шодою майже ровесники, але ніби двадцятирічна прірва їх розділяла. – Що з ним?

- А тобі не все одно?

- Ні. Бо Ів єдиний, хто допомагав мені та навчав роботі. Спершу навіть кожної суботи ми з ним по півдня розбиралися що й до чого. Інакше я б засипався, запанікував та втік. Чого шкіришся, Темченко? Три місяці тому хто через 33-2/О ледь нас усіх не підставив? Та тебе б не просто звільнили, а ще й справу б відкрили. Доки ти метався, Шода розгріб твоє лайно на усіх рівнях. Так, неприємно, але усі вважали, що то він сам начудив і тепер носиться, щоб Данилюк не розвідав нічого. Бо якби той випадок вище сплив? Та вам усім би тут зробили невідповідності займаним посадам.

Присутні оторопіли. Нічого собі!

Дмитро Петрович передумав витрушувати душу з підлеглого. Може, ще інформації підкине?

Та новенький лише гидливо обвів поглядом старших колег:

- Тому ще одна тупа репліка і я продовжу. Перепрошую, Дмитро Петровичу. Так що з Шодою?

Який знайомий стиль, мимоволі відмітив Данилюк, однозначно Іванова робота. Змахом руки відпустивши решту, він неголосно відповів:

- Він мертвий.

- Зрозуміло, - приховуючи почуття, сказав новенький, відкриваючи папку з паперами. Шоду більше боялися, ніж ненавиділи – він на раз вираховував слабкості колег та не гребував бити по найболючішому. – У такому разі тримайте.

Данилюк узяв заяву і, начепивши окуляри, ознайомився. Це було прохання Шоди надати йому відпустку за власний рахунок, датоване днем отримання завдання. Кількома рукописними рядками Іван виводив з-під удару свого керівника. Адже практика відгулів у підрозділі була звичною – їхня кількість підраховувалася неофіційно і «гуляли» спеціалісти теж не обтяжуючись формальностями. Тобто у табелі такі дні зазначалися робочими.

Тепер фахівець мав повне право гинути, де і як заманеться – конторі до цього байдуже. От якби не було завбачливої цидулки, то перед Данилюком постала б дилема – оформляти заднім числом відрядження та застрягнути в неповоротких процедурах або ж ювелірно відхреститися від свого найкращого спеца тисячою і одним способом.

Шода ж подбав про наслідки і від цієї турботи Данилюку стало незручно. Він вирішив не поспішати – на місці з’ясує, чи варто добиватися інциденту «при виконанні», чи скористатися залишеною заявою. Все ж остання воля, як не крути.

- Дмитро Петровичу, мені дуже шкода, правда.

- Він якось прокоментував?..

- Сказав, що терпіти не може створювати проблеми здравим людям. І попросив передати вам, якщо знадобиться. Він не покидьок, як решта, правда. Просто…

- Та знаю я, - відмахнувся Шеф, слухаючи виклик – що ця бісова Тонька собі думає? – Це я. Коротко і чітко – що сталося? Не реви! Завдання він виконав? Гаразд. Проблемні моменти створив? Навпаки… Всіх врятував?! А хто його тоді вбив? І чому мені про це повідомляють тільки зараз? Ви всі його вбили? На що-що ви сподівалися?! Та припини голосити. Добре, чекай.

27

За інших обставин ті з представників делегації, які ще не бували у зразково-показовій палаті, могли б повитріщатися на свідчення дійсно високого рівня закладу. Але не зараз. Незворушний представник Всеволода, зібраний похмурий Ігор Винник та пригнічена Люся слухали витримки з історії хвороби пацієнта, які зачитувала Ганна Вікторівна.

Пропустивши представників міста до палати, головна лікарка замовкла. Холоднеча та біле світло підготували гостей до побаченого. Обмінявшись короткими кивками з Радченком та Демчуком, прийдешні помовчали.

Потім Ганна Вікторівна продовжила.

- Протягом години тіло буде передано до моргу. Розтин проводитиметься завтра о восьмій тридцять лікарем-патологоанатомом Розумовським Олегом.

- А завідувач відділення? – підозріло примружився Винник.

- Марина відмовилася – вона ж мама Тимка. Непрофесійне ставлення до померлого.

- Зрозуміло, - кивнув Ігор. – Продовжуйте, будь ласка.

Громадський контроль із залученням представників влади міста мав користуватися відомостями лише з першоджерела. Вони не мають права перепосилатися – на цьому і грунтується достовірність. А особливо це стосуватиметься слизького моменту з підтвердженням подробиць смерті Оберігача міста, культ яких анітрохи не постраждав з часів Степана Ярка. Тяжка необхідність. Нікому не хочеться втрачати надії.

Ганна Вікторівна акуратно відкинула простирадло.

- Вісімдесят шість хвилини тому зафіксовано відсутність серцебиття у тому числі за даними електрокардіографії, пульс на сонній артерії відсутній, припинення дихання. Ви можете пересвідчитися у максимальному розширені зіниць і відсутності їхньої реакції на світло, також…

- Трупні ознаки вже проявилися? – діловито поцікавився представник Всеволода. – Я розумію, що це формальність, бо кровообіг зупинився понад годину тому…

Дядечко наблизився і торкнувся обличчя та кистей рук підготовленого до моргу. Потім перевірив кілька проявів.

- Відчутне охолодження. Колір шкіри також відповідний. І присутній «ефект котячої зіниці». Клінічні тести проводили? Комісію створювали?

- Все буде відповідати чинному законодавству, - запевнила Ганна Вікторівна.

- Добре. А фактично?

- А фактично – ми дотримувалися волі пацієнта та вимог місцевого звичаєвого права.

Усі пригадали випадки із наданням подібним постраждалим передбаченої нормативами належної допомоги і здригнулися – не для нервових спогад.

- Це у найпершу чергу хвилює мешканців, - підтвердила Люся. – Ніхто й не сумнівається у відсутності у Шоди ознак життя. Вони лише прагнуть чіткого засвідчення – по-перше, що він не має травм після Кручі, і, по-друге, підтверджень того, що йому не завдали шкоди, застосовуючи інтенсивну терапію.

Але вже пізно навіть мріяти про диво. Їхній візит лише розповсюдить розпач до найстійкіших. Вони не впоралися, вони зрадили сподіванням дитинства про велич краю, про силу кожного, про важливість доби. Вони зрадили предків і нащадків. Головне тепер – знайти винуватця у собі, а не розпочати марні пошуки деінде. Нищівний духовний розгром.

- Знаєте, слухати бабусині казки легше, ніж брати у них участь, - стиха сказав Винник. – Особливо коли після двох див-передумов повернення, третя, найлегша умова, не виконана і Оберігач безнадійно мертвий.

- І як же легко було б звинуватити у байдужості та безвідповідальності когось іншого. Наприклад, неконтрольованих племінничків Зимича… – Люся вже з хвилину піддивлялася у просвіт між жалюзі назовні, а тепер поманила оцінити побачене усіх присутніх.

У куточку внутрішнього двору лікарняної території, вхід до якої суворо заборонявся стороннім, топталися знамениті девіантні сини сестри Всеволода (що цим досвідченим хуліганам височезний паркан?). Розстроєний старший щось втолковував молодшому, який набурмосено згорбився поряд з деревом, з-під якого гарно продивлялося вікно комерційної палати. Менший час від часу тер кулаком очі, вперто і безнадійно стежачи за рухом тіней за склом.

- Кого ж ще звинувачувати, як не двох круглих сиріт, - нервово сказав Винник. – Ця кошмарна поразка має стати уроком на все життя для кожного з нас. Я клянуся забезпечити це на офіційному рівні.

- Я – на суспільному. Ніхто не забуде цього дня, - тихо, але твердо підтримала Люся, втомлено прихилившись спиною до стіни та не зводячи погляду з Шоди, який вже належав до минулого. Раніше його вигляд абсолютно губився за характером. – Він, крім усього, був привабливим зовні…

- У кожного періоду свої вимоги – Ярком можна було дітей лякати. Внутрішня ж спорідненість показова, - кивнув Радченко. Дітей… Їхнє майбутнє збідніло – неочікуваний Ів був розкішним багатющим всесвітом. Йому завжди бракувало справжньої дружби. Тепер – ще більше. Шода був надприродно своїм – наче ліпший товариш з попереднього життя. Його загибель – несправедлива жорстокість.

- Ви двоє провели з ним багато часу, - підтримав розмову представник Всеволода, - і зараз, напевно, почуваєтеся найгірше з нас, але…

- Я почуваюся найгірше, - заперечила Люся. – Бо дослідила його життя від народження. Що цікавить? Він був унікально кришталевим. Мені хочеться плакати. Просто зараз і голосно. Покінчимо з формальностями і відведу душу.

- Треба родичам приділити належну увагу і підтримку, - продовжив представник Всеволода.

- Я залишуся, - відразу зголосився Радченко. – І Лариса не відмовиться. А от Сашко…

Гірше Демчук себе ще не відчував. Гіркота заполонила його, спустошуючи до їдкого пекла. Так, імунітет до нещасть вдома не спрацював. Родичі… Чи має він право дочекатися його близьких? Як їм в очі дивитися?

- Може, відпочинеш? – співчутливо придивився до найдинамічнішого ділка року Винник. – Я теж маю можливість допомогти.

Замість відповіді Сашко, у якого на балачки вже жодних сил не лишилося, подав знак Генці.

- Впевнений? – засумнівався Радченко. Зараз Демчуку тільки пліток бракує. А моральний тиск тисяч людей – як його витримати вкупі з разючим почуттям провини…

Той легко кивнув. Геннадій дістав з нагрудної кишені сорочки фото сяючих мами з татом Іва на увитій клематисом веранді за чашкою ранкової кави. Знімок пішов по руках у безпрецедентній тиші.

- Ростислав Шода – професійний тренер молодіжки. У одному зі столичних спортивних комплексів зараз працює, - прокоментувала всевідаюча Люся. – Мама його – педагог. Сашко, він не міг діяти інакше. Вони чудові, але дивні. Оберігачі. Він був щасливим зустріти тебе. Він був щасливим зустріти Генку. Його життя – окрема цільна стихія нашого світу. Не треба його жаліти. Не треба мучитися. У природи свої закони і вина за його смерть на усіх нас. Ми нею заплямовані. Яку казку я розповім онукам?

Винник почувався персонажем якогось древнього переказу, але факти не розчинялися у небутті, а, навпаки, конкретизувалися на очах. Навіть складно визначитись, якому з братів співчувати більше.

Представник же Всеволода просто врахував нову інформацію.

- Дійсно, в такому разі спершу треба з’ясувати, хто саме прибуде залагоджувати питання.

- Його керівник та цивільна дружина. Прагматичні раціональні люди. Витримані. Все гаразд, - заспокоїла Люся. – Зайвих інцидентів не передбачається.

- Добре, – з полегшенням кивнув Винник, уявивши реакцію подружжя, що втратило єдиного сина, на нову несподіванку. – Але все одно непросту зустріч гарантовано. Перемовини будуть хоч як складними – бо нам потрібно переконати їх надати згоду на поховання саме тут.

- У вашому цілодобовому розпорядженні нарадчий кабінет. Також зараз вільний котедж для запрошених спеціалістів, - запевнила Ганна Вікторівна. –Організаційні питання ми погодимо. Щодо основного залишилися сумніви?

Дотошний представник Всеволода ще раз оцінююче поглянув на Шоду:

- Жодних. Можете посилатися і на мій досвід у цьому питанні. На даний момент перед нами труп з усіма очевидними біологічними змінами. Але все одно переверніть його на бік. Ми звідси ніяк не підемо, бо кожен ще сподівається. Ніби от-от щось зміниться і все буде гаразд. Геннадій, Сашко, будь ласка.

Молоді чоловіки перезирнулися, але дійсно, саме їм не звикати. Та цього разу все насправді невиправно – у обох склалося враження, що процес трупного задубіння тіла вже почався.

До того ж таким ненав’язливим способом людина Зимича остаточно переконалася, що Радченко позбувся не лише багаторічного психічно-інтелектуального бар’єру, а й фобії до покійників.

- Все, дякую, - з першого ж погляду переконався дядечко. – Хтось буде заспокоювати, що ці плями – наслідки прижиттєвих травм? Ні? Тоді ходімо. Зараз в наших силах тільки вчасні управлінські кроки, як правильно всі збори втовкмачував Ігор. Олесю, тобі погано?

- Паскудно, - хрипко сказала Люся. – Дякую, Ганно Вікторівно. Звичайне виснаження.

Жінка не знала, як вирішують дану проблему присутні, але особисто їй треба позбутися ілюзій, психологічно віддати ненаситній вічності чудесну людинку, якою вона жила останні пару діб, та, нарешті, зібратися.

- Я все знаю про нього. Фото, відео, біографія, характеристики. Відгуки друзів та недругів. Спогади одногрупників, шкільних знайомих, сусідів, колег, приятелів, подруг… Я непорядно влізла у всі доступні свідчення його життя, читала його коменти, повідомлення, службові записки та звіти. І тепер мені треба повірити, що все закінчилося. Що все закінчилося ось так. Одну секунду.

Вона рішуче підійшла і, ставлячи крапку у вичерпному дослідженні, торкнулася гарячими губами його неживої шкіри. Зовсім як колись перевіряла у захворілого сина температуру.

- Ходімо працювати. А за причину смерті раджу вказати моральну та інтелектуальну деградацію земляків.

Головна лікарка накрила тіло, перевірила наявність у шафі комплекту одягу, який треба буде передати санітарам патологоанатомічного відділення (до їхніх обовязків входить підготовка тіла до видачі рідним і, на щастя, виконують вони їх добросовісно) та залишила палату, не забувши скористатися кодовим замком.

Тепер насправді пора облишити надію і йти позбавляти від неї решту небайдужих. Ще кілька хвилин і увесь тягар скоєного накриє місто та передмістя нелегкою жалобою. А потім прийде час розмови з близькими Шоди. Наступне заважке випробування.

Коли зникли усі звуки, а темрява за вікном приховала світ у пітьмі, спорожніле приміщення огорнула безмовність, здобрена рівним, застиглим світлом. Люди, що неохоче пішли з палати, залишили по собі претяжкий смуток. Наостанок так буває. Коли переступаєш незриму межу, відпускаючи когось дорогого у минуле. Проводжаючи із сьогодні у спогади. Тепер він завжди буде поруч.

28

Прокинулась я раптово. Та спершу не ворушилась, відновлюючи у пам’яті ланцюжок подій. Не боліло нічого. Але на місці виру хвилювань лишився пересохлий незмірний простір, глибокий, наче дно зниклого океану.

- Очухалася, дурепо? – привітав мене невдоволений Маргариткин голос. - Не думала, що самогубства заразні. Звідки я знаю? Здогадалася. У деяких, уяви собі, у голові мізки розташовані, а не кубло з мотлоху.

Ага. Я в піжамі, у двомісній палаті знайомої лікарні. Це четвертий поверх. А Ів має бути на першому. Час? Скільки вже зараз? За вікном темрява. Дощ ледь стукотить. На другому ліжку сидить похнюплена Туська у черговому надто короткому платтячку та в’яло погойдує ніжками у симпатичних туфельках.

- Мамці твоїй щойно сказала, що ти мирно спиш і все гаразд. Так що батьки прийдуть після роботи, а не бігтимуть, перечіпаючись, прямо зараз.

Я обережно сіла, поворушивши вередливою рукою. Таки не болить. І голова теж.

- Як усе? Як усі?

- Ну… Генка найкраще. Просто смаколик. Він знову справжній. Чаруюче враження. Якби не був одруженим, усі дівулі були б його. Я теж. А, до біса, я ж заміжня… Гаразд, я б забула, що заміжня! Я б з ним таке зробила… М-м-м… Тепер Демчук.

- Щось з Сашком? – тепер аж подих перехопило від хвилювання. Откровення Ритки для мене як щоденна освітня програма – відверті задуми вона реалізовує лише із законним чоловіком, але детально змоделювати фантазії ще та майстриня.

- Фізично – прекрасно. А ось переворот світу переживає важко. До речі, хочеш поглянути, як він за чверть століття виглядатиме? Оціни.

Ритуська швиденько підсунула мені екран з фоткою фотки. Красива пара середнього віку. Любляча, приємна і умиротворена. Обстановка теж витончена. Гарний чоловік. Зрозуміло тепер, у кого вдався Сашко. Отже, Шода розкрив секрет. Тільки до чого тут натяки на жахливу рідню? Нормальні ж наче люди…

- Невідомість гірша за будь-що. Не думаю, що особистість біологічного тата його настільки травмувала.

- Правильно думаєш. Його травмувала особистість останнього Оберігача.

- А до чого тут твій славетний пра?

- Мій славетний пра – передостанній. Тепер.

- Нічого не розумію!

- Типовий для тебе стан. Жарт. Ти розумненька, просто… Просто…

- Маргаритко?

- Просто зблизька не той ракурс.

- Не виправдовуй мене. Я знаю, що дурна. Ів. Ів не робив дурниць. Він діяв за планом. Все обдумував. І він не самогубця. Просто він відповідальний. Напевно, знову уклав угоду. Він хороший. Він багато зробив.

- Дуже багато. І дуже вчасно.

- І як у це повірити? Він же просто… просто добрий, відповідальний і кумедний.

- Оберігачі добірні. Це феєрична суміш якостей і талантів. Різних. Несумісних. І світлих. Вони варті подяки.

- Подяка. Гарно звучить. Повернення з того світу – подяка?

- Ми невдячні, Надійко. Цей час, коли вони там… Який нам дається для можливості вплинути… Допомогти тому, хто допоміг кожному. Ми… Ми не зробили цього. Він не повернувся.

- Іва вже немає?

- Немає.

- Йому було дуже боляче?

- Так. Але він не скаржився.

- І терпів, - я загальмована. Факти трансформуються у емоції не відразу. Тільки сльозам байдуже – котяться і все. Нічого цього не може бути. Хочу прокинутися знову.

- Не розкисай. Тобі ще Демчука до тями приводити. Йому найбільше дісталося.

- А… Він же не зрозумів Шодиної стратегії. Так, йому має бути погано.

- Гірше, ніж думаєш. Бо він-таки зрозумів її – тільки невчасно. Ів не брехав, просто правда у цьому випадку переплюнула брехню.

- Сашко для мене той парк спроектував, так?

- Ну не для себе ж. А тепер на його межі поховають Шоду.

- Мені треба його побачити.

- І не сумнівалася. Складу тобі компанію. Тільки поспіши, бо зараз його вже до моргу забиратимуть.

29

Щось сталося. У цьому місті – біда і горе.

Якась трагедія однозначно спіткала кожного, з’єднавши єдиним смутком. Місто у жалобі. Катруся виглядала нетутешньо – від зовнішності до змісту. А ще вона прекрасно трималася - на відміну від решти.

…Таксі дороге та не зовсім обачне з питань безпеки. Тому після отримання трагічної звістки вона без вагань переговорила з керівницею – її брат займає посаду у транспортній фірмі. Дама спершу вивалила на підлеглу вичерпну інформацію, а вже тоді поцікавилась: «З кимсь із близьких нещастя? І гадати нічого – з твоїм красунчиком. Що повідомили? О, чорт! Я зараз брату сама передзвоню і все узгоджу. За півгодини будь готова – біля під’їзду чекатиме надійна тачка з надійним водієм. Спокійно зберися. Життя триває, Катерино. Звертайся – життєвої мудрості у мене через край. І бажання допомогти. Все.»

Катерина Дмитренко попросила висадити її біля центрального автовокзалу. Попередньо заїхали поглянути на залізничний. Вона фізично не могла змусити себе проігнорувати знайомство з містом, у якому провів останні дні її чоловік. Це все одно, що наздогнати ще незнайому людину і крикнути у спину: «А ну, ти, як там тебе, треба поговорити».

Іва вже немає, йому байдуже до кількох десятків хвилин. Але він схвалив би такий підхід – ознайомитися з диспозицією, а тоді вже діяти. Узгодити інформацію з різних джерел, підтвердити відомості. Оцінити атмосферу врешті-решт. У дорозі Катруся вивчила карту міста та всі скупі відомості про чисельність населення, недавні офіційні заходи та рекламу виробників, закладів і послуг.

Тому Катруся ступила на землю Шодиних пращурів, ще не знаючи цього суттєвого моменту. Архітектура, перехожі, благоустрій – все її задовольнило. Нічого не насторожило. Акуратне чемне містечко.

Сумні люди. Треба дізнатися у чому річ, аби не виглядати егоїстично - може, тут стався масштабний трагічний інцидент з численими жертвами? Газетний кіоск-книгаренька зручно розмістився на перехресті. Тітонька за прилавком щойно отримала від кур’єра свіжу пачку преси і запах типографської фарби ненадовго заполонив просочений вологою вечір. Ліхтарі розгоралися – так, на освітленні тут не економлять.

- Будь ласка, місцеву пресу за останні дві доби, - попросила Катруся, роздивляючись вітрину з сувенірами. Хм, туризм тут на висоті – такими симпатичними магнітиками будь-який холодильник би пишався.

Тітонька, що розпачливо вчитувалася у спеціальний випуск, підібрала невеличкий стос газет. Назвала ціну. Останнім простягнула свіжий номер. Її рука помітно тремтіла.

- Скільки за нього?

- Це безкоштовний випуск, – ледь стримуючи сльози, вона підбирала решту явно немісцевій дівчині.

Яку побачене теж вибило з колії - з першої шпальти на неї впевнено дивися Ів. Непогане фото. Якби не чорна смужка у правому нижньому кутку.

- Я не вірила до останнього.

- Я теж, - щиро відгукнулась Катруся.

Катерина не дарма навчилася лишатися незворушною за будь-яких обставин. Вона подякувала, забрала газети і поцокала каблучками до найближчої кав’ярні – поповнюватися інформацією.

Найближча кав’ярня виявилась людною, але столик у темному куточку знайшовся. Замовивши зелений чай, Катерина розпочала дивуватися з найсвіжіших відомостей. Відвідувачі надто зайняті плітками, яких вона ще не розуміє. Ознайомлюючись з публікаціями, Дмитренко звернула увагу на студентську парочку за сусіднім столиком. Явні туристи.

Роздратована дівчина голосно сичала на свого супутника.

- Вибачте, - рівно звернулася до них Катерина. - Я щойно з вокзалу. Не підкажете, що тут відбувається?

Дівчина швидко зазирнула у свіжий випуск.

- Офіціно оголосили. Отже, все… Підбери шльопанці, Жорику. Ти ж чоловік!

- Я розстроївся… Шкода його дуже.

- Не ний, телепню! – грізно шикнула на нього подруга і ввічливо повернулася до Катерини. – Перепрошую. У цьому місті сталася прикра подія, яка стосується усіх місцевих без винятку. З давніх часів вони шанують людей, що залагоджують найгостріші негаразди особливим методом цієї землі.

- Пацифістів, які безкровно розрулюють безвихідні ситуації, - вклинився Жорик, колупаючись маленькою виделкою у шоколадному тістечку. Апетиту у нього не було.

- Правильно. Але ці геніальні посередники ставлять на кон своє життя.

- Зрозуміло, - тихо мовила Катерина. Так, це схоже на її Іва.

- Не все так просто. Існує легенда, що загиблих Оберігачів – це тутешня назва таких захисників – можна повернути, якщо від усієї душі та усім разом попросити вищі сили повернути життя.

- Уявляєте? – знову втрутився Жорик. – Як тільки серце тієї людини зупиняється, стартує час віри. Ви б це бачили – усі церкви повідчинялися, сварки забулися.

- Всі сподівалися на диво, як і їхні батьки та діди. Оберігачів ховають на межі території поселення під гігантськими каменями – як захисні талісмани проти зла. Туди ходять набиратися духовної сили та просто подумати. Кажуть, найправильніші, найчистіші думки приходять поруч могил тих світлих людей. Там на деяких по три дати вибито.

- Тобто народження та двох смертей? – уточнила Дмитренко.

- Так. Вдруге усіма шанований Ярко помер своєю смертю уже в дуже похилому віці. Тому з цим не жартують. Люди слідкують за локальними подіями щоденно, бо інакше пасивність та дріб’язковість поглине їх і вони можуть пропустити вчинки гідних людей та заплямувати своє сумління чорною невдячністю.

- А толку! – знову не втримався від репліки Жорик. – Справжнісінька легенда дві доби творила тут чудеса, але для нього дива не сталося. Люди у розпачі.

- Його друзі теж у розпачі, - підкреслила дівчина. – Цей Оберігач потоваришував з молодою родиною Радченків і тим смішним реліктом Гонтою. От кому тяжко. Він же став для них близькою людиною.

- Так прикро, що його не вдалося врятувати. Яскравий і сильний був мужик.

- Я негативно ставлюся до будь-якого культу особистості. У кожного є темна сторона, яка нівелює будь-які здобутки, - скептично заявила дівчина. – Напевно, в особистому житті Шода був ще тим негідником. Егоїстичним та нестерпним.

- Та зовсім ні… - задумалась врівноважена Катерина. – Він відкрив для мене нові розділи життя, навчив найрізноманітніших речей і ніколи не виносив мізки.

Дівчина навпроти нестримно розридалась.

Жорик пригорнув її, заспокійливо погладжуючи по спині.

- Вибачте Русю. Вона ледь стримувалась, коли дивилася на останню картину вашого Шоди. А побачити вас у реальності… Увімкніть, будь ласка, світильник і тоді я розповім усе, що знаю, Принцесо.

30

Холод торкнувся легень. Спершу перехопив подих, потім розлізся тілом, мерзлими колючками впиваючись у кожен міліметр шкіри.

Непорушна безмовність не звучала затишком, вона тисла тягарем. Так. Слух нічого не підказав. А зір? Якщо темрява мерехтить, то з нею можна посперечатися. Після тривалих зусиль кліпнути – перемога. Краще вже біла імла, ніж чорна прірва пітьми.

Низька температура повітря. Сніжний колір перед очима. Він помирав. Найболючіша смерть з його особистого досвіду. Уже щось – спогади послужливо виринали чіткими образами, майже не змішуючись з тисячолітнім виром, у якому він потонув. Ті століття відступили, чекаючи неподалік – впевнено оселившись, наче минулорічні події. Сотні життів, що відбулися, що закарбувалися у його крові… Він провалився у них, прокотився долями попередників. Так, він пішов і його життя теж влилося у загальний потік.

Остання своя згадка – як боролася за існування свідомість із відмираючим тілом. Як невимовно болісне балансування закінчилося розгромом – його ніби з корінням грубо видирали з життя. Він же чув голоси і розумів людей навколо себе. Доки не рвонуло востаннє, трощачи хиткі зв’язки з цим світом.

Тепер він сам. У простиглому освітленому місці. Де? Коли? Чутливість поновлювалась швидко. Нарешті він зумів підняти руку. Тканина. Він під білосніжною тканиною. Опираючись справа від себе на тверду поверхню, вдалося сісти. Кілька митей оживав зір, болюче пристосовуючись до світла. Простора чиста палата. Як давно це було… Степ, пожежі, різанина, насичений калейдоскоп народжень та смертей відсунули у часі власне рівне життя у хаотичні правидіння пройденого пращурами.

Тепер спробувати обережно стати на підлогу. Прекрасно. Шода торкнувся обличчя. Щось заважало. А, звичайно ж – померлим фіксують щелепу. Все правильно… Знявши пов’язку, Ів наполегливо побрів до ванної кімнати. Тримати рівновагу - бо за такої слабкості він не підведеться. Там є дзеркало і вода. Ще крок. Там він побачить, на що тепер схожий і прийме такий цивілізований душ. Гарний час, що не кажи. Помірно жорстокий – він залишає право вибору.

Погана рухливість, обмежена. Але до повної втрати контролю далеко.

Вдачу Шода успадкував від спокійнісінької матері і жалів пристрасних людей. Неврівноваженість він довго взагалі вважав за вроджене ускладнення психіки. Потім розібрався із типами темпераментів, але все одно пишався мамою, яка з ласкавою посмішкою милувалася енергійним коханим, навіть у випадках, коли тато на святах витанцьовував запальні латиноамериканські танці із юними звабливими красунями або ж займався екстремальним відпочинком. У нього самого татко завжди асоціювався з оптимістичним торнадо. Скільки у ньому невичерпного бурхливого діяльного позитиву. Батьки. Їм вже, напевно, повідомили про його смерть. І Катеринці. І у тьоті Жені не залишилося надії. Біль. Він завдав їм невигойної рани, але час приглушує втрати, замінюючи на новіші біди.

Сашко, судячи з усього, спостерігав його агонію від початку до кінця – от кого шкода. З таким-то гіпертрофованим комплексом старшого брата. Та й Генці не легше – тепер він добре розумів чорну жалобу, з якої так просто не вибратися. Досвід смерті друга – пекло. У пам’яті послужливо вималювався епізод кривавої різанини багатовікової давнини, коли у навколишні простори вторглися жорстокі чужаки, погрожучи змести житла з жінками та дітьми. Мирне поселення ремісників та землепашців теж мусило виставити своїх людей. Про сім’ї тих, на кого пав жереб, зобов’язалася потурбуватись община – бо сумирні селюки не мали жодних шансів. Найціннішими кадрами були вихідці з півтисячної громади відступників якогось войовничого племені, що на рівних правах приєдналася до їх укладу, осівши у лісі неподалік. Високі, широкоплечі та русяві воїни склали зброю, присвятивши себе мирним заняттям, але не забули честі та навиків.

Шода завмер – все одно замість сяючої чистоти бачив осінній простір, де на галявині, оточеній жовтолистими кущами, його терпляче навчав військовим умінням зосереджений молодший син лідера красивого сильного народу. Навчав невтомно, але безуспішно. Вони сперечалися, сміялися і покладалися одне на одного в усьому. А потім, у битві, після першої ж невдалої спроби захиститися, він, поранений, виронив на підмерзлий грунт так і неосвоєну зброю. Страшно подумати, що її треба загнати у живу людину. Так же не можна… Крики та смерть переповнили і степ, і душу. А за мить до власної загибелі він опинився за спиною свого товариша, який навіжено та спритно відбивав атаку за атакою ворога. І відбив би їх усі, якби не добродушний товариш (що заповнив житло його родини майстерними зручними знаряддями вжитку, а маленьких дітлахів балував дзвінкими свистульками-пташками). Отямитися після бою майже неушкодженим, залитим кров’ю мертвого друга, який боровся за твоє життя до останнього – ось істинний розпач. З такої безодні вибираються тільки величними справами та навіженістю.

Шода видерся з величної історії тутешніх жителів і схвильовано почовгав до рукомийника. Неймовірна інформація підлягала обробці та якісним висновкам, але зараз треба якнайшвидше розібратися з теперішнім.

Ів мужньо поглянув у дзеркало. Зміни сталися, аякже. Риси порізкішали, колір шкіри завдяки засмазі лякає помірно, але губи досі сіруваті. Найгірше з очима – не тому, що тривожно запали, а через погляд. Він і у звичному стані подекуди викликав занепокоєння, а тепер остаточно справляє враження, ніби йому не одна тисяча років.

Хм, цього разу й небезпідставно. Ну, хоч посмішка лишилася звичною. Треба тільки голос налагодити, бо якщо до такого стану ще почати скреготати, то йому точно не повірять і запроторять у підвальне приміщення. Чи як тут чинять при таких інцидентах?

Щоб менше скидатися на мертвого, треба покращити кровообіг та освіжитися. Хоча навряд це виправить ситуацію – мозок надто чутливий до критичних станів. У нього достатній досвід черепно-мозкових травм, загальних анестезій та решти неприємностей, аби переконатися, що кожен випадок дається дорогою ціною. А останні перевершили їх усі – тому обробка ним даних безумовно знизиться. Потім, усе потім, зараз треба зосередитись на непередбаченому стані.

Ще той випадок, але все має обійтися – Ганну Вікторівну викличуть у будь-якому разі, а та вже оповістить Сашка і Генку, аби йому не перелякати їх обох, передзвонивши серед ночі. Надійці, напевно, взагалі ще не розповіли – такими новинами краще приголомшувати зранку. Так що все гаразд. Люди, які його знають, спокійно відпочиватимуть, не повідомлені про його переконливу смерть. А тим більше про непереконливе повернення. Ранок все виправить.

Одна біда – рідні. Звістка про те, що його вже немає, незворотньо відіб’ється на їхньому здоров’ї. Ів не вважав себе значущою людиною чи ключовою персоною у чийомусь житті, але прив’язаності мало залежать від важливості. Він – не дуже потрібна та, загалом, неприємна людина і завжди прагнув непомітності. Спостерігати приємніше, ніж брати участь – що б не відбувалося. Бути тимчасовою дрібницею інтер’єру, а не центральною деталлю. Індивіди прекрасно самі впоруються із ситуаціями, їм зазвичай досить своєчасних підказок. Але рідні любили його. Безжальні процедури супроводу біологічної та юридичної смерті у сучасному світі громіздкі й обтяжливі. Він би хотів просто зникнути.

Стоп. Невідомість? Невже його мозок настільки постраждав, що на елементарні висновки нездатен? Лише дві особи були однозначно сповіщені – роботодавець та хрещена мама. Перший жодного стосунку до рідні не має. Наставниця ж і натяком не обмовиться, доки не матиме вичерпних відповідей на усі питання. Тому спершу треба розібратися із відліком часу. Судячи з усього, припинення його життєдіяльності відбулося близько двох годин тому. Можна сподіватися, що ці двоє ще в дорозі. Найшвидше, так і є.

Тепер – наступне. Тьоть Женя ніколи не залишить свою сестру у такому горі наодинці. До того ж їй зв’язує руки маса обов’язків за дорученням. Так що він має усі шанси невдовзі побачити свою Катеринку. Вона завжди готова до неприємностей і втрат. Доречний вибір. Ця молода жінка підкорила його схованою від зовнішнього світу чуттєвістю, вродою, відданістю та чесністю. Його слабкість – договірні відносини. З нею було приємно домовлятися.

Добре, що саме Катеринка буде зв’язковим між осередками його життя та смерті. Ще питання, наскільки він повернувся. Бо почувається лише привидом. Навіть страшно когось чекати – може, його навіть не помітять. Суб’єктивність – небезпечне явище.

Після душу Іву покращало – в голові прояснилося та координація рухів помітно відновилась. Він насухо розтерся жорстким рушником та одягнув халат, що висів на гачку поруч з іншими банними необхідностями. Отже, судячи з усього, він знову живий. Але ті, хто увійде до палати, переконані у зворотньому. Та й він сам не впевнений остаточно, навіть у думках збиваючись стосовно себе у минулий час. Складна ситуація. Непередбачувана.

Можна не сумніватися у компетентності та досвіді тутешніх медиків. Але і винятки підстраховує високочутливе обладнання. Отже, треба якимсь чином зменшити навантаження на жертв помилки.

Найкраще обмежитися однією – наприклад, бувалою Ганною Вікторівною. Вона справляє враження особи, яку не вразило б, навіть якби пацієнт вже з могили вибрався з нею потеревенити.

Тут погляд Іва зупинився на лівій руці. Зап’ястя надійно перехоплював ідентифікаційний браслет. Хм, він так звик до годинника, що навіть не звернув уваги. Однією рукою не знімеш…

Як же він жорстоко підставив хрещену – треба у найпершу чергу дати їй знати, що замовлення ритуальній конторі передчасне. Як і огидна місія оповіщення знайомих. Ясно ж як день, що у такому віці та при такому способі життя смерть може бути виключно насильницькою. Безвідповідальна з його боку ситуація. Ще й пам’ять попередників завалила душу щільним камінням і наполегливо занурює у тогочасність. А може, це знову коротка відстрочка і помилкою буде втручатися у хід приготувань? І як знати, чи потрібен він ще взагалі? Батьки люблять його, бо це природно, Катеринка – бо недосвідчена і вдячна, а у хрещеної мами не було вибору – у що вклав душу, те з неї не викреслиш. Сашко тоді абсолютну правду сказав – він ні до чого. Він нікчема, що так і не знайшов свого місця. Нікчема і невдаха. Навіть померти по-людськи нездатен. Тільки голову всім морочить.

От капосна застібка. Може, спробувати її відгризти? Шода настільки захопився новою справою, що не почув, як плавно і тихо відчинилися двері.

31

Контроль громадськості – вимоглива невблаганна традиція. Зайченко і санітар лише обмінялися кивками з необхідним мінімумом представників суспільства – енергійною правнучкою Ярка та блідою юною дівчинкою. Генка ледь вмовив Сашка відпочити після нелегких спільних узгоджень та продовжив участь у заходах.

Загалом ситуація оперативно та достовірно висвітлювалася місцевим телеканалом, чотирма радіостанціями та пресою. Професійні повідомлення не збентежили числених гостей міста – потрібна тутешнім мешканцям інформація майстерно лилася між рядків. А заяви керівництва після завершення засідання взагалі спрямували хвилю питань на обранців та посадових осіб – хай впоруються. Відомостей їм не бракує.

Четверо людей з тяжким тягарем провини на серці мовчки увійшли до палати. Спершу, звісно, представниці прекрасної статі.

Посеред кімнати на красивому килимі стояв Шода і безрезультатно намагався позбутися покійницької бірки. Виглядав він природно. Природно як для людини, що понад дві години тому померла.

Зайченко вхопився за одвірок – він-то думав, що найгірше позаду.

Маргариту заціпило – навіть для її гнучкої картини світу химерність побаченого перевищила допустимі межі.

Шода облишив безнадійну справу і стривожено поглянув на візитерів. Чим травмував їх остаточно – тепер він ніс відбиток не передчасної зрілості, а лякаючий всесвіт забутих епох.

Засмучені заплакані очі на миленькому личку дівчинки-підлітка засяяли від невимовного полегшення та безмежного щастя. Вона повисла у Іва на шиї, від чого той похитнувся.

«Господи, ну чому ти не створив і мене такою дурепою?» – подумки поскаржилась Маргаритка, пригадуючи, як у дитинстві манюня Гонточка якось прибігла до неї поділитися радістю, закохано обіймаючи плямистий зелений бурдюк з довгими лапами, що волочилися землею. Роздуте велетенське жабище перебирало пальчиками передніх кінцівок і придушено кумкало. Надійка, підкорена досконалістю привабливого земноводного, поспішила з дорогоцінною слизькою знахідкою до найкращої подруги, яка чомусь заверещала так, що сусіди позбігалися.

І тепер правнучка того самого Ярка знову ледь стримувала крик жаху, для надійності затуливши собі рота.

Оберігач – це легендарна світла постать, оповита вдячністю та шаною земляків, взірець соціальної відповідальності та натхнення. А не гірке страхіття, інородне для цього світу. Добре, що Надійка має слабкість до чудовиськ – бо як соромно було б перед цим хлопчиськом.

Маргарита прискіпливо вдивлялася у нього. Як тяжко переконувати себе, що фахівці помилилися із його станом, а техніка схибила, коли воно стоїть навпроти тебе і кліпає очима, що досі не повернулися до норми після пересихання. Але ж його центральна нервова система тоді накрилася. Про зміни у тканинах мозку і подумати страшно. Який її прадідусь був розумничок – його не було всього-то півгодинки. От порядна людина. А це… Наскільки воно функціональне?

- Невдобно получилось, - винувато озвався Шода.

Перелякана Маргаритка не втрималась від істеричного дзвінкого сміху, чим ще більше травмувала нетутешнього Зайченка, який мало того, що досі плутався у звичаях, так ще й не знав і класичного анекдоту, процитованого Івом.

Епілог

Гамір було чути не те що у коридорі – на вулиці. Катерина жодного подиву не виказувала. Як і емоцій. А от Люся не могла стримати ейфорії. Що вже про інших казати?

Репортерка провела дорогу гостю двориком і запросила до приміщення. Галас перекривав знайомий голос:

- А що мені треба було думати, недоумку? Чого ти до моєї мами приперся?

- Вибачитися. Мій батько тут на змаганнях з командою був, я перевірив. Напевно, після перемоги потягло на нетверезі розваги – заявилися у парк на танці, - відповів ще більш знайомий голос, розчиняючись у суцільних балачках. – З Ігорем мені треба було узгодити подальші дії, а подруга Романа вже для справи…

- Зайченко, – переконували в той же час, - будь простішим! Не було у мене істерики. Просто анекдот смішний… Ти і його не знаєш?!

- Я офіційно запевняю, що за Шодою буде визнано право власності на земельну ділянку, що належала його предкам, а також, у разі втрати працездатності чи настанні передчасної смерті, йому чи членам його родини буде нараховуватися щомісячна спеціальна виплата. Також, за потреби, міська влада надасть суму, необхідну для зведення сучасного будинку з усіма допоміжними спорудами, найповніший пакет медичного та майновового страхування і…

- Винник, не бубни під вухом. Чи це ти молися своїм бюрократичним богам? А ти – не лайся. Серед нас жінки та діти.

- Ви усі до одного наче вигадані, - продовжив Винник. - Гонта останньою здогадалася, але це через той струс мозку, однозначно. Хто найшвидше в усьому розібрався, так це Генка. Навіть про родинний зв’язок із Сашком.

- Як?

- Бо той у школі з брекетами намучився. Якби ні – уся твоя конспірація накрилася б, не почавшись. А зараз прочитай офіційну версію для сторонніх та внеси зауваження.

- Не хочу. Що там?

- Нещасний випадок з необережності. У Вікі легке харчове отруєння.

- З усім згоден, ідіть додому. Вже пізно, - очевидно, поглянув на годинник Шода. – Що?

- Я хочу подивитися на Принцесу, - зізнався Винник. - І на її реакцію. Таке ж раз у житті буває.

- Ну, тоді розважай мене далі.

- У мене інші смаки. Краще скажи, як ти Романа викрив?

- Це очевидно – у нього все на обличчі написано. Я думав, половина міста знає, просто вважає втручання неетичним.

- …до одного мужика і кажуть: «Здай нам партизанів, а ми тобі за це хату виділимо, корову. А ні – першого ж у розход пустимо.» Той подумав-подумав і погодився. Ну, схопили односельчан, розстріляли, а мужик і являється за винагородою. Ті йому – «Вали звідси, поки сам живий!». Поплентався розстроєний селянин назад. Бреде похнюплений і думає: «Ні хати, ні корівки, ще й з хлопцями невдобно получилось». Ха-ха-ха! Зайченко, ну чого тобі хоч тепер не смішно?! Ларисику, скажи йому, що це смішно!

- Я завжди знав, що від тебе можна чекати чого завгодно, але все одно недооцінив. Думав, хоч одного дієздатного підлеглого маю. Помилився.

- Ів, тобі треба нарешті поїсти. Давай я тебе з ложечки погодую.

- Маргаритко, ти собі умисно неревнивого чоловіка обирала? Якби моя так поводилася… Слухайте, а Генка тут?

Катерина Дмитренко зібрала волю в кулак і увійшла до галасливої палати. Запанувала тиша. Її Ів як сидів на прекрасному килимі, бавлячись з якимсь неймовірно симпатичним карапузом, так і завмер.

Глядачі у захваті насолоджувались. І справді Принцеса. Така сувора! Така витримана і така приваблива!

- Катеринко, я теж такого хочу, - знайшовся Шода.

- Гадаєш, твоя професія та спосіб життя не завадять відповідальному батьківству?

- Заради цього я зміню фах, - запевнив Ів.

- Напрямок? – примружилась Катеринка.

- Педагогіка.

- Чого і варто було очікувати від мого цивільного чоловіка, - сяюче посміхнулась стовідсотково шодиною посмішкою Принцеса. - Домовились!

Грізні кручі і відповідальність громади за життя героя

Галина Бойко (Грушецька) Відлуння страждань: герої мого життя Частина 3

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com